Ранок видався на дивно погожим, навіть як на таку пізню весняну пору. Високо вгорі простягнувся купол невагомого світло-блакитного, аж ніби прозорого неба, де-не-де поцяткованого крихітними білими кучерями хмар. Промені вранішнього сонця рясно линули вниз, від чого вся зелень – дбайливо доглянута трава перед будинком, як і дерева та кущі трохи віддалік – набирали тієї особливої смарагдової барви, яка в цих краях трималася лиш кілька тижнів на рік. За якусь годину-півтори сонце почне набирати на силі, стане надто, а потім і нестерпно спекотно, і люди та тварини змушені будуть шукати собі прихисток – прохолоду кондиціонованих приміщень, або хоча б тінь, однак зараз можна було просто насолоджуватися цією миттю, вдихаючи бадьоре ранкове повітря, в якому все ще вчувалася прохолода ночі, та слухаючи дзвінку перекличку птахів. Такий перепочинок від спеки дарував океан, що простягнувся всього за кілька кілометрів на захід.

Сидячи на сходах веранди, опустивши ступні на землю, а ліктями впершись в коліна, Елла дивилася на сина, який безтурботно гасав зеленим газоном, намагаючись упіймати метелика. Той, немов граючись, щоразу сідав у траві за якийсь метр-півтора від дитини, однак знову зривався в повітря, щойно малий робив перший крок в його напрямку. Було помітно, що забава припала малюку до смаку. Його обличчя аж сяяло тією благословенно-солодкою радістю, на яку здатні лише діти, а подвір’ям лунали щасливі дзвінкі вигуки й сміх.

Нарешті йому вдалося його спіймати і малий тріумфально помчав до матері.

– Мамо! Мамусю!

Відчула, як маленьке тільце ніжно тицьнулося в її розпростерті обійми. Крихітні дитячі долоньки були складені докупи, утримуючи комаху всередині.

– Дивись! – він обережно на якусь дещицю відхилив праву долоню, щоб вона могла зазирнути. Тримав їх стуленими з якоюсь майже дорослою дбайливістю, щоб не пошкодити крила. Метелик був невеликий, блакитно-жовтий, з темними прожилками, що творили витіюватий візерунок.

– Дуже гарний, – відказала вона, міцніше притискаючи сина до себе. Отак, тримаючи його в обіймах, могла бачити тільки ніжну рожеву мушлю його вуха, краєчок худої дитячої шиї і трохи світло-каштанового волосся, яке кумедно стирчало на потилиці. «Точнісінько, як і у…», раптом зринула непрохана думка, яку вона одразу ж спробувала притлумити. «Він справжній, справжній, справжній» наполегливо, з відчайдушним розпачем повторювала собі, притискаючи дитя до грудей, хоча й знала, не так розумом, як серцем, що це не зовсім так. 99,99%, саме так сказав їй лікар, та й врешті всі про це знали. Хоча навіть щодо цієї однієї сотої відсотка точились палкі суперечки. Поки довести, що під час трансміграції якась крихта інформації все ж втрачалася, нікому не вдалося. Як і навпаки. Тож офіційно вважали саме так: 99,99%. І для неї це звучало як вирок. А втім, навіть якби не було цієї похибки, навіть якщо б процес трансміграції був досконалим, хіба могло це щось змінити?

Тим часом хлопчик, напевне відчувши себе незатишно у заціпенілих і надто міцних обіймах матері, випручався з її рук і тепер трохи збентежено дивився на неї своїми великими сірими оченятами.

Елла змусила себе посміхнутись.

– Саме час його випустити, Мартіне, – сказала приглушено. Щільна грудка, що засіла у горлі, не давала говорити. – Ми ж не хочемо, щоб він поранився і більше не зміг літати?

Хлопчик підніс рученята вгору і повільно розтулив долоні. Наполоханий незвичною пригодою метелик ще якусь мить непорушно сидів на його руці, тоді раптом змахнув крилами і майнув у повітря.

– Ну, біжи, грайся, – промовила Елла, ще раз приголубивши сина і поцілувавши у щоку. Щока була м’якою і теплою, вона не відчувала різниці.

Мартін з незмінною безтурботністю помчав подвір’ям. Елла ж важко, ніби у якомусь напівсні або напівпритомності звелася на ноги і рушила до будинку. Пройшла довгим світлим коридором і заклякла посеред кухні, ніби не зовсім розуміла, де вона і що має робити далі. Відчувала, як кров бухає у скронях і все тіло пронизує ритмічне дрібне дрижання.

– Ти знову за своє? – пролунав за спиною голос її чоловіка Леслі. В ньому не чулося докору або роздратування, лише сумна, якась майже бездонна любов з важкими домішками втоми.

Леслі підійшов і вона повернулась до нього обличчям. Стояла розгублена і зніяковіла. Він взяв її за руки і дивився просто у вічі.

– Ми вже не раз про це розмовляли. По-іншому було б ще гірше, хіба ні? Ми ж обоє з цим погодились…

– Твоя правда, – відказала винувато.

– Це наш син, це Мартін, тобі просто треба переступити через те, що трапилося, і навчитися з цим жити. До того ж, трансміграція – це не якесь там клонування, 99,99% відсотка, можливо й усі сто…

– Так, я знаю, – перервала його Елла, безсило забираючи руки і відвертаючись до вікна. Відчувала як сльози душили її зсередини, безжально стискаючи горло, але якась стіна, що виросла між нею та світом, не давала їм вирватись назовні.

– Пробач, – сказала, – нічого не можу з собою зробити…

Леслі знову підступив до неї і обійняв ззаду за талію.

– Якщо ті ваші зустрічі ніяк не допомагають, можливо час звернутися до справжнього спеціаліста?

Вона мовчала. Хоч і чула його турботливу, занепокоєну присутність позаду, але голова була зайнята зовсім іншим. Згадалось, що того дня стояла майже так сама сонячна погода, хоч тоді було вже по обіді. Вона лиш на кілька хвилин зайшла до будинку замовити продукти до вечері. І досі до кінця не розуміла, що і як тоді трапилося. Здається, принаймні так стверджувала поліція, і так їй вже вдесяте, якщо не в соте розповідала психолог, намагаючись відтворити для неї події того трагічного дня, м’ячик викотився на дорогу, хлопчик кинувся за ним. У безпілотній вантажівці, яка розвозила по поближніх автоматизованих крамницях морозиво, трапився якийсь неочікуваний збій в електроніці і гальма не спрацювали… Коли Мартіна доправили до лікарні, було вже запізно. Залишався всього один вихід… Пам’ятала як лікар у стерильно-білому кабінеті переконував їх не зволікати. Трансміграцію найкраще проводити впродовж перших трьох днів після смерті. Все торочив їм про ті 99,99%, «Цей жах швидко забудеться, ви й не зчуєтеся, як знову радітимете родинним пікнікам над річкою та походам у кіно». Потім якась статистика, мільйони й сотні мільйонів, які вже обрали цей шлях і ні про що не шкодують, тоді ще раз про ті 99,99%. Так насправді, то їм не дали часу нормально все зважити. Усім тілом тіпало, а світ перед очима нагадував суцільну тьмяну пляму, коли підписувала необхідні папери. Була страшенно бліда, ніби й сама померла або мала от-от померти. Леслі розгублено стояв поруч і тільки кліпав червоними від сліз, невиспаними очима…

– Елла, ти мене чуєш? – знову долинув до неї голос чоловіка, вириваючи з важкої задуми. – Можливо варто спробувати? Я зателефоную лікарю Шварцкопфу…

– Ні, не треба, – відказала. – Прошу, дай мені ще трохи часу.

– Гаразд, – мовив Леслі, важко зітхаючи. – Однак пообіцяй мені, якщо тобі не покращає за тиждень, ми обов’язково підемо. Домовились?

– Добре, – якось тихо й невпевнено відказала вона.

– Пробач, мушу їхати на роботу, – мовив Леслі, ніжно цілуючи її у щоку і на прощання злегка підбадьорливо торкаючись її правого плеча. Вона й досі стояла до нього спиною.

Він зробив кілька кроків, але на порозі знов зупинився, немов щось пригадавши.

– І ще одне, – сказав спроквола. З голосу було чути, що йому дуже не хотілося починати цю розмову. Елла повернулась і поглянула на нього.

– Ти знову вимкнула свій пеленгатор. Вже більш як 24 години…

У руках він тримав смартком, на екрані якого навпроти її імені миготіла червона цятка, мов крапля крові.

– Вибач, я ненароком, – знічено відказала Елла, хоч обоє розуміли, що це неправда.

– У нас будуть проблеми з поліцією. До того ж, після всього, що трапилося з Мартіном, я не можу дозволити собі тебе втратити.

– Я увімкну його, обіцяю. Просто зараз мені потрібно від цього всього перепочити.

– Гаразд, просто пам’ятай, за законом більш як 48 годин вже вважається серйозним порушенням. Нам можуть виписати великий штраф або й навіть щось гірше.

– Добре, не хвилюйся.

Леслі посміхнувся до неї.

– Справді мушу йти. До вечора!

– До вечора! – відказала Елла і двері за чоловіком зачинилися.

Все ще мов у полоні якогось в’язкого туману, Елла знову повернулася до вікна. Крізь шибку бачила сина, який весело скакав подвір’ям на своєму дерев’яному конику. «Мартін також любив цю іграшку», майнула мимовільна думка, від якої на серці защеміло з новою силою, немов хтось встромив у нього шило. Скільки б вона не намагалася, знала, що ніколи не зможе привчити себе думати інакше. Попри її старання й волю, попри всі вмовляння Леслі та зусилля психотерапевтів, і досі перед очима стояло розпростерте закривавлене тільце сина, що лежало посеред сірого асфальту під бампером вантажівки, коли, вискочивши з будинку, кинулася до місця аварії. І навіть тепер, хоч від того часу минуло вже більш як два місяці, щоразу, коли дивилася на сина, її очі мимовільно сканували кожну його рису, вишукуючи ту горезвісну одну соту відсотка, яка б врешті остаточно підтвердила їй, що перед нею не її дитина, що Мартін тоді й справді остаточно та безповоротно загинув, а подвір’ям зараз бігає хтось інший, хоч вони й схожі між собою мов дві краплі води, принаймні на 99,99%.

Це відчуття було сильнішим за неї. Жодні сили та намагання тут не зарадять. Залишалась всього одна можливість, яку їй підказала Мішель, подруга з групи підтримки – вибіркова амнезія. Стерти людську пам’ять було неможливо, принаймні покищо, однак, володіючи необхідними навиками, можна було видалити частину інформації, накопиченої пеленгатором, так що після трансміграції ці спогади вже не будуть частиною «відновленої особистості», як це офіційно називалось у державних актах. Звісно, це було нелегально й ризиковано. Однак Елла була сповнена рішучості спробувати. Іншого виходу, як вона відчувала, у неї просто не лишалося.

Зазвичай, щоб зламати пеленгатор, той мав бути відключений щонайменше 72 години, і навіть тоді шанси на успіх були не більшими, ніж 50 на 50. Однак ходили чутки про умільців, що вели нелегальний промисел десь у нетрях старого Фриско, які бралися за роботу, навіть якщо пеленгатор був неактивний усього 25-30 годин. Звісно, ціна була відповідною і платити доводилося готівкою, та й ризик неймовірно високий, але справа була цього варта. Принаймні Елла була в цьому переконана.

Мішель порадила їй одного хакера на ім’я Луц. З готівкою допоміг старий товариш батька, який тримав мережу вуличних яток у проблемних районах довкола затоки, де місцеві невдахи і досі часто розплачувалися за хот-доги з корейською морквою паперовими грошами. Оскільки домовлятися про такі справи через електронні засоби зв’язку було вкрай небезпечно, Луц мав надіслати до неї велокур’єра з подальшими інструкціями, принаймні так було домовлено. Коли саме той мав приїхати, Елла не знала, але знала, що це буде десь незабаром, оскільки Мішель детально розпитала її про їхній звичний розпорядок дня: коли Лелсі йде й повертається з роботи, коли Мартіна відводять у дитсадок, коли приводять назад… «Не хвилюйся, сказала вона, все зробимо так, щоб встигнути вчасно».

Раптом у двері подзвонили. Від пронизливого несподіваного звуку Елла здригнулася усім тілом. Для велокур’єра було ще надто рано, «Можливо Мішель або Луц щось наплутали?» Однак, відчинивши двері, побачила за порогом офіцера поліції. На тротуарі навпроти будинку стояв припаркований біло-синій поліцейський говеркар, в якому сидів його напарник.

 – Лейтенант Джон Пеккард, – відрекомендувався той, що стояв перед нею. – Загальна поліція Великого району Затоки СФ.

У руках тримав громіздкий службовий смартком.

– Ви Елла Велш? – запитав, зиркнувши на екран.

– Так, – відказала вона, тихо й невпевнено, немов вагалася. Здавалося полісмен просвердлює її своїм поглядом наскрізь. Дуже хотілося сховатися у якийсь далекий темний закуток, немов у дитинстві, але знала, що цього в жодному випадку не можна робити.

– Доведеться провести ідентифікацію особи, – сказав полісмен, беручи до рук іросканер, який у поліції зазвичай носили на поясі. – Будь ласка, станьте рівно й не рухайтесь. Дивіться прямо на мене.

Елла зробила, як їй було наказано, намагаючись побороти тремтіння рук і посіпування повік. «Хоч би цього разу обійшлося, – думала вона. – Господи, якщо ти є, подаруй мені ці кілька годин, це все, що я прошу». Тим часом полісмен направив сканер на її праве око, пролунало тихе одинарне пищання. Він поглянув на екран смарткому і схоже залишився задоволеним.

 – Мем, ми отримали інформацію, що Ваш пеленгатор перебуває в пасивному режимі уже більш як 24 години. Це порушення пункту сімнадцять параграфу 5 «Закону штату Каліфорнія про особистий та громадський добробут».

Його важкі темні очі дивились на неї пильно й вимогливо.

– Офіцере, мабуть це трапилось випадково, – відказала, потуплюючи погляд униз. За все життя їй не часто доводилося брехати. – Зараз перевірю і обов’язково увімкну.

Відчувала себе страшенно ніяково, мов учениця молодших класів, яка запізнилась на урок, і от тепер її привселюдно відчитує вчитель. Хоч добре розуміла, що тут все значно серйозніше.

– Вам було надіслано два електронні попередження, – сказав полісмен. – Обидва проігноровані, – додав він, вкотре зазирнувши до свого смарткому.

 – Мені страшенно незручно, офіцере. Сьогодні ще навіть туди не заглядала. Знаєте, дуже багато справ, коли в домі маленька дитина.

Очима вона вказала на Мартіна, який і досі безтурботно бавився на траві.

Лейтенант поглянув у вказаному напрямку. Обличчя одразу полагіднішало. Напевне й у самого були діти.

– Гаразд, мем, – сказав він. – Зважаючи на ваш громадянський статус А++, цього разу обійдемося усним попередженням, хоча, звісно, мені доведеться внести цю інформацію у вашу справу.

– Дякую, офіцере. – Елла полегшено зітхнула. – Обіцяю, таке більше не повториться. Відтепер слідкуватиму уважніше.

– Звісно, – пробурмотів полісмен собі під ніс, заносячи інформацію до портативного комп’ютера. – Ви ж розумієте, це заради вашого ж добробуту.

– Так, офіцере.

– Прошу прикласти палець ось тут.

Елла так і зробила.

– А також тут і тут.

Вона повторила свій жест ще двічі.

– Що ж, мем, бажаю гарного дня! І не забувайте про пеленгатор, – Він розвернувся і ваговито рушив доріжкою до говеркара. Було видно, як його напарник, який увесь цей час був на сторожі (хоч район тут дуже спокійний, але на виїздах траплялося всіляке і в поліції щодо цього були свої інструкції), заводив апарат, водночас із кимось розмовляючи по внутрішньому каналу зв’язку. Напевне наступний виклик.

Елла заклякло стояла на веранді, проводжаючи його очима, немов хотіла упевнитись, що той і справді пішов і наразі небезпека минула. Коліна підкошувались і кожен подих давався з неймовірним зусиллям. Перед очами все пливло. Однак офіцер, кинувши не так на неї, як на будинок загалом, останній пронизливий погляд – можливо інтуїтивно й відчував, що тут щось не гаразд, однак поки законних підстав вдаватися до подальших дій не було, тож вважав свій обов’язок виконаним, – по діловому всівся до говеркара, і апарат майже безшумно почав здійматися в повітря. За якусь мить він уже сховався за деревами по той бік вулиці.

Немов тільки й чекаючи, поки машина відлетить, Мартін одразу ж полишив свою забаву і кинувся до матері.

– Мамусю, чому до нас приходила поліція? – запитав, заглядаючи їй у вічі з тією сумішшю цікавості й остраху, на яку здатні лише діти.

– Дядечко просто хотів довідатись, чи у нас все добре, – відказала вона, потрохи приходячи до тями.

– А в нас все добре? – ошелешив її Мартін своїм запитанням.

Елла на мить відчула, як у серці щось йокнуло і все тіло зіщулилося, немов його з голови до п’ят пройняло електричним струмом. Однак якимось надзусиллям взяла себе в руки.

– Звісно добре, ти моє каченятко.

Вона опустилась перед сином на коліно, ніжно беручи його за плечі.

– Ходімо, – сказала, – тобі вже час збиратися в дитсадок. Вже майже дев’ята.

Мартін задоволено усміхнувся. Дитсадок він любив, там було багато друзів, з якими можна було грати в усілякі веселі ігри, та дбайливі виховательки, які щодня розповідали їм щось цікаве, водили на екскурсії в зоопарк або показували голофільми про різні чудернацькі місцини. Навіть після всього, що сталося, відчував себе там мов риба у воді. Врешті, подумала вона, дітям про таке не розповідають. Знала з чуток, що принаймні одна дівчинка з його групи також була після трансміграції, можливо більше. Зазвичай цю інформацію тримали в таємниці і її несанкціоноване розголошення суворо каралося.

Елла з сином зайшли до будинку.

– Ельза! – гукнула вона, щойно переступивши поріг. – Допоможи Мартіну зібратися в садок.

З вітальні так само безгучно як і говеркар з’явилася постать домашнього робота-доглядальниці.

– Привіт, Мартіне! – сказала вона привітним голосом, в якому все ж вчувалися якісь неприродні нотки, однак до них усі давно вже звикли. – Сподіваюсь ти гарно побавився надворі.

– Привіт Ельза, – відказав хлопчик. – Так, ми з мамою спіймали метелика, а тоді я катався на Стенлі.

– О, метелик – це дуже гарно, – промовила Ельза. – Ти знав, що на світі існує близько дванадцяти тисяч різних видів метеликів? Цікаво, якого ви спіймали?

– Він був синьо-жовтий, – відказав Мартін, – і дуже лоскотав крилами долоні, поки я його тримав. А тоді ми його випустили.

– Чудово, – мовила Ельза. – Я спробую знайти більше інформації про цього метелика, поки ти повернешся додому. А також якийсь хороший голофільм.

– О, клас, – вигукнув хлопчик, не в силах стримати емоції.

– А зараз ходімо, – сказав робот. – А то ще на аеробус запізнишся.

Мартін довірливо взяв простягнуту йому руку і вони почали підійматися сходами до кімнати нагорі.

Елла спіймала себе на тому, що радісно усміхається. Хвилинне забуття. Ця сцена так нагадувала їхнє попереднє життя, ще до того, коли все пішло шкереберть. Однак реальність брала своє. Тіло знову болюче завібрувало від дрібного дрижання, що не вгавало ні на мить, і важкий камінь з новою силою навалився на груди, немов їх щосили стисла чиясь чіпка лиховісна рука.

«Добре, що хоч все йде за планом, – подумала вона. – Дитсадковий аеробус буде тут з хвилини на хвилину…»

Думати, що буде далі, вона боялася. Просто тихо безмовно сподівалася, що план спрацює.

Коли Мартін із Ельзою спустилися на перший поверх, аеробус уже чекав надворі, привітно розчахнувши свої двері. Хлопчик мав на собі світло-сині шорти та легку теніску в яскраву смужку, на ногах – білі шкарпетки і легкі сандалі. Був дбайливо зачесаний і світився мов нова копійка. Ельза чудово виконувала свої функції.

Елла нахилилася до сина і вже вкотре за цей ранок його поцілувала.

– Будь хорошим хлопчиком, – сказала вона.

– Так, матусю, – відповів Мартін своїм дзвінким голосом. – Міс Отіс каже, що я завжди добре себе поводжу.

Попри все, вона знову посміхнулася. Хоч важкі думки не давали спокою, все ж не могла опертися безпосередності його присутності поруч із собою, відчувала, мов розривається на двоє.

Ельза відкрила двері і малюк жваво задріботів ніжками по доріжці, поспішаючи до аеробуса. Няня квапливо слідувала за ним. З веранди Елла дивилася, як син піднявся на сходинку і зайшов усередину. Тоді повернувся і, радісно посміхаючись, помахав їй на прощання рукою. Ні, вона й справді не бачила жодної різниці. Це був Мартін, їй просто необхідно було якось змусити себе забути про все, що трапилося.

Без Леслі, Мартіна й Ельзи тиша, що панувала у домі, навалилася на неї з новою силою. В голові гучно били барабани, скроні болісно пульсували і відчувала, що от-от втратить свідомість. «Потрібно якось взяти себе в руки, – вмовляла себе. – Перетерпіти і перечекати. Залишилось зовсім трохи. У давнину домогосподарки в таких випадках знаходили тимчасове забуття, миючи посуд або ж прибираючи у будинку. Але технологія забрала у нас навіть це». Тому вона просто дозволила своєму тілу потонути у м’якому зручному кріслі у вітальні й чекала. Дивилася прямо поперед себе, хоча й ні на що зокрема, якимось надзусиллям змушуючи себе лишатися на місці. Хвилини тягнулися цілу вічність, були напнутими мов струни, що от-от розірвуться і пекуче ударять прямо в обличчя.

Елла глибоко вдихнула і спробувала хоч трохи розслабитися. Чомусь знову згадалося, як в тринадцять впала з дерева (в дитинстві була непосидючою, мов хлопчисько) і кілька місяців пролежала у комі. «Можливо мене тоді також відтворили?» Скільки разів вона вже задавала собі це питання. Батьки, звісно, все заперечували. Пам’ятала ці сповнені істерики, криків та сліз підліткові сцени. Врешті решт мама починала тихо плакати. Батько відвертався до вікна і насуплено мовчав. «Що за вигадки?». Коли стала повнолітньою, сама перевірила в Державному натальному реєстрі, який завідував такими справами. У її приватному досьє значилося – «Статус: негативний», що на дивакуватій новомові, якою описували все, пов’язане з трансміграцією, означало: вона природно народжений організм. Безумовно, це її трохи заспокоїло, хоча доводилось чути, ніби в ті часи, за відповідні гроші, дані в реєстрі все ще можна було сфальшувати. Її батьки були з тих, хто міг це собі дозволити, тим паче, якщо йшлося про її добробут. Тоді, коли трансміграція ще не стала такою повсюдною, багато хто так робив. Не хотіли, щоб на близькій людині була така пляма. Сьогодні ж перепитати ще раз уже не було у кого. Батьки загинули в авіакатастрофі більше восьми років тому, у заповіті стояла офіційна відмова від трансміграції. За законом, якщо члени подружжя помирали одночасно, відмінити таке рішення міг тільки Федеральний верховний суд, і то лише у вкрай рідкісних випадках – якщо людина становила якусь надзвичайну цінність для суспільства. В будь-якому разі відтворення було б неповноцінним, адже велику частину свого життя вони прожили без пеленгаторів, тож багато інформації було втрачено назавжди, як, напевне, й істину про те, що ж трапилося тоді з нею після падіння. Щоправда від того інциденту у неї залишився довгий шрам на правій руці, однак знала, що за потреби таке також можна було відтворити. «Імовірно, я так ніколи до кінця й не позбудуся цієї підозри», – думала вона, повільно мов у якомусь трансі розглядаючи рубець на своїй руці. Хоча зараз це вже не мало жодного значення. Незабаром цьому всьому настане кінець. Вона сиділа й чекала.

Велокур’єр прибув о пів на одинадцяту. Молоденький, худорлявий хлопчина в потертій футболці, на вигляд не більше п’ятнадцяти, з загорілим обвітреним обличчям, обрамленим пасмами світло-коричневого волосся. Десь так уявляла собі Мартіна в такому віці. Вони й справді були на диво схожими, аж мороз пробігав по шкірі.

– Вітаю, – сказав хлопчина, коли вона відчинила двері. – Мені потрібна Елла Велш.

– Так, це я.

– В мене для вас доставка з сувенірної крамниці Еліс, – мовив він, простягаючи їй пакунок, який до цього тримав у руках. – Підпишіться, будь ласка.

Елла взяла пакунок.

«Цікаво, чи знає він, що саме доставляє?» – запитувала себе, поки трохи незграбно ставила підпис у графі проти свого прізвища (яка страмодність!). Зовсім розучилась писати від руки, хоча в її юності такому все ще навчали у школі.

– Також годину, будь ласка, – сказав хлопець, а тоді додав, немов вибачаючись: – Правила компанії.

Елла трохи розгубилася. Давно не носила годинника, хоч чула, що цей аксесуар тепер знову входив у моду.

– Зараз 10:34, – сказав кур’єр, помітивши її збентеження.

Елла старанно вивела цифри поряд із підписом.

– До побачення, – мовив хлопець, – бажаю вам гарного дня.

– Гарного дня! – відказала Елла. – Дякую за доставку.

Повернувшись до будинку і відкривши пакунок, вона виявила в ньому ще одну коробку – темно-коричневу, перев’язану охайною сріблястою стрічкою. Й справді було схоже на товар, куплений у сувенірній крамниці, хоч звісно про крамницю Еліс вона ніколи навіть не чула. Всередині знайшла невелику орігамі-фігурку вівці, майстерно складену з дорогого жовтуватого паперу. Здивувалась, що такі як Луц могли морочити собі голову такими іграми. А втім, можливо це було зроблено з метою конспірації, на той випадок, якщо пакунок потрапить у невідповідні руки.

Розгорнувши фігурку, побачила коротке повідомлення, виведене химерними кострубатими буквами. Можливо писав якийсь примітивний робот, щоб по почерку не можна було розпізнати автора: «Чекайте на розі Бейґл-стрит та Фултон авеню, біля ятки китайця, 11:30. Вас зустрінуть». Більше ні слова, але цього було достатньо. Чомусь в усій цій справі сліпо покладалася на Мішель і її здатність організувати все як слід. Часу лишалося мало. Потрібно було збиратися і викликати таксі.

Спостерігаючи за брудними захаращеними непотребом хідниками та занедбаними будинками, які повільно пропивали з обох боків за вікнами таксівки, Елла ніяк не могла змусити себе повірити, що серед усієї розкоші та технологічного глянцю, в Сан-Франциско і досі збереглися такі квартали. Сама вона, як і її друзі та знайомі, сюди ніколи не зазирали, не мали тут жодних справ, та й, врешті, це було небезпечно. Їх населяла переважно всіляка бідота – хронічно безробітні, алкоголіки, наркозалежні, каліки та психічнохворі, як і різного ґатунку й масштабу ґанстери, невдахи та просто диваки, які не зуміли знайти себе серед прекрасного нового світу даунтауну та шикарних передмість, що простягнулись на добру сотню кілометрів довкола затоки. Було серед них, напевне, і чимало незапеленгованих, втім влада здебільшого закривала на це очі, вважаючи їх за дефектний біологічний матеріал, який потроху відпрацьовує сам себе і одного дня, нарешті, відпрацює повністю. Що ж, динамічна високотехнологічна роботизована економіка, чиї досягнення останніх десятиліть все більше скидалися на божественні дива, аніж на творіння людських рук, також мала своїх переможців і переможених. Від усвідомлення цього було прикро, але що вона могла вдіяти?

Елла висіла з таксі у вказаному місці. Поруч і справді побачила ятку китайця, перед якою стовбичило з десяток нечупарних похмурих людей. Зніяковіло завмерла на тротуарі і стала чекати. Невдовзі (вона й сама не помітила, коли це трапилось) до неї підійшла молода жінка з ніби зумисне підкресленим розпусним виглядом. Скидалася більше на барбі, яку, керуючись своїми фантазіями, одягнув якийсь збоченець: доволі коротке, вифарбуване в яскраво-рожевий колір, волосся, куца спідничка, що ледве закривала сідниці, туфлі на високих підборах, які у світі Елли вважалися вершиною mauvais ton, все обличчя у пірсинґу.

– Привіт, лялечко! – тихо промовила вона, підступаючи до Елли зовсім близько, так що та інстинктивно ступила півкроку назад.

Схоже барбі це трохи потішило. Вона знову плавно наблизилась до Елли майже впритул і легенько взяла її правою рукою за талію. В кожному її русі відчувалось щось гріховно-блудливе, відразливе і звабливе водночас.

– Мені сказали, ти хочеш розважитись, – прошепотіла дівчина їй майже в самісіньке вухо, очима запрошуючи поглянути вниз. У лівій руці тримала таку саму крихітну паперову вівцю.

– Так, – сказала Елла. Вона врешті починала розуміти.

– Тоді слідуй за мною. І жодних запитань.

Дівчина провела її кількома похмурими темними провулками поміж старих будинків. Йшла, не озираючись і не розмовляючи, просто вказуючи дорогу власним рухом. Тоді металічною пожежною драбиною піднялись на третій поверх, пройшли довгим, ледь освітленим безлюдним коридором до нічим не примітних дверей. Дівчина тричі постукала, роблячи дивні інтервали, немов подаючи якийсь таємний знак. За мить двері відчинилися і Елла увійшла всередину. Барбі так і лишилася стояти назовні.

Луц уже був там. Хоч ніколи не бачила його до цього, але одразу інтуїтивно впізнала. Трохи знервовано роззирнулася довкола. Невелика захаращена кімната з низькою стелею і затхлим повітрям. Було дивно, що саме в таких приміщеннях ламали системи, над захистом яких трудилися найкращі уми федерації, включно зі штучними інтелектами.

– Ви принесли гроші? – запитав він замість привітання.

Вона мовчки простягнула грубий пакунок з банкнотами.

– Віддайте їх їй, – мовив він.

При цих словах із бічних дверей виринула химерна куца постать жінки-карлиці невизначеного віку з бридкими немов спотвореними якоюсь генетичною хворобою рисами обличчя. Взявши пакунок, вона одразу ж знову зникла.

Луц тим часом вовтузився біля великої металічної валізи, в якій було якесь технічне причандалля.

– Сядьте сюди, – вказав на старе похиле крісло, вкрите коричневою потрісканою шкірою. Здається колись, дуже давно, такі використовувались в стоматологічних кабінетах.

Взявши до рук щось схоже на шолом, він підійшов до Елли.

– Якщо пощастить, це триватиме не дуже довго. Мішель розповіла мені, що саме потрібно видалити, – сказав він, обережно одягаючи їй ту штукенцію на голову. – Спочатку ви відчуєте легке запаморочення, потім свідомість відключиться. Далі вже моя робота.

– Є ще одне, – тихо, якось байдуже мовила Елла, ніби говорила про речі, які її не стосувалися або, принаймні, були вкрай несуттєвими.

Луц завмер, уважно слухаючи.

– Падіння з дерева, коли мені було тринадцять. Я так ніколи до кінця й не з’ясувала, чи мене тоді… – вона затнулася, так і не договоривши.

– Чи вас не відтворили? – доповнив замість неї Луц. – Ці спогади також потрібно стерти?

– Ні, – відказала Елла. – Лише сумнів.

– Гаразд, – відказав Луц, по діловому беручись за роботу. – Гадаю з цим проблем не виникне.

Тим часом карлиця знову визирнула з-за дверей.

– Все сходиться, – промовила глухим металічним голосом.

– Ну що ж, – вдоволено сказав Луц. – Шоу починається…

Коли Елла, повільно приходячи до тями, врешті відрила очі, то побачила перед собою радісне усміхнене обличчя Луца.

– Все пройшло якнайкраще, – повідомив він із тріумфальними нотками в голосі. – Правда вони спробували нас засікти, але я перенаправив сигнал на якогось телепня в передмісті Йоганесбурґу. Уявляю собі, який там зараз переполох.

Він весело зареготав. Було помітно, що кайфував від вдало зробленої роботи не менше, ніж інші кайфували від кокаїну чи препарату С. Вона кволо спробувала звестись на ноги. В голові все ще трохи паморочилось і все тіло було важким і млявим.

– Це швидко минеться, – сказав він. – Не включайте пеленгатор, поки все не закінчиться.

Вона стояла посеред кімнати, поправляючи одяг. Була немов у якомусь тумані, який, втім і справді швидко розсіювався. Речі навколо повертали собі звичну чіткість.

– Я викликав вам таксі, – він рушив до дверей, немов даючи зрозуміти, що справу зроблено і її присутність тут більше не бажана. – Еліс вас проведе.

Елла покірно рушила за ним. Втім перед самим порогом зупинилась.

– Якщо пеленгатор був вимкнутий увесь цей час, це означає, що я про все це не пам’ятатиму? Навіть що була колись тут?

Луц якось дивно подивився на неї.

– Звісно, – бадьоро відказав він. – В цьому ж уся штука. Ви не згадаєте мене, навіть якщо раптом зустрінете на вулиці. І Еліс також. Як і те, що трапилося з вашим сином, або оті сумніви про падіння з дерева. Цих спогадів більше не існує, вони лише у вас в голові.

«Лише у мене в голові, – подумала Елла, все ще заклякло стоячи біля порога. – Хіба це не природно? Як і коли трапилось так, що наші спогади перестали належати тільки нам?» Однак розуміла, що не має часу на такі запитання. Потрібно було доводити справу до кінця.

Еліс, дівчина-барбі з яскравим рожевим волоссям, уже чекала на неї в коридорі. Вони рушили тим самим маршрутом, яким сюди добирались. Зійшли драбиною у лабіринт брудних провулків і незабаром виринули на Фултон авеню біля ятки китайця, навпроти якої чекало припарковане таксі. Коли Елла вже сиділа на задньому сидінні, Еліс раптом похапцем нахилилась і поцілувала її у щоку.

– Нехай щастить, крихітко, – сказала вона.

Однак перш ніж Елла мала змогу відповісти або хоч якось зреагувати на цей учинок, двері гупнули і машина почала набирати хід. Повернувшись, вона лиш побачила, як дівчина поквапом закрокувала тротуаром і за якусь мить зникла з очей в одному з бічних провулків.

Діставшись додому, Елла першим ділом надиктувала Леслі голосове повідомлення. Чомусь не хотілось, щоб це було відео. Коротко все пояснила. Врешті в поясненнях не було особливої потреби. Він і сам усе бачив. В неї просто не лишалося іншого вибору. «Сподіваюся, ти мене зрозумієш. І пробач, що залишаю тебе з цим наодинці». Налаштувала все так, щоб повідомлення було надіслане о четвертій, тоді вже буде запізно чимось зарадити.

Після цього відкрутила воду у ванній і почала повільно роздягатися. Чомусь від самого початку, ще від тієї першої розмови з Мішель, вирішила, що все буде саме так. І сама не знала, чим був продиктований цей вибір, чи не останній, який робила у своєму житті. Довго стояла перед дзеркалом, якось неуважно, ніби зі сторони розглядаючи своє вже не молоде, але все ще струнке тіло. Не намагалася нічого запам’ятати, знала, що це було марним, та й взагалі з якоїсь миті перестала намагатися. Тоді вийняла з шухляди лезо для гоління, яке купила в антикварній крамниці в Новому Чайнатауні кілька днів тому і ступила у воду. Опустилася вниз, відчуваючи як тепло ніжно огортає її плоть, так немов поверталася в лоно матері, з якого колись вийшла. Тоді з якимись майже нелюдськими спокоєм та байдужістю почала старанно розрізати жили на зап’ястках. Дивно, але не відчувала ані болю, ані тривоги. Просто спостерігала, як з порізів виступає густа червона рідина, повільно змішуючись із водою у ванній. Оскільки була важчою за воду, то спочатку швидко йшла вниз і лише потім потроху розчинялася, творячи химерні візерунки й забарвлюючи її в приємний багряний колір. Коли вирішила, що порізи достатньо глибокі, відклала лезо на бік і розслаблено відкинулася на спину. Страху і досі не було. Тільки спокій, вперше за багато тижнів. Якийсь час здавалося, що взагалі нічого не відбувається. Потім тілом почала розповзатися якась невідома їй до цього легкість. В голові, де стільки часу не вгаваючи били гучні барабани, стало світло і порожньо. Хотілося закрити очі, так немов поринала у солодкий сон після важкого виснажливого дня. Колись чула, ніби за мить до смерті перед людиною проноситься усе її життя. Принаймні в її випадку це було неправдою. Бачила тільки очі Леслі, коли вперше сказала йому, що вагітна. Потім крихітне, беззахисне тільце сина, якого вручили їй одразу після народження, його лукаву беззубу посмішку, коли годувала його яблучним пюре, а малий вередун все випльовував його на пелюшки, прогулянку серед секвой, коли якось вибралися разом із Леслі на північ, здивований, повний захвату погляд сина, який дивився на цих гігантів так, немов вони були прибульцями з іншого світу, хоч це саме він нещодавно прийшов сюди, тоді як вони височіли тут уже довгі століття. Останнім йшов спогад про день, коли запускали повітряного змія на пагорбі за Золотими воротами – Леслі мчав попереду, тримаючи шнурок у руці, а вони з Мартіном дріботіли за ним, голови задерті до неба, погляди прикипіли до яскравого клаптика, що енергійно розвівався й тріпотів вгорі. Леслі все біг, змій звивався, підхоплений прудкими поривами вітру, що налітав з океану, і вони неслися все далі і далі, у невиразну крихітну цятку на горизонті, де не було більше світла чи темряви, а лиш плиткий податливий спокій, в якому врешті могли зупинитися і перевести подих…

Розтуливши повіки, Елла побачила лиш бездоганну сяючу білизну. Тільки за якийсь час почала розрізняти окремі предмети, такі ж білі, як і все навколо. В тілі відчувала ту особливу бадьорість, яка з’являється після глибокого спокійного сну, коли врешті вдається по справжньому виспатися. Однак коли спробувала підвестись, то лише кволо сіпнулася.

– Вам поки краще не ворушитись, – почула десь поряд приємний жіночий голос.

– Де я? – прошепотіла ледь чутно.

– У лікарні. Але не хвилюйтесь, все вже позаду, – відказав той самий голос. – До речі, у вас відвідувачі.

Санітарка дбайливо допомогла їй трохи підвести голову. Підперла її подушкою. За скляною перегородкою Елла бачила трохи збентежених, але щасливо усміхнених Леслі та Мартіна. Вона дивилася у великі сіро-блакитні очі сина, бажаючи зараз тільки одного – міцно стиснути його в обіймах.

– Якщо все піде як слід, вас випишуть уже за кілька днів, – сказала санітарка.

Все ще не відриваючи погляду від двох постатей, що трохи зніяковіло, але радісно махали їй руками з-за скла, Елла відчула, як по її щоках покотилися великі теплі струмені сліз.