Розділ 1

Церковні дзвони у залидарських міських нетрях видзвонюють сумовиту “Кетлін”[1], яку підхоплює і відносить вітер, коли я прокидаюся з важкою головою у страшенно пригніченому настрої, стогнучи після чергової пиятики і перш за все стогнучи тому, що я зіпсував своє «таємне повернення» до Сан-Франциско, по-дурному впившись, ховаючись у бічних провулках разом із бомжами, а тоді подався до Норт-Біч[2], аби всіх побачити, хоча ми з Лоренцом Монсанто[3] до цього обмінялися кількома довжелезними листами, в яких йшлося про те, що я без галасу прокрадуся у місто, зателефоную йому, використовуючи кодове ім’я на зразок Адам Юлч або Лалаґі Палвертафт (також письменники) і тоді він таємно відвезе мене до своєї хатини у лісах Біґ-Суру[4], де мені ніхто не докучатиме і я зможу провести шість тижнів у цілковитій самотності: рубаючи дрова, приносячи воду з потічка, пишучи, сплючи, прогулюючись і т. д. – Але замість цього я п’яний як чіп завалився у його книгарню City Lights в самий розгар суботнього вечора, усі одразу мене впізнали (не зважаючи на те, що з метою маскування я був одягнутий у рибальську кепку, рибальську куртку та водонепроникні штани), і все завершилося неймовірною пиятикою у всіх знаменитих барах, клятий «Король Бітників» повернувся у місто, пригощаючи усіх випивкою – Так минуло два дні, включно з неділею, тим днем, коли Лоренцо мав підібрати мене з мого «таємного» притулку у готелі для злидарів (готель «Марс» на перехресті 4-ої та Говарда), однак коли він приїжджає по мене, то нікого не знаходить, тоді він просить працівника готелю відкрити двері і що ж він бачить: мене, що розлігся на підлозі посеред пляшок, Бена Фейґана, який розпростерся частково під ліжком, та Роберта Браунінґа, художника-бітника, який храпить на ліжку – Тому він каже собі «Я заїду за ним наступного тижня, здається він хоче попиячити з тиждень у місті (як це, гадаю, зазвичай з ним буває)» тому він подається до хатинки у Біґ-Сурі без мене, вважаючи, що чинить правильно, однак, Господи, коли я прокидаюся, і Бена з Браунінґом уже немає поряд – їм якось вдалося закинути мене на ліжко – і я чую, як десь у пронизаному вітром тумані дзвони сумовито вибамкують мелодію «Я знову заберу тебе додому, Кетлін», яка котиться дахами маревного старого похмільного Фріско, йой, я уперся у кінець шляху і моє тіло відмовляється рухатися далі навіть до притулку у лісі, а про те, щоб хоч хвилину залишатися у цьому місті в тверезому стані не може бути й мови – Це перша моя вилазка з дому (будинку моєї матері) після виходу друком «Дороги», книжки, яка «зробила мене знаменитим» й, до того ж, настільки знаменитим, що мене впродовж трьох років безнастанно зводили з розуму нескінченні телеграми, телефонні дзвінки, прохання, листи, відвідувачі, репортери, просто роззяви, які люблять пхати носа у чужі справи (гучний голос влітає у вікно мого підвалу, коли я саме беруся за оповідання: «ВИ ЗАЙНЯТІ?») або тоді коли один журналюга побіг вгору сходами до моєї спальні, де я сидів в одній піжамі, намагаючись записати свій сон – Підлітки, що перестрибували шестифутовий паркан, який я збудував навколо свого подвір’я, щоб захиститися від нав’язливої уваги – Гулянки з пляшками та воланнями біля вікна мого кабінету «Давай виходь і хильни, одна робота без розваг перетворює Джека на безмозглого хлопчину!» – Жінка, що підходить до моїх дверей, кажучи: «Я не питатиму вас, чи ви Джек Дулуз, оскільки знаю, що він носить бороду, ви могли б мені підказати, де я можу його знайти, хочу, щоб на моїй щорічній вечірці для друзів був справжній бітник» – П’яні відвідувачі, що блюють у моєму робочому кабінеті, крадуть книжки і навіть олівці – Знайомі, яких ніхто не запрошував, що зупиняються у нашому домі на багато днів, через чисті простирадла на ліжках і смачну їжу, яку готувала моя матір – Я був п’яний практично ввесь час, аби начепити на себе маску бадьорості, щоб давати собі раду з усім цим, але врешті почав усвідомлювати, що мене оточено і чисельна перевага не на моєму боці, і що мені потрібно якось вирватися туди, де я зможу побути на самоті, або померти – Тому Лоренцо Монсанто написав і сказав: «Приїжджай до моєї хатини, ніхто не знатиме» і т. д., і відтак я прокрався у Сан-Франциско, як я вже казав, подолавши 3000 миль від свого дому у Лонґ-Айленді (Нортпорт) у приємному купе поїзда «Каліформійський Зефір», спостерігаючи за тим, як за моїм приватним віконцем з картинками простягалася Америка, почуваючи себе справді щасливим вперше за ці три роки, залишаючись у своєму купе усі три дні та три ночі зі своєю розчинною кавою і канапками – Вгору долиною Гудзона через увесь штат Нью-Йорк до Чикаго, а тоді Рівнини, і гори, і пустеля, і врешті гори Каліфорнії, усе так просто й ніби уві сні в порівнянні з суворістю моїх колишніх подорожей автостопом, до того, як я заробив достатньо грошей, аби скористатися з трансконтинентальної залізниці (по всій Америці дітлахи у школах та університетах переконані,  що «Джекові Дулузу 26 і він і досі увесь час проводить на дорозі, ловлячи попутні машини», тоді як ось я тут, майже сорокарічний, знудьгований та знесилений, на койці в купе поїзда, що мчить через соляні рівнини) – Однак у будь-якому випадку це чудовий початок на шляху до мого притулку, який з такою щедрістю запропонував мені милий старий Монсанто, і замість того, щоб дістатись туди без зайвих пригод, я прокидаюся п’яний, страждаючи від нудоти, відчуваючи огиду до самого себе, мене охоплює страх, навіть жах від тієї сумовитої пісні, що шириться дахами, перемішуючись із плаксивими вигуками зібрання «Армії спасіння» на розі під моїми вікнами: “Сатана є причиною твого алкоголізму, Сатана є причиною твоєї аморальності, Сатана всюди і він зробить все можливе, аби зруйнувати тебе, якщо тільки ти не покаєшся прямо зараз”, і ще гіршими за це є звуки старих бомжів, що блюють у сусідніх кімнатах, скрип сходинок у передпокої, всюдисущі стогони – Включно з тим стогоном, від якого я прокинувся, моїм власним стогоном у брудному ліжку, стогоном, що спричинений велетенським ревучим Вууу-Вууу у моїй голові, який вирвав мене зі сну немов привид.

Примітки

[1] “Я знову заберу тебе додому, Кетлін” – популярна пісня Томаса П. Вестендорфа, написана 1875-го року. Хоча пісня має німецько-американське походження, її часто помилково вважають за ірландську баладу.

[2] Норт-Біч (англ. North Beach) – букв. Північний пляж, район у північній частині Сан-Франциско, що межує з Китайським кварталом та Рибальською пристанню, у 1950-1960-их роках був місцем проживання та літературної діяльності нової артистичної богеми, яку пов’язують із так званим Сан-Францизьким Відродженням, зокрема для багатьох бітників.

[3] Під персонажем Лоренцо Монсанто Керуак зобразив свого товариша, власника книгарні та однойменного видавництва City Lights Лоуренса Ферліґетті, який відіграв надзвичайно важливу роль у популяризації художніх творів бітників. Зокрема, саме видавництво Ферлінґетті видало першу поетичну збірку Аллена Ґінзберґа “Крик та інші поезії”, право на публікацію та поширення якої йому довелося відстоювати у суді. Знаючи про проблеми Керуака з алкоголем, весною 1962-го року Ферлінґетті запропонував йому пожити якийсь час у своїй відлюдній лісовій хатині в надії, що віддаленість Керуака від великого міста та його численних знайомих і прихильників допоможе йому дати раду свой залежності, яка на цей момент ставала все більш загрозливою не лише для здоров’я та творчості, але й самого життя письменника. Власне роман “Біґ-Сур”, написаний влітку того ж року, після чергового повернення Керуака з Західного узбережжя до будинку своєї матері, і є злегка охудожненою розповіддю про час його перебування у Біґ-Сурі, яке, однак, не допомогло йому впоратися з алкогольною залежністю.

[4] Біґ-Сур (англ. Big Sur) – малонаселений регіон центральної Каліфорнії на південь від Сан-Франциско, відомий своєю мальовничою природою. Був дуже популярний як місце відпочинку та проживання серед американських письменників. Зокрема тут після повернення до США у 1940 році оселився Генрі Міллер. Також якийсь час у Біґ-Сурі мешкали (і писали про нього) такі визначні романісти як Джон Стайнбек, Річард Бротіґен, Гантер Томпсон, Філіп Дік, Джек Керуак, Лоуренс Ферлінґетті та інші.