Лотерея

Ранок двадцять сьомого червня був ясним і сонячним, зі свіжим теплом справжнього літнього дня; квіти рясно цвіли, трава була яскраво-зелена. Селяни почали збиратися на площі між поштою і банком близько десятої години; у деяких містечках було так багато людей, що лотерея тривала два дні й треба було починати двадцять шостого червня, але у цьому селі, де було тільки близько трьох сотень людей, уся лотерея займала близько двох годин, отож, вона могла розпочатися о десятій годині ранку й скінчитися так, щоб селяни встигли дістатися додому на обід.

Діти, звичайно, збиралися першими. Зовсім недавно почалися літні канікули, і відчуття свободи для більшості було ще незвичним; їм праглося зібратися, побути якийсь час тихенько разом перед галасливою грою, і вони все ще говорили про клас і вчителів, про книги й зауваження. Боббі Мартін уже набив свої кишені камінням, інші хлопці хутко наслідували його приклад, вибираючи найгладкіші та найкругліші камінці; Боббі й Гаррі Джонс, і Діккі Делакруа – селяни вимовляли його ім’я Деллакрой – врешті виклали велику купу каміння з одного краю площі й охороняли її від нападів інших хлопців. Дівчата стояли осторонь, розмовляючи, дивлячись через плече на хлопців, а зовсім маленькі діти качалися в пилюці або вчепилися у руки старших братів чи сестер.

Невдовзі почали збиратися чоловіки, наглядаючи за своїми дітьми, розмовляючи про город і дощ, трактори й податки. Вони стояли разом, осторонь від купи каміння, скраю, і їх жарти були спокійні, вони скоріше посміхалися, ніж сміялися. Жінки у вицвілих домашніх платтях і светрах прийшли незабаром після свого чоловіцтва. Вони віталися й обмінювалися плітками дорогою до своїх чоловіків. Скоро дружини, що стояли з чоловіками, почали кликати дітей, діти приходили неохоче, їх доводилося кликати чотири чи п’ять разів. Боббі Мартін пірнув під мамину чіпку руку й побіг, сміючись, назад до купи каміння. Його батько висловився різко, і Боббі швидко прийшов і зайняв місце між своїм батьком і найстаршим братом.

Лотерею проводив – так само, як і танці на майдані, підлітковий клуб, Геловін – містер Саммерс, у якого був час і енергія, щоб займатися громадськими справами. Він був круглолиций товариський чоловік і володів вугільним бізнесом, люди жаліли його, бо в нього не було дітей, а дружина була сварливою. Коли він прибув на майдан, несучи чорну дерев’яну скриньку, селяни загомоніли, а він помахав рукою й озвався: «Трохи спізнився сьогодні, народ». Листоноша, містер Ґрейвз, ішов за ним, несучи табурет на трьох ніжках. Стільчик поставили посеред площі, і містер Саммерс прилаштував на нього чорну скриньку. Селяни тримали дистанцію, залишаючи відстань між собою та стільцем, і коли містер Саммерс сказав: «Хлопці, ніхто із вас мені не допоможе?» – усі вагалися, поки двоє чоловіків – містер Мартін і його найстарший син Бакстер – не підійшли потримати скриньку на табуретці, поки містер Саммерс розмішував папірці всередині.

Оригінальні атрибути лотереї були втрачені давно, і чорна скринька, що зараз стояла на стільці, почала використовуватися ще до того, як Старий Уорнер, найстарший чоловік у містечку, народився. Містер Саммерс часто говорив із селянами про те, щоб зробити нову скриньку, але нікому не хотілося настільки руйнувати традицію, яку являла собою чорна скринька. Існувала думка, що нинішня скринька була зроблена зі шматочків скриньки, яка передувала їй, тієї, що була змайстрована, коли тут з’явилися перші поселенці. Щороку після лотереї містер Саммерс починав говорити про скриньку, але щороку тему вдавалося зам’яти так нічого і не зробивши. Чорна скринька з кожним роком все більше зношувалася: зараз вона не була вже зовсім чорною, подекуди фарба повідставала, показуючи справжній колір дерева, а подекуди потьмяніла чи вкрилася плямами.

Містер Мартін і його найстарший син Бакстер надійно тримали чорну скриньку на табуреті, поки містер Саммерс старанно розмішував папірці рукою. Тому що ритуалу перестали дотримуватися, містер Саммерс замінив дерев’яні скіпки, що використовувалися поколіннями, на смужки паперу. Скіпки, переконував містер Саммерс, годилися, коли село було крихітним, але зараз, коли населення налічувало більше трьохсот душ і, схоже, продовжувало зростати, необхідно було використовувати щось, що більше підходило б для чорної скриньки. Уночі, перед лотереєю, містер Саммерс і містер Ґрейвз робили смужки паперу, клали їх у скриньку, забирали її до безпечної вугільної компанії містера Саммерса і замикали до тих пір, коли містер Саммерс був готовий забрати її на площу наступного ранку. Решту року скринька була деінде: вона провела рік у сараї містера Ґрейвза, інший рік – під ногами на пошті, а інколи її ставили на полиці бакалійної крамниці Мартіна і залишали там.

Було багато метушні, перш ніж містер Саммерс оголосив лотерею відкритою. Треба було укласти список голів сімей, голів господарств у кожній сім’ї, членів кожного господарства у кожній сім’ї. Містер Саммерс як організатор лотереї, як і годиться, приводився до присяги поштмейстером; колись, дехто пам’ятає, було, що організатор лотереї проголошував свого роду виступ, поверхневий наспів без мелодії, який відтарабанював належним чином щороку; дехто вірив, що організатор лотереї мусив стояти, декламуючи свою промову, інші вважали, що він мав ходити серед людей, але з роками ця частина ритуалу занепала. Було також ритуальне вітання, з яким організатор лотереї мусив звертатися до кожного, хто підходив тягнути зі скриньки, але це теж змінилося з часом, хоч і до сьогодні вважалося необхідним, щоб організатор говорив із кожним, хто підходить. У містера Саммерса все це дуже добре вдавалося; у його чистій білій сорочці і синіх джинсах, з рукою, що безтурботно спочивала на чорній скриньці, він видавався цілком відповідним і важливим, поки безкінечно теревенив з містером Ґрейвзом та Мартінами.

Як тільки містер Саммерс нарешті покинув балаканину і звернувся до селян, стежкою до майдану поспіхом прибігла місіс Гатчінсон, накинувши светра на плечі, прослизнула на місце позаду натовпу.

– Геть забула, що за день, – сказала вона місіс Делакруа, що стояла біля неї, і обидві тихенько засміялися, – думала, мій старий у дворі складає дрова, – продовжила місіс Гатчінсон, – але потім виглянула у вікно, а дітей немає, і я згадала, що сьогодні двадцять сьоме, і прибігла.

 Вона обтерла руки об фартух, а місіс Делакруа сказала:

– Та все ж ти вчасно. Вони там досі розмовляють.

Місіс Гатчінсон витягнула шию, щоб розгледіти через натовп, і побачила свого чоловіка й дітей майже попереду юрми. Вона розпрощалася з місіс Делакруа і почала пробиратися через натовп. Люди розступалися доброзичливо, щоб її пропустити: двоє чи троє сказали досить голосно, щоб було чути через натовп: «Ось іде ваша місіс Гатчінсон» і «Білле, вона нарешті це зробила». Місіс Гатчінсон нарешті дісталася до свого чоловіка, і містер Саммерс, що чекав, бадьоро сказав:

– Думав, доведеться починати без тебе, Тессі.

Місіс Гатчінсон сказала посміхаючись:

– Не хотів, щоб я покинула свої тарілки у раковині, чи як, Джо? – і смішок прокотився натовпом, доки усі поверталися на свої місця після прибуття місіс Гатчінсон.

– Ну що ж, – поважно  і розсудливо мовив містер Саммерс, – думаю, час починати, щоб швидше завершити і ми могли повернутися до роботи. Чи є відсутні?

– Данбар, – сказали декілька, – Данбар. Данбар.

Містер Саммерс проглянув свій список.

– Клайд Данбар, – сказав він. – Усе гаразд. Він зламав ногу, еге ж? Хто тягтиме за нього?

– Думаю, я, – відповіла жінка, і містер Саммерс повернувся, щоб поглянути на неї.

– Дружина тягне за чоловіка? –  сказав містер Саммерс. – У тебе немає дорослого хлопця, щоб зробив це, Джейні?

Хоча містер Саммерс і всі у селі добре знали відповідь, та формально організатор лотереї мусив поставити таке питання. Містер Саммерс очікував із виразом ввічливої цікавості, поки місіс Данбар відповість.

– Горацію ще немає шістнадцяти, – сказала вона засмучено. – Думаю, доведеться замінити старого цього року.

– Гаразд, – мовив містер Саммерс. Він зробив помітку у своєму списку, а потім запитав:

– Хлопець Вотсона тягне цього року?

Високий хлопець у натовпі підняв руку.

– Тут, – сказав він. –  Я тягну за матір і за себе.

Він нервово кліпнув і схилив голову, після того, як кілька голосів у натовпі сказали щось на зразок: «Гарний хлопчина» і «Приємно бачити, що у твоєї матері є чоловік, щоб це зробити».

– Ну, – мовив містер Саммерс, – думаю, всі. Старий Уорнер тут?

– Тут, – почувся голос, і містер Саммерс кивнув.

Раптово натовп затих, коли містер Саммерс прокашлявся й подивився на список.

– Усі готові? – гукнув він. – Зараз я читатиму імена – спочатку голови сімей, – і чоловіки підходитимуть і братимуть папірець із ящика. Тримайте папірець згорнутим у руці, не дивлячись на нього, поки кожен не візьме. Усе ясно?

Люди робили це так багато разів, що слухали вказівки упіввуха: більшість були спокійні, облизували губи, не роззиралися.

Потім містер Саммерс високо підняв руку і сказав:

– Адамс.

Чоловік відділився від натовпу і вийшов уперед.

– Привіт, Стіве, – сказав містер Саммерс, а містер Адамс сказав:

– Привіт, Джо.

Вони силувано і нервово посміхнулися один одному.

Потім містер Адамс опустив руку в чорну скриньку і витягнув згорнутий клаптик паперу. Він схопив його міцно за кутик і поспіхом, не дивлячись на свою руку, повернувся на місце у юрбі, де став трохи віддалік від сім’ї.

– Аллен, – сказав містер Саммерс, – Андерсон….. Бентхам.

– Ніби й не було цього часу між двома лотереями, – місіс Делакруа сказала місіс Ґрейвз у задньому ряді.

– Ніби минула лотерея була минулого тижня.

– Час, звичайно, біжить швидко, – сказала місіс Ґрейвз.

– Кларк…. Делакруа.

– Іде мій старий, – мовила місіс Делакруа. Вона затамувала дихання, поки її чоловік виходив уперед.

– Данбар, – сказав містер Саммерс, і місіс Данбар спокійно пішла до скриньки, поки жінки говорили:  «Іди, Джейні», «От вона й іде».

– Ми наступні, – сказала місіс Ґрейвз. Вона спостерігала, як містер Ґрейвз обходив скриньку збоку, похмуро вітав містера Саммерса і вибирав смужку паперу зі скриньки. До цієї миті тільки чоловіки у натовпі тримали у своїх великих руках маленькі згорнуті папірці, нервово крутячи їх. Місіс Данбар і її два сини стояли разом, місіс Данбар тримала клаптик паперу.

– Гарбурт….. Гатчінсон.

– Іди, Білле, – сказала місіс Гатчінсон, і люди біля неї засміялися.

– Джонс.

– Кажуть, – містер Адамс звернувся до старого Уорнера, що стояв біля нього, – що на півночі села є балачки про те, щоб відмовитися від лотереї.

Старий Уорнер засопів.

– Зграя божевільних дурнів, – сказав він. – Як послухаєш молодих, то все їм не так. Далі вони захочуть повернутися в печери, нічого не робити і завжди так жити. От була приказка: «В червні лотерея, хліб достигає». Та швидше ми будемо їсти мокричник і жолуді. Лотерея була завжди, – і роздратовано додав: –  Сумно дивитися, як молодий Джо Саммерс жартує там з усіма.

– У деяких місцях уже відмовилися від лотереї, – сказав містер Адамс.

– Це принесе тільки лихо, – відрізав Старий Уорнер. – Зграя молодих дурнів…

– Мартін, – Боббі Мартін дивився, як його батько вийшов уперед, – Овердайк…. Персі.

– От якби швидше, – звернулася місіс Данбар до свого старшого сина, – от якби швидше.

– Вони уже майже закінчили, – сказав її син.

– Приготуйся, зараз побіжиш скажеш татові, – відповіла місіс Данбар.

Містер Саммерс вимовив своє ім’я, потім вийшов уперед з певністю і вибрав смужку зі скриньки. Потім викликав:

– Уорнер.

– Сімдесят сьомий рік я беру участь у лотереї, – сказав старий Уорнер, ідучи через натовп, – сімдесят сьомий раз.

– Вотсон.

Високий хлопець незграбно пробирався через натовп. Хтось сказав: «Не нервуй, Джеку», – а містер Саммерс сказав: «Ось і твоя черга, синку».

– Заніні.

Після того була довга пауза, боялися дихнути, доки містер Саммерс, піднявши свою смужку паперу угору, не сказав:

– Гаразд, хлопці.

Якусь хвилину ніхто не ворухнувся, а потім усі клаптики паперу були розгорнуті. Раптово усі жінки розговорилися, запитуючи:

– Хто це?

– У кого?

– Це Данбари?

– Це Вотсони?

Потім голоси почали говорити:

– Це Гатчінсон. Це Білл.

– Білл Гатчінсон забрав його.

– Збігай скажи батькові, – наказала місіс Данбар своєму старшому синові.

Люди почали роззиратися, щоб побачити Гатчінсонів. Білл Гатчінсон стояв спокійно, втупившись у папірець на своїй долоні. Раптово Тессі Гатчінсон закричала до містера Саммерса:

– Ти не дав йому досить часу, щоб вибрати той папірець, який він хотів. Я бачила. Це нечесно!

– Будь гарним гравцем, Тессі, – гукнула місіс Делакруа, а містер Ґрейвз промовив:

– У нас усіх рівні шанси.

– Заткнися, Тессі, – сказав Білл Гатчінсон.

– Ну, народ, – звернувся містер Саммерс, – ми справилися досить швидко, тепер треба трохи поспішити, щоб вчасно закінчити.

Він проглянув свій наступний список.

– Білле, – сказав він, – ти тягнув за сім’ю Гатчінсонів. Чи є ще якісь господарства Гатчінсонів?

– Є Дон і Єва, – заволала місіс Гатчінсон, – нехай вони випробують свою долю!

– Доньки тягнуть із сім’ями своїх чоловіків, Тессі, – м’яко сказав містер Саммерс, – ти це знаєш, як і всі.

– Це було нечесно, – сказала Тессі.

– Я так не думаю, Джо, – засмучено мовив Білл Гатчінсон, – моя донька тягне з сім’єю свого чоловіка, тільки так чесно. А у мене більше ніякої сім’ї, окрім дітей.

– Тоді у розіграші серед членів сім’ї участь берете ви, – пояснив містер Саммерс, – і у розіграші серед членів домашнього господарства це теж ви. Правильно?

– Правильно, – сказав Білл Гатчінсон.

– Скільки дітей? – запитав містер Саммерс формально.

– Троє, – відповів Білл Гатчінсон, – Білл-молодший, Ненсі і маленький Дейв. І Тессі, і я.

– Гаразд, – сказав містер Саммерс. – Гаррі, ти зібрав квитки?

Містер Ґрейвз кивнув, тримаючи клаптики паперу.

– Тоді поклади їх у ящик, – керував містер Саммерс, – візьми Біллів і теж поклади.

– Думаю, ми повинні почати заново, – сказала місіс Гатчінсон якомога спокійніше. – Кажу вам, це було нечесно. Ви не дали йому досить часу для вибору. Всі це бачили.

Містер Ґрейвз вибрав п’ять папірців й опустив у скриньку, а решту кинув на землю, де вітерець їх підхопив і відніс геть.

– Послухайте всі, – звернулася місіс Гатчінсон до людей навколо неї.

– Готовий, Білле? – запитав містер Саммерс, і Білл Гатчінсон, зиркнувши на свою дружину й дітей, кивнув.

– Запам’ятайте, – сказав містер Саммерс, – ви берете клаптики і не розгортаєте їх, доки у кожного не буде по папірцю. Гаррі, ти допоможеш маленькому Дейву.

Містер Ґрейвз взяв за руку хлопчика, що охоче підійшов із ним до скриньки.

– Бери папірець зі скриньки, Дейві, – мовив містер Саммерс.

Дейві опустив руку в скриньку і засміявся.

– Бери тільки один папірець, – сказав містер Саммерс. – Гаррі, потримай за нього.

Містер Ґрейвз узяв дитячу руку і відібрав згорнутий папірець із тугого кулачка, і тримав його, поки маленький Дейв стояв поряд і дивився зачудовано.

– Наступна Ненсі, – сказав містер Саммерс.

Ненсі було дванадцять, і її шкільні друзі важко дихали, коли вона підходила, перекручуючи свою спідницю, і елегантно брала папірець зі скриньки.

– Білл молодший, – покликав містер Саммерс, і Біллі з червоним обличчям і важкими ногами майже перевернув скриньку, витягуючи папірець.

– Тессі, – сказав містер Саммерс.

Вона вагалася хвилину, зухвало роззираючись, а потім стиснула губи й підійшла до скриньки. Вона висмикнула папірець і заклала руки за спину.

– Білл, – мовив містер Саммерс, і Білл Гатчінсон просунув руку до скриньки, обмацав, нарешті витягнувши останній клаптик паперу.

Натовп був спокійний. Дівчинка прошепотіла: «Сподіваюся, це не Ненсі,» – і шепіт дійшов країв натовпу.

– Все не так, як було, – прорік Старий Уорнер, – і люди не такі, як були.

– Гаразд, – сказав містер Саммерс, – розгорніть листочки. Гаррі, ти – за малого Дейва.

Містер Ґрейвз розгорнув смужку паперу, і натовпом пройшло зітхання полегшення, коли він показав її й усі побачили, що вона чиста. Ненсі й Білл молодший розгорнули свої папірці одночасно, обоє просвітліли й засміялися, повернувшись до натовпу і тримаючи свої клаптики паперу над головою.

– Тессі, – сказав містер Саммерс. Настала тиша, а потім мітер Саммерс глянув на Білла Гатчінсона, і Білл розгорнув свій папірець і показав його. Він був чистий.

– Це Тессі, – сказав містер Саммерс притишеним голосом. – Покажи нам її папірця, Білле.

Білл Гатчінсон підійшов до своєї дружини й силою витягнув клаптик паперу з її долоні. На ньому чорна пляма, чорна пляма, яку містер Саммерс зробив уночі напередодні жирним олівцем в офісі вугільної компанії. Білл Гатчінсон підняв папірець, і натовп захвилювався.

– Все гаразд, народ, – сказав містер Саммерс, – закінчимо швидко.

Хоча селяни забули ритуал і втратили оригінальну чорну скриньку, вони все ще пам’ятали, як користуватися камінням. Купа каміння, яку хлопці наносили раніше, була готова; на землі було каміння упереміш з папірцями, що розліталися зі скриньки. Місіс Делакруа вибрала камінь настільки великий, що мусила піднімати його обома руками, і повернулася до місіс Данбар.

– Нумо, – сказала вона, – поспішімо.

У місіс Данбар були камінці в обох руках, і вона сказала, задихаючись:

– Я зовсім не можу бігти. Іди вперед, а я тебе наздожену.

У дітей було вже каміння. А хтось дав маленькому Дейві Гатчінсону трохи гальки.

Тепер Тессі Гатчінсон, сама посередині, у відчаї простягала руки, а на неї насувалися селяни.

– Це нечесно, – сказала вона. Камінь ударив їй у скроню. Старий Уорнер повторював: «Нумо всі вперед!». Стів Адамс із місіс Ґрейвз були попереду натовпу селян.

– Це нечесно, це нечесно, – верещала місіс Гатчінсон, а на неї сипалося каміння.

Відьма

Вагон був напівпорожнім, тому хлопчик сидів сам, а його мати була навпроти з іншого боку проходу разом із хлопчиковою сестричкою; дитина тримала тост у одній руці, а брязкальце в іншій. Вона була надійно пристебнута, отож могла сісти рівненько й оглядатися на всі боки, а коли починала потихеньку сповзати, ремінець підхоплював її й тримав, доки мати поверталася, щоб знову посадити її прямо. Хлопчик дивився у вікно і їв печиво, а мати потроху читала, водночас відповідаючи на питання хлопчика, навіть не підвівши голову.

– Ми над річкою, – казав хлопчик. – Це річка, а ми над нею.

– Добре, – відповіла мати.

– Ми на мосту над річкою, – сказав хлопчик до себе.

Декілька людей сиділи в іншому кінці вагона, і якщо комусь із них доводилось іти через вагон, хлопчик роззирався й казав: «Привіт!»,–і той інший теж відповідав: «Привіт!», інколи запитував, чи подобається хлопчику їхати поїздом або казав, що він хороший хлопчина. Ці слова набридали хлопчику, і він знову повертався роздратований до вікна.

– Он корова, – говорив він, зітхаючи. – Нам іще довго їхати?

– Та вже небагато, – щоразу відповідала мати.

Раптом дитина, що була дуже тихенька і зайнята своїм брязкальцем і тостом, який мати весь час заміняла, з’їхала убік занадто сильно й ударилася головою. Вона почала плакати, і на мить на маминому місці запанував рух і шум. Хлопчик ковзнув зі свого місця й підбіг, щоб попестити ніжки сестрички й упросити її не плакати; нарешті дитя заспокоїлося і знову зайнялося своєю грінкою, а хлопчик отримав льодяника від мами і повернувся до вікна.

– Я бачив відьму, – мовив він до матері за хвилину. – Там була велика стара потворна відьма.

– Добре, – відповіла мати.

– …Велика стара потворна відьма, і я прогнав її, і вона пішла геть, – тихенько продовжував хлопчик сам до себе, – вона прийшла і сказала: «Я тебе з’їм»,– а я сказав: «Ні, не з’їси», – і прогнав її геть, огидну стару підлу відьму.

Він замовк і подивився на двері вагона, що якраз відчинилися:  зайшов чоловік. Він був немолодий із приємним обличчям під сивим волоссям; його синій костюм був трішки зім’ятий, що свідчило про тривалу подорож потягом. Чоловік тримав сигару, і коли хлопчик привітався, він зробив жест сигарою і сказав: «Здрастуй, синку». Він зупинився якраз біля хлопчикового місця, схилився на спинку сидіння позаду хлопчика і дивився на нього, а той тим часом витягнув шию, щоб подивитися угору.

– Що ти видивляєшся у тому вікні? – запитав чоловік.

– Відьом, – швидко відповів хлопчик, – злих старих підлих відьом.

– Ага, – сказав чоловік, – і багато знайшов?

– Мій тато курить сигари, – сказав хлопчик.

– Усі чоловіки курять сигари, – відповів чоловік. – Ти теж колись куритимеш сигару.

– Я уже чоловік, – сказав хлопчик.

– Скільки тобі років? – запитав чоловік.

У відповідь на вічне питання хлопчик підозріло подивився на чоловіка, а потім сказав:

– Двадцять шість. Вісімсот сорок вісімдесят.

Його мати підняла голову від книжки.

– Чотири, – сказала вона, захоплено посміхаючись до хлопчика.

– Та невже? – чоловік ввічливо перепитав хлопчика, – Двадцять шість?

Він кивнув головою на матір:

– Це твоя мама?

Хлопчик схилився, щоб поглянути, а потім відповів:

– Так, вона.

– Як тебе звуть?

Хлопчик знову подивився з підозрою.

– Містер Ісус, – відповів він.

– Джонні, – сказала хлопчикова мати. Вона подивилася на нього з докором.

– Он там моя сестра, – сказав хлопчик чоловікові. – Їй дванадцять з половиною.

– Ти любиш свою сестру? – запитав чоловік.

Хлопчик подивився на нього широко розплющеними очима, а чоловік обійшов сидіння і сів біля нього.

– Послухай, – сказав чоловік, – розказати тобі про мою сестричку?

Мати, що виглядала стурбованою, коли чоловік підсів до хлопчика, спокійно повернулася до своєї книжки.

– Розкажіть мені про свою сестру, – сказав хлопчик. – Вона була відьмою?

– Можливо, – відповів чоловік.

Хлопчик схвильовано засміявся, а чоловік відкинувся на спинку сидіння і задимів сигарою.

– Колись давно, – почав він, – у мене була сестричка така ж, як і у тебе.

Хлопчик дивився на чоловіка, киваючи на кожному слові.

– Моя сестричка, – продовжував чоловік, – була така гарненька і така хороша, що я любив її більше за все на світі. То розказати тобі, що я зробив?

Хлопчик кивнув сильніше, а мати підняла очі від книжки й посміхнулася, слухаючи.

– Я купив їй коника-гойдалку, ляльку і мільйон льодяників на паличці, – сказав чоловік, – а потім я обхопив її шию руками й душив її, душив, доки вона не померла.

Хлопчик роззявив рота, а мати повернулася, посмішка зникла з її обличчя, вона хотіла заговорити, але замовкла, коли чоловік продовжив.

– Тоді я відрізав їй голову і взяв її голову…

– Ти порізав її на шматочки? – запитав хлопчик, затаївши дихання.

– Я відрізав їй голову, руки, ноги, волосся і носа, – сказав чоловік, – і ударив її палицею, і убив її.

– Хвилиночку, – почала мати, але мала сповзла в ту мить, отож, поки мати усаджувала її, чоловік продовжив:

– І я взяв її голову, і вирвав її волосся…

– Твоєї сестрички, – нетерпляче нагадав хлопчик.

– Моєї сестрички, – сказав чоловік, – і я поклав її голову у клітку з ведмедем, і ведмідь всю її з’їв.

– Усю її голову? – перепитав хлопчик.

Мати відклала книжку і підійшла до них. Вона звернулася до чоловіка:

– Що ви говорите?!

Чоловік ввічливо подивився на неї, а вона сказала:

– Забирайтеся звідси.

– Я тебе налякав? – запитав чоловік у хлопчика. Він штовхнув його ліктем і обоє засміялися.

– Цей чоловік порізав свою сестричку на шматочки, – сказав хлопчик матері.

– Я зараз покличу провідника, –  мати звернулася до  чоловіка.

– Провідник з’їсть маму, – сказав хлопчик. – Ми відрубаємо їй голову.

– І голову сестрички теж, – сказав чоловік. Він устав, мати відступила, щоб випустити його.

– Ніколи не повертайтеся у цей вагон, – відрізала вона.

– Моя мама з’їсть вас, – сказав хлопчик чоловікові.

Чоловік засміявся, і хлопчик засміявся, потім чоловік сказав матері: «Вибачте», – і вийшов з вагона. Коли двері за ним зачинилися, хлопчик запитав:

– Довго нам іще їхати цим старим поїздом?

– Уже недовго, – відповіла мати. Вона стояла й дивилася на хлопчика, хотіла щось сказати, але нарешті мовила:

– Сиди тихенько і будь хорошим хлопчиком. Зараз дам тобі ще одну цукерку.

Хлопчик нетерпляче зіскочив і пішов за матір’ю до її місця. Вона витягла льодяник зі своєї сумочки і віддала йому.

– Що треба сказати? – запитала вона.

– Дякую, – сказав хлопчик. – Чи справді той чоловік порізав свою сестричку на шматочки?

– Ні, він просто дражнився, – сказала мати і швидко додала, – просто дражнився.

– Можливо, – мовив хлопчик.

Зі своєю цукеркою він повернувся на місце й усівся, щоб знову дивитися у вікно.

– Можливо, він і був відьмою.

Чарльз

Коли Лорі пішов у дитсадок, він відмовився від вельветового комбінезона, а почав носити сині джинси із ремінцем; я дивилася, як він виходив перший раз зі старшою сусідською дівчинкою, ясно бачачи, що одна епоха мого життя скінчилася: мій солодкоголосий малюк став бундючною  персоною  у довгих штанцях, що забувала зупинятися на розі, щоб помахати мені рукою на прощання.

Приходив додому він так само, грюкнувши дверима, кинувши кепочку на підлогу, кричав несподівано хрипким голосом:

– Хто є вдома?

За обідом він зухвало говорив із батьком, розлив молоко своєї маленької сестрички й  зауважив, посилаючись на виховательку, що не можна згадувати ім’я Боже всує.

– Ну, і як сьогодні навчання? – запитала я якомога недбаліше.

– Все добре, – відповів він.

– Вивчив щось нове? – запитав його батько.

Лорі холодно подивився на батька.

– Нічо я не вивчив, – сказав він.

– Нічого, – сказала я, – не вивчив нічого.

– Правда, вихователька відшльопала хлопця, – сказав Лорі, ніби звертаючись до свого хліба з маслом. – За нахабство, – додав він із повним ротом.

– Що він зробив? – запитала я. – Хто це?

Лорі задумався.

– Чарльз, – сказав він. – Ото нахаба. Вчителька відшльопала його і поставила в куток. Він страшне нахабний.

– Що ж він зробив? – знову спитала я, але Лорі ковзнув зі стільця, узяв печиво й пішов, його батько тільки й устиг сказати, що:

– Слухай сюди, юначе!

Наступного дня Лорі заявив за обідом, як тільки сів:

– Ну, сьогодні Чарльз знову погано поводився.

Він широко посміхнувся і сказав:

– Сьогодні Чарльз ударив виховательку.

– Святі небеса! – випалила я, пам’ятаючи про заборону вживати ім’я Боже всує. – Сподіваюся, його знову відшльопали?

– Звичайно, – відповів Лорі. – Глянь угору, – сказав він своєму батькові.

– Глянь униз, – продовжив Лорі, – глянь на палець, ги, засранець.

Він почав божевільно сміятися.

– Чому Чарльз ударив виховательку? – швидко запитала я.

– Тому що вона хотіла змусити його малювати червоною крейдою, – відповів він, – а Чарльз хотів малювати зеленою, от він і вдарив виховательку, а вона його відшльопала і сказала, щоб ніхто з ним не грався, але всі гралися.

На третій день – це була середа першого тижня – Чарльз на гойдалці умудрився зачепити голову дівчинки, аж кров пішла, тому вихователька не дозволила йому виходити надвір усю перерву. У четвер Чарльза поставили в куток, коли читали казку, бо він голосно тупав ногами по підлозі. У п’ятницю його не допускали до дошки, бо він кидався крейдою.

У суботу я сказала чоловікові:

– Тобі не здається, що Лорі неспокійно в дитсадку? Уся ця грубість, жахливі слова, цей Чарльз, що може погано впливати.

– Все буде добре, – заспокоїв мене чоловік. – У світі повинні бути такі люди, як Чарльз. Він так само може їх зустріти і в майбутньому.

У понеділок Лорі повернувся додому пізно й аж кипів від новин.

– Чарльз!.. – крикнув він, коли зайшов на пагорб.

Я терпляче чекала на порозі.

– Чарльз!.. – кричав він увесь час, коли йшов пагорбом. – Чарльз знову погано поводився.

– Заходь швиденько, – сказала я, як тільки він підійшов ближче, – обід чекає.

– Ти знаєш, що зробив Чарльз? – допитувався він, заходячи зі мною в будинок, – Чарльз кричав у дитсадку так, що послали якогось малого з молодшої групи до виховательки просити, щоб вона його заспокоїла. От Чарльза і залишили після уроків, а всі діти залишилися дивитися на нього.

– І що ж він робив? – запитала я.

– Просто сидів, – сказав Лорі, вибираючись на стілець за столом. – Здрастуйте, не застуйте, – звернувся він до батька, що саме підійшов.

– Чарльза сьогодні залишили після занять, – сказала я чоловікові. – І всі залишилися з ним.

– Як же цей Чарльз виглядає? – запитав чоловік у Лорі. – І яке його друге ім’я?

– Він більший від мене, – сказав Лорі, – і в нього немає калош, і він навіть не носить куртку.

У понеділок були перші батьківські збори, і тільки застуда малечі не дала мені туди сходити. Дуже хотілося побачити матір Чарльза. У вівторок Лорі раптом заявив:

– До нашої виховательки приходив хтось із її друзів.

– Мати Чарльза?! – запитали ми з чоловіком одночасно.

– Нєєє, – презирливо сказав Лорі, – то був чоловік, він заставляв нас робити вправи. Дивіться.

Він зліз зі свого стільця, присів, а потім дотягнувся до пальців на ногах.

– Ось так, – сказав він, урочисто пішов до свого стільця і продовжив, беручи до рук виделку:

– Чарльз навіть не робив вправ.

–  Добре, – щиро сказала я. – Чарльз не хотів займатися вправами?

– Нєєє, – відповів Лорі, – Чарльз так нахабно вів себе із другом виховательки, що йому не дозволили робити вправи.

– Знову нахабно? – спитала я.

– Він ударив друга вчительки ногою, – сказав Лорі. – Друг учительки сказав йому дотягнутися до пальців на ногах так, як я тільки що робив, а Чарльз його ударив.

– Як думаєш, що вони робитимуть із Чарльзом? – запитав його батько.

Лорі стенув плечима:

– Думаю, виженуть його зі школи, – сказав він.

Середа і четвер були нудними. Чарльз репетував, коли читали казку, і вдарив хлопчика у живіт, через що той розплакався. У п’ятницю Чарльз знову залишився після занять, так само зробили й інші діти.

На третій тиждень дитсадка Чарльз став загальною назвою в нашій сім’ї; дитина була Чарльзом, коли плакала весь день; Лорі ставав Чарльзом, коли наповнював свою машинку грязюкою і тягнув її через усю кухню; навіть мій чоловік, коли заплутався ліктем у шнурі від телефона й потягнув зі столу телефон, попільничку й вазу з квітами, одразу ж сказав:

– Так, ніби Чарльз.

Третій і четвертий тижні Чарльза ніби підмінили; Лорі похмуро доповідав за обідом у четвер третього тижня:

– Чарльз був таким хорошим сьогодні, що вихователька дала йому яблуко.

– Що? – спитала я, а чоловік обережно додав:

– Чарльз?

– Чарльз, – сказав Лорі. – Він роздавав олівці, а потім збирав книжки, і вихователька сказала, що він її помічник.

– Що сталося? – недовірливо запитала я.

– Він був її помічником, от і все, – сказав Лорі і стенув плечима.

– Невже це правда, про Чарльза? – запитала я чоловіка тієї ночі. – Невже таке може трапитися?

– Поживемо – побачимо, – сказав чоловік скептично. – Коли мова йде про Чарльза, може бути, що він просто грає роль.

Але, схоже, він помилявся. Понад тиждень Чарльз був помічником виховательки, щодня роздавав якісь предмети для занять і щодня збирав їх; нікому не доводилося залишатися після уроків.

– Знову батьківські збори наступного тижня, – сказала я чоловікові одного вечора.  – Хочу побачити там матір Чарльза.

– Спитай у неї, що сталося з Чарльзом, – попросив чоловік. – Цікаво.

– Мені самій цікаво, – сказала я.

У п’ятницю того тижня все повернулося у своє русло.

– Знаєте, що Чарльз сьогодні зробив? – запитав Лорі за обідом із благоговінням у голосі. – Він сказав дівчинці вимовити одне слово, і вона сказала, а вихователька вимила їй рот із милом, а Чарльз сміявся.

– Яке слово? – нерозумно запитав його батько, а Лорі відповів:

– Краще я тобі прошепочу, воно погане.

Він встав зі стільця і підійшов до батька. Тато нахилив голову, і Лорі весело прошепотів. Батько дивився круглими очима.

– Невже Чарльз змусив дівчинку сказати таке? – поважно запитав він.

– Вона сказала це двічі, – відповів Лорі. – Чарльз сказав зробити це двічі.

– Що сталося з Чарльзом? – запитав мій чоловік.

– Нічого, – сказав Лорі, – він роздавав олівці.

У понеділок вранці Чарльз забув про дівчинку й сам говорив погані слова три чи чотири рази, щоразу отримуючи миття рота з милом. Він також кидався крейдою.

Мій чоловік підійшов до дитсадка зі мною того вечора, коли я зібралася на батьківські збори.

– Запроси її на чашечку чаю після зборів, – сказав він. – Хочу на неї подивитися.

– Якби вона тільки там була, – сказала я молитовно.

– Вона там буде, – відповів чоловік. – Я не уявляю, як можна проводити батьківські збори без матері Чарльза.

На зборах я сиділа як на голках, вдивляючись у кожне спокійне поважне обличчя, намагаючись визначити, яке ж із них приховує таємницю Чарльза. Але жодна на зборах не встала й не вибачилася за погану поведінку свого сина. Жодна не згадала про Чарльза.

Після зборів я розшукала виховательку Лорі. Вона тримала тарілку із чашкою чаю і шматком шоколадного торта; у мене була тарілка із чашкою чаю і шматком зефірного торта. Ми обережно дісталися одна до одної, оминаючи інших батьків, і посміхнулися.

– Я така схвильована зустріччю з Вами, – сказала я. – Я мати Лорі.

– О, хотілося б поговорити про Лорі, – відповіла вона.

– Ну, він справді любить дитсадок, – сказала я. – Говорить про нього весь час.

– У нас були невеликі проблеми, поки він пристосувався, перший тиждень чи що, – стримано сказала вона, – але зараз він хороший маленький помічник. З ляпсусами, звичайно.

– Лорі звичайно дуже швидко пристосовується, – зауважила я. – Думаю, цього разу це вплив Чарльза.

– Чарльза?

– Так, – сказала я, сміючись, – певно, він вас уже дістав, той Чарльз.

– Чарльз? – перепитала вона. – У нашому дитсадку немає Чарльзів.

Переклад з англійської Ірини Гаврилюк

Перекладено за виданням: Shirley Jackson. The Lottery and other stories. – Farrar, Straus and Giroux, 1982.

ПРО АВТОРКУ:

Ширлі Гарді Джексон (1916 – 1965) – американська письменниця. Народилася у Сан Франциско, Каліфорнія. Пізніше сім’я переїхала до Рочестера, Нью-Йорк. Спочатку навчалася у Рочестерському університеті, але ступінь бакалавра отримала у Сирак’юзькому університеті. Навчаючись у Сирак’юзі, брала участь у створенні університетського літературного журналу, завдяки чому зустріла свого майбутнього чоловіка Стенлі Едгара Гаймена, який згодом став визнаним літературним критиком. Гаймени оселилися у Норт Беннінґтоні, Вермонт, де Стенлі викладав у Беннінґтонському коледжі, а Ширлі продовжувала публікувати свої оповідання і романи, водночас піклуючись про дітей Лоренса (Лорі), Джоанну (Дженні) і Сару (Саллі), що здобули певну літературну славу, ставши персонажами оповідань письменниці. Першим романом Джексон була «Дорога крізь стіну» (1948), відомі романи «Пташине гніздо», «Кат», «Сонячний годинник» вважаються багатьма, включаючи Стівена Кінга, одними з найважливіших романів жаху двадцятого сторіччя. Є у доробку письменниці і твори для дітей, однак найбільшу популярність здобула збірка оповідань «Лотерея та інші оповідання». «Лотерея» – оповідання, на яке реакція була найбільш бурхливою (читачі The New Yorker, де уперше опублікували «Лотерею», відмовлялися від передплат, оповідання заборонили у Південно-Африканській Республіці), уже десятиліттями вивчається у школах Америки.

Ширлі Джексон померла у віці сорока восьми років уві сні від серцевої недостатності. Усе життя вона страждала від неврозів та психосоматичних розладів, тому, можливо, лікувальні препарати, які вона вживала, прискорили смерть письменниці.