ЧАСТИНА ПЕРША

1

Це часи, коли те, що потрібно сказати, визирає на тебе з минулого – визирає так, наче хтось за вікном і ти на вулиці, коли ти проходиш повз. Минулі години, минулі вчинки видаються моторошно ізольованими; між ними і тобою, який озирається на них, більше немає пов’язаності.

Цього ранку, першим ділом, коли вибрався з ліжка, я поглянув на себе у дзеркало. Воно з хромованої сталі і я завжди ношу його з собою. За ніч моя борода непомітно виросла і зараз мої щоки та підборіддя вкривала коротка щетина. Мої очі були менше налиті кров’ю, аніж два тижні тому. Напевне, я добре спав. Якийсь час я вдивлявся у своє відображення і не бачив у ньому нічого дивного. Це все ще були той же ніс і рот, а маленький шрам, який починався над моєю бровою, потім прорізаючи її навпіл, не видавався помітнішим, аніж був учора. Все начебто було на своєму місці, і заразом усе було шкереберть, оскільки між дзеркалом та мною існувала така ж дистанція, такий же розрив у послідовності подій, який, як я завжди відчував, існував між вчинками, які я здійснив учора, і моїм теперішнім їх усвідомленням.

Однак все гаразд.

Я не запитую, чи я є тим “я”, яке дивиться, а чи образом, який воно бачить, людиною, яка діє, чи тією людиною, яка думає про здійснений вчинок. Оскільки тепер я знаю, що зрадливою є сама структура мови. Проблема з’являється одразу, як тільки я вдаюся до слова “я”. У речах немає суперечності, вона існує лише у словах, що ми їх винаходимо, аби позначати речі. Саме слово “я” є довільним, і воно містить у собі свою власну неадекватність та свою власну суперечність.

Жодних проблем. Звідкись з-поза меж темного краю всесвіту крик гієни. Тоді я відвернувся від обличчя у дзеркалі. Між тоді і тепер я викурив дев’ять сигарет. Воно припливло вниз за течією, вкрите верболозом, немов сплетіння водоростей. Вона була прекрасною у своїй блідості – не її обличчя, хоча й воно було непоганим, а той спосіб, у який вона віддалася воді, справляючи враження цілковитої полишеності, її довгі білі ноги були розсунуті і тяглися за нею, а ступні трохи тягнули її на дно.

Коли я перехилився через край баржі з багром, я не думав про неї як про мертву жінку, навіть тоді, коли поглянув на її обличчя. Вона була більш схожою на прекрасний білий водяний грибок, дивну блискучу річ, що виринула з глибин, а її кінцівки та тіло випромінювали стиглість та дозрілість великого гриба. Однак найбільше до такого враження спонукало волосся; воно розтікалося від голови немов довгасті водорослі. Лише воно було живим, і оскільки тіло стало повільним, важким, онімілим, воно перетворилося на ліс із антен – пестливе та сплутане, воно вбирало у себе воду.

Лише коли Леслі вилаявся на мене через мою незграбність із багром, мені вдалося притягти її до борту. Ми потягнулися за нею руками. Коли я відчув охололу плоть кінчиками пальців, я почав рухатися швидше. Тіло вислизало від нас і м’яко та непристойно хлюпалося об днище. Доторк до нього змусив мене усвідомити, яким воно було роздутим.

Леслі сказав: “Заради Бога, ти можеш його нормально вхопити чи ні!”

Я перехилився, аж поки моє обличчя майже торкалося води, і правою рукою схопив її за щиколотку. Вона плавно перевернулася, немов гладкий живіт риби. Разом ми витягли її на поверхню і перетягнули через фальшборт, поки з неї завісою стікала річкова вода. Її масивне тіло осіло на дощану палубу з глухим, плескатим звуком. Майже одразу біля колін та там, де лежало підборіддя, сформувались калюжі.

Ми подивились на неї, а тоді один на одного, але жоден із нас нічого не сказав. Це виглядало непристойно, як зазвичай і виглядає смерть, водночас моторошно та непристойно.

“Сто тридцять по одинадцять пенсів за фунт”: безглузда думка… Я не знав, як вона в мене виникла, і з огляду на більш ніж одну причину, частково через те, що я знав, що Леслі це б шокувало, я її не вимовив. Пізніше ви побачите, що я маю на увазі.

Швидка не приїхала, аж поки не минув час сніданку. Не думаю, що вони квапилися, оскільки я сказав їм по телефону, що вона мертва.

Ми накинули на неї кілька мішків для картоплі, щоб вона не налякала малого, і тоді я пішов зателефонувати і, повернувшись, приєднався до Леслі, його дружини та малого за сніданком.

– Сьогодні не буде яєць? – сказав я.

Елла сказала ні, вона забула купити їх попереднього дня, коли ходила за продуктами. Але я знав, що це неправда, оскільки бачив, як вона виймала їх із кошика, коли повернулась. Це мене розлютило, що вона не завдавала собі клопоту пам’ятати, як оглядала шкаралупи, оскільки думала, що могла розбити одне з них, і я був там у каюті у цей час. Це було дещо образливим.

– Сіль? – сказав я, вкладаючи у це односкладове запитання усю цинічну вагу своєї невіри.

– Стоїть перед носом, – сказала вона.

Вона була вогка. Мені довелось зішкрібати її з краю блюдця своїм ножем. Елла ігнорувала скреготливий звук, а Леслі, обличчя якого смикалося, як це інколи з ним траплялося, продовжував читати газету. Лише коли я почав їсти бекон, мені раптом спало на думку, що вони вже з’їли яйця. Я міг бачити залишки на зубцях їхніх виделок. І після того як я подався на той кінець баржі до телефону… Леслі з гуркотом підвівся, не випивши свою другу чашку чаю. Йому було ніяково. Елла стояла спиною до мене, і я нечутно лаявся на неї. Через якусь мить вона також пішла на палубу, забравши з собою малого, і мене полишили на самоті доїдати сніданок.

Ми всі були на палубі, коли приїхала швидка. Це була одна з тих нових швидких, що сяяла мов нова копійка, і чоловіки в ній були ошатно одягненими. У той же час прибули два полісмени, один із них був сержантом, і Леслі зійшов на берег, щоб поговорити з ними. Джим, малий, про якого я згадував, сидів на перевернутому відрі біля носу баржі, щоб усе добре роздивитись. Він жував яблуко. Я був все ще роздратованим і тому всівся на люк і чекав. Я дивився через плесо на чорний схожий на буйвола силует буксира, який повз вверх течією недалеко від протилежного берега. За ним на далекому березі ціле сплетіння кранів та балок обступило корабель. “Відплисти б на такому кораблі”, подумав я, “Подалі. Монтевідео, Макао, будь-куди. Якого біса я тут роблю? На блідій Півночі.” Було все ще рано і світло залишалося доволі тьмяним, але на рівні дахів уже збиралася поволока тонкого диму.

Потім чоловіки зі швидкої перейшли з причалу на баржу і вказали на те місце, де ми поклали тіло, вкрите мішками. Я залишив їх поряд із ним. Я знову думав про мертву жінку, і про яйце, і про сіль, і мене нудило від того факту, що зараз був лише початок дня, а не його кінець, бо кожен день у той час скидався на будь-який інший, вони були схожі на намистинки, нанизані на нитку – нічого крім роботи на баржі та розмов із Леслі. Адже я рідко розмовляв з Еллою, яка, здається, мене недолюблювала, і складалося враження, що вона терпить мене лише через нього: як необхідне зло, найманого помічника. І тут я помітив Еллу, яка розвішувала одяг на кормі. Раніше я часто бачив, як вона це робить, однак це ніколи не справляло на мене такого враження. Я завжди думав про неї як про дружину Леслі – вона репетувала на нього з якогось приводу або називала його паном Велике Цабе низьким саркастичним голосом – але не як про жінку, яка могла бути звабливою для іншого чоловіка. Таке мені ніколи не приходило в голову. Але ось вона стояла, намагаючись з усіх сил не оглядатися, вдаючи, що її не цікавило те, що відбувалося довкола, чоловіки зі швидкої і все інше, і я запримітив, що дивлюся на неї цілком новими очима. Вона була однією з тих огрядних жінок, не більше тридцяти п’яти, з міцними сідницями і широкими стегнами, і була одягнута у тісне зелене бавовняне плаття, яке трохи підскочило, відкривши задню частину її колін, коли вона потягнулася, щоб розвісити одяг на линві, і я міг бачити як рожева плоть її щиколоток випиналася з обідка її черевиків. Вона таки була огрядною, але її стан був тонким, а її ноги не були такими вже й поганими, і я раптом усвідомив, що мені подобається увесь її дебелий вигляд. Я дивився на неї і міг бачити, як вона крокує парком серед ночі, її підбори постукують, можливо трохи занадто квапливо, а її широкі білі литки рухаються прямо перед моїми очима, як світлячки у темряві. І я міг уявити м’який звук, з яким її стегна терлися одне об одне. Коли вона потягнулася вгору, її сідниці напружилися, бавовняне плаття тісно охопило їхню округлість, а тоді вона знову опустилася на п’яти, нахилилася і викрутила зайву воду з наступного предмету одягу.

За якусь мить вона озирнулася. Вона більше не могла стримувати свою цікавість і помітила, як я спостерігаю за нею. Її погляд був непевним. Вона злегка зарум’янилася, можливо згадавши про яйце, і тоді, дуже швидко вона повернулася до своєї роботи.

Сержант поліції записував щось у своєму чорному записнику, час від часу облизуючи кінчик свого олівця, а інший коп стояв із роззявленим ротом, спостерігаючи за людьми зі швидкої з носилками, які, здавалося, нікуди не квапились. Вони поклали носилки на причалі і запитально поглядали на сержанта поліції, який подався до них і заглянув під простирадло, яке вони на неї накинули, коли клали на носилки. Один із них сплюнув на землю. Я знову відвів від них погляд.

Краєм ока я бачив, як рухалися Еллині ноги. Четверо місцевих хлопчаків, із тих, які тиняються пустирищами, навколо поховальних процесій або дорожніх аварій, стояли приблизно на відстані п’яти ярдів та витріщалися, роззявивши роти. Вони були тут майже від самого початку. Тепер один із поліцейських підійшов до них і сказав забиратися геть.

Неохоче вони відійшли подалі і невпевнено зупинилися. Вони шкірилися і шепотіли щось один одному. Тоді вони зарепетували на копа, що махав до них руками, і побігли геть. Але вони подались недалеко, просто сховались за ріг халабуди, що стояла за причалом, і я бачив, як їхні голови визирали з-за рогу, випинаючись одна перед іншою, щоб роздивитись. Пам’ятаю, що в одного з них було полум’яне руде волосся.

Чоловіки зі швидкої знову підняли носилки, але один із них спотикнувся. З-під простирадла визирнула нога, що вражала своєю білістю та голизною, і потяглася по землі мов стручок пастернаку. Я поглянув на Еллу. Вона спостерігала за тим, що відбувалося. Це вганяло її у жах, але заразом заворожувало. Вона не могла відірвати очей.

– Гей! – сказав чоловік, що йшов позаду.

Вони знову опустили носилки, і чоловік спереду розвернувся і сховав ногу під простирадло. Він робив це так, немов соромився цього.

Тоді вони вклали носилки через задні двері швидкої і з гуркотом закрили двері. У цей момент Джим закінчив жувати своє яблуко і пожбурив огризком в кота, що розлігся на череві на краю причалу. Кіт підскочив, відбіг трохи, а тоді почимчикував геть, піднявши вгору хвоста. Джим дістав олов’яного свистка і почав на ньому грати.

Сержант закрив свій записник, накинув на нього резинку і подався поговорити з водієм швидкої. Леслі запалював свою трубку.

Леслі був кремезним чоловіком, коли був трохи молодшим, і все ще залишався таким у той час, але його м’язи ослабли і його обличчя масивно округлювалось біля підборіддя, тому його голова нагадувала квадратний рожевий льодяник, верхню частину якого добряче злизали, а оскільки він не голився надто часто, шершава рожевість його щік була вкрита безбарвною скуйовдженою щетиною. У нього були невеликі світлоголубі очі, які тонули мов ґудзики у м’якому воску, і вони могли бути зичливими або розлюченими. Коли він напивався, вони ставали рожевими і загрозливими. Увесь його вигляд – від подряпаного лезом яблука Адама до квадратної латунної пряжки на його поясі – вказував на те, що він більше не був молодим чоловіком; десь п’ятдесят з гаком, як на мій погляд.

Швидка від’їжджала, і сержант подався, щоб знову поговорити з Леслі. Пам’ятаю, мені тоді видалося кумедним, що з усіма своїми запитаннями він звертався тільки до Леслі. Я спостерігав за котом, який обнюхував щось, що скидалось на хребет оселедця недалеко він стіни причалу. Він намагався перевернути його своєю лапою. Тоді я почув, як Елла заверещала на Джима. Здається, до цього вона його не помічала.

– Хіба я не казала тобі залишатися внизу? От скажу батькові і він тобі всипить!

А тоді вона накинулась на мене і сказала, що мені має бути соромно за те, що не забрав хлопця звідти. Невже я думаю, що для нього було добре бачити той труп? Сказала, що вона думала, що я накинув на тіло мішки, аби його не налякати. Я саме хотів сказати, що він не видавався мені дуже наляканим – він сидів, виграючи мелодію “Ти пішла від нас назавжди, о моя люба Клементино[1]” на своїй олов’яній сопілці – але я міг бачити, що насправді вона не дуже сердилась. Я бачив, що вона намагалася у певний спосіб відігартись за той мій погляд, з яким я так довго розглядав її ззаду, і це мене розвеселило і я нічого не сказав. Вона відвернулася, підняла таз, у якому був мокрий одяг, і я почув, як вона почала з гуркотом спускатися трапом у каюту. Тоді, раптом, у мене вирвався сміх. Малий дивився на мене. Але я все одно продовжував реготати.

Ми почали обговорювати, чи це було самогубство, а чи вбивство. Вона запитала його про це, як тільки забралася поліція, як тільки від’їхала швидка і сержант закінчив свої справи з Леслі, який, з незапаленою люлькою у роті, повернувся на борт.

– Що сказала поліція?

Я уважно за нею спостерігав. Її розпирала цікавість, але заразом вона хотіла, аби ми думали, що, на відміну від нас, вона була вище такого роду речей.

Леслі сказав, що сержант абсолютно нічого не знав. Але на тілі не було слідів, тому Леслі не думав, що це могло бути вбивство.

Я знав, що Елла збиралась сказати, як вона і зробила, що це було дуже схоже на чоловіків, які ніколи не можуть відірвати очей від жінки, особливо якщо на ній не було одягу, і я подумав, що ці слова чудово пасували до неї, яка стояла посеред каюти у своєму затісному зеленому бавовняному платті, так що ти міг бачити форму і кремезність її стегон. І поки вона говорила, мені спало на думку, що та линва з мокрим одягом на задньому плані також була частиною загальної картини, грубої, сексуально незадоволеної жінки, яка закликала Всевишнього покарати ту стать, яку вона зневажала.

У ту мить у мене склалося враження, що вона говорила більше до мене, аніж до Леслі, хоча зверталася вона саме до нього. Вона все ще злилась на мене через те, що я її тоді розглядав. Вона сказала, що ми були безсердечними виродками, обоє. Тоді відвернулась від нас.

Леслі мені підморгнув. Я помітив, що на білках його очей з’явилися червоні цятки. Він сказав, що вона з самого ранку встала не тої ноги. Він кивнув головою в її напрямку – вона підмітала біля керма – а тоді підморгнув мені ще раз.

Але я згадав, що саме її сміх, який долинав через дерев’яну перегородку між каютами, розбудив мене того ранку, і можливо це й було справжнім початком усього, а не те, що я побачив, як вона розвішує одяг. І я подумав, що вона сердиться на мене, тому що я знав про яйця, тому що її спіймали на відвертій брехні.

Леслі сказав, йому було цікаво, що було до біса не так цього разу. Він підвів погляд і побачив, що швидка зупинилась з іншого боку пустиря, який прилягав прямо до причалу. Водій розмовляв про щось через вікно з чоловіком у цивільному. Ми спостерігали, не мовлячи і слова, аж поки чоловік на заскочив на підніжку і швидка від’їхала.

– Тут все складніше, ніж видається на перший погляд, – сказав Леслі.

Я стенув плечима.

Я сказав, що це жодним чином нас не стосується.

– Але ж ми знайшли тіло, хіба не так?

– На нашому місці міг бути хто завгодно.

– Але трапилось по-іншому. Це були саме ми. – Він неохоче відступався від свого.

Мені не хотілося з ним сперечатися. Я думав про Еллу, бажаючи, щоб Леслі забрався звідси під три чорти, аби мати можливість зблизитись із нею. Я її хотів.

– В будь-якому разі, – сказав я, відвертаючись, – все закінчилось.

– Можливо, – сказав він.

У нас не було жодної роботи, аж поки не прибудуть вантажівки з нашим вантажем. Ми мали відправитися після обіду навантажені антрацитом, який потрібно було доправити в Единбург та Літ. У нас була моторна баржа, тому ми могли переходити безпосередньо з річки у канал, не очікуючи на буксир. Ми обоє почували себе трохи некомфортно, сидячи на палубі без діла, оскільки Елла, здавалося, ніколи не припиняла щось робити. Вона закінчила підмітання, і тепер поралася з овочами у дерев’яному відрі. Час від часу до нас долинав глухий звук, коли картопля, почищена, біла та сяюча падала вниз.

Вона сиділа як раз на такій відстані від нас, що важко було сказати, чи вона чула те, що ти говорив, і кожен раз, коли я кидав на неї погляд, у мене складалось враження, що вона відводила очі, але можливо це мені просто здавалося. Причиною могло бути те, що відколи я побачив, як вона тягнулася навшпиньки, щоб розвісити той одяг на линві, я ніяк не міг викинути її з голови і я відчував слабку нудоту внизу живота, коли думав, що вона може відчувати мою присутність так само, як я відчував її. Тоді я вперше відчув себе незайнятим жодним ділом, оскільки мав відчуття, що вона за мною спостерігає. Лелсі почувався так само з очевидних причин (“Ти так і збираєшся просидіти там цілий день, вигріваючи дупу?”, кричала вона) і його доймала нагальна потреба зайнятися якимось ділом, але, очевидно, йому нічого не приходило в голову. Тим часом Еллу, здавалося, зовсім не обходило, чи ми були чимось зайняті чи ні. Вона просто сиділа собі на маленькому дерев’яному стільчику, виставивши великі голі коліна, чистячи картоплю та щось собі стиха мугикаючи. Я не чув її мугикання, але в мене склалося враження, що вона таки мугилака, і, поглядаючи на кутики її губ, я бачив, що вона посміхалася. Леслі почав говорити про труп. Сказав, що на його думку, вона могла просто звалитися в воду. Якби її хтось штовхнув, то на тілі були б сліди, хіба не так? Вона б чинила опір. Я запитав його, як він пояснить той факт, що на ній була лише коротка спідня спідниця, а шкіра на її сідницях була подряпана. Він сказав, що, можливо, вона була п’яна.

Він вибив трубку і наповнив її знову з непоказного водонепроникного кисету. Тепер, коли він це сказав, не думаю, що це переконало бодай його. Я озирнувся, будучи впевненим, що Елла нас слухає. Вона посміхалася до картоплини, яку тримала в руках. Я бачив, як вона, немов дномір, упала в відро. Вона взяла іншу картоплину з мішка, що стояв поруч. Леслі запитав мене про мою думку. Він запитав, чи я бува не думаю, що вона працювала ночами. Він мав на увазі, що вона була шльондрою, яка обслуговувала офіцерів на борту кораблів чи щось таке? Він намагався уявити її собі п’яною на палубі, зі спідницею, задертою вище колін, зі стегнами, розсунутими для чоловіка, який пізніше її позбувся.

Я сказав: “Можливо вона була вагітною?”

Але він сказав: “Нє, ми б помітили”.

Його блакитні очі виглядали стурбованими і його брови звело він напруги, а свою рожеву конічної форми голову він відкинув трохи назад, немов від болю. Я думав про повільну білу річ, яка неквапливо пливла під поверхнею води і про спідню спідницю, що, набравши води, немов пелюстка квітки, сповзала з вершкової масивності стегон. Подробиці поліцейських протоколів, недоречна низка зорових спогадів з цього ранку, кіт, поліцейський з роззявленим ротом, схожа на пастернак з’ява ноги, коли перечепився один із чоловіків зі швидкої, чоловік у цивільному, який заскочив на підніжку, все це, і навіть раптовий холод, який я відчув кінчиками пальців, коли вхопив її за щиколотку, не мали з цим нічого спільного.

Дивно, але Елла, навпаки, була дуже близькою до цього всього, хоча вона, строго мовлячи, підійшла до цього достатньо близько лише пізніше, так що я не міг думати про труп, не згадавши її. Я пам’ятаю, що в цей момент я думав, наскільки повними були губи Елли, і як інколи, коли вона куховарила в каюті, на її верхній губі виступали маленькі росинки поту, і коли на них падало сонячне світло, вони починали блищати.

Тоді мені згадався інший образ. Того дня Джим розлив чашку чаю на передню частину плаття своєї матері. Вона підвелася з розлюченим вереском, і тоді, на віддалі трьох футів від моїх очей, я побачив випнутий обрис нижньої частини її живота, колір її плоті проглядав через промоклу бавовну, що стала від цього прозорою, яку вона квапливо скрутила, немов рушника, перед собою і, спотикаючись, вибігла до моєї каюти, звідки розлючено вимагала принести їй її синю саржеву спідницю. В той момент все це видалося мені кумедним, можливо тому, що Леслі сказав, що вона ще ніколи не була такою гарячою у тому місці.

На якусь мить, коли Леслі знову заговорив, я подумав, що він говорить про Еллу, оскільки він сказав: “Вона була трохи повною”.

– Хто?

– Утоплениця! – Він знову примружився.

– Це від води, – сказав я.

– Ти так думаєш?

Я запалив сигарету. Лелсі та Елла – це було дивне поєднання. Він напевне був років на двадцять старшим за неї. І оскільки між нами була лише дерев’яна перегородка, я знав про них чимало. Я знав, наприклад, що Леслі був імпотентом. А однієї ночі, коли він був напідпитку, як чув, як вони сперечалися. Вони стиха лаялися за перегородкою, а тоді я почув, як вони повалилися на стіл. Долинув звук удару тіла об дерево, наляканий голос малого, а тоді глухий ляскіт від шмагання, за яким послідував дикий вереск Елли. Він шмагав її своїм шкіряним ременем, поклавши на ліжку обличчям донизу. Принаймні так я собі це візуалізував, не бачачи насправді. Через деякий час він перестав. Я почув, як він щось хрипко сказав малому. Елла не видавала жодного звуку.

– Що ти думаєш насправді, Джо? – запитав він.

Я засміявся. Я почав розповідати йому історію про міст серед ночі, і поки я говорив, я раптом усвідомив, що говорю гучніше, аніж зазвичай. Мені стало ясно, що я хотів, аби Елла чула те, що я казав. Я розповідав йому про жінку, яка пішла до моста цілком одягненою, а тоді, дуже спокійно, зняла все з себе і полетіла вниз мов троянда.

Вигляд у Леслі був спантеличений. Він не розумів, чи я намагався з нього покепкувати чи ні. Він обережно запитав мене, що це була за жінка.

– Просто звичайна жінка, – сказав я.

– Оце так жінка! – сказав Леслі, несвідомо позираючи на свою дружину.

Я сказав, що він міг би назвати її ексгібіціоністкою. Він запитав, що я маю цим на увазі. Мав підозріливий вигляд. Він не хотів видатися загальмованим і я бачив, що він збирався посміятися з жарту, який у цей час йому все одно було не зрозуміти. Він вийняв трубку з рота.

Я зиркнув на Еллу. Вона дивилася вниз на дерев’яний таз, але я міг бачити, що вона перестала чистити картоплю.

Я сказав, що вона була не такою жінкою, яка могла вчинити самогубство, цілком одягненою.

Коли я знову поглянув на Еллу, вона саме кидала картоплину назад у тазик. Вона викликала невеликі бризки. Елла взяла ще одну картоплину і почала її чистити.

2

Незадовго після цього приїхали вантажівки з антрацитом. Їх було чотири і вони по черзі здавали задом до краю причалу і скидали вантаж через металічний жолоб прямісінько у трюм. Для такого більше згодилася б баржа із відкритою палубою, але Леслі змушений був брати будь-які вантажі, які йому замовляли перевезти. Ми з Леслі добряче забруднилися. Пілся того, як кожна партія антрациту вивантажувалась у трюм, нам доводилось брати лопати і розподіляти його більш рівномірно, щоб баржа не перехилялася в якийсь один бік. Все було б не так погано, якби ми працювали ззовні, але трюм наповнився пилюкою та піском з усього світу, вгризаючись нам в очі, носи та отвори вух. Мені ніколи не подобалося перевозити вугілля або антрацит. Від пилюки в ніздрях починала боліти голова, і на додачу ми ще й не могли прийняти після всього хорошу ванну. Нам доводилося робити це у дерев’яній балії на палубі з холодною водою, в яку додавався тільки один чайник гарячої води, щоб зробити її температуру стерпною.

Завантаження тривало близько півтори години. Мені було жарко, все тіло вкрилося липким потом і я відчував, як вугільний пил подразнював шкіру під сорочкою, і коли, з якогось приводу, Леслі згадав Еллине ім’я, мене охопило невиразне фізичне збудження, коли я уявив її – чисту, теплу та пружну – притиснутою до себе. Мені було цікаво, як вона на це зреагує, чи її оголене тіло пройме дрож і вона відсахнеться від мене, а чи воно відкриється мені своїм власним нагальним бажанням. Я намагався уявити її собі без одягу, але в усій цій веремії з антрацитом та хмарами пилюки навколо мені не вдавалося дістатись далі невиразної білої плями. Коли ми вибрались назовні у розріджене сонячне світло, Леслі підписав папери, які підтверджували, що ми прийняли вантаж, і чоловіки від’їхали на останній вантажівці. Ми закрили люк трюму, повного антрациту, і тоді нам залишалося лише підмести порох на палубі та помитися.

Оскільки ми знаходились у доволі публічному місці – біля причалу на Клайді в Глазго, і ми мали намір пройти каналом, що з’єднує Клайд із Фортом, а тоді повернутися з іншим вантажем, з будь-чим, що нам вдасться роздобути в Единбурзі або Літі – то ми могли роздягнутися лише до пояса, і це дратувало, оскільки я відчував вугільний порох у своїх черевиках, а також на ногах та стегнах. Все, що ми могли зробити – це закотити клешні штанів і стати по коліна у баліях. Елла подалася вниз, щоб принести чайник з гарячою водою, а ми з Леслі присіли перепочити на люк, поки чекали. Мені більше не було нудно. Від того моменту, коли я прокинувся цього ранку, почало щось діятись, нічого надто особливого – я не говорю про труп – але щось на зразок збудження, що вирувало десь глибоко в мені. Мені вчувався своєрідний запах речей, який передує їхньому народженню. Поки я скручував собі сигарету, я відчував притуплену відбрацію у кінчиках своїх пальців, викликану, поза сумнівом, тим, що я добряче накидався лопатою. Повітря пахло добре. Я хотів, щоб Елла поквапилася з водою.

Леслі, як завжди, курив свою люльку. Мені видавалося цілком природним, що Леслі курить саме люльку. У нього були великі важкі руки роботяги з короткими широкими пальцями і він носив золоту каблучку на лівій руці. Його нігті були короткими, потрісканими та обкусаними до живого, і в них в’ївся вугільний порох, від чого вони стали сіро-рожевими. Мої були такими ж, тільки я не носив каблучки і нігті мої були трохи довшими і не такими недоглянутими. Коли я глянув на свою долоню, вогку та рожево-сіру, мені спало на гадку, що якби я поклав руку на аркуш паперу і добряче натиснув, то вийшов би чіткий та досконалий відбиток. Від однієї думки про те, що в мене беруть відбитки пальців, я відчув себе винним і почав розмірковувати про те, як людина може знищити всі сліди свого перебування у певному місці. Леслі перервав мої роздуми, сказавши, що він відчалить у напрямку каналу одразу ж після того, як поїсть.

Я запитав його, де ми зупинимося на ніч. А ніч, відколи я усвідомив близькість Елли, сповнилася можливістю, особливо якщо неподалік був паб, куди Леслі безсумнівно подасться. Якщо там буде паб, то в іншому мені було байдуже, де ми зупинимося. Серед маленьких містечок вздовж каналу вибір був невеликим. Всього кілька вогнів, що миготіли після десятої години вечора, і всі мешканці вкладалися спати досить рано.

Він сказав, що не знає, все залежало від того, як далеко нам вдасться пройти до настання темряви. Він сказав, що ми не поспішали, але на нього чекав вантаж гранітних блоків, який потрібно було забрати у Літі в суботу зранку. Сьогодні був лише вівторок.

Прибув чайник з водою.

Джим прийшов з матір’ю з каюти внизу і стояв, жуючи ще одне яблуко, витріщаючись на нас.

– Хлопець їсть надто багато фруктів. Потім живіт болітиме, – пробурчав Леслі.

– Залиш хлопця в спокої, – відказала Елла, підносячи до нас два відра. – В мене розболиться живіт від твоїх нарікань!

Обидва відра були приблизно на половину наповнені холодною водою. Елла вилила по пів чайника кип’яченої води у кожне відро, чи приблизно половину, оскільки мені видалося, що вона була більш щедрою до мене.

– Гей, не вилий йому всю гарячу воду! – сказав Леслі.

– От, закрий вже рота! Ти поводишся як велика дитина! – відповіла Елла.

Мені сподобалося, як вона нахилилася, щоб налити гарячу воду у балію, помішуючи її рукою. Я помітив, що під її пахвою була темна пляма, і що зелена бавовна в тому місці втратися свою барву, повільно вицвітаючи, стала жовтою, як листя восени.

Ми обоє роздягнулися до пояса і почали намилювати груди та руки, а Елла знову подалася вниз, щоб приготувати їжу.

Попри його вік, у Леслі все ще були кремезні груди, але вони звисали вниз до його живота, втративши форму. В той момент я раптом усвідомим, що він важив напевне понад добрячих двох сотень фунтів.

Він пирхав у відро, вимиваючи потилицю та за вухами, які стирчали як два невеликі червоні ліхтарі по обидва боки його голови, сяючі та вкриті пучками сивого волосся. Скільки я міг бачити, усе його тіло вкривало татуювання – змії, і монограми, і вінки, і якорі, виконані зеленим, синім та червоним чорнилом. Йому їх зробили, ще коли він плавав морями. Кожне татуювання, казав він, позначало одну жінку, і він міг згадати їхні груди, їхні стегна, їхні сідниці, те, як вона кричали – як коти восени, принаймні більшість із них, казав він, непомірно черпаючи тут зі своєї безсердечної уяви – просто кинувши оком на татуювання. Звісно, він не робив собі татуювання в честь кожної шльондри, з якою переспав, лише якщо вони були особливими. Більшість із них були того не варті.

Леслі зустрів Еллу у їдальні для моряків, куди вона прийшла, шукаючи свого батька. Леслі саме пиячив із ним у туалеті, оскільки офіційно там не продавали алкогольних напоїв. Вони обидва були п’яні і її батько наполіг, що вони повинні забрати Леслі до себе додому. Десять років Леслі провів у морі кочегаром. Батько Елли помер незадовго після того, як вони одружились, і Леслі відмовився від плавань і почав працювати на баржі, яку успадкувала Елла.

Закінчивши митися спереду, то помили один одному спини, витерлися і одягнули чисті сорочки. Після цього ми позакочували клешні штанів і помили ступні та ноги, а малий все ще стояв, витріщаючись на нас, і Леслі сказав йому забратися геть звідси в каюту внизу і сказати матері, що ми будемо за хвилину. Я сам з нетерпінням чекав можливості спуститися вниз. Коли малий пішов, він сказав, що ми переночуємо у Лерсі. Він знав там хороший невеликий паб, де ми зможемо трохи пограти у дартс.

Жодна річ не викликала у Леслі такого почуття гордості як його вміння грати у дартс. Він метав дуже добре, роблячи м’який невеликий рух рукою, що виглядав доволі дивним для чоловіка його ваги та габаритів. Я можу бачити його як зараз, що балансує на п’яті право ноги, з язиком, що трохи виступає з рота, зважуючи один із цих дорогих металічних дротиків на кінчиках своїх коротких, схожих на цурпалки, пальцях.

Але насправді мене це не цікавило.

Дартс вганяли мене в нудьгу не менше, ніж варнякання Леслі. Мене цікавила лише його дружина.

Виливши воду з відер через борт, ми подалися вниз обідати. Пахло смачно. Вона приготувала суп, а на друге – дроблене м’ясо з картоплею. Джим гатив ложкою об стіл і його батько сказав йому затихнути і поводитися слухняно. Я спостерігав, як Елла наливала суп у тарілки. Каструля парувала. Поряд із нею стояло ще дві каструлі. Я міг розрізнити булькання картоплі і кипіння м’яса, яке тушкувалося в каструлі. Я був голодним. Спочатку вона подала їжу малому, а тоді Леслі та мені, Леслі передав усім хліб, який вона нарізала скибками, і ми обоє макали його у суп, поки їли. Незабаром вона підійшла до стола і присіла. Ми з Леслі сиділи з протилежних країв столу і вона сіла між нами, навпроти хлопця. Вона поклала ліву руку на стіл, поки черпала суп ложкою.

Весь час, поки ми їли, я не міг відвести від неї очі. Я несподівано усвідомив її присутність, жінки, що розвішувала випрану білизну на тлі пустирища та фабричної труби: в мене було таке відчуття, ніби хтось вилив теплу воду мені на потилицю і вона полилася мені по грудях та спині, досягнула моїх стегон, а тоді попрямувала вниз уздовж ніг аж до щиколоток. Але це відчуття не зблякло і не залишило по собі відчуття холоду, як це зробила б вода. Воно затрималось на моїй шкірі, нагадуючи мені про неї. Я не міг відвести від неї очей, і навіть коли я позирав вниз, щоб вмочити хліб у суп, я все ще усвідомлював її близькість. Вона була поряд. Кожен рух, навіть той, який я раніше пов’язував з дружиною Леслі впродовж тих трьох місяців, які я провів із ними, набрав тієї самої особливої якості. Байдуже, чи вона тягнулася за хлібом, відкриваючи пожовклу пляму під пахвою, чи, накладаючи м’ясо в тарілки, стояла біля плити з зав’язкою фартуха, що вільно облягала її живіт, а чи відкидала назад своє пряме, коротке двобарвне волосся, яке, наскільки я пам’ятав, вона ніколи не розчісувала – на мене це справляло один і той же ефект. І я не міг відірвати погляд від її шиї, яка була того жовтого кольору, якого інколи набуває шия, і я не міг стриматися від того, щоб не пов’язати це у своїй уяві зі зміною кольору стебла трави, в якої листок зелений та відносно сухий, а потім, трохи нижче, де трава входить у ґрунт, стебло набуває солодкого молочного вигляду. Це м’який жовто-білий колір, схожий на слонову кістку, тільки він заплямований життям, тим, що розмножується. І якщо порівняти жінку зі стеблом трави, то її шия і є тим місцем, де вона входить у ґрунт, на яке сонце потрапляє лише час від часу, і нижче своєї шиї вона прослизає вниз, охоплена рухом, до центру землі, як вологі білі пагони та коріння рослин. Мені часто таке спадало на думку. Саме тому я не міг відірвати погляд від її шиї. І це було саме те, про що я думав, поки їв суп.

Вона підвелася, щоб подати нам м’ясо.

Поки вона це робила, її бавовняне плаття м’яко обхопило її стегна, і я з останніх сил боровся з нестримним бажанням її торкнутися.

Ми не розмовляли багато за обідом. Раз чи двічі вона вичитала малого за те, що він забруднив скатертину, а ще запитала у Леслі, коли він мав намір відчалити. Він сказав, що хоче вирушити негайно, як тільки вони закінчать обідати, і це роздратувало мене, адже я люблю з пів години спокійно переварити їжу. Але його все влаштовувало; що ж, його човен, його гроші. Однак моє роздратування виринуло лиш десь на задньому плані, як випадкова думка, на яку не звертаєш жодної уваги, оскільки на цей момент я був надто поглинутий цікавістю до Елли, щоб хоч трохи зважати на те, що говорить Леслі. Коли м’ясо вже стояло на столі, Леслі сказав їй те ж саме, що він вже говорив мені, що хоче зупинитися на ніч в Лерсі. Вона сухо сказала, що їй було байдуже, де він мав намір набратися. Леслі сказав голосом, в якому звучало виправдання, що я запропонував йому позмагатись у дартс.

Елла здивовано звела брови.

– Ти граєш у дартс? – сказала вона, недовірливо.

Я насправді не знав, що відповісти, оскільки це було одне з тих запитань, заданих таким голосом, яке змушує тебе почувати себе крихітним і недорікуватим, і на яке, якщо це питання постає несподівано, як і трапилось цього разу, ти як правило даєш фальшиву слабку відповідь.

– Інколи, щоб згаяти час, – відказав я.

– Мені здавалося, ти здатний вигадати щось цікавіше зі своїм часом, – сказала вона ще сухіше, ніж будь-коли.

Не пам’ятаю, що я на це відповів, але це було щось, від чого Леслі розреготався.

Елла підвелася і пішла до плити. Тим часом, Джиму стало цікаво, з чого так сміється його батько, і він запитав у матері, яка сказала йому не пхати носа, куди не слід, і тримати язик за зубами. “Їж свою картоплю”, – сказала вона, а тоді мовила до Леслі: “Не надірвись!”

Леслі докінчив те, що було в нього на тарілці і за мить відсунув її від себе. На той момент, відчуваючи, що бовкнув те, чого було не слід, я також докінчив їсти і в думках перебирав ситуацію, яка тільки-но трапилася, під час якої, навіть попри певну одержимість мого способу думки, я відчував, що пропустив певний натяк, чи, принаймні, можливість дати їй зрозуміти, що я усвідомлював приховане значення того, що вона приймала як щось природне той факт, що Лелсі подобались дартс, а також приховане значення її сарказму, коли вона запитала, чи я також захоплююсь дартс. Можливо вона захищалася навіть тоді, від страху, що не давав їй спокою, коли педантично та вправно поставила мене у становище, де мені довелося відповідати на незручне запитання. І її наполегливий сарказм впродовж останніх кількох хвилин, хоча він і не був чимось незвичним під час обідів, коли ми всі збиралися разом, тепер гнітив мене, оскільки вже кілька годин як я був ладний перейти на іншу сторону, насміхатися разом із нею з Леслі, а не з неї разом із Леслі. І тому, коли вона запитала нас, чи ми не хочемо чаю, і я побачив, що Леслі збирався сказати “ні”, що нам потрібно відчалювати і в нас обмаль часу, я сказав, що не відмовився б. “А ти, Леслі?” – і коли я сказав “так”, він стенув плечима і сказав “так” також.

Я міг бачити, що вона запитувала себе, чому я так швидко сказав “так” і можливо її це потішило. На її обличчі був той самий дивний вираз, раптова зарум’янілість на її виразних, майже монголоїдних вилицях, яка вже впала мені в око раніше сьогодні вранці, коли вона, розвішуючи одяг, озирнулася, тоді як чоловіки зі швидкої саме забирали тіло, і помітила, що я за нею спостерігаю. Поки вона заварювала чай, вона усміхалася і мугикала щось про себе, точнісінько так само, як і тоді, коли вона слухала мою версію того, як та жінка опинилася у воді. Мені здалося, що вона знає, що вона мене цікавила.

Вона принесла чашки і поставила їх на стіл, а тоді повернулася за чайником і знову зайняла своє місце.

Я скручував собі сигарету і намагався виглядати як зазвичай, але всередині мене все сполошилося і я думав про те, наскільки далеко я готовий зайти. Леслі читав вранішню газету з виразом страдницької невіри на обличчі, а малий втупив погляд у комікс і хилитав ногами під столом, як це часто роблять діти.

Саме це, а також той факт, що ми виявилися замкнутими в інтимній близькості поміж обох газет, і наштовхнуло мене на цю ідею.

Звісно, я ризикував і, можливо, я помилявся стосовно всього, що, як мені здавалося, відбувалося раніше, але навіть тоді мені здавалося малоймовірним, що вона мене викаже. Врешті вона була жінкою, жінкою, яка зростала на баржі. Я спостерігав, як з чайника на плиті кволо піднімалися клуби пари.

Повільно, дуже повільно я посунув свою ногу, поки вона не торкнулася її ніг під столом, аж поки моя гомілка не опинилася під її литкою, і тоді, торкаючись її, я підтягнув вгору клешню штанів, щоб оголити гомілку, і почав рухати нею вгору-вниз по тильній стороні її литки. Її плоть була теплою, шкіра дещо шершавою. У мене був час, щоб це усвідомити. Я спостерігав, як рум’янець почав розходитися від її шиї до щік, помітив, як вона напружилася, відчув як здригнулися її груди, в той час як вона, немов перебуваючи зі мною у таємній змові, вдавала, що нічого про це не знає, і якусь мить ми сиділи у такому собі стані езотеричного обміну – її профіль повернутий до мене, її підборіддя дещо задерте вгору, закриваючи важку чуттєву лінію шиї, її ніздрі напружені мов мушлі і її права рука на столі – охопила сільничку і грається з нею. Наступні кілька хвилин я провів, укріплюючи зайняту позицію, ніжно масажуючи своєю гомілкою її оголене тіло. Навколо нас хрустіли газети, закашляв Леслі і чайник на плиті почав виспівувати ще енергійніше.

З певною нетерпеливою нехіттю я поклав руку на її праве стегно під бавовну її сукні. Воно було теплим, м’яким та пружним. Її дихання зробилося важчим. Вона не наважувалася поглянути на мене. Я почав ніжно погладжувати її, відчуваючи, як у кінчиках моїх пальців зростає чутливість, пробуджуючи бажання у її стегнах, чутливість, що зумовлювалась моїм розумінням того, що мої загравання могли закінчитися нічим, що будь-якої миті напруга могла бути зруйнованою несвідомим рухом одного з можливих спостерігачів. У цей момент мої пальці наштовхнулися на заборонну еластичність її старомодних трусиків. Пучки моїх пальців увірвалися у її плоть, продираючись вперед під еластичністю тканини. Водночас я відчув, як вона почала опускатися вниз, неймовірно повільно та неймовірно важко, вона сповзла вниз на дерев’яному стільці, так що її тіло майже непомітно зробило рух назустріч моїм пальцям.

У цей момент вона поглянула на мене. Її погляд, як мені видалося, був майже сповнений ненависті, її очі випромінювали водночас чулість та пристрасть. Я раптом відчув себе дурнем за те, що спостерігав за нею, що нас розділяла віддаль. Я впевнений, що вона також це відчула, але з її точки зору це було різновидом зради. Я спробував додати їй певності, кинувши значущий погляд на подвійну койку, де вони спали з Леслі. Але це мало протилежний наслідок, ніж той, на який я сподівався. Вона квапливо видихнула через напружені ніздрі і посунула свій зад вгору, звільнившись від моїх наполегливих пальців, водночас забравши ногу подалі від моєї так, немов у неї спрацював запізнілий рефлекс. Вона схопила моє зап’ястя міцними пальцями лівої руки і відкинула мою руку від себе. Своїм наполоханим рухом вона напевне зачепила малого, адже у наш приватний світ раптом увірвався його вигук: “Гей! Мам, перестань мене копати!”, і вона склала руки на столі саме у ту мить, коли Леслі опустив газету перед собою і сказав: “Що ж, Джо, якщо ти закінчив з чаєм, давай рухатися”.

Елла була збудженою та збентеженою, і вона збирала чашки зі столу, кажучи малому, щоб він перестав верещати, поки вона його не відшмагала. Я підвівся і сказав Еллі, що чай був просто чудовим, однак вона тільки пробурмотіла щось ледь чутно у відповідь і не повернулася в мій бік. Вона шкрябала ножем каструлю, в якій варилася картопля, і я не міг бачити її обличчя.

[1] “О моя люба Клементино” – відома американська народна балада, яку у 1884 році записав Персі Монтроуз. Вважається однією із найвідоміших пісень у стилі вестерн. (Тут і далі примітки перекладача.)