Книжки, які (не) повинні існувати

Бувають же ж такі моменти… Повернувшись зі свого останнього походу до книгарні, я несподівано для себе виявив дивну річ – серед чотирьох куплених мною книжок, принаймні двох не повинно було б існувати. Перша книжка, за якою я власне і подався до «Є» – щойно опублікований останній роман Володимира Набокова «Оригінал Лаури», що провисів на волосині від часу смерті російсько-американського майстра. Хворий письменник, відчуваючи, що не встигне довести текст до закінчення, заповів розпорядникам своєї волі, зокрема дружині та синові Дмитру, знищити рукопис у випадку його смерті. Ця остання воля батька стала для Дмитра справжньою моральною дилемою. Як згадує він у передмові, мало пройти достатньо часу, щоб він зміг хоча б відкрити шухляду з батьківськими паперами. Як у такій ситуації прийняти зважене рішення, за яке не доведеться жалкувати? Що має переважити – батьківська воля чи його творчість, у якій він продовжує жити й у наш час? Вагання Дмитра тривали більше 30-років. І от нарешті читач має змогу власноруч оцінити літературні достоїнства «Оригіналу Лаури». Радує й те, що книжка вийшла доволі приглядною, незважаючи на те, що опублікувало її видавництво «Фоліо», яке загалом не вирізняється надмірною увагою до естетики друку.

 

Однак можете уявити моє здивування (радше приємне), коли виявилось, що й друга книжка, яку я купив цього вечора, також належала до категорії «не знищених рукописів» – перший із «великих» текстів Кафки, а заразом останній за чергою, після публікації «Процесу» та «Замку», що виходить українською мовою. Роман, який читачі звикли називати «Америка», і чия найбільш імовірна назва, як доводить перекладач Юрко Прохасько, звучить як «Зниклий безвісти», мав розділити зі своєю назвою її сумну долю. Передчуваючи близький кінець, Кафка заповів своєму товаришеві Максу Броду знищити усі свої неопубліковані рукописи, які містили, серед іншого, усі його великі романи, зокрема й «Зниклого безвісти». Як відомо, Брод вирішив інакше, і саме завдяки цьому рішенню, попри волю автора, такі імена як Джозеф К. та Грегор Замза стали загальним місцем європейської, та й світової культури ХХ століття. Цікаво й те, що у своїй передмові до видання «Оригіналу Лаури» Дмитро Набоков безпосередньо покликається на перипетії навколо публікації спадщини Кафки Бродом – ні, не як на прецедент, а як на одиничне рішення у схожій ситуації, яка загалом не може мати загального розв’язання.

 

Втім, на цьому цікавинки не вичерпуються. Виявляється (принаймні мені цей факт був невідомим), що й «Лоліта», найзнаменитіший роман Набокова, могла розділити схожу долю. Розчарований відмовами видавців, а можливо з якихось інших, більш езотеричних причин, Набоков двічі намагався знищити свій роман, на заваді чому стала лише рішучість його дружини. Власне, у такому бажанні знищити створене, автор «Лоліти» був далеко не одинокий. Як, знову ж таки, зауважує у передмові Дмитро Набоков, навіть сам Вергілій, вважаючи свою «Енеїду» не досконалою, хотів її спалити. Наївне питання, чи існувала б сьогодні українська література, та й українська нація, без твору видатного римлянина, що став травестованим прототипом «Енеїди» Котляревського, доведеться залишити без відповіді. А все ж…

 

І нарешті остання паралель. Перекладачем «Оригіналу Лаури» виступив Петро Таращук, автор перекладу українською (чи не вперше?) «Процесу» Кафки. Якась містика прямо, якщо мені буде дозволено назвати цим словом виняткову щільність паралелей та переплетінь, які насправді трапляються у культурі, напевне, частіше, ніж ми їх помічаємо.

 

На мою думку, приклади Набокова та Кафки, замість того, щоб бути якимись диковинками чи крайніми виявами, насправді бездоганно ілюструють природу творчості як такої. Хіба не є загальним місцем Лаканівського вчення зв’язок між позначником та смертю, трактування позначника як певної мертвої букви, що завжди приходить запізно? І чи, з огляду на це, не можемо ми сказати, що кожен твір у певному сенсі з’являється на світ вже по смерті свого автора? Чи не у пручанні письменника проти тягаря цієї мертвої букви ми повинні вбачати глибинну причину стількох (і часто успішних) спроб авторів повернути свої рукописи у стан небуття? З іншого боку, стосовно того, що ці рукописи були опубліковані всупереч (явній) волі своїх авторів, хіба не є твердження «якщо можеш не писати, не пиши» загальним трюїзмом щодо того, що варто вважати справжньою творчістю? Справжня творчість завжди позначена певною надмірною наполегливістю, це те, що, знову ж у певному сенсі, завжди трапляється всупереч волі її творця, що наполягає, незважаючи на плани та інтенції суб’єкта, і є неспівмірним та більшим від нього. Відтак рішення Брода та Дмитра Набокова є ще однією ілюстрацією до твердження Лакана про те, що «несвідоме знаходиться ззовні»: хоча їхні дії можуть видатися наслідком цілком особистих, глибоко суб’єктивних міркувань, у певному сенсі це великий Інший, сам символічний порядок, хто приймає рішення. Що, втім, не означає, що вони не могли вирішити інакше…