Прикордонник був самотньою людиною одноманітності. Ця прикордонна станція, ця митниця, ця обмотана колючим дротом огорожа, цей шлагбаум із жорсткою стрілою, ця нічийна земля були його світом, відмежованість від усього – його прихистком. Він опікувався своїми чотирма кілометрами державного кордону відтоді, як хотів себе пам’ятати, з усією можливою ретельністю, тримав у голові кожнісіньку статтю і знав її тлумачення. Важливості ж свого віддаленого посту був свідомий повсякчас: про неї йому нагадували щотижневі листи з заохочувальними словами від керівництва. От тільки ще ніколи, жодного разу за час його вартування, ніхто не приходив до його контрольного пункту, щоб залишити країну або потрапити у неї. Попри це, він кожного дня сидів на своєму стільці, пильний і сповнений почуття обов’язку, готовий до будь-якої випадковості.

За ясної погоди, якщо туман від затоки стелився не надто густий, з прикордонної станції було видно вічне обертання світла маяка на острові, а позаду нього – вершину півострова з його обшитими дошками односімейними будинками, з маленькими садочками і пірсом, де влітку причалювали парусні яхти відвідувачів. Саме так озирав цю панораму прикордонник: раз на день, під час обідньої перерви він насмілювався відвести очі від екранів, шлагбаума, непроглядного бору та вкритої вибоїнами дороги по цей бік огорожі кордону. Як було не надто холодно, він зачиняв усі двері своєї крихітної хатинки, клав у кишеню сигнальний пристрій від почепленого на шлагбаум детектора руху і, прихопивши свій обід, рушав вузькою зарослою стежкою на крутобережжя, звідки в полі його зору опинялася протилежна сторона затоки, чужа сторона. Там не було нічого, тільки ще густіший ліс і трохи випуклого виступу кручі, який нависав над водою поміж сосон та ялиць і, наче кістлявий палець, вказував на інший берег, а також на курортні готелі. Ця дичавина була такою довершеною і непорушною, навіть жодна пташка не перелітала ліс. Поки прикордонник спостерігав, як біля краю затоки на цьому боці раз по раз випірнають і ниряють якісь кити, поверхня води на тому боці лишалася недвижною в тіні мовчазної кручі. У вигляді цієї безживності було щось моторошно величне. На вулиці у порості прикордонник знайшов занедбану паркову лавку і притягнув її сюди, на край крутобережжя, де й сидів чи не кожного сонячного літнього дня зі своєю їжею, насолоджуючись безоднею лише у кількох кроках від власних ніг, широтою і всеосяжністю огляду, погойдуванням рибальських човнів перед затокою. Він проводив на своїй лавці точнісінько півгодини, після чого вертався назад на прикордонну станцію, знову падав на свій стілець, досиджував до вечора, вмикав на огорожі з колючого дроту прожектори, світло яких падало на нічийну землю і далі на дичину, перевіряв показники детекторів руху та шлагбаум, перекривав переїзд стрічками з шипами, обходив територію і вкладався спати на митниці.

Прикордонник спав рівно вісім годин, перед сном прочитував рівно десять сторінок, випивав одне пиво й викурював одну цигарку. О шостій ранку він виходив із будівлі митниці й повертався до своїх екранів, свого шлагбаума та свого стільця, відсував набік стрічки з шипами, вимикав прожектори, починав робочий день.

Камера завбільшки з ґудзик, що висіла над дверима, складала прикордоннику компанію і стримувала від того, аби в обід захоплюватися краєвидом довше дозволеного, а також їсти або читати поза відведеним на перерву часом. А втім, у сліпій зоні камери чоловік приховав невеликий телевізор, антена якого ловила два канали.

У середині червня сонце зависло в зеніті, і погода зробилася вкрай доброю – такої весь подальший рік годі чекати. Прикордонник із задоволенням проводив тепер кожну обідню перерву на скелі. Коли почував себе одиноким, то споглядав людей на вулицях, відпочивальників на пляжі та парусні яхти на воді, які ніколи не наважувалися переплисти через середину затоки, так ніби їм перешкоджала невидима обмежувальна стіна. Проте найчастіше його погляд завмирав на іншому боці, там, де було безлюдно, де, здавалося, нічого й не жило, а все ж вчувалося, неначе у пустці лісу неспокійно, неначе круча виступає далі, ніж зазвичай, над водою, сягаючи аж центру затоки.

Якось рано-вранці звивистим шосе прийшли лісоруби, показали йому необхідні документи, робочі інструкції, а тоді заходилися розширювати очищену смугу нічийної землі по той бік огорожі, між гірським схилом і кручею. Важкою технікою викорчовували дерева з землі, знищували решту рослинності отрутою і хімікатами, ущільнювали лісову підстилку спеціальним валиком і кидали спиляні стовбури у подрібнювачі деревини, що відгукалися гнівним ревом. Дощ трісок перелітав через огорожу. У прикордонника від цього шуму почався головний біль, він не міг розібрати ані слова зі свого телевізора, однак продовжив сидіти, витріщившись у порожнечу і намагаючись ігнорувати цей хаос, а потому зник на своїй стежці. Надвечір, коли шерега лісорубів нарешті зібралася назад до бункерів, де їх розмістили, їм назустріч виїхала машина. То був посланець, який передав прикордоннику пакет і лист, відтак рушив слідом за робітниками серпантином шосе. У листі містилася інформація щодо змін у законах про захист кордону. Зміни затвердили абсолютною більшістю голосів, згідно з датою, сталося це три дні тому; в пакеті лежала ґвинтівка. Наказ стріляти. Посилити кордон, як ніколи дотого. Не впускати й не випускати. Наступного дня знову з’явилися лісоруби, перекрили дорогу й звели другу, ще вищу огорожу перед тією, що була. Прикордонник вважав це необов’язковим. Адже досі ніхто ніколи не намагався перетнути тут кордон. Жодна людина не приходила до цієї прикордонної станції, ані з цього боку, ані з дичавини по той бік. Хоч йому й здалося безглуздим озброюватися, аби насильно не пропускати людей, які все одно не прийдуть, через кордон, він усе ж поклав ґвинтівку під стіл, а кулі – до шухляди. Він прийняв це, запив вечерю двома пляшками пива й прочитав одну сторінку, пововтузився в ліжку і сяк, і так, а тоді заснув на сім годин. Минуло п’ять днів, поки його врешті не лишили знову самого.

Пальцекруча, як собі вигадав прикордонник, була насправді названа мешканцями цього краю на честь капітана одного китобійного судна, що поверталося на батьківщину й розбилося об скелю триста років тому, ще до того, як на острові перед затокою побудували маяк. Капітан виплив із потонулого корабля на поверхню, дістався узбережжя, борючись з ударами й піною хвиль, та врятувався на суходолі. Але тільки для того, аби потім вибратися на кручу, що нині носить його ім’я, побачити розтрощений корпус судна та команду, яка замерзає й тоне у воді, і кинутися звідти назад у водоверть. Одна зі зламаних дошок, що стирчали з водяного виру, немов ікла, проштрикнула його тіло, і капітана затягло на дно разом із кораблем. У безвітряні дні, коли крижані води затоки нагадували дзеркальну гладінь, прикордоннику ввижалася верхівка потрощеної щогли на глибині. Місцеві мешканці звели скромний пам’ятник загиблим морякам поблизу маяка. Поставили дощечку, залишили напис на камені й намалювали білою фарбою гарпун, який уже навряд чи можна було розгледіти. Кожну річницю цього нещастя вшановували в тіні маяка. Свічки, встановлені на паперових човниках, опускали в затоку, де вони перекидалися і загасали лише у кількох метрах від берега. Прикордонник завжди охоче спостерігав за цим дійством, навіть приходив заради цього з митниці вночі замість того, щоб читати.

А потім, під час обідньої перерви, блукав поглядом між людьми, які знову складали намети та столи після вчорашніх поминок і позбувалися сміття з ночі.

Цього року вечір пам’яті скасували через штормове попередження. Листівки з висловленням жалю щодо скасування і запрошенням на наступний рік досягли навіть прикордонної станції. Імовірно, їх принесло поштою, а може, й вітром із затоки, хай там як, прикордонник крутив одну з таких листівок між пальців, коли, розчарований, але нездатний опиратися своїй звичці, підійшов у сутінках до краю урвища. Дощ не накрапав, вітер геть ущух, та згори звисали важкі густі хмари. Колись задовго до нього, коли тут і кордону ще не було, хтось вирізав круті сходи прямо в камені неподалік від місця, де тепер стояла його паркова лавка: знадобилася сотня болтів, вбитих у скелю, і важкий сталевий ланцюг, аби протягти сходи вниз аж до води. Там, унизу, був човен охорони кордону, невикористовуваний підвісний мотор якого прикордонник лагодив щороку на початку літа. У цей вечір без святкувань він змайстрував маленького човника зі старого конверта й почав спускатися вниз зі схованою в кишені свічкою, взятою з аварійного запасу. Раз у раз він мимоволі відривав погляд від пошліфованих піною хвиль та зливами сходинок і позирав на море. Він бачив себе капітаном, який стрибає услід за потонулим кораблем, і боявся втратити рівновагу. Тож прикордонник заплющив очі й заборонив собі думати про розщеплений корпус китобійного судна.

На сирий гніт свічки пішло три сірники, доки вогник нарешті не розгорівся. Прикордонник крапнув дещицю воску всередину паперового кораблика, а тоді поставив на нього свічку. Обережно, затамувавши подих, він спустив човник на воду йлегенько відштовхнув його від берега у затоку. Човник мерехтів на піднятих вітром хвилях, підстрибуючи то вгору, то вниз. Єдине світло для потонулих. А раптом вони його бачать і знають, що їх не забули. Усе далі від берега й від пірсу відпливав кораблик, усе далі від маяка, якому випало сьогодні, отже, не одному освітлювати затоку. Він прямував до пальцекручі, і прикордонник слідував за ним поглядом. Цей крихітний вогник був усім, що можна було розрізнити в чорноті над водою, аж поки папір навколо воскової щогли не розм’якнув і корабель не почав тонути подібно до свого давнього попередника. Свічка згасла, однак у цю ж мить прояснилося небо, і на дзеркальних хвилях затанцювали промінчики, ніби прощаючись із човном. Прикордоннику повірилося, ніби він упізнав на пальцекручі капітана, фігуру в тіні, яка втупилася у невидиму під товщею води кораблетрощу і весь час або розпливалася на тлі верхівок дерев, або виступала наперед, готуючись стрибнути, наново впасти й знову піти на дно разом зі своїм кораблем. Тінь з’явилася ще раз, на мить немовби засумнівалася у своєму рішенні, немовби зупинилася зважити, жити їй чи ні. Потім таки зробила крок і звалилася з кручі, спочатку зависла, майже застигла у повітрі, а тоді пронеслася над затокою й китобійним судном і помчала зрештою вниз, вниз, швидше й швидше, а тоді вдарилася об хвилі і занурилася під воду. Тінь і справді занурилася під воду. Фонтан морських бризок сплеснув, підтвердивши правдивість ілюзії, перетворивши тінь у реальність, надавши їй ваги. Капітан не зістрибував сьогодні з кручі. Капітан взагалі ніколи більше не стрибне звідти, адже лежить там, де й лежав усі триста років, тож прикордонник втямив, що тінь мала належати комусь іншому, не привиду, а людині, яка може зараз замерзнути й потонути. Прикордонник завмер у заціпенінні, у сум’ятті, він спробував вирізнити стрибуна з пітьми і нарешті знайшов його на великій відстані, той змагався з хвилями й панічно борсався, аби доплисти до острова та маяка, але насправді ледве зрушував із місця, просуваючись щоразу лише на кілька міліметрів до мети, його голова то губилася під водою, то знову виринала на поверхню. Якби ця людина померла, свідком того не був би ніхто, крім нього. І нікому її вже не порятувати. Отож прикордонник покинув усі свої сумніви і побіг, понісся, заволав, ускочив у пришвартований біля підніжжя сходів човен, запустив підвісний мотор і попрямував наосліп до центру затоки, вслухаючись у ніч, допоки не розчув за ричанням двигуна здушених криків про допомогу й не роздивився рук тіні, які відчайдушно махали з теміні.

Молодик, іще майже дитина, замотавшись у ковдри з аварійного набору, що прикордонник притягнув із комори за станцією і накинув урятованому на плечі, відігрівав обморожені пальці біля газового котла на митниці. Неспроможний говорити, парубок тільки кивнув, коли прикордонник запропонував йому чашку чаю. Чи він місцевий. Чи то було випробування на мужність. Чи відвести його додому. Чи він збожеволів абощо. Хлопець не відповідав, лише замружив очі й загорнувся ще щільніше у ковдри. Прикордонник виніс цю дитину крутими сходами нагору, при цьому кілька разів ледь не зашпортався, а тоді стежкою насилу дотягнув до станції митного контролю, завбачливо уникаючи суворих поглядів камер і детекторів руху.

Чи він прийшов звідти, з-поза кордону, з дичини, чи він чужий. Кивок; відтак дитя оповило прикордонника руками за плечі, притягнуло до себе на кілька секунд, а тоді відпустило і розплакалося. Тепер, придивившись як слід до цього скоцюрбленого, зарюмсаного хлоп’яти, чоловік не дав би йому більше дванадцяти або чотирнадцяти. Прикордонника охопили високі почуття, яких він у собі ще не відав. Він опустився на крісло біля вікна поруч із дитиною і поклав їй руку на спину, що все ще здригалася, так ніби хотів заспокоїти: ти у безпеці, все гаразд. Проте лишився безмовним і вийняв із кишені детектор руху, зв’язку ключів, ліхтарик, поклав усе це на килим і також заплющив очі.

 Уві сні його мучили гавкіт собак і виття сирен.

Раннього ранку, коли перше сонячне проміння тьмяними рожевими смугами пробилося над гребенем гори, а розлога тінь наповзла на маяк та затоку, прикордонник прокинувся з роззявленим ротом, і його враз опосів якийсь невизначений неспокій. Він підхопився з крісла й заходився нишпорити в напівтемряві, він шукав свого врятованого, не впевнений, чи той справді був тут, і ніяк не міг його намацати. Чоловік розчахнув важкі двері митниці. Свіже ранкове повітря вихором залетіло до кімнати, проганяючи їдкий запах солі й поту, і прикордонник вийшов назустріч цьому вихору надвір, де, засапаний, немов після бігу, глянув наліво й направо, намагаючись розібрати щось у півсвітлі. Ось він, – чужинець, приблуда з закордоння, – грається із гілкою, підібраною з землі. Подивився на прикордонника, усміхнувся, показавши низку сіруватих зубів, кивнув, підморгнув, розреготався. Прикордонника пройняв жах. Хлопчисько стояло на його боці огорожі, на його боці шлагбаума. Хлопчисько сміялося, воно перебралося сюди, хоч не мало на це дозволу. І це він, прикордонник, привів стороннього сюди. Чоловік підскочив до хлопця, схопив за шию і заштовхав назад до будівлі митниці, роззирнувся навкруги. Переконавшись із полегшенням, що за ним немає спостереження, пройшов усередину вслід за дитиною. З грюкотом зачинив двері на замок і ввімкнув світло. Коли він увійшов, хлопченя відступило в куток до плити. Його усмішка зникла, сміх затих, і прикордонник приклав палець до вуст. Треба мовчати, тихо бути! Йому тут узагалі не можна перебувати! Треба щось поїсти. А тоді його доправлять назад. Щоб ані звуку! Дитина мовчала, їла й сиділа нерухомо, знову налякана, закутана у смердючі ковдри, як і тієї ночі, на підлозі. Прикордонник не зводив із неї очей. Вона звідти, з того лісу, з чужого лісу. Ні, не треба нічого говорити. Прикордонник не воліє нічого чути. Щойно посвітлішає, вони підуть.

Коли врешті-решт розвиднілося, прикордонник покинув митницю, перед тим категорично заборонивши хлопцю рухатися. Наблизився до нього ніс до носа, знову взяв за в’язи й відтягнув у куток, аби хлопчика не було видно в жодному вікні, а також від дверей. Чоловік ступив у поле зору камери на дверях своєї хатинки, активував екрани, ввімкнув телевізор, розклав на столі збірник головоломок і свій обід, сів. Двері митниці він замкнув на ключ, вікна завісив. Прикордонник продивився записи з нічних камер, перевірив протоколи детекторів руху, сидячи так близько до екранів, що аж очі йому заболіли. Чи не помітно якоїсь руки, якоїсь тіні, чи не потрапила де в кадр нога хлопчика, чи не спрацювало світло тоді, коли не мало спрацьовувати. Час від часу він занепокоєно оглядався на будівлю митниці. На вікнах – фіранки, двері зачинені. Прикордонник подзвонив замовити харчі та бензин для генератора. Усе було нормально, все під контролем, плівка з камер спостереження була чиста, нічого на ній не видно, від чого йому полегшало. Час настав. Він намалював план на зворотному боці збірника головоломок, покроково обміркував, як провести дитину повз камери на інший бік кордону, і зрештою застиг, втупивши погляд у дисплей радіоприймача й очікуючи обідньої перерви, щоб зайвий раз не підводитися й не викликати цим підозр. Ще п’ять хвилин, лише п’ять, і тоді цей безлад залишиться позаду, тоді він буде в безпеці, тоді він позбавиться дитини. Тільки п’ять нескінченних хвилин. І тоді його межа стане знов не перейденою.

Віддалене хекання автомобільного двигуна відволікло його від дисплея, від його німого вмовляння секунд. Це хтось приїхав. Хтось приїхав до нього, хто б то не був. Вулицею, на якій не з’являвся ніхто, окрім лісорубів, окрім посланців і кур’єрів, і все ж він бачив це, бачив, як чорна вантажно-пасажирська машина долає змійку дороги, обабіч якої заледве щось росло, як підбирається дедалі ближче. Знову, як і минулої ночі, прикордонник дременув, лаючись і на китобійне судно, і на його капітана, і на згаслу свічку на кораблику з паперу, та рвучко відчинив двері митниці. Виволік хлопчика надвір, ставши так, щоб закрити його власним тілом, щоб бути поміж ним та все ближчим, усе чутнішим, щосекунди більшим і більшим у розмірах автомобілем, так, щоб відгородити дитину від поглядів і силою виштовхати її на кордон, попри її пручання, дряпання і кусання. Хлопчисько відбивалося, кричало, верещало й копало прикордонника по гомілках, доки той урешті не спіткнувся і не розтиснув рук, якими тримав тримав його зап’ястки, не випустив його і не впав на землю, боляче вдарившись колінами об асфальт. На якусь мить прикордонник отетеріло витріщився на свої долоні. Відтак підвівся. Тепер він був спокійний, нічого не залишилося від колишньої паніки, страх відлетів геть. Хлопчик підніс руки до неба, розвернувшись назустріч машині, і нарешті закричав, він знову відшукав свій голос, ізнов кликав на допомогу, як тоді, серед виру в затоці, тим часом прикордонник уже марширував у напрямку своєї хатинки. Він не озирався на цього прохача, на цього втікача, він поліз під стіл і дістав заряджену ґвинтівку. Лишився ще останній поворот, іще довгий шлях навпростець, автомобіль ще так далеко, ще так безкінечно далеко. Прикордонник поклав зброю на плече, спіймав дитину в прицільну сітку і вистрілив.

Переклад Ганни Гнедкової. Перекладено за: Huemer, Peter Marius: Der Grenzer // Distomo ; Anthologie [hrsg. von Barbara Ter-Nedden]. Bonn : Kid Verlag, 2017

ПРО АВТОРА

Петер Маріус Гуемер (Peter Marius Huemer) – австрійський прозаїк і поет. Народився 1991 року. Вивчав порівняльне літературознавство у Віденському університеті, багато років поспіль належить до віденського літературного кола «20Uhr». Автор пише з підліткового віку, проте публікувати свої твори почав відносно нещодавно: оповідання Eine Wurzel («Коріння») в антології Verlassene Orte (2012), есей Liebe in der Literatur («Кохання в літературі») – у збірнику Liebe – Wien (2015), оповідання Was wir nicht gedacht haben («Про що ми не подумали») – у літературному журналі Why nICHt? (2016). Того ж таки 2016-го року його оповідання Der Grenzer («Прикордонник») перемогло у престижному Бад-Годесберзькому літературному конкурсі й було надруковане в антології Distomo  (Kid Verlag, 2017).