Десять років без Соломії

Пам’яті Соломії Павличко, що відійшла у вічність 31 грудня 1999 року…

 

Нещодавно я писав про книжки, яких, згідно з волею їх творців, не повинно було б існувати, але які, попри це, існують. «Дискурс насильства в українській літературі» Соломії Павличко - це протилежний випадок, приклад книжки, яка вже існувала в уяві її авторки, але яка так і не була написана в силу трагічних і, для мене особисто, зовсім незрозумілих причин. Відсутність Соломії Павличко з інтелектуального ландшафту України першого десятиліття ХХІ століття була помітнішою, аніж присутність десятків і сотень інших інтелектуалів та науковців. Про це десятиліття можна сказати багато чого, але, не в останню чергу, це було наше перше десятиліття без Соломії.

 

Не знаю як вас, а мене й досі продовжують переслідувати фантоми ненаписаних нею книжок – це і незакінчені розділи роботи про Агатангела Кримського, що сьогодні справляє враження розмови, трагічно обірваної на півслові, і згаданий вже «Дискурс насильства», який, як видається, існував головно у голові Соломії, на папері ж залишилися лише образні згадки та мозаїчні уривки, а також – і це вже справжнє vertigo для кожного українського інтелектуала – авторська історія української літератури, до написання якої, за словами людей, що добре її знали, Соломія постійно рухалася і свідомо себе готувала.

 

Якщо зважити на масштаб особистості та творчого дару, то створеного Соломією виявиться жалюгідно, просто болюче мало. Попри заслужену канонізованість її найвідомішої книжки про український модернізм, я просто переконаний, що головні її роботи ще мали бути написаними у майбутньому. Підозрюю, що їй ішлося про – не багато, не мало – повну переоцінку українського літературознавчого та культурологічного наративу, де нове тлумачення модернізму було лише пробою м’язів перед справді великим завданням – перечитанням української класики, в першу чергу ХІХ століття. І головне – це був саме той випадок, коли інтелектуальна сила, сміливість та енергія авторки відповідала тому велетенському завданню, яке вона собі поставила.

 

Саме тому мені мало, до болю мало книжок, написаних Соломією Павличко. Ну чому, хочеться запитати, з усіх людей, кращих чи гірших, більш чи менш обдарованих, більш чи менш здібних, саме вона, яка могла зробити ще так багато, яка могла зробити ще так багато того, що ніхто крім неї уже не зможе зробити, мала так завчасно і неочікувано відійти у вічність?

 

У мене є для цього одне пояснення, хоча не впевнений, що воно має хоч якийсь стосунок до дійсності. В епоху раннього християнства прихильники однієї єретичної секти вважали, що милосердя Боже має свою межу. Відтак вони зумисне творили різні злочини та безчинства, аби переповнити чашу гніву Господнього і тим самим прискорити його повторне пришестя. Це дивна і малоймовірна теорія, однак що, якщо ці ранні християни справді мали рацію, і Бог навмисне забирає від нас найкращих, адже добро, яке вони несуть з собою у світ, втамовуючи Божий гнів, лише подовжує час панування Антихриста? Не думаю, що ми зможемо дати відповідь на це запитання. Однак ми повинні продовжувати намагатись. Адже тільки так, ставлячи складні запитання і намагаючись дати на них відповіді, ми зможемо залишитись вірними пам’яті великого українського науковця – Соломії Павличко.