РОЗДІЛ 1

Церковні дзвони у залидарських нетрях видзвонюють сумовиту «Кетлін»[1], яку підхоплює і відносить вітер, коли я прокидаюся з важкою головою у страшенно пригніченому настрої, стогнучи після чергової пиятики і перш за все стогнучи тому, що зіпсував своє «таємне повернення» до Сан-Франциско, по-дурному впившись, сховавшись у бічних провулках разом із бомжами, а тоді подався до Норт-Біч[2], аби всіх побачити, хоча ми з Лоренцом Монсанто[3] до цього обмінялися кількома довжелезними листами про те, як я без зайвого галасу прокрадуся у місто, зателефоную йому, використовуючи кодове ім’я на зразок Адам Юлч або Лалаґі Палвертафт (також письменники) і тоді він таємно відвезе мене до своєї хатинки у лісах Біґ-Суру[4], де мені ніхто не докучатиме і я зможу провести шість тижнів у цілковитій самотності: рубаючи дрова, приносячи воду з потічка, пишучи, сплючи, прогулюючись і т. д. – Але замість цього я п’яний як чіп завалився у його книгарню City Lights в самий розгар суботнього вечора, усі одразу мене впізнали (не зважаючи на те, що з метою маскування я одягнув рибальську кепку, рибальську куртку та водонепроникні штани) і все завершилося неймовірною пиятикою у всіх знаменитих барах, клятий «Король Бітників» повернувся у місто, пригощаючи усіх випивкою – Так минуло два дні, включно з неділею, тим днем, коли Лоренцо мав підібрати мене з мого «таємного» притулку у готелі для бідоти (готель «Марс» на перехресті 4-ої та Говарда), однак коли він приїжджає по мене, то нікого не знаходить, тоді він просить працівника готелю відкрити двері і що ж він бачить: мене – на підлозі посеред пляшок, Бена Фейґана, який розпростерся частково під ліжком, та Роберта Браунінґа, художника-бітника, що храпить на ліжку – Тому він каже собі «Я заїду за ним наступного тижня, здається він хоче попиячити з тиждень у місті (як це, гадаю, зазвичай з ним буває)», тому він подається до хатинки в Біґ-Сурі без мене, вважаючи, що чинить правильно, однак, Господи, коли я прокидаюся, і Бена з Браунінґом уже немає поряд – їм якось вдалося закинути мене на ліжко – і я чую, як десь у пронизаному вітром тумані дзвони сумовито вибамкують мелодію «Я знову заберу тебе додому, Кетлін», яка котиться дахами моторошного старого похмільного Фріско, йой, я докотився до кінця дороги і моє тіло відмовляється рухатися далі навіть до притулку у лісі, а про те, щоб хоч хвилину залишатися у цьому місті в тверезому стані не може бути й мови – Це перша моя вилазка з дому (будинку моєї матері) після виходу друком «Дороги», книжки, яка «зробила мене знаменитим», і то таким знаменитим, що мене впродовж трьох років безнастанно зводили з розуму нескінченні телеграми, телефонні дзвінки, прохання, листи, відвідувачі, репортери, просто нероби, які люблять пхати носа у чужі справи (гучний голос влітає у вікно мого підвалу, коли я саме беруся за оповідання: «ВИ ЗАЙНЯТІ?») або тоді коли один журналюга побіг вгору сходами до моєї спальні, де я сидів в одній піжамі, намагаючись записати свій сон – Підлітки, що перестрибували шестифутовий паркан, який я збудував навколо подвір’я, щоб захиститися від нав’язливої уваги – Гулянки з пляшками та воланнями біля вікна мого кабінету «Давай виходь і хильни, одна праця без спочину робить з Джека дурачину!» – Жінка, що підходить до моїх дверей, кажучи: «Я не питатиму вас, чи ви Джек Дулуз, оскільки знаю, що він носить бороду, ви могли б мені підказати, де я можу його знайти, хочу, щоб на моїй щорічній вечірці для друзів був справжній бітник» – П’яні відвідувачі, що блюють у моєму робочому кабінеті, крадуть книжки і навіть олівці – Знайомі, яких ніхто не запрошував, що зупинялися у нашому домі на багато днів, через чисті простирадла на ліжках і смачну їжу, яку готувала моя матір – Я був п’яний практично ввесь час, щоб видаватися товариським і хоч якось давати собі раду з усім цим, але врешті почав усвідомлювати, що мене оточено і чисельна перевага не на моєму боці, і що мені потрібно якось вирватися туди, де я зможу побути на самоті, або померти – Тому Лоренцо Монсанто написав і сказав: «Приїжджай до моєї хатинки, ніхто не знатиме» і т. д., і відтак я прокрався у Сан-Франциско, як я вже казав, подолавши 3000 миль від свого дому у Лонґ-Айленді (Нортпорт) у приємному купе поїзда «Каліформійський Зефір», спостерігаючи, як за моїм приватним віконцем з картинками простягалася Америка, почуваючи себе справді щасливим вперше за ці три роки, залишаючись у своєму купе усі три дні та три ночі зі своєю розчинною кавою та канапками – Вгору долиною Гудзона через увесь штат Нью-Йорк до Чикаго, а тоді Рівнини, і гори, і пустеля, і врешті гори Каліфорнії, усе так просто й ніби уві сні, якщо порівняти з суворістю моїх колишніх подорожей автостопом, до того, як я заробив достатньо грошей, аби скористатися з трансконтинентальної залізниці (по всій Америці дітлахи у школах та університетах переконані,  що «Джекові Дулузу 26 і він і досі увесь час в дорозі, ловлячи попутні машини», тоді як ось я тут, майже сорокарічний, знудьгований та знесилений, на койці в купе поїзда, що мчить через соляні рівнини) – Однак у будь-якому випадку це чудовий початок на шляху до мого притулку, який з такою щедрістю запропонував мені милий старий Монсанто, і замість того, щоб дістатись туди без зайвих пригод, я прокидаюся п’яний, страждаючи від нудоти, відчуваючи огиду до самого себе, мене охоплює страх, навіть жах від тієї сумовитої пісні, що шириться дахами, перемішуючись із пласкивими вигуками зібрання Армії Спасіння на розі під моїми вікнами «Сатана є причиною твого алкоголізму, Сатана є причиною твоєї аморальності, Сатана всюди і він зробить все, аби зруйнувати тебе, якщо тільки ти не покаєшся прямо зараз», а ще гірші за це звуки старих бомжів, що блюють у сусідніх кімнатах, скрип сходинок у передпокої, всюдисущі стогони – Включно з тим стогоном, від якого я прокинувся, моїм власним стогоном у брудному ліжку, стогоном, що спричинений велетенським ревучим Вууу-Вууу у моїй голові, який вирвав мене зі сну немов привид.

РОЗДІЛ 2

Я обводжу поглядом свою похмуру камеру, онде мій обнадійливий рюкзак, в який ретельно запаковано все, необхідне для життя у лісі, навіть включно з докладно оснащеною аптечкою та порадами щодо харчування, а також потішним крихітним набором для шиття, винахідливо доповненим моєю добросердою матір’ю (на кшталт: додатковими шпильками, ґудзиками, спеціальними швейними голками, маленькими алюмінієвими ножицями) – Навіть з медальйоном Святого Христофора, що приносить надію, який вона пришила на лацкані – Там увесь мій набір для виживання, включно з такими деталями як маленький виживальницький светр, і хустинка, й кросівки (для тривалих прогулянок) – Однак рюкзак обнадійливо розмістився серед безладної мішанини пляшок, тепер уже порожніх, порожніх малих голодранців з-під білого портвейну, недопалків, сміття, жаху…. «Треба швидко рухатись, або зі мною покінчено», усвідомлюю я, як було покінчено усі ці останні три роки захмелілого розпачу, що є фізичним, і духовним, і метафізичним розпачем, про який не навчають у школах, і тут вже не важить, скільки книжок про екзистенціалізм ти прочитав, або скільки кухлів аяхуаски, що викликає видива, випив, чи скільки прийняв мескаліну або проковтнув пейоту – Те відчуття, коли прокидаєшся з білою гарячкою, і страх моторошної смерті звисає з твоїх вух неначе та особлива важка павутина, яку плетуть павуки у спекотних країнах, відчуття, немов ти згорблене болотяне чудовисько, що стогне під землею у гарячій паруючій багнюці, тягнучи довгий розпечений вантаж у нікуди, відчуття, ніби стоїш по щиколотки у гарячій, вареній свинячій крові, угг, немов ти по пояс у велетенській раковині мазкої коричневої посудомийниці без жодного сліду мильної піни – Твоє обличчя, яке ти бачиш у дзеркалі, з його виразом нестерпної муки, таке змарніле та сповнене смутку, що ти не можеш навіть плакати за чимось настільки бридким, настільки втраченим, жодного зв’язку з колишньою досконалістю і, відповідно, ніщо не може пов’язати його зі сльозами чи будь-чим іншим: таке відчуття, ніби раптом у дзеркалі замість тебе з’являється «Незнайомець» Вільяма Сьюарда Берроуза – Досить! «Треба швидко рухатись, або зі мною покінчено», тому я рвучко підводжусь, перш за все виконую свою стійку на голові, щоб повернути трохи крові у свій волохатий мозок, приймаю у холі душ, натягую на себе свіжу футболку та білизну, хутко збираю речі, закидую рюкзак на спину і вибігаю, жбурляючи ключа на стіл адміністратора, вискакую на прохолодну вулицю і квапливо прямую до найближчої продуктової крамнички, щоб купити їжі на два дні, запихаю її у рюкзак, валандаюсь крізь втрачені бічні провулки російського смутку, де бомжі, зронивши голови на коліна, сидять на вкритих туманом хідниках посеред липкої маревної ночі міста, від якої я мушу порятуватися втечею, або ж померти, а тоді входжу в автобусну станцію – За півгодини займаю місце в автобусі, на автобусі написано «Монтерей» і ми рушаємо порожнім залитим неоновим світлом шосе, я сплю всю дорогу, прокидаючись здивований та знову з добрим самопочуттям, повітря пахне океаном і водій штурхає мене зі словами «Кінцева зупинка, Монтерей» – І, клянусь Богом, це й справді Монтерей, я стою заспаний о другій годині ночі, позираючи на невиразні у темряві маленькі щоголки на рибальських човнах з протилежного від автобусної станції боку вулиці. Тепер все, що мені потрібно, аби завершити свою втечу, це пройти 14 миль вниз узбережжям до моста на каньйоні Рейтон і я на місці.

РОЗДІЛ 3

«Треба швидко рухатись, або зі мною покінчено», тому я викидаю 8 доларів на таксі, що відвезе мене вниз узбережжям, ніч імлиста, хоч інколи на небі можна бачити зорі з правого боку, там де море, але самого моря не видно, ти можеш лише чути про нього зі слів таксиста – «Що тут за місця? Ніколи не бачив.» «Що ж, сьогодні теж не побачиш» – Отже ти кажеш каньйон Рейтон, краще будь обережним, коли ступатимеш там у темряві. Чому? Ну, просто увімкни ліхтар, про який ти згадував… І, як і можна було очікувати, коли він висаджує мене біля каньйону Рейтон і перераховує свої гроші, я відчуваю, що щось не так, навколо стоїть жахливе ревіння прибою, однак воно долинає з неправильного боку, так немов ти очікуєш, що воно надходитиме «ген звідти», а воно долинає «десь з-під тебе» – Я бачу міст, однак внизу не можу нічого розгледіти – Міст поєднує узбережне шосе від однієї скелі до іншої; це гарний білий міст з білими поручнями, і біла лінія тягнеться його центром, як зазвичай і буває на шосе, однак щось таки не так – Окрім цього світло фар таксівки, прориваючись крізь кілька кущів, б’є прямісінько в порожнечу в тому напрямку, де мав би бути каньйон, таке відчуття, немов ти повис у повітрі, хоча я й можу бачити ґрунтову дорогу у нас під ногами та земляний виступ з іншого боку. «Що це в біса таке?» – Я добре запам’ятав дорогу з невеликої карти, яку надіслав мені Монсанто, однак у моїй уяві, поки я марив цим чудесним притулком ще в себе вдома, він поставав як щось безтурботне, буколічне, вкрите затишними лісами та сповнене радощами, а не як ця ефемерна ревуча загадка у темряві – Коли таксі від’їжджає, я вмикаю свій залізничний ліхтар, аби хоч трохи роззирнутися довкола, однак промінь його світла, точнісінько як і світло фар, губиться у порожнечі, і, правду кажучи, його батарея вже досить розряджена, так що я заледве можу бачити скелю з лівого боку – Щодо моста, то я його більше не бачу, за винятком рівновіддалених пар бокових кріплень, що відсвічують у темряві, поступово розчиняючись у гулкому ревінні моря… Це ревіння достаньо погане саме по собі, а воно ще й кидається та гарчить на мене, немов пес, десь там унизу в тумані, інколи воно рокоче землею, однак, Господи, де ж ця земля і як море може бути під нею! – Все, що тобі лишається, друже, бовкаю я, це тримати ліхтар прямісінько перед своїми ногами та йти за його світлом, а ще зважати, щоб воно світило на бороздни в дорозі, і сподіватися та молитися, що воно падає на землю, яка все ще буде там, коли туди впаде світло», іншими словами, мене справді охоплює страх, що навіть мій ліхтар зведе мене на манівці, якщо я наважуся хоч на мить відвести його він борозден у ґрунтовій дорозі – Єдиною розрадою для мене у цьому ревучому суцільному жахітті темряви є те, що велетенські густі тіні, які ліхтар кидає своїм обідком, падають на скелю, що нависла над дорогою зліва від мене, оскільки справа (де вітер з моря гойдає заростями) –– жодних тіней, бо світлу немає за що зачепитись. –– Відтак я вирушаю у свій нелегкий путь, закинувши рюкзак на спину, просто крокую вперед, слідуючи за світлом ліхтаря, крокую вперед, однак очі підозріливо зиркають трохи вгору, як у чоловіка, що перебуває поруч із небезпечним ідіотом, якого він не хоче дратувати. Ґрунтова дорога починає трохи підніматися, завертає вправо, тоді йде дещо вниз, а тоді раптом знову все вгору та вгору. Тепер ревіння моря було більш віддаленим і в якусь мить я навіть зупинився та озирнувся, щоб побачити ніщо –– «Вимкну ліхтар і подивлюсь, що я зможу розгледіти». Я мов вкопаний стою на ногах, тоді як ноги прикипіли до дороги. Але толку з того мало, бо коли я вимикаю ліхтар, то не бачу нічого, окрім невиразного у темряві піску у себе під ногами. Плентаючись вгору і все далі віддаляючись від ревіння моря, я починаю почуватись упевненіше, однак раптом підходжу до якогось жахіття на дорозі, зупиняюся та виставляю руку, тоді трохи нахиляюся вперед, це лише прохід для худоби (впоперек дороги тягнуться залізні прутні), але у ту ж мить потужний порив вітру налітає на мене зліва, де б мала бути скеля, і я спрямовую туди свій ліхтар, але не бачу нічого. «Що тут в біса коїться!». «Притримуйся дороги», говорить інший голос, що намагається зберігати спокій, тому я так і роблю, однак вже за мить справа від мене долинає якесь торохтіння, я наводжу туди свій ліхтар, але не можу розгледіти нічого окрім чагарів, що загрозливо розгойдують своїм сухим віттям, і це саме той різновид високих чарагників, що ростуть на стінах каньйонів, в яких також часто водяться гримучі змії –– (це вона й була, гримуча змія не любить, коли її будить посеред ночі якесь заблукале згорблене одоробло з ліхтарем). Однак зараз дорога вкотре йде вниз, зліва від мене знову виринає обнадійлива скеля, і зовсім скоро, як я й пам’ятаю з карти Лоррі, з’являється він, струмок, до мене долинає його дзюрчання та плескотіння десь унизу на самому дні темряви, де принаймні я стану ногами на рівну землю і мені більше не доведеться мати справу з ревучими вітрами десь там у височині –– Однак чим ближче я підходжу до струмка, спускаючись дорогою, яка стрімко йде вниз, зовсім раптово, майже примушуючи мене бігти вперед, тим гучнішим стає його ревіння, я починаю думати, що вскочу прямісінько у воду, перш ніж зможу його зауважити… Він клекоче мов розбурхана паводком річка десь зовсім близько піді мною –– Окрім цього тут унизу ще темніше, аніж будь-де інде! Навколо мене тванисті проталини, якісь жахливі папороті та ковзькі колоди, мох, і хлюпання, і волога імла, що підіймається мов холодний подих смерті, велетенські загрозливі дерева починають нависати над моєю головою і труться об мій рюкзак –– До мене долинає шум, який, як я знаю, може лише гучнішати, коли я спускатимусь все нижче, і від страху того, наскільки гучним він насправді може стати, я зупиняюсь і вслухаюся, він із силою загадково налітає на мене, підіймаючись знизу з розбурханої битви, в якій сплелися якісь темні речі, деревина чи камінь чи щось розколоте, і все це розтрощене, сповнене вологої чорної втонулої землистої небезпеки –– я боюсь туди спускатись –– я страхаюсь у старому едмунд-спенсерівському сенсі, коли тебе шмагають батогом, та ще й мокрим до всього –– В кущах якась колотнеча слизьких зелених драконів –– Навкруги люта війна, яка не хоче, щоб я пхав сюди свого носа –– Вона тут вже мільйони років і не має охоти, щоб я вривався в її темряву –– Її гарчання напирає на мене з тисяч розколин та з-під коріння гігантських секвой, вкриваючи собою все суще –– Це темний пронизливий жах у тропічному лісі і йому не до шмиги, щоб якийсь волоцюга без гроша за душею приходив сюди з-над моря, яке й саме не надто краще і чигає десь там позаду –– Я майже відчуваю, як море смикає тією колотнечею в гущавині, ось же ж мій ліхтар, тому все, що мені потрібно – це рухатися цією чарівною піщаною стежкою, яка все глибше занурюється у криваву різанину, що піднімається знизу, аж раптом поверхня вирівнюється, попереду видно колоди мосту, онде й поручні, і струмок всього за якихось чотири фути піді мною, перейди через міст, ти, жалюгідний волоцюго, і поглянь, що на іншому березі. Кинь одним оком на воду, поки переходитимеш, просто вода, що лине над камінням, і струмок, власне кажучи, зовсім невеликий. І ось тепер переді мною мрійлива лука зі старими добрими ворітьми для худоби та загорожею з колючого дроту, дорога стелиться кудись далі, повертаючи ліворуч, але я нарешті дістався на місце. Я пробираюся крізь колючий дріт і опиняюся на чарівному маленькому піщаному путівці, що в’ється серед пахучого сухого вересу, так немов я щойно виринув з пекла у звичний старий Рай на Землі, овва і Дякувати Богу (хоча за якусь мить моє серце знову підскакує аж до горла, оскільки на білому піску видніються якісь чорні штуки, однак це всього лиш старі добрі шматки мулячого лайна у Раю).

ПРИМІТКИ:

[1] «Я знову заберу тебе додому, Кетлін» – популярна пісня Томаса П. Вестендорфа, написана 1875-го року. Хоча пісня має німецько-американське походження, її часто помилково вважають за ірландську баладу.

[2] Норт-Біч (англ. North Beach) – букв. Північний пляж, район у північній частині Сан-Франциско, що межує з Китайським кварталом та Рибальською пристанню, у 1950-1960-их роках був місцем проживання та літературної діяльності нової артистичної богеми, яку пов’язують із так званим Сан-Францизьким Відродженням, зокрема для багатьох бітників.

[3] Під персонажем Лоренцо Монсанто Керуак зобразив свого товариша, власника книгарні та однойменного видавництва City Lights Лоуренса Ферліґетті, який відіграв надзвичайно важливу роль у популяризації художніх творів бітників. Зокрема, саме видавництво Ферлінґетті видало першу поетичну збірку Аллена Ґінзберґа «Крик та інші поезії», право на публікацію та поширення якої йому довелося відстоювати у суді. Знаючи про проблеми Керуака з алкоголем, весною 1962-го року Ферлінґетті запропонував йому пожити якийсь час у своїй відлюдній лісовій хатині в надії, що віддаленість Керуака від великого міста та його численних знайомих і прихильників допоможе йому дати раду свой залежності, яка на цей момент ставала все більш загрозливою не лише для здоров’я та творчості, але й самого життя письменника. Власне роман «Біґ-Сур», написаний влітку того ж року, після чергового повернення Керуака з Західного узбережжя до будинку своєї матері, і є злегка охудожненою розповіддю про час його перебування у Біґ-Сурі, яке, однак, не допомогло йому впоратися з алкогольною залежністю.

[4] Біґ-Сур (англ. Big Sur) – малонаселений регіон центральної Каліфорнії на південь від Сан-Франциско, відомий своєю мальовничою природою. Був дуже популярний як місце відпочинку та проживання серед американських письменників. Зокрема тут після повернення до США у 1940 році оселився Генрі Міллер. Також якийсь час у Біґ-Сурі мешкали (і писали про нього) такі визначні романісти як Джон Стайнбек, Річард Бротіґен, Гантер Томпсон, Філіп Дік, Джек Керуак, Лоуренс Ферлінґетті та інші.

Переклав Павло Швед