Голокост: ігнорована реальність. Тімоті Снайдер

 

Хоча Європа процвітає, її письменники та політики продовжують перейматися смертю. Масові вбивства європейського цивільного населення впродовж 1930-их та 1940-их сьогодні знаходяться у центрі суперечливих дискусій про пам'ять, а також є основою спільної етики європейців. Бюрократії нацистської Німеччини та Совєтського Союзу перетворювали індивідуальні життя у масову смерть, а окремих індивідів у квоти тих, кого необхідно було знищити. Совєти ховали свої масові розстріли у темних лісах та фальсифікували статистичні дані у тих регіонах, де виморили людей глодом до смерті; німці змушували своїх рабів викопувати тіла своїх єврейських жертв і спалювали їх у гігантських печах. Історики повинні, наскільки це в їхніх силах, пролити світло на ці сутінки і розповісти історію цих людей. Ми й досі не спромоглися цього зробити. Освєнцим, який, як правило, розглядають як найбільш адекватний або й навіть остаточний символ масового вбивства, є насправді лише початком нашого знання, натяк на дійсний порахунок з минулим, який має прийти у майбутньому.

 

Вже те, що ми дещо знаємо про Освєнцим, обрамлює наше розуміння Голокосту: ми знаємо про Освєнцим, оскільки були люди, які вижили, а люди вижили тому, що Освєнцим був не лише фабрикою смерті, а й трудовим табором. Ці люди, які вижили, були переважно західно-європейськими євреями, оскільки західно-європейських євреїв переважно посилали саме сюди. По завершенні Другої світової війни західно-європейські євреї, які вижили в таборах, могли вільно писати і публікувати все, що хотіли, тоді як східно-європейські євреї, якщо вони опинилися за Залізною завісою, не могли. На Заході спогади про Голокост могли (хоча й дуже повільно) увійти в історієписання та суспільну свідомість.

 

Спогади тих, хто вижив, і роботи Прімо Леві є тут найвідомішим прикладом, неадекватно відображають реальність масових убивств. «Щоденник Анни Франк» стосується асимільованих європейських єврейських спільнот, голландських та німецьких, чия трагедія, якою б жахливою вона не була, являє собою лише невелику частину Голокосту. До 1943 та 1944 років, коли мали місце більшість вбивств західно-європейських євреїв, Голокост вже великою мірою завершувався. Дві третіх євреїв, що були вбиті під час війни, вже були мертвими до кінця 1942 року. Головні жертви, польські та совєтські євреї, були вбиті за допомогою вогнепальної зброї або монооксиду вуглецю з двигунів внутрішнього згорання, який закачували у газові камери у Треблінці, Бельзеці та Собіборі в окупованій Польщі.

 

Освєнцим як символ Голокосту виключає тих, хто знаходився у самому центрі історичних подій. Найбільша група жертв Голокосту – релігійно ортодоксальні та їдишомовні євреї Польщі, або, якщо вжити дещо зневажливий німецький термін – Ostjuden, були культурно чужі західноєвропейцям, включаючи західноєвропейських євреїв. До певної міри вони й досі маргіналізовані у пам’яті про Голокост. Фабрика смерті Освєнцим-Біркенау була збудована на територіях, які сьогодні належать Польщі, хоча у той час вони були частиною німецького Райху. Таким чином сьогодні Освєнцим асоціюється в усіх гостей, що прибувають сюди, з Польщею, хоча досить незначна частка польських євреїв та майже жоден із совєтських євреїв тут не загинули.

Адекватне бачення Голокосту мало б помістити Операцію Reinhardt, вбивство польських євреїв у 1942 році, у центр його історії. Польські євреї були найбільшою єврейською спільнотою у світі, а Варшава найважливішим єврейським містом. Ця спільнота була знищена у Треблінці, Бельзеці та Собіборі. Близько 1.5 мільйона євреїв були убиті у цих таборах, серед них 780,863 лише у Треблінці. Лише кілька десятків людей змогли тут вижити. Хоча Бельзец є третім за важливістю місцем масових вбивств, після Освєнцима та Треблінки, він майже невідомий. У цій фабриці смерті було вбито 434,508 євреїв, і лише двом або трьох вдалось вижити. Близько мільйона польських євреїв було вбито різними іншими способами, деяких у Хелмно, Майданеку або Освєнцимі, ще більше у розстрільних акціях у східній половині краю.

 

В кінцевому рахунку стільки ж, якщо не більше євреїв загинули від куль, як і від газу, однак від куль вони гинули переважно у східних регіонах, які вкриті пеленою тьмяних спогадів. Друга за значимістю частина Голокосту – це масове вбивство через розстріл у східній Польщі та Совєтському Союзі. Вона розпочалася розстрілом SS Einsatz-групами єврейських чоловіків у червні 1941 року, що перейшло у вбивство єврейських жінок та дітей у липні і завершилася цілковитим винищенням єврейської спільноти у серпні та вересні. Під кінець 1941 року німці (за допомоги місцевих спільників та румунських військ) убили мільйон євреїв у Совєтському Союзі та Прибалтиці. Це дорівнює загальній кількості євреїв, убитих в Освєнципі впродовж усієї війни. До кінця 1942 року німці (знову ж таки за допомоги місцевого населення) розстріляли ще 700,000 євреїв, і совєтське єврейське населення під їхньою окупацією перестало існувати.

Існували дуже спостережливі совєтські єврейські очевидці та хронікери, такі як Васілій Гросман. Однак йому та іншим було заборонено змальовувати Голокост як виразно єврейську подію. Гросман відвідав Треблінку в якості журналіста разом із Червоною армією у вересні 1944 року. Можливо тому, що він знав, що німці зробили з євреями у його рідній Україні, він зумів здогадатися, що трапилося тут, і написав про це коротку книгу. Він назвав Треблінку «пеклом» і помістив її у центр подій війни та цілого сторіччя. Однак для Сталіна масове вбивство євреїв повинно було трактуватися як страждання «громадян». Гросман брав участь в укладанні «Чорної книги» про німецькі злочини проти совєтських євреїв, яку совєтська влада пізніше заборонила. Якщо якась група і зазнала непомірних страждань, помилково наголошував Сталін, то це були росіяни. У цьому сенсі сталінізм завадив нам розглядати масові вбивства, керовані Гітлером, з правильної перспективи.

 

У стислому вигляді Голокост відбувався у такому порядку: Операція Reinhardt, масові розстріли, Освєнцим; або Польща, Совєтський Союз, все решта. З близько 5.7 мільйонів загиблих євреїв коло 3 мільйонів були до війни польськими громадянами, а ще 1 мільйон колишніми совєтськими громадянами: разом це 70 відсотків від загальної кількості. (Після польських та совєтських євреїв наступною найбільшою групою вбитих були румунські, угорські та чехословацькі євреї. Якщо взяти до уваги цих людей, східно-європейський характер Голокосту стає ще зрозумілішим).

Однак навіть така правдива картина Голокосту передає неприпустимо неточно масштаб німецької політики масових вбивств у Європі. Остаточне Розв’язання, як називали це нацисти, від початку було лише одним із винищувальних проектів, що мали бути здійсненими після перемоги у війні проти Совєтського Союзу. Якби все відбувалося так, як очікували Гітлер, Гімлер та Гьорінг, німецьке командування привело б у дію План Голодомору у Совєтському Союзі зимою 1941-1942 років. Тоді як українські та російські харчові продукти вивозилися у Німеччину, близько 30 мільйонів людей у Бєлорусі, північній Росії та совєтських містах мали загинути від голодної смерті. План Голодомору був лише прелюдією до Generalplan Ost, плану колонізації західної частини Совєтського Союзу, який передбачав винищення близько 50 мільйонів людей.

 

Німцям таки вдалося впровадити у життя політику, яка дещо нагадувала деякі з цих планів. Вони зігнали півмільйона поляків не єврейської національності з земель, анексованих Райхом. Нетерпеливий Гіммлер наказав розпочати першу фазу Generalplan Ost у східній Польщі: десять тисяч польських дітей було замордовано і сотні тисяч дорослих було зігнано з їхніх земель. Вермахт зумисне виморив голодом близько мільйона людей під час облоги Ленінграду і близько сотні тисяч у ході оркестрованого голоду в українських містах. Близько трьох мільйонів полонених совєтських солдатів померли від голоду або хвороб у німецьких таборах для військовополонених. Цих людей свідомо вбили: як і під час облоги Ленінграду, тут наявні знання та намір заморити людей голодом. Якби не було Голокосту, ці події згадували б як найгірші військові злочини в сучасній історії.

 

Під виглядом каральних акцій проти партизан німці вбили приблизно три чверті мільйона людей, 350 000 в одній тільки Бєлорусі, і трохи менші кількості у Польщі та Югославії. Німці вбили більше ста тисяч поляків під час придушення Варшавського повстання у 1944 році. Якби не було Голокосту, такі «каральні дії» також розглядали б як одні з найгірших військових злочинів в історії. Насправді їх, як і мордування голодом совєтських військовополонених, заледве чи й згадують за межами тих країн, які безпосередньо постраждали. Німецька окупаційна політика вбивала неєврейське мирне населення й іншими способами, наприклад за допомогою непосильної праці у трудових таборах. Знову ж: це були переважно люди з Польщі або Совєтського Союзу.

 

Загалом німці вбили близько десяти мільйонів цивільних в акціях масового вбивства, половина з них були євреями, а половина не євреями. І євреї, і не євреї переважно походили з тієї ж частини Європи. План убити усіх євреїв було великою мірою реалізовано; тоді як план знищення слов’янського населення було втілено лише частково.

 

Освєнцим – це лише вступ до Голокосту, а Голокост лише натяк на остаточні плани Гітлера. Романи Гросмана «Все тече…» та «Життя і доля» безстрашно описують як нацистський, так і совєтський терор, і нагадують нам, що навіть повний опис німецької політики масового вбивства був би недостатнім як історія жахливих масових злочинів середини століття у Європі.

 

Таке бачення випускає з-під уваги державу, яку Гітлер намагався зруйнувати, іншу державу, яка також масово вбивала європейців у середині століття: Совєтський Союз. В часи сталінізму між 1928 та 1953 роками совєтська політика вбила, за консервативними підрахунками, понад п’ять мільйонів європейців. Таким чином, якщо ми розглядаємо загальне число європейсьго мирного населення, що загинуло від рук тоталітарних режимів в середині двадцятого століття, ми повинні вести мову про три приблизно рівні за розміром групи: євреїв, вбитих німцями, не євреїв вбитих німцями та совєтських громадян, замордованих совєтським режимом. Як правило, німецький режим вбивав цивільних, які не були німецькими громадянами, тоді як совєтський режим переважно вбивав мирне населення своєї власної держави.

 

Совєтські репресії часто ідентифікуються з ГУЛАГом, так само як нацистські – з Освєнцимом. ГУЛАГ, попри всі жахи рабської праці, не був системою масового вбивства. Якщо ми приймемо точку зору, що масове вбивство мирного населення знаходиться у центрі політичних, етичних та правових проблем, то той самий історичний принцип повинен застосовуватися як до ГУЛАГу, так і до Освєнцима. Нам відомо про ГУЛАГ, тому що це була система трудових таборів, а не фабрик смерті. Через ГУЛАГ пройшло близько 30 мільйонів людей, і він вкоротив життя близько трьом мільйонам. Однак переважна більшість людей, засланих у табори, повернулась живою. Саме тому, що існують літературні твори про ГУЛАГ, найвідоміший з яких «Архіпелаг Гулаг» Алєксандра Солженіцина, ми можемо уявити собі його жахи – так само як ми можемо уявити собі жахи Освєнцима.

 

Однак, так само як Освєнцим відвертає увагу від ще більших жахів Треблінки, ГУЛАГ відволікає нас від совєтських політичних заходів, що вбивали людей безпосередньо і зумисне, за допомогою голоду або куль. Серед усіх вбивчих політичних заходів Сталіна, два є найбільш важливими: голод, спровокований колективізацією 1930-1933 років та Великий Терор 1937-1938 років. Все ще залишається непевним, чи голод у Казахстані 1930-1932 років був зумисне організованим, хоча й відомо, що більш як мільйон казахів померли під час голоду. Однак доведено поза всякими сумнівами, що Сталін зумисне виморив голодом совєтських українців зимою 1932-1933 років. Совєтські архіви відкривають цілу серію документів з жовтня-грудня 1932 року, що містять очевидний та безсумнівний намір здійснити вбивства. До кінця цього періоду понад три мільйони жителів Совєтської України загинули.

 

Те, що ми читаємо про Великий Терор, також відвертає нас від його істинної природи. Великий роман і величні мемуари – «Ніч ополудні» Артура Кьостлера та «Звинувачені» Алєксандра Вайсберга. Обидві книги зосереджують нашу увагу на невеликій групі жертв Сталіна, міських комуністичних лідерах, освічених людях, інколи відомих на Заході. Цей образ домінує у нашому розумінні Великого Терору, але він не правильний. Загалом чистки серед еліти комуністичної партії, органів безпеки та військових забрали трохи більше 47,737 життів.

 

Наймасштабніша частина Великого Терору, Операція 00447, була націлена переважно на «кулаків», тобто не селян, які і так вже зазнали репресій під час колективізації. Вона забрала 386,798 життів. На декілька національних меншин, що загалом складали менш ніж 2 відсотка від совєтського населення, припала більш як третина усіх жертв Великого Терору. Наприклад, в операції, націленій на етнічних поляків, які були совєтськими громадянами, загинуло 111,091 людей. Серед 681,692 розстрілів, здійснених за приписувані політичні злочини у 1937 та 1938 роках, операція проти кулаків та національні операції складали 633,955 жертв, більш як 90 відсотків від загальної кількості. Цих людей таємно розстріляли, поховали у ровах і забули.

 

Наголос на Освєнцимі та ГУЛАЗі применшує кількість вбитих європейців, а також зсуває географічних фокус вбивств до німецького Райху і російського Сходу. Як Освєнцим, який привертає нашу увагу до західно-європейських жертв нацистської імперії, ГУЛАГ, з його скандальновідомими сибірськими таборами, відвертає нас від географічного центру совєтської вбивчої політики. Якщо ми зосередимося на Освєнцимі та ГУЛАЗі, ми випустимо з-під уваги, що впродовж 12 років, між 1933 та 1944, близько 12 мільйонів жертв нацизму та совєтської політики, направленої на масове знищення людей, були вбиті у цілком певному регіоні Європи, що визначається більшою або меншою мірою кордонами сьогоднішньої Бєлорусі, України, Польщі, Литви та Латвії. Більш загально, якщо ми зосереджуємося на Освєнцимі та ГУЛАГу, ми починаємо розглядати держави, що їх збудували, як системи, як сучасні тиранії, або тоталітарні держави. Однак таке зосередження на Берліні та Москві затирає той факт, що масові вбивства відбувалися, переважно, у регіоні Європи між Німеччиною та Росією, а не в самих Німеччині та Росії.

Географічним, моральним та політичним центром європейських масових вбивств є Європа Сходу, в першу чергу Бєлорусь, Україна, Польща та балтійські держави, землі, які зазнали жахливих політичних заходів від обох режимів. Народи України та Бєлорусі, в першу чергу євреї, але не тільки, постраждали найбільше, оскільки ці землі належали Совєтському Союзові протягом моторошних 1930-их і водночас зазнали найважчих німецьких репресій у 1940-ві. Якщо Європа була, за словами Марка Мазовера, темним континентом, то Україна і Бєлорусь були серцем темряви.

 

Історичні дослідження, які можна вважати об’єктивними, такі як підрахунки жертв масових убивств, можуть допомогли відтворити певний втрачений історичний баланс. Страждання німців за режиму Гітлера та під час війни, хоча й жахливе за своїм масштабом, не може вважатися центром історії масових убивств. Навіть якщо включити німців, убитих під час відступу Червоною армією, вигнання з Польщі та Чехословаччини у 1945-1947 роках та килимових бомбардувань Німеччини, загальна кількість жертв серед німецького цивільного населення замордованого владою залишається відносно невисокою.

 

Основними жертвами безпосередньої політики вбивства серед німецьких громадян були 70 000 пацієнтів, підданих «евтаназії», та 165 000 німецьких євреїв. Головними жертвами серед німців від рук Сталіна були жінки, зґвалтовані солдатами Червоної армії, та військовополонені, утримувані у Совєтському Союзі. Близько 363 000 німецьких військовополонених загинули від голоду та хвороб у совєтському полоні, як і близько 200 000 угорців. Сьогодні, коли опір Гітлерові серед німців знаходиться у центрі уваги мас-медій, варто зауважити, що деякі учасники змови липня 1944 року, що мали на меті вбити Гітлера, знаходились свого часу у самому серці політики масового вбивства: Артур Небе, до прикладу, який командував Einsatzgruppe B у полях смерті в Бєлорусі під час першої фази Голокосту у 1941 році; або Едуард Вагнер, генеральний квартермайстар Вермахту, який написав радісного листа своїй дружині, де доводив необхідність відмовити в доставці їжі мільйонам голодуючих у Ленінграді.

Важко забути Анну Ахматову: «Вона любить кров, російська земля». Однак російське мучеництво та героїзм, яке так голосно проголошує Путінська Росія, потрібно помістити в контекст ширшого історичного тла. Совєтські росіяни, як і інші совєтські громадяни, звісно були жертвами сталінізму: однак вони мали набагато менші шанси загинути, ніж совєтські українці або совєтські поляки, чи члени інших національних меншин. Протягом Другої Світової війни кілька акцій терору було проведено у східній Польщі та балтійських державах, територіях поглинутих Совєтським Союзом. Під час найвідомішої з таких акцій 22 000 польських громадян було розстріляно у 1940 році біля Катині та чотирьох інших місцевостей; десятки тисяч інших поляків та балтійців загинули одразу після депортацій у Казахстані та Сибіру. Під час війни багато совєтських росіян загинуло від рук німців, але пропорційно набагато менше, ніж бєлорусів чи українців, не говорячи вже про євреїв. Загалом, за підрахунками, совєтських цивільних громадян загинуло близько 15 мільйонів. Близько один із двадцяти п’яти мирних жителів загинув у Росії від рук німців під час війни, на противагу кожному десятому в Україні (чи Польщі) і приблизно кожному п’ятому у Бєлорусі.

Бєларусь та Україна були окупованими впродовж майже всього часу війни, німецька та совєтська армія проходила їхньої територією двічі, наступаючи та відступаючи. Німецька армія ніколи не окуповувала більше ніж незначного шматка власне Росії, і то лише на короткий період. Навіть беручи до уваги облогу Ленінграда та зруйнування Сталінграда, жертви серед цивільного російського населення були значно меншими, ніж серед бєлорусів, українців або євреїв.

 

Перебільшені російські заяви про кількість жертв розглядають Бєлорусь та Україну як Росію, а євреїв, бєлорусів та українців як росіян: це ніщо інше як імперіалізм мучеництва, який приховано заявляє свої права на територію відкрито привласнюючи жертв. Таке твердження швидше всього було б заборонене новим комітетом з історії, призначеним президентом Дмітрієм Медвєдєвим, завдання якого – протидіяти «фальсифікації» російського минулого. Згідно з законом, який зараз розглядається в Росії, твердження на зразок цього вважатимуться кримінальним злочином.

Українські політики відкидають намагання Росії монополізувати спільне страждання і відповідають на західноєвропейські стереотипи стосовно українців як колаборантів у проведенні Голокосту, висуваючи на передній план розповідь про свої власні страждання: мільйони українців були зумисне заморені голодом Сталіном. Президент Віктор Ющенко робить своїй країні ведмежу послугу, заявляючи про десять мільйонів жертв, таким чином перебільшуючи кількість загиблих українців втричі; однак вірно, що голод в Україні в 1932-1933 роках був наслідком спланованих політичних рішень, що привело до смерті трьох мільйонів людей. За винятком Голокосту, голод під час колективізації був найбільшою політичною катастрофою у Європі двадцятого століття. Попри це колективізація залишилася центральним елементом совєтської моделі розвитку, і була скопійована китайським комуністичним режимом з результатом, який можна було передбачити: десятки мільйонів смертей від голоду під час Великого Стрибка Мао.

 

І Гітлер, і Сталін поділяли зацікавлення Україною як джерелом продуктів харчування. Обоє хотіли контролювати та використовувати Українські чорноземи, і обоє спричинили голод з політичних причин: Сталін у країні загалом, а Гітлер у містах та таборах для військовополонених. Деякі українські військовополонені, які страждали від голоду у цих таборах у 1941, вже пережили голод у 1933. Німецька політика голоду, серед іншого, частково відповідальна за уявлення про те, що українці охоче брали участь у Голокості. Найбільш скандальновідомими українськими колаборантами були охоронці у фабриках смерті Треблінка, Бельзец та Собібор. Однак рідко згадують, що німці набирали охочих серед захоплених у полон совєтських солдат, з власних таборів для військовополонених. Вони рятували деяких людей від масового голоду, одного великого злочину, здійснюваного на Сході, щоб зробити їх співучасниками іншого – Голокосту.

 

Історія польщі – джерело нескінченних непорозумінь. Польща була атакована та окупована не одним, а обома тоталітарними режимами між 1939 та 1941, коли нацистська Німеччина та Совєтський Союз, на той час союзники, захопили її територію і винищили більшу частину її інтелігенції. Польська столиця була місцем не одного, а двох великих повстань проти німецької окупації під час Другої Світової війни: повстання у гетто варшавських євреїв у 1943, після чого гетто було зрівняне з землею, та Варшавського повстання польської Армії Крайової у 1944 році, після чого було зруйновану більшу частину міста. Німецькі мас-медії сплутали ці два приклади спротиву та масового вбивства у 1994, 1999 та 2004 під час останніх п’ятирічних ювілеїв Варшавського повстання 1944 року, і швидше всього сплутають знову у серпні 2009.

 

Якщо сьогодні якась європейська країна не може знайти свого місця у Європі, заплутавшись у іншому історичному моменті, то це Бєлорусь під керівництвом диктатора Аляксандра Лукашенки. Однак, тоді як Лукашенка воліє ігнорувати історію совєтських масових убивств у власній країні, намагаючись збудувати шосе на місці захоронень у Каропатах, у певному сенсі Лукашенка пам’ятає європейську історію краще за своїх критиків. Морячи голодом совєтських військовополонених, вбиваючи та душачи газом євреїв, розстрілюючи мирне населення у антипартизанських акціях, німецькі військові перетворили Бєлорусь на найсмертельніше місце у світі між 1941 та 1944. Половину населення Совєтської Бєлорусі було або убито або насильно вигнано з місць проживання під час Другої Світової війни: такого не можна сказати про жодну іншу європейську країну.

 

 

Бєлоруська пам'ять про ці події, культивована сьогоднішнім диктаторських режимом, допомагає пояснити підозріливість до ініціатив, які висуває Захід. Однак більшість європейців здивувалися б, якби довідались, що Бєларусь була епіцентром масових вбивств у Європі і головним тереном діяльності антинацистських партизан, які зробили свій внесок у перемогу Союзників. Вражає, що така країна могла бути витіснена з європейської пам’яті. Відсутність Бєлорусі у дискусіях про минуле – найпромовистіше свідчення відмінності між пам’яттю та історією.

 

Не менш турбує і відсутність економіки. Хоча історія масових вбивств тісно пов’язана з економічним розрахунком, пам'ять ігнорує все, що може змусити нас розглядати вбивство з раціонального боку. І нацистська Німеччина, і Совєтський Союз намагалися досягти економічної самодостатності – Німеччина ставила за мету збалансувати індустрію з аграрною утопією на Сході, а СССР намагався подолати аграрну відсталість пришвидшеною індустріалізацією та урбанізацією. Обидва режими прагнули досягнути економічної автаркії у великій імперії, і для цього обидва мали наміри контролювати східну Європу. Обидва розглядали польську державу як історичну помилку; обоє вважали Україну та її багаті ґрунти винятково важливими. Вони визначили різні групи людей як своїх ворогів, хоча німецькі плани убити усіх євреїв не можна порівнювати з совєтською політикою з огляду на тотальність такого злочинного задуму. Важливо те, що ідеологія, яка легітимізувала масові вбивства, була також візією економічного розвитку. У світі нестачі, особливо продуктів харчування, обидва режими поєднували масові вбивства з економічним плануванням.

 

Вони робили це у спосіб, який викликає наше обурення, і є образливим для нас сьогодні, але який міг, імовірно, бути достатньо переконливим для маси людей того часу. Їжа вже не є дефіцитною, принаймні на Заході; але інші ресурси і досі залишаються дефіцитними, або скоро стануть такими. У двадцять першому столітті на нас чекає нестача питної води, чистого повітря та доступної енергії. Кліматичні зміни можуть знову загрожувати нам голодом.

 

Якщо існує загальний політичний урок, який треба винести з історії масових убивств, то він полягає у необхідності бути обережним у тому, що можна назвати привілейованим розвитком: намаганні держав реалізувати форму економічної експансії, яка визначає ворогів, яка мотивує добробут через вбивство. Не варто виключати можливість, що вбивство однієї групи людей може принести переваги іншій, або, принаймні, може розглядатися, як таке, що здатне принести такі привілеї. Це версія політики, яку Європа бачила на власні очі і може побачити знову. Єдиною задовільною відповіддю є етична направленість на індивіда, за якої з індивідом рахуються за життя, а не після смерті, і за якої висловлені вище міркування стають неможливими.