ФАКТОТУМ

Письменник не очікує, що лев їстиме траву. Він розуміє, що вовка і вівцю створив один Бог, який «побачивши, що вийшло у нього добре», посміхнувся.

– Андре Жід

1

До Нью-Орлеану я прибув під дощем о 6-й ранку. Деякий час я посидів на автостанції, але люди наганяли на мене депресію, тож, узявши валізу, я вийшов під дощ і рушив. Де зняти кімнату я не знав. Де тут знаходилися бідні райони мені також було невідомо.

З собою у мене була картонна валіза, що розвалювалася на шматки. Колись вона була чорною, однак фарба обдерлась, і тепер крізь неї проглядав картон. Я намагався якось цьому зарадити змастивши картон чорним кремом для взуття. Доки я йшов під дощем, крем змився, і не помітивши цього, міняючи руки раз по раз руки, я натер собі чорні смуги на обох штанинах.

Зрештою, це було нове місто. Можливо, тут мене спіткає щастя.

Припинило дощити і вилізло сонце. Я опинився у чорному кварталі. Пішов повільніше.

Гей, ти, покидьку білошкірий!

Я поставив валізу долі. На сходах ґанку, заклавши ногу на ногу, сиділа висока азіатка. Виглядала вона гарно.

Привіт, нещасний білий покидьку!

Я нічого не відказав. Лише стояв і дивився на неї.

Не бажаєш кого-небудь відтрахати, нікчемо? – засміялась вона до мене.

Заклавши ногу на ногу, вона погойдувала ступнею. Азіатка мала гарні ніжки, високі підбори, вона гойдала ними й реготала. Я підняв свою валізу і рушив вулицею до цієї жінки. Щойно я зробив крок, як помітив, що на вікні ліворуч від мене трохи відсунулися штори. Я побачив обличчя чорношкірого. Він був схожий на Джерсі Джо Волькотта[1]. Тож я позадкував у бік тротуару. Услід мені чувся жіночий сміх.

2

Я поселився у кімнаті на другому поверсі навпроти бару. Бар називався «Трап». Зі своєї кімнати крізь прочинені двері я міг бачити все, що відбувалося в барі. Там сиділи кілька грубих пик, досить цікавих пик. Вночі я сидів у своїй кімнаті, розпивав вино і розглядав пики у барі, аж доки в мене не скінчилися гроші. Вдень я влаштовував собі довгі повільні прогулянки. Годинами я споглядав голубів. Харчувався лише раз на день –  таким чином моїх грошей мало вистачити на довше. Я знайшов занюхану забігайлівку з таким же власником, та не зважаючи на це, в ній можна було добряче поснідати – пиріжки, вівсянка й сосиска – і майже задарма.

3

Як і зазвичай, одного дня я вийшов на вулицю і почимчикував світ за очі. Почувався я щасливим і розслабленим. Сонце світило, як і належить. Воно було в зеніті. У повітрі відчувався спокій. Діставшись центру квартала, я побачив чоловіка, котрий стояв біля входу до крамнички. Я пройшов повз.

– Гей, ДРУЖЕ!

Я спинився й озирнувся.

– Потрібна робота?

Я підійшов до чоловіка. За його плечима можна було побачити просторе темне приміщення. Там знаходився довгий стіл, по обидва боки якого стояли чоловіки й жінки. Вони тримали молотки, якими гатили по чомусь, що лежало на столі. Це щось у темряві виявилось їстівними молюсками. Вони тхнули. Я розвернувся і попростував вулицею далі.

Я згадав, як мій батько щовечора повертався додому і розмовляв з матір’ю про свою роботу. Розмови про роботу починалися щойно він заходив у двері, продовжувалися за столом і завершувалися у спальні, де о 8-й вечора батько кричав: «Вимкніть світло!», – аби він зміг відпочити і повністю поновити сили для наступного робочого дня. Нічого іншого, окрім роботи, для нас не існувало.

Трохи далі за рогом мене спинив ще один чоловік.

– Послухай, друже… – почав він.

– Так? – відказав я.

– Послухай, я ветеран Першої Світової війни. Заради цієї країни моє життя висіло на волосині, проте тепер я нікому не потрібен, ніхто не бере мене на роботу. Вони не цінують те, що я для них зробив. Я голодний. Допоможи мені хоч чимось…

– Я безробітний.

– Ти ­безробітний?

– Саме так.

Я рушив далі. Перейшов на інший бік вулиці.

Брешеш! – закричав він. – Ти працюєш. У тебе є робота!

Через кілька днів я таки вийшов на її пошуки.

4

За столом сидів чоловік зі слуховим апаратом і дротом, що від його обличчя тягнувся до сорочки, в кишені якої знаходилася батарея. Офіс був темний і затишний. Чоловік був одягнений у ношений коричневий костюм, м’яту сорочку та потерту з боків краватку. Звали його Гезеркліфф.

Я знайшов оголошення у місцевій газеті; до того ж, ця контора була розташована недалеко від мого житла.

«Потрібна амбітна молода людина, котра піклується про своє майбутнє. Досвід роботи не обов’язковий. Почніть з відділу доставки і просувайтеся далі».

Я чекав коло дверей разом із ще п’ятьма чи шістьма молодими людьми; всі вони намагалися виглядати амбітними. Ми вже заповнили наші анкети, і тепер просто чекали. Мене викликали останнім.

– Містере Чінаскі, що змусило Вас полишити роботу на залізничній станції?

– Що ж, на мою думку, у залізниці немає майбутнього.

– У них хороші профспілки, медичне страхування, пенсія.

– У моєму віці пенсією можна знехтувати.

– Чому Ви переїхали до Нью-Орлеану?

– У Лос-Анджелесі в мене було надто багато друзів, котрі, як мені здавалося, заважали моїй кар’єрі. Я вирішив переїхати туди, де я зможу сконцентруватися, і де мені не перешкоджатимуть.

– Як ми можемо бути впевнені, що Ви затримаєтеся у нас надовго?

– Я можу й не затриматись.

– У чому ж справа?

– У Вашому оголошенні написано, що для амбітної людини тут є майбутнє. Якщо ж цього майбутнього не буде, то я змушений буду піти.

– А чому Ви сьогодні не поголилися? Програли парі?

– Ще ні.

– Ще ні?

– Ні. Я заклався зі своїм домовласником, що зможу знайти роботу за один день навіть з такою бородою.

– Гаразд, ми повідомимо Вас про наше рішення.

– У мене немає телефону.

– Гаразд, містере Чінаскі.

Я вийшов і повернувся до своєї кімнати. Пройшов брудним коридором і заліз у гарячу ванну. Після того я знову вдягнувся, вийшов надвір і придбав пляшку вина. Повернувшись у кімнату, я всівся коло вікна і почав роздивлятися відвідувачів у барі й тих, що просто проходили повз. Я пив повільно, і знову замислився про те, щоб якимось чином дістати пістолет, і зробити все швидко – без зайвих думок і розмов. Потрібна була лише сила волі. Щодо неї я мав деякі сумніви. Допивши пляшку, я ліг у ліжко і заснув. Десь о 4-й вечора я прокинувся від стуку в двері. То виявився кур’єр «Вестерн Юніон». Я розгорнув телеграму:

«М-Р. Г. ЧІНАСКІ. НА РОБОТУ З’ЯВИТИСЯ ЗАВТРА О 8:00. Р. М. ГЕЗЕРКЛІФФ КО»

5

Виявилося, що це була компанія, яка розповсюджувала журнали, тож ми стояли за столом для упаковки, перевіряючи замовлення, щоб упевнитись у тому, що кількість товару відповідає кількості, зазначеній у накладній. Після перевірки накладну підписували та або запаковували замовлення для доставки по місту, або відкладали журнали для доставки вантажівкою по області. Робота була легкою і нудною, позаяк службовці перебували у постійній метушні. Вони переймалися своїм місцем. Тут було багато молодих чоловіків і жінок, але старший ніколи не з’являвся. Вже через кілька годин між двома жінками виникла сварка. Приводом стали журнали. Ми саме пакували комікси й за столом щось пішло не так. Дві жінки знавісніли й почали лаятися…

– Слухайте, – мовив я, – ці комікси не варті навіть того, аби їх читали, припиніть сперечатися.

– Гаразд, – сказала одна з жінок, – ми знаємо, ти думаєш, що надто розумний для такої роботи.

– Занадто розумний?

– Так, саме так ти до цього ставишся. Гадаєш, ми не помітили?

Отак уперше я довідався, що просто виконувати свою роботу недостатньо, потрібно ще й нею захоплюватися чи навіть ставитися до неї з пристрастю.

Я пропрацював там три чи чотири дні, а тоді в п’ятницю з нами розрахувалися за кожну годину. Нам видали жовті конверти із зеленими папірцями та дріб’язком. Готівкою – жодних чеків.

Перед закриттям водій вантажівки повернувся трохи раніше. Він всівся на стос журналів і запалив цигарку.

– Так, Гаррі, – мовив він до одного з працівників, – сьогодні я отримав підвищення. Мені збільшили платню на два долари.

Після закриття я затримався у крамниці, аби придбати пляшку вина, піднявся до себе в кімнату, випив, а тоді зійшов сходами вниз і зателефонував на роботу. Довгий час чулися гудки. Нарешті відповів містер Гезеркліфф. Він все ще був на місці.

– Містере Гезеркліфф?

– Так?

– Це – Чінаскі.

– Так, містере Чінаскі?

– Я хочу, щоб мені збільшили платню на два долари.

– Що?

– Саме так. Водій вантажівки отримав підвищення.

– Але він працює з нами вже два роки.

– Мені потрібне підвищення.

­– Наразі ми платимо Вам сімнадцять доларів на тиждень, а Ви вимагаєте дев’ятнадцять?

– Саме так. То я отримаю їх, чи ні?

– Ми просто не можемо цього зробити.

– Тоді я звільнююся.

Я поклав слухавку.

6

У понеділок я прокинувся з похміллям. Зголив бороду і пішов за адресою, вказаною в оголошенні. Я сів навпроти редактора, чоловіка у сорочці з довгими рукавами і з глибокими мішками під очима. Він виглядав так, наче не спав тиждень. Тут було прохолодно і темно. Я сидів у набірній кімнаті однієї з двох міських газет, тієї, що менша. Під читальними лампами за столами сиділи чоловіки і працювали над якимись  копіями.

– Дванадцять доларів на тиждень. – сказав редактор.

– Добре, – зголосився я, – я згоден.

Я працював у парі з низеньким товстуном із нездорового вигляду пузом. Він мав старомодний кишеньковий годинник на золотому ланцюжку, носив жилет, зелений козирок, мав товсті губи і темне м’ясисте обличчя. У рисах його обличчя не можна було помітити ані зацікавленості, ані норову; воно виглядало так, неначе його, мов шмат картону, кілька разів згорнули та розгорнули знову. Товстун носив квадратні черевики і жував тютюн, спльовуючи сік у плювальницю під ногами.

– Містер Белґер, – казав він про невиспаного чоловіка, – тяжко працював, щоб поставити цю газету на ноги. Він хороша людина. Доки він з нами, ми не збанкрутуємо.

Товстун поглянув на мене.

– На цю роботу зазвичай беруть студентів.

«Жаба, – ­думав я, – ось, хто він».

– Я маю на увазі, – мовив товстун, – що на цій посаді зазвичай працює студент. Він має можливість вчитися у той час, поки чекає, коли його покличуть. Ти – студент?

– Ні.

– Зазвичай на цю роботу беруть студентів.

Я повернувся на своє місце і сів посидіти. Кімнату сповнювали ряди металевих шухляд, а в тих шухлядах знаходилися цинкові гравюри, що використовувалися для оголошень. Багато гравюр використовувалися кілька разів. Також тут лежало безліч моделей – імен клієнтів і логотипів. Товстун кричав «Чінаскі!» і я виходив дізнатися, яка саме гравюра чи модель йому необхідна. Частенько мене відсилали до газети конкурентів, щоб позичити деякі з їхніх моделей. А вони позичали у нас. Прогулюючись, я приємно проводив час, і до того ж знайшов місце на задвірках, де за нікель наливали бокал пива. Товстун кликав мене рідко, і я почав постійно зависати у тому місці з розливним пивом. Товстуну стало мене бракувати. Спершу він просто кидав на мене недобрі погляди. Потім одного разу спитав:

– Ти де був?

– Пива вийшов попити.

– Це робота для студента.

– Я – не студент.

– Доведеться тебе звільнити. Мені потрібен хтось, хто весь час сидітиме тут у повній готовності.

Товстун відвів мене до Белґера, котрий як завжди виглядав втомленим.

– Містере Белґер, це – робота для студента. Боюсь, що цей чоловік нам не підходить. Нам потрібен студент.

– Гаразд, – погодився Белґер.

Товстун посунув собі геть.

– Що ми Вам винні? – запитав Белґер.

– П’ять днів.

– Гаразд, віднесіть ось це в бухгалтерію.

– Послухай, Белґер, цей старий хрін просто мерзотник.

Белґер поставив свій підпис:

– Боже правий, думаєш, я цього не знаю?

Я пішов до бухгалтерії.

7

Ми все ще перебували в Луїзіані. Попереду – довгий переїзд потягом через Техас. Нам видали консерви з їжею, але не дали відкривачок. Склавши свої консерви на підлозі, я розлігся на дерев’яному сидінні. Інші чоловіки зібралися в передій частині вагона; сівши колом, вони розмовляли і реготали. Я закрив очі.

Приблизно через десять хвилин я зачув запах пилюки, що здіймалася крізь щілини дощатого сидіння. Це був запах старості, запах трун. Пилюка смерділа смертю, чимось, що вже протягом довгого часу лежало мертвим. Вона потрапляла до моїх ніздрів, осідала на бровах, намагалася залізти до рота. Раптом я почув звук важкого дихання. Крізь щілини я побачив чоловіка, котрий згорбився за сидінням і дихав цією пилюкою мені в обличчя.  Я сів. Чоловік викараскався з-під сидіння і побіг до голови вагона. Я втер обличчя і спостерігав за ним. У це важко було повірити.

– Якщо він піде сюди, то я хочу, аби ви мені допомогли. – почув я його слова. – Хлопці, пообіцяйте мені, що допоможете…

Вся банда озирнулася на мене. Я ж знову розлігся на сидінні. Чув, як вони говорили.

– Що з ним?

– За кого він себе має?

– Ні з ким не розмовляє.

– Лише лежить собі там позаду сам.

– Ми попіклуємося про нього. Скинемо на колії. Наволоч.

– Думаєш, зможеш з ним впоратися, Поле? Здається мені, він – божевільний.

– Як не я, то хтось інший. У нас він гівна скуштує.

Пізніше я сходив до передньої частини вагона попити води. Коли я проходив повз, вони замовкли. Мовчки спостерігали, як я пив воду з кружки. Лише після того, як я повернувся на своє сидіння, вони продовжили свою розмову.

Потяг робив багато зупинок; і вдень, і вночі. На кожній зупинці був невеличкий ліс і маленьке містечко. Один чи двоє чоловіків сходили.

– Гей, що це в біса трапилося з Коллінзом і Мартінезом?

Бригадир брав свій планшет і викреслював їх зі списку. Він підійшов до мене.

– Ти хто?

– Чінаскі.

– Залишаєшся з нами?

– Мені потрібна робота.

– Гаразд.

Бригадир пішов геть.

В Ель Пасо поміж нас пройшов бригадир і повідомив, що ми пересідаємо на інший потяг. Нам видали талони на ночівлю у найближчому готелі та на їжу в місцевому кафе, а ще розповіли як, коли і де сісти на наступний потяг уранці.

Поки всі чоловіки їли в кафе, я чекав знадвору, а щойно вони, колупаючись у зубах, звідти вийшли, я зайшов.

– Ми йому дамо добряче просратись, цьому сучому синові!

– Мужики, я ненавиджу цю потвору.

Зайшовши в кафе, я замовив собі телячий стейк з цибулею і бобами. Масла на хліб у них не було, проте кава виявилася доброю. Коли я звідти вийшов, решта вже зникли. По тротуару до мене підійшов якийсь волоцюга. Я віддав йому свій готельний талон.

Тієї ночі я спав у парку. Там мені видавалося безпечніше. Я був утомлений, тож тверда паркова лавочка зовсім мене не турбувала. Я заснув.

Через деякий час мене розбудив звук, схожий на рик. Ніколи не знав, що алігатори ричать. Якщо бути точнішим, то це одночасно був рик, схвильований вдих і шипіння. А ще я почув клацання щелеп. Посеред ставка стояв п’яний моряк і тримав одного з алігаторів за хвіст. Створіння намагалося вивернутися й вкусити моряка, однак йому це не вдавалося. Щелепи виглядали страшними, але рухалися дуже повільно і не скоординовано. Інший моряк і молода дівчина стояли на березі, спостерігаючи і сміючись. Раптом моряк поцілував дівчину і вони забралися геть, залишаючи того першого боротися з алігатором…

Наступного разу мене розбудило сонце. Моя сорочка нагрілася так, що мало не пекла. Моряк зник. Зник і алігатор. Східніше на лавочці сиділи дівчина і двоє молодих хлопців. Вочевидь, цієї ночі вони також спали в парку. Один з хлопців підвівся.

– Міккі, – мовила дівчина, – у тебе стояк!

Вони розреготалися.

– Скільки в нас грошей?

Вони порилися у кишенях. Знайшли нікель.

– Ну і що ж ми робитимемо?

– Не знаю. Ходімо.

Я поспостерігав, як вони вийшли з парку і рушили в бік міста.

8

Коли потяг зупинився в Лос-Анджелесі, ми отримали дво- чи триденну перерву. Нас знову забезпечили готелем і талонами на їжу. Свої талони на проживання я віддав першому-ліпшому волоцюзі. Гуляючи у пошуках кафе, де можна було б поїсти на талони, я помітив, що йду за двома чоловіками, які також їхали з Нью-Орлеану. Я рушив швидше і нагнав їх.

– Як справи, хлопці? – запитав я.

– О, все гаразд, усе добре.

– Ви впевнені? Жодних проблем?

– Так, все гаразд.

Я рушив далі і знайшов кафе. Там продавалося пиво, і тому я обміняв свої талони на нього. Вся банда з того потяга сиділа там. Коли я пропив квитки, у мене зосталося дріб’язку рівно стільки, щоб доїхати на трамваї до будинку своїх батьків.

9

Відчинивши двері, моя мати скрикнула:

Синку! Невже це ти, синку?

– Мені треба трохи поспати.

– Твоя кімната зажди чекає на тебе.

Я рушив до кімнати, роздягнувся і заліз у ліжко. Десь о 6-ій вечора мене розбудила матір.

– Батько вдома.

Я встав і почав одягатися. Коли зайшов у вітальню, на столі вже стояла їжа.

Батько мій був чоловіком великим, вищим за мене, і мав карі очі; в мене ж були зелені. Його ніс був завеликим і неможливо було не помітити батькових вух. Його вуха стирчали так, наче прагнули відірватися від голови.

– Слухай, – промовив він, – якщо ти залишатимешся тут, то платитимеш мені за кімнату та їжу, а також за прання. Коли влаштуєшся на роботу, те, що ти нам завиниш, ми вирахуємо з твоєї платні, щойно ти її отримаєш.

Їли ми мовчки.

10

Моя мати знайшла роботу. Вона мала розпочати наступного дня. Таким чином, я залишився у будинку сам. Після сніданку, коли мої батьки пішли на працю, я роздягнувся і ліг у ліжко. Помастурбував, а тоді у старому шкільному записнику відмітив час пролітання над будинком літаків. Своє дослідження я прикрасив кількома приємно непристойними малюнками. Я знав, що мій батько здиратиме з мене жахливу ціну за кімнату, їжу й прання, і що він не випустить можливості записати мене залежним від його доходу, однак бажання шукати роботу не з’являлося.

Поки я відпочивав у ліжку, в моїй голові з’явилося дивне відчуття. Здавалося, наче мій череп зроблений з вовни, або що він – це маленька повітряна кулька, сповнена повітрям. Я відчував простір в своєму черепі. Я не міг цього второпати. Згодом я перестав дивуватись. Почувався я зручно, це було не болісно. Палячи батькові цигарки, я послухав симфонічну музику по радіо.

Підвівшись, я зайшов до вітальні. У будинку навпроти жила молода заміжня жінка. На собі вона мала коротеньку вузьку коричневу сукню. Жінка сиділа на сходах свого будинку, що стояв навпроти, через вулицю. Я міг зазирнути їй під сукню. Я стояв і спостерігав за нею з-за штор. Почав збуджуватися. Врешті-решт я ще раз помастурбував. Скупався у ванній, одягнувся і посидів ще трохи, палячи цигарки. Десь о 5-ій вечора я полишив будинок і вирушив у довгу прогулянку, протинявшись на вулиці майже з годину.

Коли я повернувся, батько й мати вже були вдома. Скоро мала бути готова вечеря. Я пішов до своєї спальні і зачекав, доки мене покличуть. Покликали. Я зайшов до вітальні.

– Ну що, – мовив мій батько, – знайшов роботу?

– Ні.

– Послухай, будь-який чоловік, котрий хоче працювати, може знайти роботу.

– Мабуть що так.

– Мені важко повірити, що ти – мій син. У тебе немає жодних амбіцій, жодного стимулу. Як ти, чорт забирай, зароблятимеш собі на життя?

Він поклав до рота кілька горошин і заговорив знову.

– Звідки тут цей цигарковий дим? Фух! Доведеться відчинити всі вікна! Повітря аж синє!

11

Наступного дня після того, як вони пішли, я ненадовго повернувся до ліжка. Незабаром встав, пішов у вітальню і визирнув з-поза штор. Молода домогосподарка знову сиділа на своїх сходах. На ній була вже інша, ще сексуальніша сукня. Я довго за нею спостерігав. Тоді повільно й спокійно помастурбував.

Я скупався і вдягнувся. Знайшов на кухні кілька порожніх пляшок і здав їх у бакалії. На авеню я відшукав бар, зайшов туди і замовив собі розливне пиво. Там виявилася сила силенна пияків, котрі ставили на автоматі музику, голосно розмовляли і реготали. Час від часу переді мною з’являлося нове пиво. Хто-небудь та пригощав. Я пив. Почав спілкуватися з людьми.

Незабаром я визирнув надвір. Був вечір і вже майже стемніло. Пиво продовжувало з’являтися. Товста жінка, котра була власницею бару, та її хлопець виявилися привітними людьми.

Одного разу я виходив, аби з кимось побитися. То була невдала бійка. Ми обоє занадто напилися, а в асфальті автостоянки були вибоїни, що заважили нам пересуватися. Ми полишили цю невдячну справу…

Значно пізніше я прокинувся в червоній кабінці з м’якою оббивкою у кутку бара. Я підвівся і озирнувся. Всі зникли. Годинник показував 03:15. Я взявся за двері, вони виявилися зачиненими. Зайшовши за стійку, я дістав собі пляшку пива, відкоркував її, повернувся в кабінку і всівся. Після того я пішов й узяв сигару і пачку чіпсів. Допивши пиво, я підвівся, знайшов одну пляшку горілки та одну скотчу, повернувся на своє місце знову. Я змішував напої з водою, палив сигари, їв в’ялену телятину, чіпси й варені яйця.

Пив я до 5-ої ранку. Після того прибрав у барі, все сховав, пішов до дверей і, відчинивши їх, вийшов. Щойно я це зробив, то помітив, як наближається поліцейський автомобіль. Вони повільно їхали за мною, а я собі йшов.

Проїхавши квартал, вони мене наздогнали. Офіцер висунув голову з вікна.

– Гей, друже!

Їх світло било мені в обличчя.

– Що ти робиш?

– Іду додому.

– Живеш десь тут?

– Так.

– Де?

– Лонґвуд-авеню, 2122.

– Що ти робив у тому барі?

– Я прибиральник.

– Хто власник бару?

– Леді на прізвище Самоцвіт.

– В машину.

Я сів.

– Показуй, де живеш.

Вони підвезли мене додому.

– Тепер вилазь і дзвони у дзвінок.

Я рушив стежкою. Зайшов на ґанок, натиснув на дзвінок. Ніхто не відповідав.

Я подзвонив ще кілька разів. Нарешті двері відчинилися. На порозі стояли мої батько й матір у своїх піжамах і халатах.

Ти напився! – закричав батько.

– Так.

– Де ти лише взяв гроші на випивку? У тебе ж нічого немає!

– Я знайду роботу.

Ти напився! Ти – алкаш! МІЙ СИН – АЛКАШ! МІЙ СИН – КЛЯТИЙ, НІ НА ЩО НЕ ЗДАТНИЙ АЛКАШ!

Волосся на голові мого батька безладно стирчало пучками. Брови його набули дикого вигляду, сонне обличчя пашіло і червоніло.

– Ти поводишся так, наче я когось убив.

– Це те саме.

…оой, бля…

Несподівано я зблював на їхній персидський килим із зображеним на ньому Деревом Життя. Моя мати заверещала. Батько кинувся до мене.

– Знаєш, що ми робимо з псиною, коли вона сере на килим?

– Так.

Він згріб мене за шию. Почав тиснути донизу, змушуючи мене зігнутись. Батько намагався змусити мене опуститися на коліна.

– Я тобі покажу.

– Не тре’…

Моє обличчя вже майже опустилося в блювоту.

– Я тобі покажу, що ми робимо з псами!

Я підвівся з підлоги разом з ударом. Це був ідеальний удар. Батько позадкував через усю кімнату і сів на кушетку. Я рушив за ним.

– Вставай.

Він залишився сидіти. Я почув голос матері:

ТИ ПІДНЯВ РУКУ НА ВЛАСНОГО БАТЬКА! ТИ ВДАРИВ ВЛАСНОГО БАТЬКА! ПІДНЯВ РУКУ НА ВЛАСНОГО  БАТЬКА!

Вона кричала й дряпала мені щоку своїми нігтями.

– Вставай, – сказав я батьку.

ТИ ВДАРИВ ВЛАСНОГО БАТЬКА!

Матір ще раз дряпнула мені по щоці. Я повернувся і поглянув на неї. Вона взялася за другу щоку. Кров текла мені по шиї, вона намочила сорочку, штани, черевики і килим. Мати опустила руки й витріщилася на мене.

– Закінчила?

Вона не відповіла. Роздумуючи, я пішов до своєї спальні. Краще вже знайду собі роботу.

12

У своїй кімнаті я залишався доти, доки наступного ранку вони не пішли з дому. Після того я узяв газету і розгорнув її на сторінці «Допомога у працевлаштуванні». Обличчя моє пекло; мене все ще нудило. Обвівши колом кілька оголошень, я щонайстаранніше поголився, ковтнув кілька пігулок аспірину, вдягнувся і рушив у напрямку проспекту. Я підняв великий палець. Автомобілі проїжджали повз. Раптом один зупинився. Я заліз досередини.

– Генк!

Це виявився мій старий друг, Тіммі Гантер. Ми разом вчилися у лос-анджелівському коледжі.

– Як справи, Генку?

– Роботу шукаю.

– А я зараз – на південь Каліфорнії. Що з лицем трапилось?

– Жіночі нігті.

– Невже?

– Еге ж. Тіммі, мені треба випити.

Коло наступного ж бару Тіммі припаркував автомобіль. Ми зайшли всередину, і він замовив дві пляшки пива.

– Яку саме роботу ти шукаєш?

– Комірник, пакувальник, прибиральник.

– Слухай, вдома у мене є гроші. Я знаю хороший бар в Інґлвуді. Можемо поїхати туди.

Тіммі жив з матір’ю. Ми зайшли до нього, його стара відірвала очі від газети.

– Генку, ти ж не збираєшся напоїти Тіммі?

– Як ся маєте, місіс Гантер?

– Останнього разу, як ви збиралися разом, то закінчили в буцегарні.

Тіммі залишив свої книжки у спальні й вийшов до мене.

– Ходімо, – мовив він.

Бар був облаштований в гавайському стилі, там сиділо багато людей. Один чоловік балакав по телефону.

– Потрібно, щоб хто-небудь з ваших забрав вантажівку. Я надто п’яний, аби керувати. Так, я знаю, що втратив цю кляту роботу, але приїдьте й заберіть вантажівку!

Тіммі пригощав, ми обоє пили. Спілкуватися з ним було добре. Молода білявка пускала бісиків і показувала мені свою ніжку. Тіммі говорив і говорив. Він згадував коледж: як ми тримали у наших шафах пляшки з вином, про Попова і його дерев’яні пістолети, про Попова і його справжні пістолети, про те, як ми прострелили дно у човні на озері в парку Вестлейк і потопили його, про часи, коли студенти страйкували у спортзалі коледжу…

Випивка продовжувала з’являтись. Молода білявка пішла з кимось іншим. Грав музичний автомат. Тіммі балакав. Сутеніло. Нам відмовили в обслуговуванні, ми рушили вулицею у пошуках іншого бару. Була 10-та вечора. Ми вже майже не трималися на ногах. Вулиця сповнилася автомобілями.

– Слухай, Тіммі, давай відпочинемо.

І тут я побачив його. Морг, схожий на колоніальний палац, із зовнішньою підсвіткою та широкими білими сходами, що вели до входу.

Тіммі і я піднялися приблизно до середини сходів. Тоді я обережно поклав його на сходинку. Випростав йому ноги, а руки дбайливо випрямив по швах. Потому і я подібним чином примостився сходинкою нижче.

13

Я прокинувся у якійсь кімнаті. Один. Саме світало. Було холодно. На мені була сорочка. Я спробував подумати. Підвівшись з твердого лежака, я підійшов до вікна. Воно виявилося заґратованим. За ним – Тихий океан. (Якимсь чином я опинився в Малібу.) Наглядач прийшов через годину, грюкаючи металевими тарілками й тацями. Він простягнув мені сніданок. Я сів і поїв, дослухаючись до звуків океану.

Ще через сорок п’ять хвилин мене вивели. Купа скованих один до одного наручниками чоловіків стояли в довгій шерензі. Я пішов у кінець шеренги й простягнув свої руки. Охоронець мовив: «Ти – ні». Я отримав окремі наручники. Двоє офіцерів посадили мене в поліцейський автомобіль, і ми від’їхали.

Діставшись Калвер-сіті, ми зупинилися за будівлею суду. Один поліцейський вийшов зі мною. Ми пройшли крізь слухбовий вхід і сіли в передньому ряді. Коп зняв з мене наручники. Тіммі ніде не було видно. Як завжди, довго чекали на суддю. Моя справа розглядалася другою.

– Вас звинувачують у появі в громадському місці у нетверезому стані та перешкоджанні дорожньому руху. Десять днів ув’язнення або тридцять доларів штрафу.

Я визнав свою провину, хоч і не розумів, що вони мали на увазі під перешкоджанням дорожньому руху. Поліцейський звів мене сходами вниз, посадив у автомобіль.

– Легко відмазався. – мовив він. – Ви, хлопці, спричинили затор довжиною в милю. Це найгірший корок в історії Інґлвуду.

Після того він відвіз мене до окружної в’язниці Лос-Анджелеса.

14

Тієї ж ночі мій батько приїхав із тридцятьма доларами. Коли ми вийшли, його очі були на мокрому місці.

– Ти зганьбив і свою матір, і самого себе, – сказав він.

Здається, мій батько мав знайомого поліцейського, котрий спитав: «Містере Чінаскі, а що у нас робить Ваш син?»

Ми підійшли до батькового автомобіля, сіли всередину. Він рушив. Батько все ще схлипував.

– Достатньо вже того, що ти не бажаєш служити своїй країні у часи Війни…

– Психіатр сказав, що я не придатний.

– Сину мій, якби не Перша Світова, я б ніколи не зустрів твою матір, і ти ніколи б не народився.

– Цигарку маєш?

– А тепер тебе посадили до в’язниці. Твою матір це може вбити.

Ми саме проїжджали кілька дешевих барів на нижньому Бродвеї.

– Давай зупинимось і хильнемо по чарці.

– Що? Ти хочеш сказати, що бажаєш хильнути одразу після того, як вийшов з в’язниці, куди потрапив за пияцтво?

– Саме зараз мені це найбільше й потрібно.

– Навіть не подумай сказати про це своїй матері!

– А ще мені треба бабу.

– Що?

– Я кажу, що мені треба бабу.

Він мало не проїхав на червоне світло. Далі ми їхали мовчки.

– До речі, – нарешті сказав мій батько, – сподіваюся, ти розумієш, що цей штраф буде доданий до плати за кімнату, їжу й прання?

15

Я влаштувався на склад автозапчастин одразу ж за Флавер-стріт. Керівник виявився високим потворним чоловіком без дупи. Він завжди повідомляв мене про те, що минулої ночі трахав свою жінку.

– Минулої ночі я трахнув свою жінку. Спочатку візьми замовлення «Вільям Бразерз».

– У нас закінчилися борти «К-3».

– Облиш.

Я вибивав на бланку замовлення: «НЕ ВИКОНАНО».

– Минулої ночі я трахнув свою жінку.

Я загортав коробку для «Вільям Бразерз», наклеював назву, зважував і наліплював потрібну марку.

– Було досить непогано.

Він мав рудуваті вуса, рудувате волосся і взагалі не мав дупи.

– Вона всцялася, коли кінчала.

Примітки:

[1] Джерсі Джо Волькотт (1914-1994) – прим. пер.: американський боксер-професіонал, чемпіон світу у надважкій вазі.

Переклав: GB