А ГІПОПОТАМИ ЗВАРИЛИСЬ У СВОЇХ БАСЕЙНАХ

Розділи Уїлла Деннісона написані Вільямом Лі, розділи Майка Райко – Джоном Керуаком.

1

Уїлл Деннісон

         Суботніми ночами бари зачиняються о третій ранку, тому додому я дістався о 3:45, з’ївши сніданок у Райкерз на розі Крістофер-стріт і Сьомої Авеню. Я жбурнув News та Mirror на диван, стягнув із себе своє смугасте пальто з індійської тисненої бавовни і кинув його поверх газет. Я збирався одразу влягтися спати.

         У цей момент у двері подзвонили. У нас був гучний дзвоник, що пронизує тебе наскрізь, тому я швидко побіг натиснути кнопку, яка відкривала вхідні двері. Тоді я прибрав пальто з дивану і повісив його на крісло, аби на нього ніхто не всівся, і поклав газети у шухляду. Я хотів бути впевненим, що вони будуть на місці, коли я прокинуся вранці. Тоді я підійшов і відчинив двері. Я розрахув усе так, щоб у них не було часу постукати.

         До кімнати зайшло четверо людей. Тепер я в загальному розкажу вам, ким були ці люди і як вони виглядали, оскільки ця розповідь стосується переважно двох із них.

         Філіпу Туріану сімнадцять і він наполовину турок, наполовину американець. Він може вибирати з кількох імен, але воліє, щоб його називали Туріан. Його батько відомий під іменем Роджерс. Над його лобом нависло чорне кучеряве волосся і у нього зелені очі. Він вже встиг захопити найзручніше крісло, закинувши ногу на бильце, перш ніж усі інші опинилися у кімнаті.

         Цей Філіп один із тих хлопців, кому літературно обдаровані педрили адресують свої сонети, що починаються з “О грецький юначе з волоссям чорним, мов ворона крило…”. На собі мав дуже брудні широкі штани і сорочку кольору хакі з підкоченими рукавами, з яких виступали міцні м’язи рук.

         Ремсі Аллен – імпозантний на вигляд чоловік із сивим волоссям віком приблизно сорока років, високий на зріст і трохи набресклий. Він схожий на потертого життям актора або на когось, хто свого часу був неаби-ким. Також він із півдня і стверджує, що походить з хорошої родини, як і всі південці. Він дуже розумний чувак, але ви б цього не сказали, побачивши його зараз. Він так запав на Філіпа, що навис над ним мов сором’язливий стерв’ятник, з дурнуватим, плаксивим вишкіром на обличчі.

         Ел один із найкрутіших чуваків, яких я знаю, і ви навряд чи знайдете кращого співрозмовника. Філіп також в порядку. Однак коли вони сходяться разом, щось відбувається, і вони утворюють комбінацію, яка всім діє на нерви.

У Аґнес О-Рурк бридке ірландське обличчя та коротко підрізане чорне волосся, і вона завжди одягнута у брюки. Вона прямолінійна, чоловікоподібна і на неї можна покластись. Майк Райко – дев’ятнадцятирічний рудоволосий фін, щось типу моряка з торгівельного судна, одягнутий у брудне хакі.

Що ж, оце власне й усе, оця четвірка, і Аґнес простягнула мені пляшку.

– А, Canadian Club[1], – сказав я. – Заходьте і сідайте, – що вони й так вже встигли зробити до цього часу, і я дістав келихи для коктейлів і кожен налив собі порцію, не розбавляючи. Аґнес попросила мене принести для неї води, що я й зробив.

У Філіпа була якась філософська ідея, над якою він очевидно роздумував впродовж вечора, і тепер я мав її вислухати. Він сказав: “Я розробив цілу фолософію, відштовхуючись від ідеї марнування як зла та творчості як добра. Поки ти щось створюєш, це добре. Єдиним гріхом є марнування твого потенціалу”.

Мені це звучало трохи по-дурному, тому я сказав: “Що ж, звісно, я лише недалекий бармен, але як на рахунок реклами мила Lifebouy, це ж також творчість”.

А він сказав: “Ага, але бачиш, це те, що можна назвати марнотратною творчістю. Все має свої протилежності. Також існує творче марнування, як наприклад говорити з тобою зараз”.

Тому я сказав: “Звісно, але де твої критерії, які допоможуть тобі відрізнити марнування від творення? Кожен може сказати, що те, що він робить, є творчістю, тоді як все те, чим займаються інші, є марнуванням. Це такі загальники, що вони зовсім нічого не означають”.

Що ж, здається це його добряче протверезило. Думаю до цього він майже не зустрічав опору. В будь-якому випадку, він полишив цю свою штуку з філософією і я був щасливий, що тема закрилась, оскільки, що стосується мене, то такі ідеї нлежать до відділу “нічого не хочу про це чути”.

Тоді Філіп запитав мене, чи в мене є марихуана, і я відповів, що зовсім трохи, але він наполягав, що все ж таки не відмовмовився б курнути, тому я дістав її з шухляди стола, ми підпалили сигарету і почали передавати її по колу. Трава була така собі і один косяк ні на кого не подіяв.

Райко, який весь цей час сидів на дивані не мовлячи ні слова, сказав: “В Порт Артурі, Техас, я викурив шість косяків і я нічого не пам’ятаю про Порт Артур, Техас”.

Я сказав: “Тепер пробити марихуану дуже непросто, і я не знаю, де зможу дістати більше, коли викуримо цю”, але Філіп схопив ще одну сигарету і почав її курити. Відтак я налив собі повний келих Canadian Club.

Тоді мені стало дивним, звідки у них цей Canadian Club, оскільки у цих хлопців ніколи не було грошей, тому я запитав у них.

Ел сказав: “Аґнес поцупила його у барі”.

Здається Ел та Аґнес саме стояли біля краю барної стійки у Щуролові, попиваючи пиво, коли Аґнес раптом сказала Елові: “Заберай здачу і йди за мною. Я мене під пальто схована пляшка Canadian Club”. Ел подався за нею, більш переляканий, аніж вона сама. Він навіть не бачив, як вона його взяла.

Це трапилося раніше цього вечора і тепер пляшка була вже наполовину порожня. Я привітав Аґнес і вона самовдоволено посміхнулась.

– Це було не складно, – сказала вона. – Збираюся зробити це знову.

“Тільки не тоді, коли ти зі мною”, – сказав я сам до себе.

Тоді у розмовах настало затишшя і я був надто сонним, аби щось казати. Хтось говорив щось, що я не зміг розчути, а тоді я підвів очі саме вчасно, щоб побачити, як Філіп відкусує великий шматок скла зі свого коктейльного келиху і починає його жувати, від чого стояв такий шум, який можна було чути на іншому кінці кімнати. Аґнес та Райко кривлялися так як кривляються тоді, коли хтось шкрябає нігтем по класній дошці.

Філіп розжував скло на дрібненькі шматочки і запив його водою Аґнес. Відтак Ел також з’їв шматок і я приніс йому стакан води, щоб і він міг запити. Аґнес запитала, чи на мою думку вони від цього помруть, і я сказав, що ні, це те ж саме, що з’їсти трохи піску. Всі ці балачки про людей, що померли, з’ївши пережоване скло, це повна фігня.

Тоді мені раптом спало на думку приколотися, і я сказав: “Я нехтую своїми обов’язками господаря. Тут є хтось голодний? Я маю дещо дуже особливе, що я дістав щойно сьогодні”.

На цей момент Філіп та Ел саме виколупували шматочки скла, що позастрявали у них в зубах. Ел подався до ванної поглянути в дзеркало на свої ясна і вони кривавили.

– Так, – гукнув Ел із ванної.

Філіп сказав, що в нього від цього скла прокинувся апетит.

Ел запитав мене, чи це була чергова передача з їжею від моєї старої і я сказав: “Власне кажучи, так, щось справді добре”.

Відтак я пішов до комори і, трохи там подуркувавши, вийшов з купою старих лез для гоління, викладених на тарілці поряд із банкою гірчиці.

Філіп сказав: “Ах ти ж придурок, я дуже голодний”, а я від цього всього був у чудовому настрої і сказав: “Як вам прикол, зацінили?”

Райко сказав: “У Чикаго я бачив, як один чувак їв леза для гоління. Леза, скло та електричні лампочки. Врешті-решт він з’їв порцелянову вазу”.

На цей час усі вже встигли налигатися, окрім Аґнес і мене. Ел сидів в ногах і Філіпа, позираючи вгору на нього з дурнуватим виразом на обличчі. Я почав відчувати бажання, аби всі вже розходились по домівках.

Тоді Філіп, дещо заточуючись, підвівся і сказав: “Ходімо на дах”.

І Ел сказав: “Гаразд!”, підскакуючи так, немов ніколи ще не чув такої чудової пропозиції.

Я сказав: “Ні, не йдіть. Ви розбудите хазяйку. В будь-якому випадку там все одно нічого немає”.

Ел сказав: “До біса тебе, Деннісон”, розгніваний за те, що я намагався заперечити ідею, яка належала Філіпу.

Відтак вони похитуючись викотились за двері і почали підніматися сходами. Хазяйка та її родина мешкають на поверх вище від мене, а над ними вже дах.

Я сів і налив собі ще трохи Canadian Club. Аґнес більше не хотіла пити і сказала, що йде додому. Райко на цей час вже посапував на дивані, тому я вилив решту у свій келих і Аґнес підвелася, що йти.

До мене долинула якась колотнеча з даху, а тоді я почув, як на вулиці розбивається скло. Ми підійшли до вікна і Аґнес сказала: “Напевне вони жбурнули вниз келих”.

Це здавалося мені логічним, тому я обережно висунув голову назовні і побачив жінку, що стояла внизу і лаялася. На вулиці вже сіріло.

– Ви хворі на голову виродки, – казала вона. – Ще когось повбиваєте, цього вам треба?

Що ж, я твердо вірю в необхідність контратакувальних дій, тому я сказав: “Заткни пельку. Ти всіх розбудиш. Пиляй звідси, а то я викличу поліцію”, і я вимкнув світло, так немов щойно виліз із ліжка, а тепер знову туди повернувся.

За кілька хвилин вона подалася геть, все ще ляючись, і я також лаявся, лише нечутно, згадавши всі ті проблеми, які ті двоє створили мені за весь цей час. Я згадав, як вони розбили мены машину у Ньюарку, а також як мене через них викинули з готелю у Вашингтоні, коли Філіп висцявся з вікна. І такого було хоч греблю гати. Я маю на увазі всякі божевільні студентські приколи, в стилі 1910-их. Так траплялося, як тільки вони сходилися разом. Кожен окремо вони були в порядку.

Я увімкнув світло і Аґнес пішла. На даху панувала тиша.

“Сподіваюся їм не стукне в голову стрибнути звідти”, – сказав я сам до себе, оскільки Райко вже спав. – Що ж, вони можуть торчати там хоч всю ніч, якщо їхня ласка. Я йду спати”.

Я скинув із себе одяг і заліз у ліжко, залишивши Райко спати на дивані. Було близько шостої ранку.

2

Майк Райко

Я вийшов з помешкання Деннісона о шостій годині ранку і подався додому на площу Вашингтона. На вулиці було прохолодно та вогко, і сонце знаходилось десь за причалами Східної річки. Я рухався на схід по Блікер-стріт, після того, як зазирнув у Райкерз, шукаючи Філіпа та Ела.

Діставшись до площі Вашингтона, я почував себе надто сонним, щоб рухатися прямо. Я подався до помешкання Джені на третьому поверсі, скинув одяг на крісло, підсунув її трохи в сторону і заліз у ліжко. Кіт скакав по ліжку, граючись із простирадлами.

Коли я прокинувся того недільного післяобіддя, було досить тепло, і у вітальні по радіо лунала симфонія у виконанні філармонічного оркестру. Я всівся на ліжку і, нахилившись вперед, побачив Джені, що сиділа на дивані в одному рушнику, її волосся було ще зовсім мокре після душу.

Філіп сидів на підлозі також в одному рушнику, тримаючи в зубах сигарету та слухаючи музику, а саме першу симфонію Брамса.

– Гей, – сказав я, – кинь мені сигарету.

Джені підійшла до мене і сказала “Доброго ранку” тоном саркастичної маленької дівчинки і простягнула мені сигарету.

Я сказав: “О Господи, ну й спека”.

А Джені сказала: “Вставай і залазь під душ, негіднику”.

– Що трапилося?

– Не треба мені твої що трапилося. Ти вчора курив марихуану.

– В будь-якому випадку вона була так собі, – сказав я і пішов до ванної. Кімната була залита червневим сонцем, і коли я відкрив холодну воду, відчуття було таке, мов пірнаєш у тінистий ставок десь у Пенсильванії літнього пообіддя.

Пізніше я сидів у вітальні, закутавшись у рушник та попиваючи холодну апельсинову газировку, і запитав Філіпа, куди він подівся з Ремсі Алленом вчора вночі. Він сказав мені, що вийшовши від Деннісона, вони подалися до Емпаєр Стейт Білдінґ.

– А чому Емпаєр Стейт Білдінґ? – запитав я.

– Ми думали зістрибнути вниз. Я не дуже пам’ятаю.

– Зістрибнути, га? – сказав я.

Ми порозмовляли з ним деякий час про Нове Бачення, яке Філіп тоді саме намагався сформулювати, а тоді, допивши газировку, я підвівся і подався до спальні, одягнути штани. Я сказав, що був голодним.

Джені та Філіп почали одягатися, а я пішов у невелике заглиблення, яке ми називали бібліотекою і почав копирсатися у речах, що лежали на письмовому столі. У певний неквапливий спосіб я готувався знову податися у свої морські мандри. Я відклав кілька речей зверху на столі, а тоді повернувся до вітальні, і вони були вже готовими. Ми спустилися сходами і вийшли на вулицю.

– Коли ти знову відпливаєш, Майк? – запитав Філіп.

– Не знаю, – сказав я, – напевне десь за кілька тижнів.

– Лайно собаче, а не відпливаєш, – сказала Джені.

– Що ж, – сказав Філіп, поки ми перетинали площу, – я подумую про те, щоб і собі найнятись на корабель. Ти ж знаєш, що в мене є посвідчення моряка, але я ще ніколи не плавав. Що мені треба зробити, щоб знайти собі місце на кораблі?

Я коротко розповів йому всі деталі.

Філіп задоволено кивнув головою. “Я це зроблю, – сказав він. – А в нас є шанс опинитися на одному кораблі?”

– Що ж, думаю так, – сказав я. – Ти так раптом це вирішив? І що скаже твій дядько?

– Він буде тільки за. Буде радий, що я вирішив зробити таку патріотичну справу і все таке. А також буде радий здихатися мене на якийсь час.

Я висловив своє задоволення від цієї ідеї. Я сказав Філу, що завжди краще відпливати з товаришем на той випадок, якщо виникнуть проблеми на борту з іншими членами екіпажу. Я сказав йому, що іноді самотньому вовку приходиться не легко, особливо якщо він із тих, хто полюбляє завжди триматися на самоті. Такого роду моряк, сказав я йому, неодмінно викликає підозри інших моряків.

Ми зайшли у Літаючу Сковорідку на Восьмій вулиці. У Джені все ще залишалося трохи грошей з її останнього чеку від трастового фонду. Вона була з Денверу, Колорадо, але вона не навідувалася додому вже більше року. Її батько, багатий старий вдівець, жив там у розкішному готелі, і час від часу вона отримувала від нього листи з описом того, як весело він проводить час.

Ми з Джені замовили звичайну смажену яєчню з беконом, але Філіп зажадав яйця, варені три з половиною хвилини. За прилавком була нова офіціантка і вона невдоволено на нього поглянула. Багатьом людям не подобалась екзотична зовнішність Філіпа і вони дивилися на нього з підозрою, так немов думали, що він може бути нариком або голубим.

– Я не хочу, щоб Аллен знав, що я збираюсь податися в плавання, – казав Філіп. – Мені як раз йдеться про те, щоб опинитись подалі від нього. Якщо він дізнається, він може все зіпсувати.

Я на це розсміявся.

– Ти не знаєш Аллена, – серйозно сказав Філіп. – Він здатний на все. Я знаю його надто давно.

Я сказав: “Якщо ти хочеш відкараскатись від цього чувака, просто скажи йому зіскочити тобі з хвоста і триматися подалі”.

– Це не допоможе. Він все одно не дасть мені спокою.

Ми мовчки попивали наш томатний сік.

– Я тебе не дуже розумію, Філ, – сказав я. – Мені здається, тобі не так вже й дуже дошкуляє те, що він вештається біля тебе, звісно за умови, що він до тебе не приставатиме. А часом він може бути навіть корисним.

– Він починає перетворюватися на проблему, – сказав Філ.

– А що б трапилось, якби він дізнався, що ти відпливаєш?

– Та багато чого.

– Що б він міг зробити, якби довідався лише після того, як ти вже плив би морем на кораблі?

– Імовірно він би чекав на мене в порту, куди б ми мали прибути, з беретом на голові, розколюючи на пляжі мушлі, а в ногах у нього сиділи б п’ять чи шість арабських хлопчиків.

Це мене розсмішило. “Це ти добре закрутив”, – мовив я.

– Не варто й словом обмовитись цьому підару про те, чим ти займаєшся, – казала Джені Філіпу.

– Про той пляж ти таки добре закрутив, – сказав я.

Принесли наші яйця, але яйця Філіпа були абсолютно сирі. Він підізвав до себе офіціантку і сказав: “Яйця сирі”. Він проілюстрував сказане, зануривши ложку у яйце і вийнявши її звідти разом із довгою стьожкою сирого білку, що тягнулася за нею.

Офіціантка сказала: “Ви ж сказали некруто варені яйця, хіба ні? Ми не можемо прийняти це все назад”.

Філіп посунув яйця від себе через прилавок: “Два чотирихвилинні яйця, – сказав він. – Можливо це спростить вам завдання”. Тоді він повернувся до мене і почав говорити про Нове Бачення. Офіціантка схопила яйця і невдоволено потюхала до віконця, через яке видають їжу з кухні: “Два у воді, чотири хвилини”.

Коли яйця подали знову, вони були в порядку. Офіціантка гримнула ними тепер Філіпом. Він почав спокійно їсти яйця.

– Гараз, – сказав я, закінчивши зі сніданком. – Завтра ти підеш на Бродвей, як я тобі говорив, і вирішиш свої питання з паперами. Я гарантую, що нам двасться отримати місце на кораблі впродовж тижня. Ми вже будемо у відкритому морі, перш ніж Аллен навіть довідається про це.

– Добре, – сказав Філіп. – Я хочу вшитися звідси чимпошвидше.

– Але ми не можемо передбачити, куди прямуватиме наш корабель, – сказав я йому.

– Мені байдуже, хоча хотілося б, щоб це була Франція.

– Мені також, – сказав я, – але ж ти вже був у Франції.

– Я був там із братом, коли мені було чотирнадцять, і під боком завжди вертілася гувернантка. Латинський квартал – ось що я хочу побачити.

– Латинський квартал знаходиться в Парижі, – сказав я, – а у нас лише смужка Нормандського півострова. Я думаю, цього разу нам не доведеться побачити Париж.

– Прорив до Парижу може трапитись будь-якої миті. Однак, головне – це вшитися з Америки.

Я сказав: “Так Ремсі Аллену буде до тебе не близько”.

– Сподіваюсь, що так, – сказав він.

– В морі вдосталь часу, щоб писати вірші, – додав я.

– Це ще одна перевага.

– А чому ти не можеш писати поезію та працювати над своїм Новим Баченням у Нью-Йорку?

Філіп посміхнувся. “Тому що Ел постійно поряд, він діє як мертвий тягар на всі мої ідеї. У мене свіжі ідеї. А він належить до старого покоління”.

– Ох, – сказав я, – ти виказуєш брак вдячності своєму старому і шанованому вчителеві.

Філіп обдарував мене лукавою напівпосмішкою.

Джені сказала: “Ви обоє несете повню фігню. Ви ж хочете заробити трохи грошей, хіба не так? Коли ви повернетесь, ми всі зможемо поїхати на зиму до Флориди або Нового Орлеану або ще кудись. Чхати я хотіла на поезію”.

У нас були сигарети, але не було сірників. Філ гукнув офіціантку. “Гей, у вас є сірники, міс?”

Офіціантка сказала: “Ні”.

Філіп сказав: “Тоді дістаньте десь”, своїм чітким, спокійним тоном.

Офіціантка дістала з-під прилавку дерев’яну коробку сірників і жрубнула її до нього. Вона упала у мою порожню тарілку з-під яєць і розсипала кілька шматочків картоплі фрі по прилавку. Філіп підібрав коробку і запалив усім сигарети. Тоді кинув коробку назад, так що вона упала на прилавок біля неї.

Від цього звуку вона підскочила і сказала” “Ох! Не варто мені було їх вам давати!”

Філіп посміхнувся до неї.

Я сказав: “Напевне в неї місячні”.

Почувши це, до мене підійшов низькорослий, кремезний офіціант і сказав: “Ти ж розумний хлопець?”.

– Звісно, – сказав я. Скидалося на те, що от-от може початися бійка.

Тоді Джені сказала: “Ця сучка сама все почала. Чому б вам не найняти іншу офіціантку?”.

Офіціант окинув нас похмурим поглядом і відійшов.

– Забираймося звідси, – сказала Джені. Вона розплатилась і ми подалися геть.

Ми повернулись на площу Вашингтона і сіли на лавці в затінку. Я втомився від цього і тому всівся на траві і пожовував гілочку. Я думав про книжки, які візьму з собою в подорож, і як ми з Філіпом на славу розважимося в якомусь далекому порту. Філ та Джені розмовляли про його дівчину Барбару Беннінґтон – “Бебс”, як її називали друзі – і яка вона зреагує на новини про його квапливий від’їзд.

Тоді до нас невпевненою ходою підійшов невеликий старий чоловічок – п’яний як чіп, він щось бурмотів собі під ніс. Він зупинився перед нашою лавкою і почав на нас витріщатися. Ми зовсім на нього не зважали, і це його розізлило. У нього був алкоголічний тік і кожного разу як він посмикувався, він гарчав. Він смикнувся і сказав “Еее”, звертаючись до мене, а тоді пішов собі геть.

Філ і Джені продовжували свою розмову, і раптом куций п’яниця повернувся і почав витріщатись на мене.

– Ти хто? – зажадав він.

Я смикнувся і сказав: “Еее!”.

– Йди додому, – сказав йому Філ, і маленький п’яничка злякався і подався геть, посмикуючись та обсипаючи лавки і дерева своїм гарчанням.

Ми посиділи там ще деякий час, а тоді вирішили повертатись додому. Філ сказав, що одразу йде додому, щоб почати пакуватись. Він жив у сімейному пансіоні одразу за рогом від помешкання Джені, де винаймав невеликий двокімнатний номер з власною ванною.

Повертаючи за ріг, ми зустріли Джеймса Кеткарта, студента Школи бізнесу Нью-Йоркського Університету, і він пішов із Філіпом, щоб допомогти тому з пакуванням. Філіп казав йому тримати язика за зубами. Хоча Кеткарт був його хорошим другом, він намагався перестрахуватися, аби новина не просочилася до Ремсі Аллена.

Ми з Джені піднялися нагору і прийняли разом душ. Тоді ми всілися у вітальні, щоб поговорити. Я сидів на кріслі-качалці, обличчям до неї, а вона сиділа на дивані, загорнута у рушник, у стилі американських індіанців. Я ніяк не міг відвести погляд від рушника, і нарешті він почав мене дратувати, тому я підвівся і зірвав з неї того рушника, а тоді повернувся до крісла-качалки.

Вона сказала: “Чим ти будеш займатися там, у морі?”, і я сказав “Не хвилюватимусь за майбутнє”.

Примітки:

[1] Сорт канадського віскі.