Який президент нам потрібний? Лукавство, проституція та зневажена універсальність. Частина ІІ

Минулого разу, у нашому огляді претендантів на найвищу посаду країни, ми поглянули на Віктора Ющенка та Арсенія Яценюка, і дійшли до висновку, що жоден з них не вартий того, щоб зайняти цю посаду у 2010 році. Сьогодні пропоную не менш критикно подивитися на чергову групу претендентів: Володимира Литвина, Петра Симоненка та Олега Тягнибока

Володимир Литвин. Володимир Литвин є політиком лукавства. І справа не просто в тому, що він якимось особливим чином лукавить чи дурить своїх виборців (цим в принципі займаються ледь не всі українські «слуги народу»), а в тому, що лукавство безпосередньо інтегроване в його публічний імідж. Вже кілька років поспіль, відколи Володимир Литвин побував головою Верховної Ради, він наполегливо та свідомо культивує сприйняття себе як такого собі сірого кардинала, якому завжди відомо більше, ніж він воліє сказати, а його слова справляють враження якогось тьмяного натяку і залишають по собі враження недоговореності. Улюблена тактика Литвина та головна стратегія його політичного виживання полягає в тому, щоб подавати себе як своєрідний третій шлях в українській політиці, а потім виторговувати собі політичний вплив отриманою таким чином “золотою парламентською акцією». Принаймні під час останнього полювання на мандати це йому однозначно вдалося. Але чи спрацює ця тактика на президентських виборах? Гадаю, що ні. Більше того, думаю, по відношенню до Володимира Литвина  нам варто перефразувати відому фразу Лакана «жінки не існує» як «Литвина не існує». Немає ніякого хитрого та обачного сірого кардинала Литвина, своєрідного лаканівського «суб’єкта, якому належиться знати, трансфер не працює, третій шлях є фікцією. Володимир Литвин – це просто ще одна варіація другого шляху. Погляньмо правді у вічі, Литвин – це типовий представник посттоталітарної малоросійської номенклатури, з відповідною біографією та життєвими цінностями. Напевне з усіх претендентів на президентське крісло саме Литвин має найбільше шансів закінчити свій гіпотетичний термін як український Лукашенко – посеред колосся на плакатах, серед дурної розкоші у своїх резиденціях, боячись поглинення Росією, але не маючи змоги вести повноцінні відносини з ЄС. Загравання ж Литвина з ідеями «політики знизу», з ініціативою якої він виступив нещодавно, пропонуючи здібним людям, які бажають зайняти відповідальні посади на місцях, зв’язуватися з його передвиборчим штабом, ми повинні одразу відкинути як реакційні в українських умовах. За сьогоднішнього стану українського суспільства та у формах, яких обов’язково надасть цьому рухові пан Литвин, таке управління знизу приречене обернутися на феодалізацію всієї країни, кожним клаптиком якої заправлятиме свій Лозинський. Не думаю, що Литвин – це те майбутнє, на яке ми заслуговуємо як країна.

Петро Симоненко. Якщо комунізм сьогодні як реальне політичне поняття в Україні потребує викриття та засудження, то провина за це лежить не лише на 70-літній історії совєтського тоталітаризму, але й на провідниках «комуністичної» партії України, таких як Петро Симоненко. За більш як п'ятнадцять років української незалежності ця партія і її лідер послідовно були проститутками влади, якими, в принципі, залишаються і до сьогодні. Симоненко сумлінно виконав свою роль постраху для «демократів» під час правління президента Кучми, втративши по ходу переважну більшість своїх прихильників на Сході країни, і поставив на собі гучну крапку, ставши на бік корумпованого та олігархічного режиму у 2004-му (хоч, втім, нічого іншого від нього і не чекали). Якщо комунізм як ідея і містить у собі якийсь емансипаційний потенціал, то пригрітий олігархами Петро Симоненко і його прикормлена партія не мають до такого комунізму жодного відношення.

Олег Тягнибок. Особисто я цілком розумію пана Тягнибока: вихований у традиційній галицькій родині, яка відчула на собі «біль щастя» від совєтського «визволення», він навряд чи лукавить у своїх палких виступах проти комуністичної спадщини в Україні. Більш того, мені не може не імпонувати його прагнення зберегти автономію політичного поля з його боротьбою цінностей, а не зводити все до питання «повного холодильника», як це часто люблять робити його «крайні ліві» опоненти. І я навіть готовий погодитися, що питання, які безстрашно ставить перед суспільством пан Тягнибок і справді відображають нагальні проблеми сучасної України: подолання наслідків совєтського колоніалізму, який значною мірою викривив структуру, соціальні відносини, культурні, зокрема мовні, практики, мораль, моделі соціалізації, історичну пам’ять і т. д. українського суспільства. Єдина проблема з Тягнибоком у мене полягає в тому, що наші позиції не змогли б зустрітися у жодному зі світів: у сучасних українських умовах Тягнибок відстоює абсолютно нереалістичну програму, яка орієнтується не на реальне (посткомуністичне, русифіковане, деморалізоване) українське суспільство, а на українське суспільство принаймні початку ХХ століття, коли більше 80% населення країни були етнічними та україномовними українцями. Однак, якби таке суспільство було реальністю сьогодні, то втілювати програму пана Тягнибока тим паче не було б сенсу. Загалом, на мою думку, пан Тягнибок робить одну важливу помилку, яка властива націоналістичному світогляду загалом: заганяє себе у вузьку партикуляристичну нішу, залишаючи універсальність на поталу своїм опонентам, не усвідомлюючи, що лише свідомо і послідовно відстоюючи універсальність української позиції як такої він зможе створити достатній простір до інтеграції в українську націю тих громадян, які сьогодні часто воліють не ідентифікувати себе з цією нацією, або надавати цій ідентифікації цілком відмінного (креольського, місцевого) значення. То ж поки Тягнибок не усвідомить рятівну необхідність універсальності і не спрямує діяльність своєї сили на відстоювання цієї універсальності і надання їй українського змісту, доти я навряд чи зможу підтримати його на виборах, як президентських, так і парламентських. Але боюся, що пан Тягнибок не здатен на таке усвідомлення. Адже тоді це була б уже інша «Свобода», вже без лапок.