Кажуть, що в Ультарі, який лежить за річкою Скай, заборонено вбивати котів; і я охоче в це вірю, коли дивлюся на істоту, що, муркочучи, сидить біля каміна. Адже коти таємничі створіння, близькі до тих дивних речей, які приховані від очей людини. У ньому душа стародавнього Єгипту та легенди загублених міст Мерое й Офіра. Він нащадок володарів джунглів та спадкоємець таємниць сивочолої й моторошної Африки. Сфінкс — його кревний, і він говорить його мовою; однак він древніший за Сфінкса і пам’ятає те, про що забув навіть той.
Ще до того, як містяни заборонили вбивати котів, в Ультарі мешкав один старий поселянин з дружиною, яким край як подобалося ловити й мордувати сусідських котів. Навіть не знаю, навіщо вони це робили, хіба лиш тому, що багатьом не до шмиги слухати вереск котів серед ночі, а також те, що ті крадькома вештаються у темряві садами й подвір’ями. Що б їх до цього не спонукало, літнє подружжя з величезною втіхою заганяло у пастку й вбивало будь-якого кота, що наважився підійти до їхньої хатини. З огляду на звуки, які лунали у темряві, багато поселян припускало, що спосіб убивства був досить незвичним. Проте жителі селища ніколи не заводили про це мову зі старим чоловіком і його дружиною, оскільки їхні обличчя завжди були такими миршаво-змарнілими, а їхня крихітна злиденна хатина ховалася в напівсутіні широчезних дубів в глибині занедбаного подвір’я. Правду кажучи, хоч власники котів і ненавиділи старе подружжя, проте страх перед ними був ще дужчим. Тож замість того, щоб покарати їх як безжалісних убивць, вони лиш ретельно дбали про те, щоб їхні улюбленці-мишолови не вешталися поблизу віддаленої хатини, що тонула у темних кронах дерев. Коли ж через недогляд траплялося невідворотнє і якийсь кіт таки зникав, а ніч повнилася дивними звуками, власник тільки безпорадно нарікав або й навіть втішав себе думкою, що, дякувати Долі, таке трапилося не з одним із його дітей. Адже ультарці були простим народом і не відали, звідки прийшли перші коти.
Одного дня у вузькі бруковані вулички Ультару увійшов караван дивних мандрівців. Це була якась темношкіра ватага, не схожа на інший мандрівний люд, що проходив селищем двічі на рік. Вони віщували майбутнє на ринковій площі в обмін на срібло і привезли з собою яскраві намиста з дальніх сторін. Ніхто не відав, з якої землі прибули ці блукальці, однак поселяни бачили, як ті промовляли якісь дивні молитви, а на їхніх фургонах були нанесені химерні образи з тілами людей і головами котів, яструбів, баранів та левів. Голову зверхника ватаги прикрашав дивний убір з двома рогами, між якими стирчав чудернацький диск.
Разом із караваном до селища прибув маленький хлопчик без батька чи матері, що мав лише крихітне чорне кошеня, яке любив понад усе на світі. Моровиця забрала у нього найдорожче, але залишила йому це маленьке пухнасте створіння, яке хоч якось розраджувало його у горі. У такому юному віці людина здатна знайти заспокоєння навіть у пустотливих веселощах чорного кошеняти. Тож хлопчисько, якого ці темношкірі мандрівці звали Менесом, посміхався значно частіше, ніж плакав, і нерідко сидів, граючись зі своїм невгамовним товаришем на східцях фургону з дивовижними малюнками.
Вранці третього дня, відколи мандрівці прибули до Ультару, Менес не зміг знайти своє кошеня. Поки він стояв, голосно схлипуючи посеред ринкової площі, кілька поселян розповіли йому про старого і його дружину, а також про дивні звуки, що лунали вночі. Почувши ці слова, він перестав плакати і поринув у довгу задуму, яка згодом перейшла у молитву. Простягнувши руки до сонця, він молився дивною мовою, яку не міг зрозуміти жоден із мешканців селища. Втім, поселяни не надто цим переймалися, оскільки вся їхня увага була прикута до неба й чудернацьких форм хмар, які стали його затягувати. Дивно, але коли хлопчина взявся промовляти свою молитву, у небесах почали утворюватися невиразні хмароподібні химерні фігури — рогаті істоти-покручі з дисками на головах. Природа багата такими ілюзіями, що завжди бентежать надто вразливі уми.
Того вечора мандрівці подалися з Ультару, і їх більше ніколи там не бачили. Селяни ж стривожилися, зауваживши, що всі коти у селищі кудись запропастились. Коти зникли з кожнісінької оселі, великі й малі, чорні, сірі, смугасті, руді та білясті. Старий Кранон, голова селища, заприсягся, що це темношкірі блукальці забрали з собою котів, щоб помститись за вбивство кошеняти Менеса, відтак прокляв як сам караван, так і того хлопчиська. Однак Ніт, сухорлявий нотаріус, заявив, що старий поселянин і його дружина були значно вірогіднішими винуватцями, адже їхня ненависть до котів була добре знана, а поведінка ставала чимраз нахабнішою. Втім, ніхто так і не наважився висловити своє невдоволення лиховісному подружжю, навіть коли Аталь, малолітній син корчмаря, поклявся, ніби бачив у сутінках всіх ультарських котів на тому проклятому подвір’ї, що ховалося під кронами дерев — ставши по двоє, вони повільно й урочисто ходили колом довкола хатини, немов виконували якийсь химерний тваринячий ритуал. Селяни не знали, чи можна вірити словам такого маленького дитинчати, і хоч вони й побоювалися, що те лиходійське подружжя убило котів за допомогою якихось темних чарів, та все ж таки вирішили не чіпати старого поселянина, аж доки не вдасться перестріти його поза межами його темного огидного подвір’я.
Тож, сповнені марної люті, ультарці поснули, а коли прокинулися на світанку — о диво! — всі коти вже повернулися до своїх домівок! Великі й малі, чорні, сірі, смугасті, руді та білясті — жоден не зник. Коти мали вгодований вигляд, їхня шерсть аж блистіла, а в муркотінні вчувалось якесь розкотисте вдоволення. Мешканці селища страшенно здивувалися й жваво обговорювали цю подію. Старий Кранон і тепер наполіг, що коти були у темношкірих мандрівців, оскільки вони ще ніколи не поверталися живими з хатини ветхого поселянина та його дружини. Втім щодо одного погодилися всі: небажання котів частуватися шматочками м’ясами або молоком, якими їх зазвичай годували, була більш ніж дивною. Упродовж двох наступних днів вгодовані, лінькуваті коти Ультару не торкалися жодної їжі, а тільки дрімали собі біля хатніх вогнищ чи на осонні.
Минув тиждень, перш ніж мешканці селища помітили, що зі смерком у вікнах хатини, яка стояла поміж дерев, на спалахувало жодного вогника. Тоді худорлявий Ніт зауважив, що від тієї ночі, як зникли коти, ніхто не бачив ані старого поселянина, ані його дружини. Ще за тиждень бургомістр якось переборов свій страх і вирішив все ж таки навідатися до дивовижно вмовклої садиби, вважаючи це за свій обов’язок, однак не забув прихопити з собою за свідків коваля Шанґа й каменяра Тула. Виламавши благенькі двері, вони побачили лише два обгризені до голої кістки людські скелети, що розпростерлися на земляній підлозі, та кілька чудернацьких жуків, що ховалися по затінених кутках.
Балачки про цю подію ще довго не вщухали серед мешканців Ультару. Коронер Зат затято сперечався з худорлявим нотаріусом Нітом, а Кранона, Шанґа і Тула засипали запитаннями. Навіть маленькому Аталю довелося відбути ретельний допит, за що його винагородили цукеркою. Люди невпинно розмовляли про старого поселянина і його дружину, про караван темношкірих мандрівців, про маленького Менеса і його чорне кошеня, про молитву хлопчини і відповідь не неї небес, про химерну поведінку котів у ту ніч, коли від’їхав караван, а також про те, що пізніше було виявлено у хатині, оточеній темними деревами на тому огидному подвір’ї.
Тож врешті мешканці селища прийняли дивовижний закон, про який розповідають торгівці в Гатеґу і яким неначудуються мандрівники у Нірі, а саме, що в Ультарі заборонено вбивати котів.
Переклав П. Ш.
