ПРОЛОГ

Я народився 1914-го року в пристойному трьохповерховому цегляному будинку у великому місті на Середньому Заході. Мої батьки були забезпеченими. Батько мав власний бізнес і займався лісозаготівлею. Перед нашим будинком був газон, а за ним  ріс сад, був ставок із рибою, і довкола всього – високий дерев’яний паркан. Я пригадую, як ліхтарник засвічував газові ліхтарі і як щонеділі до парку заїздив величезний блискучий чорний «Лінкольн». Усі ці ознаки забезпеченого комфортного життя, що тепер зникли назавжди. Я не згадуватиму про звичайні речі, ладні викликати ностальгію, як-от: німецький лікар, котрий жив по-сусідству, щури, які бігали заднім двориком, тітчин електромобіль чи моя улюблениця жаба, що жила коло ставка.

Насправді, мої найперші спогади оповиті страхом кошмарів. Я боявся лишатися наодинці й мав страх темряви, а також боявся засинати через сни, у яких надприродні жахіття, здавалося, завжди отримували своє втілення. Я боявся того, що одного разу кошмар не припиниться, навіть коли я прокинусь. Я пам’ятаю: якось почув, як прибиральниця говорила про опіум і про те, що його куріння викликає приємні сни, і сказав тоді: «Коли виросту – куритиму опіум».

У дитинстві в мене траплялися галюцинації. Одного разу я прокинувся рано-вранці й побачив маленьких чоловічків, котрі гралися в збудованому мною іграшковому будиночку. Я не злякався, відчув лише заціпеніння й цікавість. Іншою галюцинацією, що періодично в мене виникала, були «звірі в стіні», і почалося це з марень унаслідок дивної гарячки, на яку я захворів у віці чотирьох або п’яти років.

Я вчився в прогресивній школі разом із майбутніми поважними громадянами: юристами, лікарями та бізнесменами того великого міста на Середньому Заході. Інших дітей я соромився й боявся фізичного насильства. Одна агресивна маленька лесбійка постійно скубла мені волосся, щойно я траплявся їй на очі. Я із задоволенням зацідив би їй у пику просто зараз, але кілька років тому вона впала з коня та зламала собі шию.

Коли мені було приблизно сім років, мої батьки вирішили переїхати до передмістя, «щоб відпочити від людей». Вони придбали великий будинок із маєтком, лісом та ставком із рибою, замість щурів там були білки. Там вони й оселилися, у цій комфортабельній капсулі з гарним садом, відрізані від контакту з життям міста.

Я перейшов до приватної приміської школи. Я не мав помітних успіхів чи невдач у спорті, так само не був відмінником чи двієчником у науках. Я точно мав прогалини в математиці та в усьому, що пов’язане з механізмами. Мені ніколи не подобалися командні ігри, і коли це було можливим, я намагався їх уникати. Насправді ж перетворився на хронічного симулянта. Мені подобалося рибалити, полювати і влаштовувати піші прогулянки. Читав я більше, ніж звичайний тогочасний американський підліток з мого оточення, –  Оскара Вайльда, Анатоля Франса, Бодлера, навіть Жіда. У мене виникла романтична прихильність до одного хлопчика, і ми проводили суботи, досліджуючи старі копальні, катаючись на велосипедах та рибалячи в ставках і річках.

На той час я перебував під сильним враженням від автобіографії крадія під назвою «Тобі не перемогти»[1]. Автор стверджував, що велику частину свого життя провів у в’язниці. Як на мене, це виглядало досить цікаво в порівнянні з нудьгою середньозахідного передмістя, де будь-які зв’язки з життям були розірвані. Мій друг видавався мені партнером, спільником у злочинах. Якось ми знайшли закинуту фабрику, повибивали в ній усі вікна та вкрали звідти долото. Нас упіймали, і нашим батьками довелося відшкодувати збитки. Після цього друг мене «кинув», оскільки наші стосунки жодним чином не поєднувалися з тим, щоб триматися також групи, тобто інших, і через це я опинився на самоті.

Оточення я не сприймав, а ворог десь ховався, тож я сам шукав собі пригод. Мої злочини були радше безкорисними і здебільшого безкарними вчинками. Я пробирався до чужих будинків, ходив там і нічого звідти не брав. Насправді, в мене не було потреби в грошах. Часом я їздив околицями з рушницею 22-го калібру, стріляючи курей. Безвідповідально їздячи, я спричиняв аварійні ситуації на дорогах, доки не трапився інцидент, із якого я дивом вийшов живим і неушкодженим, однак це мене налякало достатньо, щоб поводитися обережніше.

Я вступив до одного з університетів Великої Трійки[2], де почав навчання на факультеті англійської літератури, бо жоден інший предмет мене не цікавив. Я ненавидів університет і місто, у якому він знаходився. Там усе було мертвим. Університет був підробкою – несправжньою англійською установою, у яку вірили випускники липових англійських державних шкіл. Я почувався самотнім. Я нікого не знав, а до чужинців вузьке коло «своїх» ставилося з відразою.

Випадково я натрапив на кількох багатих гомосексуалістів з міжнародної тусовки геїв, котрі подорожували світом, зустрічаючись один з одним у гей-клубах від Нью-Йорка до Каїра. Я познайомився з їхнім стилем життя, мовою, зв’язками, як кажуть соціологи, вивчив усю систему символів. Але здебільшого ці люди виявлялися кретинами, тож після короткого періоду захоплення я заспокоювався.

Щойно я без будь-яких відзнак завершив навчання, як одразу почав отримувати  по сто п’ятдесят доларів щомісяця від трастового фонду мого батька. Настали часи Депресії, робочих місць не було, і в будь-якому разі мені навіть на думку не спадала робота, яка б мене зацікавила. Десь рік я подорожував Європою. Цей континент усе ще перебував у післявоєнному загниванні. За американські долари можна було купити добрячий відсоток населення Австрії, як чоловічого, так і жіночого. Це був 1936-й рік, і нацисти швидко насувалися.

Я повернувся до Штатів. З прибутком від трастового фонду я міг жити, не працюючи й не піклуючись про гроші. Я все ще був відрізаний від світу, як і тоді в середньозахідному передмісті. Я байдикував, відвідуючи курси з психології та уроки джіу-джитсу. Вирішив походити до психоаналітика й займався цим протягом трьох років. Психоаналіз дозволив мені позбавитися комплексів та страху, тож я зміг жити так, як того хотів. Здебільшого прогрес в аналізі відбувся, незважаючи на те що моєму аналітику не подобалася моя «орієнтація», як він це називав. Зрештою він зрадив психоаналітичній об’єктивності і визначив мене, як «запеклого шахрая». Я виявився більше задоволений результатами, ніж він.

Після того як через фізичну непридатність мене не взяли до п’ятьох програм підготовки офіцерів, мене все ж призвали до війська й визначили придатним до безстрокової служби. Я ж вирішив, що в армії мені не сподобається, і відкосив за допомогою довідки з божевільні – якось я так вперся від Ван Ґоґа, що відрізав собі фалангу пальця, щоб вразити хлопчину, яким тоді зацікавився. Лікарі в диспансері про Ван Ґоґа ніколи не чули. Вони діагнозували в мене шизофренію, додавши, що вона параноїдального типу, щоб пояснити прикрий факт того, що я розумів, де знаходжуся і хто наразі є президентом Сполучених Штатів. Коли в армії побачили цей діагноз, то звільнили мене від служби з приміткою: «Цей чоловік не підлягає ні призову, ні поновленню до служби».

Після того як я порвав з армією, то спробував себе на різноманітних роботах. На той час можна було отримати майже будь-яку роботу, яку б ти не забажав. Я працював приватним детективом, дезінсектором, барменом. Працював на фабриках і в офісах. Загравав із злочинністю. Та сто п’ятдесят доларів на місяць завжди чекали на мене. Мені здавалося романтичним та екстравагантним ризикувати своєю свободою, свідомо вдаючись до якого-небудь злочину. Саме в цей час і за таких обставин сталося так, що я познайомився з наркотою, став залежним і таким чином отримав мотивацію та справжню потребу в грошах, якої в мене ніколи до цього не було.

Часто ставлять питання: «Чому людина стає наркозалежною?»

Відповідь полягає в тому, що, зазвичай, людина не збирається впадати в залежність. Не буває так, що одного ранку ти прокидаєшся й вирішуєш перетворитися на наркомана. Потрібно щонайменше впродовж трьох місяців ширятися двічі на день, щоб виробити бодай якусь звичку. І насправді тобі невідомо, що таке наркотична ломка, доки ти не покинеш хоча б кілька звичок. Щоб виробити свою першу залежність, мені знадобилося мало не шість місяців, і абстинентний синдром виявився доволі м’яким. Без перебільшення, я вважаю, що необхідно рік часу та кілька сотень ін’єкцій, щоб стати наркоманом.

Звісно, можуть виникнути запитання, навіщо ви взагалі пробували наркотики? Навіщо ви продовжували їх вживати стільки, щоб перетворитися на залежного? Наркоманом стаєш тому, що не маєш будь-яких сильних мотивацій рухатися в якому-небудь іншому напрямку. Наркота виграє за замовчуванням. Я спробував заради цікавості. Я просто плив за течією, колючись тоді, коли мені траплялася можливість намутити. Закінчив тим, що підсів. Більшість наркоманів, із якими мені доводилося спілкуватись, розповідають подібне. Вони не пригадують, щоб почали вживати наркотики з якихось особливих причин. Просто плили за течією, доки не підсіли. Якщо ви ніколи не мали залежності, то не зможете цілком зрозуміти, що таке особлива потреба в наркоті, яка виникає в наркомана. Ви не вирішуєте стати залежним. Одного ранку ви прокидаєтесь, вас ламає, і ви – наркоман.

Я ніколи не жалкував, що мав досвід вживання наркотиків. Думаю, що наразі я маю краще здоров’я через те, що час від часу вдаюсь до наркотиків, ніж якби ніколи не був залежним. Щойно ви припиняєте рости, то починаєте вмирати. Наркозалежний ніколи не припиняє рости. Більшість наркоманів періодично зістрибують, завдяки чому їх організм зіщулюється й відновлює залежні від наркоти клітини. Наркоман перебуває в постійному стані знищення та росту клітин у своєму щоденному циклі від виникнення потреби в уколі до отримання дози.

Здебільшого наркозалежні виглядають молодшими, ніж є насправді. Нещодавно вчені провели експеримент з черв’яком, якого вони вкорочували, при цьому не годуючи. Періодично втинаючи частину черва, аби він знаходився в постійному процесі росту, вони досягли того, що життя черв’яка надзвичайно подовжилося. Можливо, якби наркоман міг утримувати себе в стані постійного поривання зі звичкою, він би прожив до феноменального віку.

Наркота – це клітинне рівняння, завдяки якому розумієш основні закони існування. Завдяки її вживанню я багато чому навчився: я бачив, як життя вимірюється краплями морфінного розчину. Відчув агонію ломки й задоволення від полегшення, коли голка напуває спраглі клітини наркотою. Імовірно, будь-яке задоволення полягає в полегшенні. Я навчився стоїцизму на клітковому рівні – цьому вчить тебе наркотик. Я бачив камеру, сповнену наркоманів у ломці, котрі мовчали й не рухалися від окремої для кожного нужди. Вони розуміли, що жалітися й рухатися марно. Знали, що фактично ніхто нікому не в змозі допомогти. Не існує того виходу чи таємниці, якими хтось міг би з тобою поділитися.

Я осягнув рівняння наркоти. Наркота не схожа на алкоголь чи траву, які є засобами підсилення відчуття насолоди від життя. Наркота – це не кайф. Це – спосіб життя.

 

НАРКОТА

Свій перший наркотичний досвід я отримав під час війни, десь у 1944-му чи 1945-му. Я познайомився з чоловіком на ім’я Нортон, котрий на той час працював у доках. Нортона, котрого насправді звали Мореллі чи якось так, ще за мирних часів звільнили від військових обов’язків за підробку чека з платнею та визнали непридатним до служби через кепський характер. Він був схожий на Джорджа Рафта, проте дещо вищим на зріст. Нортон увесь час намагався покращити свою англійську, і таким чином йому вдалося виробити м’яку привітну вимову. Щоправда, привітність йому була непритаманна. Коли він не прагнув бути привітним, його мова робилася похмурою й злою, і ти завжди знав, що на обличчі Нортона з’явиться підступний вишкір, щойно повернешся до нього спиною.

Нортон був працелюбним крадієм, й аби почуватися добре, йому щодня доводилося щось красти в доках, де він, власне, і працював. Інструмент, якісь консерви, комплект спецівки – будь-що. Одного разу він подзвонив мені й сказав, що вкрав кулемет. Чи не зміг би я знайти покупця?

  • Можливо. Неси його сюди, – відповів я.

Із житлом ставало дедалі скрутніше. Я платив п’ятнадцять доларів на тиждень за брудну квартиру зі спільним коридором, у яку ніколи не потрапляло сонячне світло. Шпалери відклеювалися шматками, бо батарея пропускала пару, якщо там узагалі було що пропускати. Щоб якось боротися з холодом, я запихав у щілини між вікнами шматки газетного паперу. Усюди кишіли таргани, а час від часу мені доводилося чавити клопа.

Я саме грівся біля дещо вологої від пари батареї, коли Нортон постукав у двері. Я відчинив – у темному коридорі стояв він, тримаючи під пахвою великий пакунок, загорнутий у коричневий папір.

  • Привіт, – усміхнувшись, сказав Нортон.
  • Заходь, Нортоне, – відказав я, – і зніми пальто.

Він розпакував пістолет-кулемет Томпсона, ми зібрали його й пересмикнули затвор.

Я сказав, що покупця на нього знайду.

  • О, тут мені ще дещо пощастило дістати, – мовив Нортон.

Це виявилася пласка жовта коробка з п’ятьма сиреттами тартрату морфіну, по півграна[3] в кожній.

  • Це лише зразок, – вказав Нортон на морфін. – У мене вдома ще п’ятнадцять таких коробок, а як сплавимо ці, можу дістати ще.
  • Подивимося, що зможу зробити, – відповів я.

На той час я взагалі не вживав наркоту, і мені й на думку не спадало спробувати. Я почав шукати покупця на обидва товари, і так надибав Роя та Германа.

Я знався з одним молодим бандитом із північного Нью-Йорку, котрий працював кухарем у забігайлівці «Рікерз», як він пояснював, задля годиться. Я подзвонив йому, сказав, що мені треба дещо спихнути, і ми домовилися зустрітися в барі «Енґл», що на Восьмій Авеню, неподалік від 42-ї Стріт.

У цьому барі збиралася вся наволоч з 42-ї – специфічний набрід халявників, що невдовзі мали перетворитися на злочинців. Вони завжди шукали «координатора», кого-небудь, хто розробить для них план справи й конкретно вкаже, що й кому робити. Оскільки жоден «координатор» не хотів мати ніяких справ із людьми настільки бездарними, нещасливими й нещасними, вони завжди перебували в пошуках, розповсюджуючи суперечливі плітки про їхні шалені досягнення, про людське око працюючи мийниками посуду, продавцями в кіосках, офіціантами, час від часу грабуючи якого-небудь пияка чи боязкого педераста, шукаючи, завжди шукаючи «координатора», котрий запропонував би їм справжню справу,  котрий сказав би: «Я за тобою спостерігав. Ти – саме той, хто мені потрібен. А тепер слухай…»

Джек, завдяки якому я познайомився з Роєм та Германом, не був однією з цих заблудлих овець, що шукали пастуха з діамантовим кільцем на пальці, стволом у наплічній кобурі та грубим, упевненим голосом, обертони якого говорили б про численні зв’язки, мутки та оборудки, від яких навіть озброєне пограбування виглядало б справою легкою й певною. Час від часу Джеку щастило, і тоді він з’являвся в новому одязі, а іноді й на новому авто. А ще він був невиправним брехуном, котрий, здавалося, брехав більше самому собі, ніж комусь іншому. У нього було привабливе сільське обличчя, але в цьому чоловікові також було щось дивним чином хворобливе. Траплялося, що він різко змінював вагу, немов діабетик або той, хто страждає на хворобу печінки. Ці зміни у вазі часто супроводжувалися неконтрольованими нападами непосидючості, і тоді він кудись зникав на кілька днів.

Це справляло справді моторошне враження. Спочатку ти бачив його зі свіжим обличчям. А вже за тиждень, може, трохи більше, він з’являвся худим, із землистого кольору обличчям і таким постарілим, що, аби впізнати, на нього доводилося глянути двічі. Обличчя Джека було окреслене стражданням, яке, однак, не торкалося його очей. Страждали лише клітини його тіла. Він сам – його свідоме еґо, що проглядало крізь тьмяні, спокійні, але завжди готові до бою бандитські очі – не мав, здавалося, нічого спільного зі стражданням його іншого «я», якого він сам же й зрікся, стражданням нервової системи, плоті, внутрішніх органів та клітин свого тіла.

Він прослизнув за мій столик і замовив собі віскі. Виглушивши напій, Джек  поставив склянку й поглянув на мене. Його голова поволі хиталася з боку на бік.

  • Що там у цього чувака? – поцікавився він.
  • Кулемет і приблизно тридцять п’ять гранів морфіну.
  • Морфін я можу спихнути просто зараз, але для кулемета потрібен деякий час.

Зайшло двоє детективів, вони сперлися на стійку й почали розмову з барменом. Джек смикнув головою в їхній бік.

  • Лягаві. Давай прогуляємося.

Услід за ним я вийшов із бару. Він боком прошмигнув у двері.

  • Я відведу тебе до того, хто зацікавиться морфіном, – мовив він. – Адресу тобі краще забути.

Ми спустилися на найнижчий рівень станції підземки «Індепендент». Голос Джека, що звертався до невидимої аудиторії, усе говорив і говорив. Він умів спрямовувати свій голос прямо у твою свідомість. Йому не ставав на заваді жоден сторонній шум: «Дай мені тридцять восьмий, хіть сама зводить гачок, а далі я просто даю їй волю. З п’ятисот футів я звалю будь-кого. І мені начхати, що ти скажеш. Але в мого брата в Айові заникано два кулемети тридцятого калібру».

Ми вийшли з підземки й рушили по вкритому снігом тротуару між багатоквартирними будинками.

  • Чувак мені вже давно висів, шариш? Я знав, що в нього є, але він мені не віддавав, тож якось я підстеріг його після роботи. У мене був із собою мішечок з п’ятицентовиками. На тебе ніколи нічого не повісять за те, що ти носиш американську валюту. Він мені каже, що на голяках. А я зламав йому щелепу й забрав гроші. Поруч ще стояло двоє його кентів, так ті навіть не смикнулися. Наче я «викидуху» на них наставив.

Ми піднімалися сходами багатоповерхівки. Сходи були зроблені із чорного іржавого металу. Ми зупинилися навпроти вузьких, оббитих залізом дверей, і Джек наполегливо постукав, нахиливши голову, мов зламувач сейфу. Двері відчинив великий огрядний середнього віку педераст із татуюванням на передпліччях і навіть з внутрішнього боку рук.

– Це – Джої, – сказав Джек.

– Привіт, – відказав Джої.

Джек дістав із кишені п’ятидоларову банкноту й простягнув її Джої.

  • Принесеш нам кварту «Сченліз», правда, Джої?

Джої одягнув пальто й вийшов.

У багатьох багатоквартирних будинках вхідні двері ведуть одразу ж на кухню. Це була саме така квартира, тож ми опинилися на кухні.

Щойно Джої забрався, я помітив ще одного чоловіка, котрий стояв і дивився на мене. Його великі карі очі випромінювали хвилі ворожості й підозрілості, мов якусь телепередачу. Це справляло враження майже фізичного дотику. Цей чоловік був низенький і надзвичайно худий, комір його сорочки навіть не охоплював шию. Колір його шкіри змінювався від коричневого до плямисто-жовтого; щоб приховати недоліки, його обличчя вкривав товстий шар пудри. Кутики його рота були опущені у виразі зухвалої роздратованості.

  • Це ще хто? – мовив він.

Як я дізнався пізніше, його звали Герман.

  • Мій друг. У нього є морфін, який він хоче спихнути.

Герман знизав плечима й розвів руками.

  • Насправді, не думаю, що мені хочеться з цим зв’язуватися.
  • Добре, – відказав на те Джек. – Заженемо комусь іншому. Ходімо, Білле.

Ми зайшли до вітальні. Там було маленьке радіо, порцеляновий Будда, перед яким стояла жертвенна свічка, якісь антикварні дрібнички. На дивані лежав чоловік. Щойно ми зайшли, він сів, привітався й приязно посміхнувся, демонструючи коричнюваті зуби, що втратили свій природний колір. У нього була південна вимова зі східнотехаським акцентом.

Чоловік сів рівніше й звісив ноги. Його нижня щелепа відвисла, що спричиняло відсутній вираз обличчя. Шкіра його була гладенька й коричнева. Чоловік мав високі вилиці й, здавалося, був східного походження. З боків його асиметричного черепа там, де й мали бути, стирчали вуха. Його карі очі мали особливий блиск, наче за ними сяяли цятки світла. А те світло, що потрапляло в кімнату, мерехтіло в них, мов опал.

  • Скільки маєш? – запитав він мене.
  • Сімдесят п’ять сиретт по півграна.
  • Звичайна ціна – два долари за гран, – сказав він, – але сиретти оцінюються дешевше. Народ хоче пігулки. У таких сиреттах забагато води, тож товар доводиться вичавлювати й варити.

Він зробив паузу, і його обличчя зблідло.

  • Я можу дати десь півтора бакса за гран, – нарешті вимовив він.
  • Думаю, годиться, – відказав я.

Він запитав, як ми підтримуватимемо контакт, і я дав йому номер свого телефону.

Джої повернувся з віскі, і ми всі разом випили. З кухні висунувся Герман і покликав Джека: «Можна з тобою хвилинку перетерти?»

Я чув, як вони про щось сперечалися. Потому Джек повернувся, а Герман залишився на кухні. Ми всі випили по кілька чарок, і Джек почав розповідати історію.

  • Цей мій партнер тоді видовбав косяк. Чувак саме залип, а я стою над ним із трубою в три фути завдовжки. У ванній знайшов. А з одного кінця в труби кран, шариш? Раптом цей підривається з ліжка і давай тікати. Я його цим кінцем, де кран, а він – давай бігти далі, в іншу кімнату, а з голови в нього щоразу, як серце стукає, кров бризкає футів так на десять.

Джек показав рукою, як працює помпа.

  • Видно було і мозок, і як кров з нього бризкає.

Джек почав сміятися і вже не міг зупинитись.

  • А моя тьолка саме чекала на мене в машині. Вона прозвала мене – ха-ха-ха! – вона прозвала мене – ха-ха-ха! – холоднокровним убивцею.

Він сміявся доти, доки його обличчя геть не почервоніло.

Через кілька ночей після того, як познайомився з Роєм і Германом, я використав одну із сиретт, що й було моїм першим наркотичним досвідом. Сиретта нагадує тюбик зубної пасти з голкою на кінці. Протикаєш крізь голку булавку, та пробиває пломбу, і сиретта готова до використання.

Спершу морфін хапає тебе ззаду за ноги, тоді за шию, релаксація розходиться хвилею, яка відділяє м’язи від кісток, тож здається, що ти дрейфуєш, і в тіла немає жодних  обрисів – так, наче лежиш у теплій солоній воді. Щойно ця хвиля релаксації пройшла моєю плоттю, мене охопило сильне відчуття страху. Я відчув, що якийсь жахливий образ постійно залишався за межею мого зору, пересуваючись, щойно я рухав головою, так, щоб я ніяк не зміг його побачити. Мене почало нудити; я влігся й заплющив очі. Повз мій зір пройшло кілька картин, мов кадри з кінофільму: величезний, залитий неоном коктейль-бар, що розростався дедалі більше й більше, доки не поглинув вулиці, автомобілі, що їхали ними, і навіть ділянки дороги, що їх ремонтували; офіціантка, котра несла на таці череп; зорі у світлому небі. Фізичний дотик страху смерті; переривання дихання; зупинка руху крові.

Мене відпустило, і я прокинувся в нападі жаху. Перше, що я зробив, – зблював, до обіду я відчував слабкість.

Того вечора подзвонив Рой.

  • З приводу того, про що ми тоді домовлялись, – сказав він. – Я можу дати чотири долари за коробку, і одразу ж узяти п’ять. Ти зайнятий? Я під’їду до тебе. Ми якось домовимось.

За кілька хвилин він постукав у двері. На ньому був картатий піджак і темна кавового кольору сорочка. Ми привіталися. Він втрачено озирнувся довкола і мовив: «Як не заперечуєш, я … одну прямо тут».

Я відкрив коробку. Рой вийняв звідти сиретту і вколов її собі в ногу. Він рвучко натягнув штани й дістав двадцять доларів. Я виклав на кухонний стіл п’ять коробок.

  • Думаю, я їх повиймаю, – сказав він. – Надто об’ємно.

Рой почав запихати сиретти до кишень свого піджака.

  • Не думаю, що вони так проштрикнуться, – мовив він. – Слухай, я подзвоню тобі за день чи два, щойно спихну ці й матиму більше бабла.

Рой саме прилаштовував капелюха на свій асиметричний череп.

  • Здибаємось.

Наступного дня він повернувся. Рой загнав собі одну сиретту й витягнув сорок доларів. Я виклав десять коробок, а дві залишив.

  • Ці – мені, – сказав я.

Він здивовано поглянув на мене.

  • Ти вживаєш?
  • Час від часу.
  • Це – погана штука, – мовив Рой, трусячи головою. – Найгірше, що може трапитися з людиною. Спершу всі ми думаємо, що можемо це контролювати.

Він засміявся.

  • За цією ціною я заберу все, що ти зможеш дістати.

Наступного ж дня він прийшов знову. Рой спитав, чи я не передумав з приводу двох останніх коробок. Я відповів «ні». Він купив дві сиретти, по долару за кожну, ширнувся одразу двома й забрався геть. Сказав, що підписався на двомісячну подорож.

Упродовж наступного місяця я використав ті вісім сиретт, які не продав. Страх, який я відчув після першої, після третьої вже став непомітним; і все-таки час від часу після уколу я очунював із відчуттям побоювання. Десь за шість тижнів я подзвонив Рою, не розраховуючи на те, що він вже повернувся, однак у слухавці я почув його голос.

  • У тебе є що-небудь на продаж? З того, що я тобі продав раніше? – запитав я.

Пауза.

  • Та-ак, – відповів він. – Можу загнати тобі шість, але ціна буде по три долари за штуку. Розумієш, у мене їх небагато.
  • Добре, – погодився я. – Ти знаєш, куди їхати. Привозь.

Він приніс дванадцять пігулок по грану кожна в тонкій скляній трубці. Я заплатив Рою вісімнадцять доларів, і той ще раз вибачився через роздрібну ціну.

Наступного дня він викупив у мене два грани.

  • Зараз надзвичайно важко знайти їх за будь-яку ціну, – мовив він, вишукуючи вену на нозі.

Урешті-решт він загнав голку у вену й ширнув наркоту разом із бульбашкою повітря.

– Якби повітряні бульбашки могли вбивати, то вже не було б жодного живого наркомана.

Пізніше, того ж дня, Рой показав мені аптеку, у якій без зайвих запитань відпускали голки – лише кілька аптек продавали їх без рецепту. Він показав мені, як робити з паперу комірець, щоб прилаштувати голку до піпетки. Користуватися піпеткою легше, ніж звичайним шприцом, особливо для внутрішньовенних ін’єкцій, які робиш собі сам.

Кілька днів потому Рой послав мене до лікаря, якому я мав пожалітися на камені в нирках, аби вибити з нього рецепт на морфін. Лікарева жінка брязнула перед моїм носом дверима, але Рою врешті-решт вдалося прослизнути повз неї і виклянчити в лікаря рецепт на десять гранів.

Офіс лікаря знаходився в наркоманському кварталі на 102-ій, одразу ж за Бродвеєм. Це був тремтливий старий, котрий не міг опиратися наркоманам, що сповнювали його приймальню, та й, власне, були його єдиними клієнтами. Здавалося, у нього виникало відчуття власної значущості, коли він відчиняв двері й бачив свій офіс, набитий людьми. Думаю, він досяг того стану, коли міг змусити реальність виглядати такою, як йому потрібно, тож коли визирав зі свого кабінету, то замість збіговиська щуроподібних нариків, котрі прийшли розвести його на морфіновий рецепт, бачив поважну й витончену клієнтуру, цілком, можливо, пристойно одягнену в стилі 1910-х років.

Рой від’їжджав з інтервалами в два-три тижні. Він мав їздити армійським транспортом, і в цілому його подорожі були короткими. Коли він з’являвся в місті, ми, зазвичай, розділяли кілька рецептів. Зрештою старий «фармацевт» зі 102-ї цілком втратив здоровий глузд, і його рецепти вже не приймала жодна аптека, натомість Рой відшукав італійського лікаря в Бронксі, який йому виписував те, що треба.

Час від часу я ширявся, але до залежності ще було далеко. Тоді ж я переїхав у Нижній Іст-Сайд. Це було житло в багатоквартирному будинку, де вхідні двері вели одразу ж на кухню.

Я почав щовечора зависати в барі «Енґл» і таким чином досить часто бачитись із Германом. Мені вдалося змінити його упереджене погане ставлення до мене, і невдовзі я вже купував йому випивку та їжу, а він регулярно розводив мене на дріб’язок (решту). На той час Герман залежним не був. Насправді, йому рідко вдавалося виробити звичку до чого-небудь, якщо хто-небудь за це не платив. Хай там як, а він завжди був чимось вгашений – планом, бензедрином, або й взагалі не йняв тями, закинувшись якимись «колесами». Він щовечора з’являвся в «Енґл» разом зі здоровим польським недоумком, на прізвисько Білявий. Серед відвідувачів «Енґл» було четверо Білявих, що спричиняло плутанину. У цього Білявого вразливість невротика поєднувалась із постійною готовністю до насильницьких дій, що радше властива психопату. Він був переконаний, що нікому не подобається. Здавалося, це його страшенно непокоїло.

Одного вівторка ми з Роєм стояли в кінці барної стійки «Енґл». Там сидів Підземний Майк, а також Френкі Долан. Долан був косооким ірландцем. Він спеціалізувався на брудних мутках, вибиваючи бабло з беззахисних пияків і відбираючи його у своїх спільників.

  • У мене немає честі, – казав він. – Я – свиня.

А тоді реготав.

У Підземного Майка було широке бліде обличчя й довгі зуби. Він нагадував якогось особливого підземного звіра, котрий полює на жителів поверхні. Він був вправним кишеньковим крадієм, але не мав де працювати. Будь-який коп загріб би його, щойно побачивши, і патрулям підземки він також був добре відомий. Так, щонайменше половину свого життя Майк проводив на острові Рікерз, відсиджуючи чергові п’ять місяців і двадцять дев’ять діб за крадіжку.

Цього вечора Герман був під нембуталом, і його голова постійно падала на стійку. Білявий вештався з одного кінця бару в інший, намагаючись розмутитись на безкоштовне бухло. Чуваки за стійкою мали суворий і напружений вигляд, вони стискали в руках свої напої і швидко ховали решту. Я почув, як Білявий мовив до бармена: «Притримаєш це для мене, еге ж?» – і передав йому над стійкою величезний складаний ніж. Люди за баром сиділи мовчазні й пригнічені, їх освітлювали флуоресцентні вогні. Білявого боялися всі. Усі, окрім Роя. Рой похмуро відсьорбнув пива. Його очі засвітилися по-особливому, мов фосфорні. Його довге асиметричне тіло притиснулося до стійки. Він дивився не на Білявого, а на стіну навпроти, де знаходилися кабінки зі столами. Раптом він мовив до мене: «Він не більший пияк, аніж я. Його просто мучить спрага».

Білявий стояв посеред бару, опустивши руки, стиснувши кулаки, сльози котилися його обличчям.

  • Я ні на що не здатен, – казав він. – Невже ніхто не розуміє, що я й сам не знаю, що роблю?

Народ відсунувся від нього подалі, намагаючись не привертати увагу.

Зайшов Підземна Шпала – іноді він працював з Майком – і замовив собі пива. Він був високим і худим, а його потворна пика мала навдивовижу неживий вигляд, немов витесана з дерева. Білявий ляснув Шпалу по спині, і я почув, як той сказав: «Заради Бога, Білявий». Вони ще деякий час перемовлялись, та я вже не чув про що. Вочевидь, під час балачки Білявий забрав у бармена свого ножа. Він зайшов Шпалі за спину і зненацька штрикнув. Шпала зі стогоном завалився на стійку. Я помітив, як Білявий пішов до кінця стійки й озирнувся. Він склав свого ножа та запхав його до кишені.

Рой мовив: «Ходімо».

Білявий кудись зник, і за стійкою вже нікого не було, окрім Майка, котрий з одного боку притримував Шпалу. З іншого його притримував Долан.

Наступного дня від Френкі я дізнався, що зі Шпалою все гаразд.

  • У лікарні медик сказав, що ніж мало не влучив у нирку.
  • Ще той недоумок, – мовив Рой. – Я б зрозумів, якби це був справді міцний мужик, але чувак, що лише швендяє баром та збирає дріб’язок – до такого я готовий. Спершу я б копнув його в пузо, а тоді схопив би одну з пивних пляшок, що в коробці під стійкою, і розбив би об його макітру. Проти такого здорового бандюгана варто виробити стратегію.

Нас усіх повиганяли з «Енґл», який невдовзі змінив назву на «Роксі Гриль».

Якось у пошуках Джека я пішов на хату, що на Генрі-Стріт. Двері мені відчинила висока руда дівчина.

  • Я – Мері, – сказала вона. – Заходь.

Схоже було на те, що Джек саме поїхав у справах до Вашингтона.

  • Проходь у вітальню, – сказала вона, відсуваючи вбік червону вельветову штору. – На кухні я говорю з власником та тими, хто приносять рахунки. Живемо ми тут.

Я роздивився навколо. Антикваріат зник. Місце нагадувало забігайлівку, де готують чоп-с’ю. Усюди розставлені чорні й червоні лаковані столики, вікно завішене чорними шторами. На стелі намальоване кольорове колесо, розписане маленькими квадратиками та трикутничками, що викликали ефект мозаїки.

  • Це Джек зробив, – сказала Мері, вказуючи на колесо. – Ти б його бачив. Він поклав між двома драбинами дошку і влігся на неї. Фарба крапала йому просто на обличчя. Його впирає займатися такими речами. Коли ми під кайфом, то нас від цього колеса скажено штирить. Ми влягаємося на спини і втикаємо на нього, а воно одразу ж починає крутитися. Чим довше ти на нього дивишся, тим швидше воно крутиться.

Це колесо уособлювало в собі кошмарну вульгарність ацтекських мозаїк, кривавий бридкий страшний сон, серце, що пульсує в променях ранкового сонця, яскраву рожевість та блакить сувенірних попільничок, листівок та календарів. Стіни кімнати були пофарбовані в чорне, а на одній зі стін висіло червоне, укрите лаком зображення якогось китайського типа.

  • Ми не знаємо, що він означає, – сказала Мері.
  • Сорочки за тридцять один цент, – припустив я.

Вона посміхнулася до мене своєю блідою, холодною посмішкою. Почала говорити про Джека.

  • Я від Джека божеволію, – казала вона. – Він ходить красти, як усі решта – на роботу. Зазвичай, приходить вночі додому й дає мені свій ствол. «Заникай!» Вдома любить працювати – займатися малярством, робити меблі.

Говорячи, вона походжала кімнатою, пересідаючи з одного стільця на інший, схрещуючи й розводячи ноги, поправляючи ліфчик, аби я мав змогу добре роздивитися її анатомію.

Далі вона розповіла про те, що через рідкісну хворобу їй лишилися лічені дні.

  • Було зареєстровано лише двадцять шість таких випадків. За кілька років я взагалі не зможу пересуватись. Шариш, мій організм не засвоює кальцій, тож кістки потроху розпадаються. Одного дня в мене відваляться ноги, тоді – руки.

У ній справді було щось безхребетне, мов у глибоководних створінь. Її очі, холодні риб’ячі очі, дивилися на тебе крізь в’язку речовину її тіла. Я вже бачив ці очі в безформній масі протоплазми, що хвилею рухається над темним морським дном.

  • Бензедрин добряче вставляє, – сказала Мері. – Три паперові стрічки або десь із десяток пігулок. Чи закинься двома стрічками бензедрину, а зверху поклади два «колеса». Всередині вони починають війну. Кльово штирить.

До хати вломилося троє молодих бандюків із Брукліна, здерев’янілі обличчя, руки в кишенях – балет та й годі. Вони шукали Джека. У якійсь справі він скроїв їхню долю. Принаймні вони так думали. Чуваки висловлювали свої наміри більше жестами, ніж словами: смикали головами, снували квартирою, спиралися на стіни. Нарешті  один із них рушив до дверей і кивнув іншим. Бандюки змилися.

  • Не хочеш кайфонути? – запитала Мері. – Мабуть, тут десь є «п’ятка».

Вона почала нишпорити по шухлядах і під попільничками.

  • Ні, здається, таки нема. Чому б нам не з’їздити у верхню частину міста? У мене є кілька хороших каналів, через які зараз зможемо щось розмутити.

Зайшов молодик із чимось загорнутим у коричневий папір під пахвою.

  • Скиньте це десь на виході, – мовив він, поклавши згорток на стіл.

Він пройшов до спальні, що знаходилася з іншого боку кухні. Коли ми вийшли надвір, я розгорнув папір і побачив жорстоко розхайдоханий автомат для сплати послуг у громадській вбиральні.

На Таймз-Сквер ми сіли в таксі й почали їздити  провулками туди-сюди, вказівки водію давала Мері. То тут, то там вона верещала: «Стій!» – і вискакувала. Її руде волосся розвівалося, і я спостерігав, як вона перехоплювала якихось штрихів і заводила з ними розмову.

  • Він був тут десять хвилин тому. У нього було, та він би нізащо не дав.

Потому: «Постійний звалив на цілу ніч. Він у Бронксі живе. Але побудь тут хвилинку. Я, може, проб’ю в когось у «Келлоґз»».

І врешті-решт: «Здається, ніде нікого нема. По ходу, вже трохи запізно. Давай купимо кілька бензедринових капсул і рвонемо до Ронні. Там пригостять «колесами». Можемо замовити каву й закинутися бензом».

«У Ронні» – це місце поблизу 52-ї та Шостої, де о першій музиканти збиралися на смажену курку та каву. Ми всілися за столиком і замовили каву. Мері вправно відкоркувала капсулу бензедрину і, вийнявши папір, простягнула мені три стрічки.

  • Згорни їх і запий кавою, мов пігулку.

Папір нудотно тхнув ментолом. Кілька людей, що сиділи поблизу, принюхалися й посміхнулися. Я мало не зблював, та все ж змусив себе проковтнути. Мері обрала кілька «колес» і застукотіла по столу з виразом обличчя, що пасував би ідіоту, котрий вдався до мастурбації.

Я почав говорити надзвичайно швидко. У роті пересохло, і слина виходила круглими білими кульками – це називається вафлиста вата. Ми гуляли по Таймз-Сквер. Мері хотілося відшукати когось із «піколо» (грамофоном). Мене всього сповнювали великодушні почуття, раптово мені закортіло подзвонити людям, із якими я не бачився впродовж багатьох місяців чи навіть років, людям, яких я не любив і які не любили мене. Ми спробували кілька місць, де міг бути ідеальний власник грамофона, але безрезультатно. Дорогою ми десь надибали Пітера й вирішили повернутися у квартиру на Генрі-Стріт, де було хоча б радіо.

Наступні тридцять годин Пітер, Мері та я провели у квартирі. Час від часу ми варили каву й ковтали бензедрин. Мері розповідала про техніки виклянчування грошей з «Джонів», котрі й були її основним джерелом заробітку.

  • «Джону» завжди треба лестити. Якщо він, скажімо, хоч трохи при тілі. «Ой, тільки не бий мене!» «Джон» не має нічого спільного з «синочком». Коли ти з «синочком», маєш завжди бути напоготові. Йому ти не даєш нічого. Та «Джон», то – інше. Йому даєш те, за що він платить. З ним ти насолоджуєшся, і хочеш, аби й він отримав задоволення.
  • Якщо справді хочеш опустити чувака, запали під час цього цигарку. Звісно, у сексуальному плані мені мужики взагалі не подобаються. Що мене справді впирає, так це – дівки. Я кайфую, коли беру яку-небудь горду тьолку й ламаю її вщент, змушуючи зрозуміти, що вона лише тварина. Ніколи дівка не буває такою прекрасною, як в той час, коли вона почувається зламаною. Це щось таке, скажімо, на кшталт сімейного кайфу, – казала вона, вказуючи пальцем на радіо, що було єдиним джерелом світла в кімнаті.

Обличчя Мері спотворювалося в мавпячому оскаженінні, коли вона розповідала про чоловіків, котрі чіплялися до неї на вулиці.

  • Сучий син! – гарчала вона. – Вони ж бачать, коли жінці не до знайомств. Зазвичай, під рукавичками я ношу кастети, лише чекаю, щоб який-небудь із цих піжонів до мене залупився.

[1] «Тобі не перемогти» – тут і далі прим. пер.: (англ. You Cant Win) автобіографія Джека Блека, крадія, безхатченка та журналіста The Sun Francisco Call, творчість якого мала сильний вплив на авторів біт-покоління.

[2] Гарвард-Єль-Прінстон.

[3] Гран – одиниця маси, що дорівнює 62,2 мг.