Про (не)знання історії. Франко і "дух Драгоманова"

З тим, що ми переважно не знаємо власної історії - годі й сперечатися. Однак, на жаль, навіть те, що ми знаємо, а дехто навіть свято вірить, являє собою переважно суміш спрощень, вигадок або й свідомої маніпуляції, яку ми засвоїли ще в школах та університетах. І це стосується не тільки людей, які притримуються думки, що Другу світову війну розв'язала гітлерівська Німеччина, а СССР був її невинною жертвою, а й цілком свідомих громадяни, що звикли природно гордитися своїм незашореним кругозором та об'єктивним поглядом на минуле. 

Візьміть хоча б такий випадок. Вже немолода людина, в недбалому обшарпаному одязі, з паралізованими кистями рук, так що вона не здатна навіть самотужки справляти природні потреби, яка час від часу макає свої пальці у розчин креозоту і відганяє від себе "дух Драгоманова". Вгадали? Так, це знаменитий український письменник Іван Франко зразка 1908 року під час свого приїзду до Києва.

"Ах, - сказав на це Франко, - Драгоманов це дуже мстивий чоловік: він переслідував мене цілу дорогу до Києва, сідав на даху вагона й дражнив мене; я мусів відганяти його, кроплячи креозотом, він тоді пищав і ховався..."

Я розумію, що така версія душевнохворого Франка, навряд чи надавалася до поєднання з тим образом "безстрашного Каменяра", який у трохи різних відмінах пропагували як наші нативісти-народники, так і совєтський культурний істеблішмент, і він без особливих змін перекочував до арсеналу культурної політики, якщо така звісно існує, незалежної України. Але хочеться все-таки жити в країні, де історія не препарується заради чиїхось партикуляних інтересів, як, втім, і в країні, де особистість письменника, з усіма її внутрішніми болями та суперечностями, тільки додає інтересу до його творчості.

А вам хіба ні?

P.S. Цю інформацію про Франка я вичитав у крайнє цікавих та талановито написаних спогадах Дмитра Дорошенка ("Мої спогади про давнє минуле" та "Мої спогади про недавнє минуле"), які раджу вам також почитати.

Якісну біографію першої половини життя письменника нещодавно опублікував один із провідних на сьогодні українських істориків Ярослав Грицак під назвою "Пророк у своїй вітчизні" (друга частина ще в роботі, наскільки я чув). Також варта уваги спроба переглянути забронзовілий образ "Каменяра", здійснений Тамарою Гундоровою у її дослідженні "Франко не/і Каменяр" (обидві книжки - видавництво Критика), що стала частиною загальних спроб українських літературознавців перетрусити національний літературний канон у 1990-их роках, започатконих публікацією праці гарвардського професора Григорія Грабовича "Поет як міфотворець" та загального перегляду українського літературно-історичного наративу пера незабутньої Соломії Павличко.