У пошуках наративу: «Записано в камені» Світлани Шліпченко

 

Не так давно, відгукуючись на ще одну збірку урбаністичних есеїв – «Феномен Міста» Тараса Возняка, я закинув її автору властиву його текстам антимодерність поняття міста, що виявлялась, зокрема, і у тому доборі авторів та теорій (власне крайнє обмежених), які допомагали та супроводжували автора у його екзегезах. Які б закиди ми не готові були зробити на адресу Світлани Шліпченко, а далі ви побачите, що я радше схильний критикувати, аніж захоплюватися її працею, принаймні у цих гріхах її важко звинуватити. Здається, про що б пані Світлана не говорила – про пам'ять, утопію чи гендерну ідентичність – у центрі її уваги завжди знаходиться сучасне, гетеротопне, як вона сама, напевно б, сказала, місто, а серед нескінченно цитованих найгучніших імен сучасної теорії я особисто не помітив тільки трьох – Бадью, Бурдьє та Альтюсера. Відтак озброївшись теоретичними побудовами від Лефевра до Лакана і від Фур’є до Ле Корбузьє, авторка конструює перед нами дуже софістиковане та інтелектуально захоплююче бачення архітектури. На противагу тому, чого можна було б чекати від дещо помпезно-монументальних конотацій назви книжки, архітектура постає у текстах Світлани Шліпченко не стільки як повідомлення, «записане у камені», а відтак інертне, статичне, відкрите хіба що до споглядання та інтерпретації, а як певний привілейований простір інтеракції, як засіб писання, який сам здійснює записування на відчуттях, пам’яті і навіть тілі суб’єкта, як індивідуального, так і колективного, формуючи його численні ідентичності. Це те бачення архітектури та урбанізму, яке мені особисто дуже імпонує, і завдяки якому я все ж таки радив би вам прочитати цю книжку, особливо зважаючи на те, що подібних досліджень з-під пера вітчизняних науковців виходить ну просто катастрофічно мало.

 

Однак, сказвши «а», потрібно сказати і «фе». У мене особисто склалося враження, що як і кожного неофіта, який поспішає принести на рідний грунт знайдене в далеких землях світло, пані Шліпченко переслідує «синдром Александрійської бібліотеки». Захоплена темами та уривками чужих теорій, вона намагається сказати занадто багато і занадто швидко. Як наслідок її тексти розпадаються на фрагменти та теми, недоговорені і не доведені до кінця, а мотиви вперто і безладно нагромаджуються один на одного, без будь-якого загальнішого сюжету або, не доведи Господи, метанаративу, який був би здатним зв’язати їх докупи. Відтак, до прикладу, розпочинаючи розділ з питання комодифікації міського простору, що в умовах сучасного Києва відкриває просто неймовірні можливості для інтерпретацій, авторка «плавно» переходить до питання «постколоніальних фантазій», а звідти перескакує до деконструкції ідентичності у дусі Кристевої. І хоча кожна з цих тем цілком важлива та цікава, разом вони справляють враження чогось випадкового та цілком хаотичного. Не випадково, напевне, зважаючи на таку фрагментарність, що у книжці майже немає висновків, або ж вони надто слабкі та не акцентовані, ані в окремих розділах, ані у роботі в цілому. Можливо пані Світлана ставила собі за мету писати a la Жижек, однак думаю, що для неї поки що це занадто велике задоволення. Якби Світлана Шліпченко раптом прочитала цей короткий допис і була готовою прислухатися до моєї персональної думки, то я порадив би їй словами Сенеки: «І хоча багато дечого пробіжиш оком, зупинись на чомусь одному, що в цей день можеш перетравити. Саме так чиню і я: читаю багато, беру – дещо». Можливо їй навіть варто спробувати наново переказати свої сюжети, але тепер вже по черзі і в належному темпі.

 

P. S. Окремо не можу не відзначити, в негативному сенсі, таку все ще не витравлену звичку, яку я з прикрістю виявив і у цього дуже західно орієнтованого дослідника, як «імперське цитування», коли явища із інших культур чому раптом подаються за допомогою російської, як у цьому фрагменті:

 

«Дехто з членів «Нової речевості»/«Новой вещественности»/ виїжджає з країни до СРСР…» (ст.267)

 

Якби я не знав, що йдеться про Neue Sachlichkeit, німецький авангардистський рух 20-их років, то подумав би напевно, що йдеться про якийсь феномен російського авангардизму. Який інший глузд у цьому дублюванні російською? Напевне на це питання нам зможе відповісти тільки сама авторка. Але це насправді тільки одинокий випадок, який, будемо сподіватися, закрався у текст майже випадково.

 

Що було не випадковим і що щоразу привертало мою увагу, так це невичитаність тексту та якісь особливі знаки пунктуації у вигляді косої лінії, які вподобала собі авторка чи її редактор. Я розумію, що як автор блогу, який рясніє помилками, моя корова мала б мовчати, але одна справа доволі аматорський блог, а зовсім інша – респектабельне видання у одному з найстаріших видавництв країни.

 

Матимемо надію, що усі ці недоліки будуть належно виправлені у другому, суттєво переробленому та доповненому, виданні цієї книги, і що у слові подяки серед інших смиренно стоятиме й імя Луцій Анней Сенека.