Поки я пишу, спадає ніч і люди йдуть вечеряти. День сьогодні був сірий, такий, які часто бувають в Парижі. Прогулюючись кварталом, щоб провітрити голову, я не міг стриматися від думки про неймовірний контраст між двома містами (Нью-Йорком та Парижем). Зараз та ж сама година, така ж пора дня, та все ж навіть слово “сірий”, яке й викликало цю асоціацію, має мало спільного з тим gris, яке для вух француза здатне викликати цілий світ думок та почуттів. Давно тому, блукаючи вулицями Парижа, вивчаючи акварелі, виставлені у вітринах магазинів, я чітко усвідомлював повну відсутність кольору, відомого як сірий відтінок Пейна. Я згадую про це, оскільки Париж, як усім відомо, є переважно сірим містом. Я згадую про це, оскільки, у царині акварелів, американські художники використовують цей особливий різновид сірого з надмірністю та одержимістю. У Франції діапазон сірих відтінків видається невичерпним; тут сам ефект сірості втрачається.

Я думав про цей неосяжний світ сірості, який я знав у Парижі, оскільки цієї пори, коли зазвичай я б прямував у сторону бульварів, у мені раптом зродилося бажання повернутися додому і засісти за писання: це повністю перевертало мої щоденні звички з ніг на голову. Там мій день завершився б, і я інстинктивно розчинився б у натовпі. Тут натовп, позбавлений будь-якого кольору, будь-яких відтінків, будь-якої відмінності, заганяє мене назад у себе, проганяє мене у мою кімнату, шукати у моїй уяві ті елементи тепер вже зниклого життя, які, якщо їх змішати та пропустити крізь себе, можуть знову зродити м’які природні сірі відтінки, що є такими необхідними для сталого гармонійного існування. Просто дивитися у напрямку Секре-Кер з будь-якого місця вздовж Рю Лафіт у такий день, такої години було б достатньо, щоб довести мене до екстазу. Вона справляла на мене такий ефект, навіть коли я був голодним і у мене не було де прихилити голову на ніч. Тут, навіть якби у мене в кишені була тисяча доларів, я не знаю жодного місця, яке було б здатне викликати в мені схоже почуття захоплення.

У сірі дні в Парижі я часто прямував на площу Кліші на Монмартрі. Від Кліші до Обервіля тягнеться довга череда кафе, ресторанів, театрів, кінотеатрів, магазинчиків, готелів та борделів. Це Бродвей Парижу, що відповідає невеликому відрізку між 42-ю та 53-ю вулицями. Бродвей швидкий, запаморочливий, разючий, і жодного тобі місця, щоб присісти. Монмартр млявий, ледачий, байдужий, дещо потертий та зубожілий на вигляд, не так ефектний, як звабливий, він не стільки іскристо палає, як виблискує тліючим з середини вогнем. Бродвей виглядає захоплююче, інколи навіть магічно, але тут немає вогню, немає жару – це чудово освітлене виставлене на показ видовище з асбесту, рай рекламних агентів. Монмартр обшарпаний, вицвілий, занедбаний, відверто порочний, гендлярський, вульгарний. Він радше відразливий, ніж привабливий, однак лукаво відразливий, як сам порок. Тут знаходяться маленькі бари, заповнені майже без виключення шльондрами, сутенерами, головорізами та любителями азартних ігор, і навіть якщо ти пройдеш повз них тисячу разів, в кінці кінців вони все одно засмокчуть тебе всередину і перетворять на свою жертву. На бічних вуличках, що відходять від бульварів, розміщені готелі, чия потворність настільки моторошна, що ти здригаєшся від самої думки увійти всередину, і все ж неминуче, що одного дня ти проведеш в одному з них ніч, а можливо й тиждень або місяць. Можливо ти навіть настільки прив’яжешся до цього місця, що одного дня відчуєш, наче все твоє життя змінилося, і що місце, яке раніше видавалося тобі брудним, вбогим, жалюгідним, тепер сповнилося чарівності, ніжності, краси. Я підозрюю, що причина такого підступного шарму Монмартру більшою мірою криється у неприхованій торгівлі тілом. Секс не романтичний, особливо якщо він комерціалізований, однак він все таки створює певну ауру, пікантну та сповнену ностальгії, яка є значно ефектнішою та звабливішою за Веселий Білий Шлях, як би щедро той не був залитий вогнями. Власне, досить очевидно, що сексуальне життя набагато краще квітне у тьмяному, невиразному світлі: воно почувається вдома серед гри тіней, а не в сяйві неонових відблисків.

На одному розі площі Кліші знаходиться кафе Веплер, яке впродовж довгого часу було моїм улюбленим прихистком. Я сидів там, як всередині, так і ззовні, будь-якої пори дня за будь-якої погоди. Я знав його як свої п’ять пальців. Обличчя офіціантів, розпорядників, касирів, шльондр, постійних клієнтів, навіть прибиральників у туалеті вигравірувані в моїй пам’яті, мов ілюстрації книжки, яку я читаю щодня. Я пам’ятаю перший день, коли я увійшов у кафе Веплер, у 1928-му році, у супроводі своєї дружини; я пам’ятаю потрясіння, яке відчув, побачивши, як п’яна до смерті шльондра звалилася на один із невеликих столиків на терасі, і ніхто не підбіг, щоб їй допомогти. Я був здивований і нажаханий стоїчною байдужістю французів; я й досі здивований, незважаючи на всі гарні якості їхнього характеру, які мені довелося пізнати з того часу. “Не зважайте, це просто шльондра… вона напилася.” Ці слова і досі відлунюють у моїх вухах. Навіть сьогодні я від них здригаюся. Однак це дуже у французькому дусі, таке ставлення, і якщо ви не навчитесь приймати його як данність, ваше перебування у Франції буде не дуже приємним.

У сірі днини, коли прохолодно було всюди, окрім великих кафе, я із задоволенням очікував на можливість провести годину або й дві у кафе Веплер, перш ніж йти вечеряти. Рожеве сяйво, яким сповнювалось те місце, розходилось від групки шльондр, які зазвичай збиралися ближче до входу. Коли вони поступово розчинялися серед клієнтів, кафе ставало не лише теплим та радісним, але й наповнювалося особливим ароматом. Вони тріпотіли серед тьмяного світла як надухм’янені світлячки. Ті, яким не пощастило знайти клієнта, повільно прямували на вулицю, як правило щоб незабаром повернутися і зайняти свої колишні місця. Інші граційно заходили всередину, виглядаючи свіжими та готовими до робочого вечора. В кутку, де вони зазвичай збиралися, було щось на зразок біржі, ринку сексуальних послуг, в якого є свої злети та падіння, як і в усіх інших бірж. Дощовий день як правило був хорошим днем, як мені видавалося. Є лише дві речі, якими можна займатися у дощовий день, як говорить прислів’я, і шльондри ніколи не марнували час на гру у карти.

Саме ближче до вечора такого дощового дня я помітив нову особу у кафе Веплер. Я як раз повернувся з походу по магазинах і мої руки були завантажені книжками та грамплатівками. Напевне того дня я отримав неочікуваний переказ з Америки, оскільки, попри усі мої покупки, у мене в кишені все ще було кілька сотень франків. Я сів поблизу біржі, оточений зграєю голодних нетерплячих шльондр, яких я з легкістю уникав, оскільки мій погляд був прикутий до цієї розкішної красуні, що сиділа на самоті у далекому закутку кафе. Вона видавалася мені привабливою молодою жінкою, яка домовилася про побачення зі своїм коханцем і, можливо, прийшла занадто рано. Вона заледве торкнулася до аперитиву, який замовила. Усіх чоловіків, які проходили повз її столик, вона зустрічала відвертим, прямим поглядом, але це нічого не означало – французька жінка не відводить очей, як це роблять англійські або американські жінки. Вона стиха оцінююче роззиралася навколо, однак без явного намагання привернути увагу. Її вигляд був скромним та сповненим самоповаги, цілком врівноваженим та стриманим. Вона чекала. Я також чекав. Мені було цікаво довідатись, на кого вона чекала. Через півгодини, впродовж якої я спіймав її погляд кілька разів і зміг його затримати на собі, я вирішив, що вона чекає на будь-кого, хто зможе правильно до неї наблизитись. Зазвичай вистачає просто подати знак головою або ж рукою, і дівчина залишить свій столик і приєднається до тебе – якщо вона одна з тих дівчат. Навіть досі я не був цілком упевненим. Як на мене вона надто добре виглядала, була надто випещеною, надто доглянутою, я б сказав.

Коли до мене знову підійшов офіціант, я вказав на неї і запитав, чи він її знає. Коли він відказав, що ні, я попросив його запросити її пересісти і приєднатися до мене. Я спостерігав за її обличчям, поки він переказував їй мої слова. Я добряче збентежився, дивлячись, як вона посміхнулася і поглянула в мою сторону, кивнуши з розумінням. Я очікував, що вона одразу ж підніметься і підійде до мене, однак вона продовжувала сидіти і ще раз посміхнулася, цього разу більш стримано, після чого відвернула голову і, схоже, почала мрійливо визирати у вікно. Я почекав, поки мине трохи часу, а тоді, бачачи, що вона не має наміру рухатися з місця, я підвівся і підійшов до її столика. Вона привіталася зі мною доволі привітно, так немов я й справді був її другом, але я помітив, що вона була трохи схвильованою, майже зніяковілою. Я не був певний, чи вона хотіла, аби я приєднався до неї, однак я все одно сів і, замовивши напої, швидко розпочав розмову. Її голос бентежив мене навіть більше, ніж її посмішка; він мав приємний тембр, радше низький і гортанний. Це був голос жінки, яка тішилася з того, що була живою, яка ставилася поблажливо до себе, була безтурботною і невимогливою та готовою зробити що завгодно, аби лише зберегти ту часточку свободи, яка в неї була. Це був голос того, хто звик давати, звик витрачати; привабливість цього голосу діяла швидше на діафрагму, аніж на серце.

Мушу зізнатися, що я був здивований, коли вона почала поспішливо пояснювати мені, що я вчинив faux pas, підійшовши до її столика. “Я думала, ви зрозуміли, – сказала вона, – що я приєдналася б до вас на вулиці. Саме це я й намагалася вам телеграфічно повідомити.” Вона зізналася, що не хотіла б, аби її тут знали як професіоналку. Я вибачився за свою помилку і запропонував піти геть, що вона сприйняла як вишуканий жест, від якого відмовилася потиском руки та поблажливою посмішкою.

– Що це у вас? – сказала вона, швидко змінивши тему і вдаючи, що її цікавлять пакунки, які я поклав на стіл.

– Просто книжки і платівки, – сказав я, даючи зрозуміти, що вони навряд чи можуть її зацікавити.

– Це французькі автори? – запитала вона, з несподіваною ноткою справжнього ентузіазму, як мені видалося.

– Так, – відказав я, – але, боюсь, вони радше нудні. Пруст, Селін, Елі Фор… Ви б надали перевагу Морісу Декобра, чи не так?

– Будь ласка, дозвольте мені на них поглянути. Хочу побачити, які французькі книжки читає американець.

Я відкрив пакунок і простягнув їй книжку Елі Фора. Це був “Танок над вогнем та водою”. Вона перегорнула кілька сторінок, посміхаючись та видаючи стишені вигуки, поки читала уривками то тут, то там. Тоді вона промовисто поклала книжку, закрила її і накрила зверху своєю рукою, немов аби впевнитись, що та залишатиметься закритою.

– Досить, давайте поговоримо про щось цікавіше.

Після короткої мовчанки, вона додала: “Ce-lui-là, est-il vraiment français?”.

Un vrai de vrai, – відповів я, широко всміхаючись.

Вона виглядала спантеличеною. “Написано чудовою французькою, – продовжила вона, немов сама до себе, – але заразом це не зовсім французька… Comment dirais-je?”.

Я саме збирався промовити, що чудово її розумію, коли вона відкинулась на подушку, схопила мене за руку і, з грайливою усмішкою, яка повинна була підсилити її відвертість, сказала: “Розумієте, я неймовірно ледаче створіння. У мене не вистачає терпіння читати книжки. Мій кволий розум цього не витримує”.

– У житті є багато інших речей, якими можна зайнятись”, – відповів я, усміхаючись у відповідь. Кажучи це, я поклав руку на її стегно і ніжно його стиснув. За мить вона накрила мою руку своєю і посунула її до більш м’якої тілистої частини. Тоді, майже так само швидко, вона відвела мою руку, зі словами: “Assez, nous ne sommes pas seuls ici“.

Ми сиділи, розслаблено попиваючи наші напої. Я не хотів її квапити. По-перше, я був надто зачарований її вимовою, яка була досить характерною і яка підказувала мені, що вона не була парижанкою. Вона говорила дуже чистою французькою, і для мене, як іноземця, було в радість її слухати. Кожне слово вона вимовляла чітко, майже не використовуючи жаргону та розмовних зворотів. Слова виринали з її рота цілком сформованими та у сповільненому темпі, так немов вона перекочувала їх по своєму піднебінню перед тим, як віддати на поталу пустці, у якій звук та значення так швидко змінюються. Її лінощі, в яких вчувалася чуттєвість, покривали слова м’яким нашаруванням, немов пір’ям; вони долинали до моїх вух наче пухові кульки. У неї було важкувате крижасте тіло, однак звуки, які виринали з її горла, були чистили мов удари дзвону.

Як то мовиться, вона була створена для цього, однак вона не справила не мене враження цілковитої шльондри. Я знав, що вона піде зі мною і візьме за це гроші, але це ще не робить із жінки шльондру.

Вона поклала на мене руку, і мій член, немов тренований тюлень, радісно звив у гору, відповідаючи на її ніжні пестощі.

– Тримай себе в руках, – промуркотіла вона, – погано збуджуватися надто швидко.

– Ходімо звідси, – сказав я, жестом підкликаючи офіціанта.

– Так, – промовила вона, – ходімо кудись, де ми зможемо досхочу порозмовляти.

Чим менше балачок, тим краще, подумав я про себе, збираючи свої речі та супроводжуючи її на вулицю. Яка розкішна дупа, промайнуло у мене в голові, поки я спостерігав, як вона пропливала крізь двері, що оберталися навколо своєї осі. Я вже бачив, як вона гойдалася на кінчику мого члена, свіжий, масивний шматок м’яса, який тільки й чекав на те, щоб його підсмажили.

Поки ми перетинали бульвар, вона зазначила, що була неймовірно рада зустріти таку людину, як я. Вона нікого не знала у Парижі і їй було самотньо. Можливо, я б не відмовився прогулятись із нею і показати їй місто? Було б кумедно, що місто, столицю власної країни, їй показує чужинець. Чи бував я вже у Амбуазі або Блуа чи Турі? Можливо, ми могли б якось поїхати туди разом? “Ça vous plairait?”

Так розмовляючи, ми крокували далі, поки не підійшли до готелю, який, здається, був їй відомий. “Тут чисто і затишно, – мовила вона. – І навіть якщо тут трохи прохолодно, ми зігріємо один одного у ліжку”. Вона ніжно стисла мою руку.

Кімната була затишною мов пташине гніздо. Я почекав трохи, поки принесли мило та рушники, дав чайові покоївці і замкнув двері. Вона зняла капелюшок та накидку з хутра і чекала біля вікна, щоб мене обійняти. Який теплий розкішний шматок плоті! Мені здавалося, що від мого доторку вона запаленіє. За якусь мить ми почали роздягатися. Я присів на край ліжка, щоб розшнурувати черевики. Вона стояла поруч, знімаючи з себе одяг. Коли я підвів вгору очі, на ній не залишилось нічого, окрім панчіх. Вона стояла чекаючи, поки я уважніше її роздивлюся. Я підвівся і знову затиснув її в своїх обіймах, мої руки неквапливо рухалися хвилястими вигинами її плоті. Вона вивільнилася з моїх обіймів і, тримаючи мене на відстані витягнутої руки, сором’язливо запитала, чи я не почував себе дещо обдуреним.

– Обдуреним? – повторив я за нею. – Що ти маєш на увазі?

– Тобі не здається, що я надто товста?, – мовила вона, опускаючи очі і зупиняючи погляд на своєму пупку.

– Надто товста? Що ти таке говориш? Ти неймовірна. Ти схожа на героїню з картини Ренуара.

Від цих слів вона залилася рум’янцем.

– Ренуара? – перепитала вона таким голосом, наче ніколи до цього не чула цього імені. – Звісно ж, ти жартуєш.

– Не зважай. Ходи краще сюди і дозволь мені зайнятися твоєю кицею.

– Зачекай, спочатку я приведу себе в порядок.

Простуючи до біде, вона сказала: – Заскакуй у ліжко. Підготуй для нас тепленьку місцинку.

Я швидко роздягнувся, з ввічливості помив свій член і пірнув під простирадло. Біде стояло прямо біля ліжка. Закінчивши підмиватись, вона почала витиратися тонким, зношеним рушником. Я потягнувся вперед і схопив її за скуйовджений кущ волосся, який був все ще трохи вологий, ніби вкритий росою. Вона відштовхнула мене назад у ліжко і, нахилившись наді мною, швидким рухом обхопила його своїм теплим червоним ротом. Я просунув у неї свій палець, щоб викликати виділення соку. Тоді, посадивши її поверх себе, я застромив його по саму рукоятку. Це була одна з тих пизд, які сиділи на тобі, немов натягнута рукавиця. Незабаром від рясних скорочень її м’язів я вже сопів як міх. Весь цей час вона лизала мою шию, мої пахви, мочки моїх вух. Обома руками я піднімав її вгору та опускав вниз, рухаючи її тазом з боку в бік. Нарешті, стогнучи, вона опустилася на мене усією своєю вагою; я перевернув її на спину, поклав ноги собі на плечі і почав працювати над нею з усієї сили. Я думав, що ніколи не припиню кінчати; воно виривалося з мене стрімким потоком, немов із садового шланга. Коли я відірвався, у мене, здається, була ще сильніша ерекція, ніж тоді, коли я вперше застромив його у неї.

Ça c’est quelque chose, – сказала вона, обхопивши мій член рукою і ніжно його торкаючись. – Ти тямиш, як це робиться, хіба не так?

Ми підвелися, помились і заповзли назад у ліжко. Спершись на лікоть, я водив рукою по її тілу. Її очі сяяли, поки вона лежала, відкинувшись на спину, цілковито розслаблена, з розкинутими ногами, її плоть дрижала. Кілька хвилин ми нічого не говорили. Я запалив для неї сигарету, вклав її їй до рота і простягнувся на ліжку, задоволено дивлячись у стелю.

– Ми з тобою ще побачимось? – запитав я через деякий час.

– Це залежить від тебе, – сказала вона, глибоко затягуючись. Вона повернулась, щоб загасити сигарету, а тоді, посунувшись ближче, пильно дивлячись на мене, з посмішкою, але з серйозним виразом, промовила своїм низьким співучим голосом: «Послухай, мені потрібно з тобою серйозно поговорити. Я хочу попросити тебе про велику послугу… У мене проблеми, серйозні проблеми. Якщо я тебе попрошу, ти мені допоможеш?»

– Звісно ж, – сказав я. – Але яким чином?

– Я маю на увазі гроші, – сказала вона, тихо та просто. – Мені потрібно чимало… Мені просто необхідно їх роздобути. Не буду пояснювати навіщо. Просто повір мені на слово, гаразд?

Я простягнув руку і смикнув до себе штани, що лежали на стільці. Виловивши з кишені усі купюри та дріб’язок, я простягнув їх їй.

– Я віддаю тобі все, що маю, – сказав я. – Це все, що я можу зробити.

Примітки

1. Сірий. (фр.)
2. Темний блакитно-сірий колір, названий на честь англійського художника Вільяма Пейна (1760-1830), який використовував його у своїх акварелях.
3. Gay White Way (англ.) – дослівно “Веселий білий шлях”, назва театрального кварталу на Бродвеї в Нью-Йорку.
4. Нетактовність (фр.)
5. І що, він справді француз? (фр.)
6. Справжніше не буває. (фр.)
7. Як би це сказати? (фр.)
8. Досить, ми тут не одні. (фр.)
9. Ви б хотіли? (фр.)
10. Оце так штука. (фр.)