Ми виїхали вночі. Мали виїхати десь після обіду, тоді зранку, але в останній момент все змінилося. В мене вже не було ні бажання, ні часу розпитувати. Я й так мав купу проблем і по суті лише кілька годин на збори. Дуже нервував, тому майже нічого не встиг зробити. Купив на секонді підштаники, шапку, навушники. Випив дві пляшки пива. Я закинув сумку в багажник і сів біля вікна. Було занадто темно й холодно. Мене почало трусити. Позаду хтось спав. Я ввімкнув плеєр. Шваґер сидів поруч.

   – Спирт взяв? – питає він.

   – Взяв.

Він ледь говорив. Але розказав ще, як сідав у бус і хто його привів. Мені було байдуже. Після цього він відключився. А в мене перед очима стояло лише її заплакане обличчя. Подумав, може зупинити водія, вийти доки не пізно й повернутися назад пішки. Ще не так далеко від’їхали. Або зловити машину. Я просто це собі уявив і думаю це було б круто, якби я справді так зробив. Тоді я геть розгубився, просто не знав, як їй сказати.

В тебе все добре, питає вона. Якийсь ти, каже. Не такий. Я допомагаю їй зняти куртку. Чіпляю на гачок. А потім розвертаюся й цілую в скроню. Ти пив, каже вона. Дивиться мені в очі. Я не можу нічого зробити коли вона так дивиться. Просто не можу. Я мовчу. Просто хитаю головою. Вона торкається рукою моєї щоки, гладить. Ніби пса. Пиво, кажу.

Точно все добре, питає вона. Як їй сказати, думаю. Ну як сказати, бля. Теща виходить з кухні. Ходіть їсти, каже. Ти сьогодні рано. Таня повільно приймає руку з мого обличчя. В неї дуже тонкі пальці, трохи холодні. Та як завжди, каже. Якусь мить мені здається, ніби вона здерла з моєї щоки шматок шкіри. Тепер збоку буде видно всі мої зіпсуті зуби, язик. Може навіть слова, які я не можу вимовити. Вона просить мене взяти пакет. Ми йдемо на кухню.

Після вечері заходимо в нашу кімнату. Вона лягає на ліжко. Йди до мене, каже. Але я стою біля дверей, наче вкопаний. Ну давай, каже вона. В мене був важкий день. Я так втомилась. І так скучила, каже вона, всміхаючись. Маю поїхати, кажу я. Маю поїхати, повторюю. Сам не знаю чому. Вона дивиться, наче нічого не зрозуміла. Почула, але геть нічого не зрозуміла. Мовчить. І я так паскудно почуваюся, що вже готовий змінити своє рішення. Готовий сказати, що жартую. Вибач, сказати, це не дуже вдалий жарт. Я знаю. Але я не кажу нічого. Куди поїхати, питає вона. Куди, питає ще раз, ти маєш поїхати. Вона все добре почула. Все зрозуміла. Нащо тобі туди їхати, питає вона, ще й зараз. Це ненадовго, кажу я їй. Може на якийсь місяць. І звідки ти це знаєш, питає вона. Хто тобі це сказав, питає. Ти сама знаєш, кажу, хто сказав. Могла б і не питати, думаю. Та знаю, каже вона. Тому й питаю, каже. І ти йому віриш, питає. Ну а чого мені йому не вірити, кажу. Але знаю, що вона не вірить. Мені може й вірить, але братові своєму вже ні. Принаймні зараз точно не вірить. Після всього, що було. Може з часом все зміниться.

Бо він завжди бреше, каже вона. На місяць, каже. На місяць, кажеш, питає. Добре, але тоді пообіцяй. Пообіцяй мені, що тільки на один місяць. І ні на день довше. Можеш мені це пообіцяти. Можеш хоч це зробити. Я бачу, вона плаче. Підходжу ближче, але все ще не наважуюсь її обійняти. Боюсь, вона просто мене відштовхне. Може хіба трохи на довше, кажу я. Відчуваючи, як німіє в роті язик. Ніби я вже кілька років мовчав. Мені часто таке сниться. Сниться, що я просто мовчу, коли від мене хтось хоче почути якісь слова. Я не хочу їй брехати. Не хочу, аби потім виявилось, що збрехав. Краще вже правда, якою б вона не була. Цього разу я просто не можу собі цього дозволити. Хоча раніше таке й було. Але стосувалося зовсім іншого. Тоді я просто мав обрати щось одне. Якби сказав правду, вона б не зрозуміла. Ну а зараз я маю щось вигадати. Маю сказати якісь важливі для нас обох слова.

Коли я повернусь, кажу. Вона дивиться кудись вбік, точно не на мене. Може на книги, які лежать на підвіконні чи на вазони на підлозі. Чуєш, Тань, кажу. Коли я повернусь, ми зможемо десь відпочити. Може поїдемо в Карпати або кудись в Європу. Німеччину чи Францію. Удвох, додаю, хоча й так ясно. Куди сама захочеш. Або може навіть купимо той будиночок про який ти розказувала. Зробимо там ремонт. Вона підводиться з ліжка й бере мене за руку.

   – Не їдь, – каже.

Я дивлюся на неї. В неї такі сумні та глибокі очі. Наче в них криється все наше життя, все те, що ми сказали одне одному, коли тільки познайомилися, ну й потім, а також все те, що зробили разом. Ну так мені здається. Всі найтонші натяки й малопомітні порухи. В неї невимовно красиві очі. І вона зараз така красива, як ніколи раніше, думаю. Аж подих перехоплює. Я обіймаю її. І вона, здається, трохи заспокоюється.

   – Ми будемо тебе чекати, – каже.

І я не брехав, коли все це говорив. Просто сам тоді так думав. Сам вірив у це й хотів, щоб вона теж повірила. Ну й говорив те, що думаю, ще й радів через те, що якось таки зумів. Принаймні в цьому був чесний.

   – Коли ви їдете, – питає вона.

   – Сьогодні вночі, – кажу.

   – А паспорт? – питає він.

   – Взяв, – повторюю.

Вона була на роботі, коли він мені подзвонив. Мабуть десь опівдні. І я не хотів їй казати, доки не повернеться додому. Останнім часом у нас якось не дуже добре. Ми то сваримося, після чого не говоримо одне з одним цілими днями, то знов миримося, тоді все стає добре як і раніше. Ну але хіба так має бути. Рано чи пізно це має припинитися. Не знаю, може так у всіх. Я дуже хочу бути з нею, тільки іноді не знаю, як це зробити, не завдаючи болю. Мені зовсім не хочеться бути схожим на інших чоловіків, на таких як мій батько, на таких як її батько. Але це складно пояснити. Я хочу зробити все правильно. Не знаю, може саме цей страх мені й заважає. Я спочатку зриваюсь через якусь дрібницю, а потім пробую все виправити. Але в мене не завжди виходить. Я весь час ніби плетуся десь позаду. Весь час ніби наздоганяю її, але ніяк не можу. Це схоже на біг уві сні. Мої ноги та руки якісь наче гумові, я тупцюю на місці, докладаю максимум зусиль, розмахую кінцівками. Пам’ятаю, коли ми тільки познайомились у мене теж часто виникало подібне відчуття, але тоді воно було того варте. Я просто знав чого хочу. А зараз не знаю.

   – Давай пляшку, – каже він. А сам дістає щось з пакета.

   – На, – кажу. Підключаю навушники. Дивлюся в темряву. Смуга дерев, якісь силуети та тіні, безкрає поле. Більше нічого.

Ми звертаємо з головної дороги. В бусі холодно. Водій випускає дим у привідкрите вікно. Я накидаю капюшон. Заплющую очі, намагаючись викинути з голови тривожні думки. Хвилин через двадцять зупиняємось. Шваґер виходить. Водій теж. А я лишаюся всередині. На дворі стоять ще двоє людей, чоловік та жінка. Вони всі про щось говорять між собою. Чути голоси. Я виймаю з вуха один навушник, прислухаюся, але все одно нічого не можу зрозуміти. Відкривають багажник, кладуть сумки. Жінка просить про щось у водія. Якби знать, каже він, чого його не пустили. Було б простіше. Та пустять, додає. Думаю пустять. А там побачимо. Подзвониш, коли будете на кордоні, каже жінка. Чоловік не відповідає. Подзвониш, каже вона. Він якось незграбно, ледь торкнувшись, одна його рука просто висить у повітрі, обіймає її й заходить в салон. Вітається зі мною. Вітя, каже. Я мовчу. Він знаходить вільне місце десь позаду. Отже, нас вже п’ятеро. Нормально.

Ми їдемо далі. Мене починає хилити на сон, але заснути як той чувак позаду я навряд чи зможу, думаю про зустріч з Лілією Валеріївною. Не бачив її ще зі школи. Років десять вже минуло. Та навіть більше, дванадцять. Моя улюблена вчителька. Вона розпитує у мене як справи. Цікавиться, чи одружився. Так, кажу. Дітей нема. Ми далі говоримо ще про якісь речі. Де ти працюєш, питає вона. Та так, кажу, то тут, то там. Без постійного місця. Кілька років в Києві жив, кажу. Працював у книжковому. Дивлюся на неї і думаю, що вона зовсім не змінилася. Принаймні я не помічаю жодних змін. Виглядає вона так, як і раніше. Хіба кілька зморшок додалося, але я не про це. Не знаю, може я просто не хотів думати про те, що вона змінилася, трохи постаріла чи ще щось таке. Тому швидко відігнав подібні думки. Не давши їм жодного шансу. Ми відходимо на узбіччя, коли наближається машина. І тут вона раптом зізнається, що згадувала сьогодні про мене. Мені з хлопцями завжди легше було працювати, каже вона, кажу сьогодні Івану Петровичу. А мені навпаки, говорить він мені. Ну ви ж чоловік, кажу, каже вона. Вам з дівчатами легше. Вони вас слухають. І я про вас часто згадую, кажу я їй.

Вона ледь помітно всміхається. Заходь якось в гості, каже вона. Та я вже давно збирався, кажу. І це правда. Я справді неодноразово збирався до неї заскочити, але щоразу чомусь передумував. Я, каже Лілія Валеріївна, як і раніше в 11-му кабінеті. Скажеш охоронцю, що до мене, він тебе пропустить. Добре, кажу я, мені трохи ніяково. Приємно було почути щось таке саме від неї, приємно, що вона досі про мене пам’ятає. Хоча я й ловлю себе на думці, що знову навряд чи зайду. Та ні, цього разу таки зайду, думаю. Куплю якусь цікаву книжку й обов’язково зайду. Я ваших дівчат зовсім не пам’ятаю, каже вона. Я нагадую їй кілька прізвищ. А, так, Каміла, каже вона. Це ж у вас десять років після школи було, каже. Так, кажу, але я тоді ще в Києві жив, не приїхав. Та й не дуже хотів, додаю після паузи, чесно кажучи. Валентина постійно бачу, каже вона. Ну але він же тут недалеко живе. Миколу теж інколи бачу. А ось і Валентин, каже Лілія Валеріївна. Він вітається. Добре, каже вона, була рада бачити. Я теж, кажу, був радий вас бачити. Вона переходить через дорогу й повертає ліворуч. А ми йдемо в «Салют» на пиво. Я справді був радий її бачити.

Він будить мене, термосячи за плече. В салоні темно. Водій знову курить. Але вже, здається, не так холодно. Я нічого не розумію. Мовчки дивлюся на нього. Знач на якусь мить я таки задрімав. Мені навіть щось наснилось. Дівчина з незнайомим обличчям. Ми були з нею тільки вдвох у кімнаті, яка трохи нагадувала мою колишню. Свого обличчя я не бачив, але чомусь був упевнений, що то таки я. Дівчина здавалась дуже засмученою. Вона раптом почала плакати. Я побачив як одна сльозинка повільно викотилась з-під її повіки й покотилася по щоці. Тільки без синців, будь ласка, каже вона, й починає скидати з себе одяг. Мені це все не дуже подобається. Я нічого не відчуваю. Ні бажання, ні зневаги чи злості, хіба лиш роздратування. Я насправді хочу лише з’ясувати, чому вона плаче. Це все. Мені справді цікаво. Невже я такий нелюд, думаю, як вона про мене думає, як усі інші можуть таке говорити. Я лежу на підлозі, а вона сідає на мене зверху. Може там був хтось інший. Інший чоловік, який її скривдив. Я виймаю навушники.

   – Ти будеш, – питає шваґер.

   Я не відразу розумію про що він.

   – Будеш, – повторює він, показуючи мені пляшку.

   – Не хочу, – кажу.

Я протираю очі. Там просто мусив бути ще хтось, думаю. Чому вона плакала. Намагаюсь пригадати обличчя дівчини зі сну, але не можу. І думаю про Таню. Думаю може це вона. Може так вона шле мені якісь таємні знаки. Я не пригадую нічого подібного в наших стосунках. Не знаю, що це все може означати. Який у цьому може бути сенс. Я ніколи її не кривдив. Ніколи. Жодного разу. І навіть не думав ніколи про таке. Може я іноді й міг зайти трохи далі, ніж було дозволено, коли випивав зайве, але завжди зупинявся щойно вона просила, або я сам бачив, що зайшов надто далеко.

Водій пригальмовує. Можете перекурити, каже. Ми виходимо з буса. Я, шваґер, та Вітя. Надворі вже розвиднюється. Ми сходимо з дороги в ліс. Всі троє справляємо нужду. Вертаємось назад. Шваґер дістає цигарку. Вітя стоїть біля нього мовчки. Я прогулююсь трохи на віддалі. А потім, чую, як він просить закурити. Три місяці не курив, каже Вітя. То хай би вже й не чіпав, відповідає шваґер. Та, каже Вітя, заре вже мона. Ну дивись, каже шваґер, як хоч. Тобі жить, каже. Я підходжу до них і думаю про своє. Думаю про Таню. Думаю про нас. Думаю про себе. Про своє життя, яке ніби роздвоїлось і почало плинути паралельно. А сам я застряг десь посередині. Затиснутий та розгублений. В одному житті я стояв з кількома чоловіками на узбіччі дороги, яка кудись мене вела. Вела мене й вела їх. І хоч я чомусь думаю про це, все одно нічого не розумію. Ця дорога рано чи пізно має привести мене до чогось. Хоча б до чогось. Їх, зрештою, теж. Я мав знайти якийсь вихід із скрутної ситуації, в якій опинився з власної волі. А в іншому, – я був з Танею, відчував приємну теплінь її гладенької шкіри, розмірене дихання та серцебиття. Відчував, як її тіло вислизає з-під ковдри й розчиняється в ранковому напівмороці. Вона зникала, а я далі лежав наодинці зі своїми думками. Зі своєю мимовільною ерекцією. А потім знову провалювався в сон. Ну але вже через кілька хвилин її голос повертав мене до реальності.

Ми їдемо далі. Вже справді світає. Той чувак і далі хропе десь позаду. Вітя теж вже напевне спить. Або просто мовчки дивиться у вікно. Я куняю, намагаючись зручніше вмоститися на сидінні. Водій зрідка про щось заговорює. А шваґер досить жваво підтримує розмову, теж щось розказує. У них є якісь спільні теми, знайомі. Я переважно мовчу й лише слухаю. Іноді підтакую. Думаю, можна було б зняти це все на камеру. А потім підібрати музику. І змонтувати так, щоб кадри з нашим від’їздом чергувалися з кадрами із поверненням, і репліки теж, щоб важко було щось зрозуміти до фіналу, а тоді раптом все ставало б на свої місця. Глядачам відкривалась би якась незначна деталь, яка була прихована від самого початку. І саме завдяки їй вся історія набувала б сенсу. Я дивлюся у вікно й мені здається, що це справді могло б бути цікаво. А можна було б зняти короткометражку, в якій все відбувається в режимі реального часу, а голос за кадром розповідає про пасажирів і коментує їхні дії та слова. Водій смалить одну за одною, а мені видно, як цівка диму повільно повзе в щілину відчиненого вікна назовні. Але мені байдуже. Я вже зігрівся.

   – Дай телефон, – каже шваґер.

   – На, – кажу.

   – Кава готова, – гукає Таня з кухні. Я мовчки лежу в ліжку й просто уявляю її там. Як вона неквапливо пересувається. Як готує сніданок. Ріже хліб, намащує маслом, кладе зверху сир, ковбасу. І ось вона підводиться зі стільця. Відчиняє дверцята холодильника. Стоїть кілька хвилин, трохи спантеличена, ніби намагається щось пригадати, але ніяк не може. Зрештою, причиняє дверцята. І наливає каву в горнятка. Я не хочу відповідати, бо знаю, вона повернеться лише тоді, коли я мовчатиму. Коли я на неї терпляче чекатиму. Тоді вона до мене й повернеться.

   – Йду, – вигукую я після тривалої паузи. Не знаю чи вона почула. Швидше за все ні. Йду, – повторюю вже тихіше, майже пошепки, радше для того, щоб переконати в цьому самого себе.

   – Є на рахунку, – питає він. Я перепитую, не зрозумівши. Тоді він виймає з внутрішньої кишені куртки якийсь папірець. Дивиться на мене, вирячивши очі, його лице запухле.

   – На рахунку, – повторює він, – є, питаю.

   – Є, – кажу я. – Є.

   Він починає набирати номер. Як стерти, питає. Я показую.

   – Ти зараз збираєшся дзвонити, – питаю.

   – А коли, – дивується він.

   – Та рано ще, – кажу.

   Він лишає мою репліку поза увагою. І прикладає телефон до вуха. Вичікує. Віддає назад.

   – Не бере.

   – Ну пізніше передзвониш.

   – Не бере, – повторює він.

Водій зупиняється біля якоїсь забігайлівки. Рудий пес схоплюється на лапи. Біжить до нас, махаючи хвостом. Він якийсь надто охлялий і брудний. Ми по черзі заходимо всередину. Той чувак вже теж заходить з нами. Водій його розбудив. На вигляд йому років двадцять, не більше. Його звати Рома. Я беру собі та шваґру каву. Водій теж бере каву та просить пляшку мінеральної води. Давно вас тут не було, каже до нього жіночка. І я дивлюся на неї, але ніяк не можу зрозуміти чи вона просто хоче підтримати розмову чи їй справді шкода. Вона дивиться на водія, а він відводить погляд. Я думаю, може вона просто спостережлива. Робота в неї така, думаю, помічати найдрібніші деталі та зміни, запам’ятовувати обличчя. Та ми іншою дорогою їздили, каже водій. Жінка злегка похитує головою. В нас тут взагалі людей набагато менше стало, каже вона.

Ми перекусили й допили каву. Шваґер хлюпнув собі на денце трохи розведеного спирту з пляшки. Запропонував Віті. Може ковтнеш, каже. Вітя відмовився. Не хочу, каже, бо того разу так набрався, може через те й не пустили. До мене дійшло, що той хлопчина, який всю дорогу спав на задньому сидінні, син водія. Вони їздять разом. Я зібрав зі столу кістки й виніс на вулицю. Пес вже чекав біля дверей. Він швидко з ними впорався. Потім я дістав з пакета ще кілька гомілок. Вони всі вийшли з кафе слідом за мною, закурили. Я вдихнув знайомі пахощі з несподіваною насолодою. Така дивна ностальгія. Ранок, кава, туман. Мені теж захотілося взяти цигарку. Таке зі мною іноді буває. Тоді я просто її не беру й бажання плавно розтікається, зникаючи десь в темряві. Часом швидше, а часом повільніше. Зараз їм набагато менше перепадає, каже водій, дивлячись на пса. Чого, питає шваґер. Люди мало харчів з дому беруть, каже водій. На таможні сильно шманають. А те шо тут куплять не дуже хочуть давати.

Цього разу вже Рома сів на водійське місце. Його батько ліг позаду. А ми повмощувались на своїх сидіннях. І рушили далі.

   – Дай ще раз наберу, – каже шваґер. Я даю йому телефон. Він ще раз набирає номер. І знову вичікує. Але результат той самий. Ніхто не відповідає. Він віддає телефон мені. Я вкотре перевіряю чи нема повідомлень. Ні, нема. Таня ще нічого не надіслала. Я теж не знаю, що їй написати. Думаю, але не можу придумати. Тому просто кладу телефон у кишеню і притуляюсь головою до холодного скла. Я хочу розповісти їй про цього пса. І про нескінченне переоране на зиму поле обабіч дороги лише з кількома безлистими деревами десь глибоко в тумані. Про свої страхи, які переслідують мене як і раніше. І про те, як сильно я її люблю. Я хочу розповісти їй про те, що цей пес декого мені нагадує. Я хочу ще раз подумки повторити їй той сон, в якому мене наздоганяє мій батько. Я біжу кудись в темряві, а він стоїть на порозі нашого будинку. В одній руці він тримає цигарку, а в іншій пляшку. Я майже нічого не бачу, лише якісь спалахи далеко попереду. Схоже на якесь велетенське полум’я. А ще там є якісь люди, я прислухаюсь, чую голоси, спершу вони здаються знайомими, проте вже за мить я розумію, що це пастка. Батько продовжує волати на мене. І його крик різко смикає мене за плече й валить на землю. Я намагаюсь виплутатись, але не можу. Мені так страшно, що я втрачаю контроль. Думаю вона змогла б мені допомогти, якби я розповів. Допомогла б впоратись.

Я хочу розповісти їй про себе. Хочу сказати щось таке, чого вона ще не знає. Про що можливо лише здогадується. Якусь історію з дитинства. Мені хочеться розповісти їй усе, але я боюсь, що ніколи не зроблю цього. Я швидше хочу втекти від цих думок, та ніяк не можу. Хочу втекти від цих спогадів. Я знаю, що в останній момент мені забракне духу.

Зараз вона вже напевне вислизнула з-під ковдри. І вийшла на кухню. П’є каву й переглядає фотки, читає якісь новини. А потім почне пришвидшено збиратися на роботу. Між тим вона має написати мені якесь повідомлення, яке я потім буду неодноразово перечитувати доки не надійде наступне. Тоді я теж їй щось напишу.

Хвилин через десять від неї справді приходить повідомлення. Як ти, пише вона. Як дорога. Все ок, пишу. Трохи потім тобі напишу, пише вона. Вже спізнююсь, пише, і додає потрійний смайл. Ок, пишу. Точно все добре, пише. Так, пишу, і теж ставлю смайл.

Я дивлюся на порожню дорогу, яка губиться десь попереду, між пагорбами та видолинками, між лісами та пустищами, між минулим і майбутнім. І я читаю якісь незнайомі назви населених пунктів. Бачу людей, дорослих та дітей, які займаються своїми звичними справами, кудись ідуть, чекають на зупинці, поки наш бус проноситься повз. І я відчуваю дивний, незвіданий захват, вкупі з якоюсь убивчою тугою, яка пронизує все моє тіло.

Десь через годину Таня надсилає кілька фоток з дітьми. Вони сидять за столом і щось малюють, а вона усміхається на камеру. Вони такі зосереджені. Ну а Таня така гарна. Всі передають тобі привіт, пише вона. Особливо Катруся. Я уважно розглядаю фотку й кілька разів перечитую текст, перш ніж відповісти. Їм усім теж передавай, пишу я, ну і особливо Катрусі.

Я пригадую розмову, яка була у нас зовсім недавно. Може кілька тижнів тому. Таня тоді повернулась з роботи дуже засмученою. Розповіла мені про одну дівчинку, яка тільки цього року почала ходити в садок, хоча їй вже майже чотири.

   – Вона така хороша, – каже Таня. – Погано читає, але знає дуже багато віршиків. Не знаю хто її навчив.

   – Ну мабуть мама, – кажу.

   – Може, – погоджується Таня. – Я не знаю. Вона майже цілий день була біля мене. З дітками гратися не хотіла. Дуже погано спала. Вони живуть десь на хуторі. За річкою. Це дуже далеко. Не можу згадати як він називається. Думаю їй там не дуже добре живеться. Думаю зовсім погано.

   – Все добре, – кажу я. – Заспокойся. Беру її за руку. Видно, як їй не просто. Я це знаю. Знаю як на неї діють такі штуки.

   – Я в Наташі питала, – продовжує вона. – В неї якась мамина знайома в службі соцзахисту працює. Їхня сім’я вважається проблемною. Принаймні так вона мені сказала. Мати десь весь час пропадає. Ніби шукає роботу. Раніше вона на молокозаводі працювала. Але її звільнили за прогули. А дівчинка весь час із бабусею, яка теж здається випиває.

   – А батько де? – питаю.

   – Батько ніби в АТО, – каже Таня. Я питала. Йому теж мабуть байдуже. І ця маленька дівчинка, розумієш, вона така беззахисна. Вона там сама, в тому будинку. Десь посеред поля. Їй там страшно. І холодно.

   Я боявся засмутити її ще більше, тому не заперечував. Просто слухав. І думав, може все не зовсім так. Можуть же бути якісь варіанти.

   – А сьогодні, – продовжує Таня, – Катруся вчепилася в мене й не відпускала. Уявляєш. А бабуся просто вхопила її за руку й потягла за собою. Я навіть слова сказати не встигла. В мене просто мову відібрало. Потім я її наздогнала. Так не можна, кажу їй. Але відчуваю, як в мене голос тремтить. Як я уся тремчу. Ну а вона дивиться на мене скляними очима, ніби вперше бачить. Щось говорить, бурмочучи собі під ніс і йде далі, а я нічого не можу розібрати. Їй боляче, кажу. Так не можна, відпустіть. Але вона не чує мене. Так, наче я для неї просто порожнє місце. Тягне дитину за собою. А я стою, відчуваючи, що не можу зрушити з місця. Нічого не можу зробити. Нічим не можу допомогти. І почуваюсь так паскудно як ніколи. Ніби це я у всьому винна, розумієш.

   – Ти ні в чому не винна, – кажу я. Просто не знаю, що ще можна сказати. Зараз, думаю, головне, щоб вона заспокоїлась.

   – Мені дуже хочеться, – каже Таня, – хоч якось їй допомогти.

   – Я знаю, – кажу. Знаю. Ми стоїмо одне навпроти одного посеред кімнати й думаємо про одне й теж саме.

   – Ти спиш, – питає шваґер.

   Я розплющую очі. Повертаю до нього голову.

   – Та ні, – кажу. – Не сплю.

   – Точно не хочеш, – питає він.

   – Та не хочу, – кажу. – Відчепися.

   – Ну як хочеш, – каже він. Видно йому не дуже хотілося пити самому, тому й питав. Ну але я справді не хотів. Якось ще раніше зміг переконати себе, що не хочу. Хоча було по-різному. Дуже нелегко було якийсь період.

   Шість годин ми простояли на митниці. Кордон перетнули десь надвечір. Вітю повторно завернули назад. Він хотів забрати свої сумки, але водій сказав, щоб лишав. І його повели в зал очікування. Ми ще чекали в бусі, поки заповнять всі документи. Водій повернувся і сказав, що Вітя вже має чим їхати додому. Треба було йому зразу запрошення робити, каже водій. Не було б ніяких проблем.

Минуло вже три тижні. Ну і все ніби йшло нормально. Більш-менш. Принаймні я досить швидко звик до нових обставин, нових обов’язків та зовсім іншого темпу. Але щось мене все одно мучило. Я вже знав, що доведеться пробути значно довше, ніж планував. Проте не це було причиною моєї тривоги. Я дещо вигадав. Тільки Тані ще нічого не сказав. Не тому, що боявся, просто спершу сам хотів все як слід обміркувати. А тоді вже казати їй. А ще я намагався згадати сюжет однієї повісті, яку колись дуже давно читав. Навіть не весь сюжет, а лише фінальну сцену, але ніяк не міг. В ній йшлося про дівчину, яка зробила аборт і повернулася додому. Вона кілька днів не могла заснути. Просто сиділа на підлозі посеред кімнати й нічого не робила. Ні з ким не говорила. Насправді я таки боявся, дуже боявся, що Таня мене не зрозуміє. Вчора Рома привіз передачі з дому й ми постояли з ним трохи на вулиці. Покурили, він розказував про черги на кордоні, розпитував про щось. Він виявився досить говірким. А тоді ми всі четверо, я, шваґер, та Мишко, який теж працював з нами, тільки він приїхав на кілька днів пізніше, ну і Рома, зайшли до вагончика. Ми вже четвертий тиждень в ньому жили. Підлога була застелена лінолеумом і щодня вкривалася товстим шаром пилу. На одній стіні висів брудний одяг, а на іншій чистий. Речі прали у великій червоній мисці. Під моєю розкладайкою стояло взуття. Випили кави. Вже після того як Рома поїхав, він ще мав когось забрати, ми почали розпаковувати сумку. Я дістав свій чорний пакет. Джинси, футболка, теплий светр, солодощі. А ще Таня передала мені «Безчестя». Між сторінками я помітив конверт. Всередині були її жовті трусики й записка. Я швидко запхав його в кишеню. Глянув чи ніхто не помітив. Шваґер знайшов у мішку зі сміттям порожню літрову пляшку. Мишко виставив на підлогу закрутки, поклав на стіл якісь харчі. Шваґер глянув на нього.

   – Передала, – спитав.

   – Та передала, не сци, – засміявся Мишко. Він дістав із сумки пляшку спирту. Передав шваґрові.

   – Ти тут ще й читати збираєшся? – спитав він.

   Мишко засміявся. Шваґер теж. Я промовчав.

   – Ти будеш, – спитав він через кілька хвилин, ставлячи на стіл пляшку.

   На якусь мить я завагався.

   – Буду, – відповів, зрештою. Сьогодні можна, подумав.

Після вечері я вийшов надвір трохи провітритись. Дістав з кишені пачку цигарок, яку непомітно взяв на підвіконні. Трохи почекав. Глянув чи ніхто не йде слідом. З-за дверей долинав регіт. І я закурив. Вперше за останні півтора роки. Вісімнадцять місяців минуло. І сім днів. Я зробив кілька затяжок і відчув як різко вдарило в голову, кінцівки почали німіти. Повільно випускаючи дим, я стояв і дивився в нічне небо. Пролетів літак, спершу один, а слідом ще один. Я вже й забув як це, бути п’яним. Подумав про всі ті зміни, які відбуваються не тільки довкола нас, але й у самій нашій пам’яті, в нашому минулому в залежності від ситуації. Залежно від того, де ми цієї миті перебуваємо. А я перебуваю десь зовсім не там. І відчуваю я себе якось по іншому. Це не триватиме завжди. Все це рано чи пізно закінчиться. Це відчуття зникне й ці думки теж зміняться якимись іншими. Я думав про власне сприйняття та про свій паскудний характер. Як нам жити далі. Як мені жити далі. Про все, що колись робив. І як те, що трапилось дуже давно тримає мене так, наче воно було тільки вчора. Я чесно намагаюся стати кращим. Хоч трохи не таким як він. І дуже боюсь, що будь-якої миті можу зірватися. Я вже знаю як це. Втратити майже все. А Таня, вона прекрасна, якби не вона, не знаю де б я зараз був. Ну але виходить в мене не завжди. Я не знаю, чи колись взагалі вийде. І з цією писаниною не знаю чи в мене колись щось вийде. Ну й з усіма цими безкінечними спробами. З досить примарними надіями все розставити на свої місця. Таке відчуття, наче я вже давно збився зі шляху. Наче весь час тікаю від самого себе. Наче дорога веде мене просто в нікуди. Ким я насправді є, думаю. Ким, шепочу. Я просто нелюд якийсь. Тупий, жорстокий, боягузливий.

Потім я пішов до туалету. Дістав з кишені конверт, витягнув трусики, прочитав записку. Там було лише два слова: «Я скучила». І все. Мені було досить.

Я вдихнув знайомий аромат, але уявив себе з іншою. Уявив як вона кличе мене до себе. Дозволяє робити все, що завгодно. Чую гучний стогін. Відчуваю просто нестримну жагу.

Іноді мені здається, що я божеволію. Від розпачу, від болю, від злості, від ревнощів, від страху, від усіх цих думок. Від дуже багатьох гнітючих речей. Тієї миті мені теж здалося, що я божеволію. Від задушливого бажання. Хоча божевілля, здається, приходить якось не так.

Я швидко кінчив, ще трохи постояв надворі, думаючи про те, ким я є насправді, а потім пішов назад у вагончик.

Comments

comments