Нещодавнє законодавче визнання комісією американського конгресу вірменського геноциду 1915 року є настільки ж визначним, як і неочікуваним. Чесно кажучи, коли я слідкував по BBC за останніми приготуваннями до голосування, його результат видавався мені більш, ніж непевним. Не секрет, що вірменська діаспора у Європі та США є дуже впливовою на інституційному рівні, однак здавалося, що геополітичні інтереси Сполучених Штатів таки переважать усі її зусилля і питання буде провалене, або ж відкладене на майбутнє. Однак, не зважаючи на шантаж зі сторони Туреччини, ніби визнання геноциду призведе до суттєвого погіршення двосторонніх відносин, американські конгресмени вирішили не йти на моральний компроміс, і я можу цьому тільки поаплодувати. Комусь таке визнання може видатися невчасним, зважаючи на важливість Туреччини в американській політиці в західній Азії, хтось може закинути американцям, що зважаючи на скандали з Гуантанамо, практиками тортур та неоімперіалістичними війнами останнього десятиліття, вони не мають жодного права когось засуджувати або повчати.

У день, коли українські громадяни згадують і поминають пам'ять жертв Голодомору, хочеться віддати честь двом людям, доля яких нерозривно пов’язана з цією страшною трагедією – Джеймсу Мейсу та Гарету Джонсу. Гарет Джонс, наражаючи на небезпеку свою подальшу кар’єру, насмілився сказати світу правду про Голодомор у час, коли світ волів (як часто воліє й досі) нічого не помічати. Саме 1933 року, коли мільйони людей помирали від голоду, США встановили з СССР дипломатичні відносини. Джеймс Мейс, американець, який зацікавився проблемою Голодомору в науковому плані, і в 90-ті роки переїхав до України, де продовжив справу Гарета Джонса – говорити правду про трагедію українців, навіть якщо вони самі не надто охочі її слухати. Джеймс Мейс був багаторічним професором Могилянки та дописувачем газети «День». Саме його статтю 2003 року про справу Гарета Джонса та проблеми журналістської етики і пропоную вашій увазі.

Якщо ми зосередимося на Освєнцимі та ГУЛАГу, як правило саме їх розглядають як найбільш адекватні або й навіть остаточні символи масового вбивства, ми випустимо з-під уваги, що впродовж дванадцятилітнього періоду, з 1933 по 1944 роки, близько 12 мільйонів жертв нацизму та совєтської політики, направленої на масове знищення людей, були вбиті у цілком певному регіоні Європи, що визначається більшою або меншою мірою кордонами сьогоднішньої Бєлорусі, України, Польщі, Литви та Латвії.