Свою «Нестерпну легкість буття» Кундера починає з медитації про ідею вічного повернення Ніцше. Світ, кожна мить якого повторювалася б до безкінечності, видається йому жахливим та важким, адже на нього тиснув би тягар страшної відповідальності, тоді як світ, що існує в невблаганній однині, на думку Кундери, був би сповнений легковажної чарівної легкості. Він накладав би на кожен наш вчинок поблажливу печать минущості. Врешті, запитує Кундера, чи й справді такою жахливою є тяжкість, а легкість – такою чарівно-безтурботною? Остаточної відповіді він не дає і весь його роман – це одна довга спроба наблизитись до неї.

Навіть не знаю, чому ці роздуми Кундери не давали мені спокою, коли о четвертій ранку я вийшов з «Сідо» і рушив бульваром Кліші до свого помешкання на Рю Лепік. Позаду була важка ніч, яка б і досі не закінчилась, якби Альбер не згодився мене підмінити. Я себе погано почував, напевне підчепив якусь заразу.

Врешті, – й далі нав’язливо думав я, хоча моє тіло нило, благаючи лиш про тепло постелі – Кундера мав рацію, хоча й не написав цього чорним по білому. Саме вічне повернення є легким, тоді як абсолютна минущість важка мов камінь. Віра в те, що твій вчинок, навіть найбільш безглуздий, як от моє самотнє крокування порожніми нічними вулицями, повторюватиметься вічно, і справді жахлива, однак переконаність у тому, що в цьому світі ми можемо зробити щось тільки один єдиний раз – ось де справжня нестерпність. Якщо світ від початку схоплений у лихому колесі вічного повернення, то будь-який твій вчинок вже не має сенсу, адже у ньому ти просто мимовільно повторюєш те, що робив уже нескінченну кількість разів і робитимеш згодом, до кінця часів. Світ же минущості, натомість, світ, де вчинки та речі існують лише в однині, де перші відбуваються тільки раз, а другі так само лиш раз народжуються, занепадають і зникають – наповнює кожну мить твого життя істинно пекельною відповідальністю. І ця відповідальність не знає пощади.

Дивні думки, думав я, як для 24-річного стриптизера, який нелегально гарує у клубі, куди вчащають переважно геї, а сам потаємно закоханий у мадам Дюваль, власницю закладу, мабуть тому, що несвідомо вона десь нагадує тобі матір, якої ти ніколи не знав. А ще сидиш на допомозі для безробітних і вечорами, коли ще рано йти на зміну, вдивляєшся у вікна в будинках навпроти в надії побачити хоч крихту «справжнього людського життя», яким воно уявлялося тобі у дитинстві. Якщо світ і справді нестерпно минущий, якщо над нами й дійсно висить тягар найважчої відповідальності (ніцшеанське das schwerste Gewicht), то в тебе поки добре виходило вдавати, що ти цього не помічаєш.

І потім, не вгавав голос у мене в голові, якщо вічне повернення – це реальність світу, в якому ми живемо, то чи означає це, що Кундера буде кожного разу переписувати свій геніальний твір знову і знову? І чи робитиме він це, повторюючи його слово в слово, а чи кожного разу писатиме хоч трохи, але інакше? І чи буде серед цих нескінченних «Нестерпних легкостей буття» та, де він врешті визнає, що Ніцше таки мав рацію?

Питання, питання, питання…

На Рю Дюрантен, біля кінотеару, я звернув у нічний супермаркет, щоб прихопити чогось поїсти. Крамниця була майже порожня. Бліде перенасте світло денних ламп оповивало довгі ряди яскравих брендованих упаковок якоюсь майже мертвотно-сюрреалістичною пеленою. Минущий чи вічний – це був мертвий світ, де такі як я купували нашпиговані канцерогенами напівфабрикати, щоб життя всередині нас тривало й далі.

Як завжди вночі працювала всього одна каса. Переді мною стояла тільки літня пані з елегантним зморшкуватим обличчям кінозірки 60-х, яка вперто не хотіла старіти (одному богу відомо, що вона робила тут о четвертій ранку з однією-єдиною пляшкою малинового йогурту і двома певне не зовсім свіжими круасанами) та десь сорокарічний бугай з дивними рудими вусами у чорній шкірянці і потертих джинсах, метрів під два зросту. За касою молода арабка, з тих, негарних: маленька на зріст, колючі, темні очі, чорне, аж вороне волосся, яке сходило ріденьким пушком ледь не до скул. Не знаю, скільки це вже тривало, але бугай явно виносив їй мозок, і з загальної втомлено-напруженої атмосфери було зрозуміло, що почалося це все ще задовго до моєї появи. Я так і не зрозумів, про що саме йшлося. Чи то йому пробили не той товар, чи не спрацював купон зі знижкою через невідповідну годину, чи ще якась маркетингова муть, внаслідок якої він вважав себе обдуреним. Всі намагання касирки якось зарадити справі ні до чого не призводили. Немов прийнявши ідею Ніцше надто буквально, бугай висловлював своє обурення знову і знову з нав’язливою невідворотністю вічного повернення, яке повториться не десь і колись, із кожним новим життям, а відбувалося тут і зараз, немов трек, який хтось ненароком поставив на репіт і пішов з дому.

Зловивши момент, я перезирнувся з касиркою. В її очах я не побачив ані безпорадності, ані тривоги, ані навіть обурення чи люті. На мене дивився темний, тупий і безпросвітний розпач, який з роками (а на вигляд їй було заледве 26-27) стужавів і затвердів до апатичної збайдужілості, немов приклеєна кимось під партою жувальна гумка, яку пізніше вже не віддереш, скільки не намагайся. Адже цей бугай, що ніяк не вгавав, не був чимось винятковим, випадковим психом, який, так трапилось, приперся в супермаркет саме цієї ночі, під час її зміни. Він існував для неї не тут і зараз, а уособлював собою все її сіре безпросвітне життя, яке мало нуль цілих нуль десятих шансу хоч якось змінитись на краще. Сартр давно помер, а нудота й досі вперто з нами – ось про що говорив, ні, не говорив – надривно кричав увесь її зморений вигляд, як німотно кричать десь на межі відчаю.

Хвилини минали, а вусань переді мною горланив і далі. Його низький гортанний голос курця зі стажем міг би роздратувати й мертвого, навіть якби того додатково нашпигували кінською дозою заспокійливого. Врешті літня старлетка здалася, відставила свій йогурт та круасани вбік, багатозначно стенула плечима і пішла, не мовивши й слова. Я вперто чекав, знуджено спершись однією рукою на знерухомлену конвеєрну стрічку каси. Істерична вистава тривала ще деякий час, але кінець кінцем втомився навіть бугай. Він обурено закинув куплене у паперовий пакет, різко схопив чек і, кинувши останній презирливий погляд на касирку, нарешті забрався геть.

Ми мовчали, поки вона пробивала мої товари. Здається обоє однаково розуміли, що слова тут нічим не зарадять. Навіть від пікання сканера в порожньому кондиціонованому приміщенні супермаркета, коли вона проводила черговий товар через касу, відгонило майже фізично відчутним розпачем, що пронизував, як от інколи пронизує неочікуваний спазм, і виростав між нами мов стіна, яка завадила б нам сказати хоч щось, навіть якби ми й наважились це зробити. Це розпач, про який не навчають у школах, і тут вже не важить, скільки книжок про екзистенціалізм ти прочитав або скільки сеансів у психоаналітика відвідав. Навкруги лютує війна, яка, якщо вірити Ніцше, повторюватиметься знову і знову, і тобі ніхто не давав права обирати, чи хочеш ти взяти в ній участь.

Дивні враження від цієї нервової ночі в Парижі. Мерехтіння мертвотно-блідого світла, яке нахабно зазирало тобі в обличчя, гулка землиста тиша супермаркета, невблаганне пікання сканера… Час тягнувся мов їдкий чорний отруйний мед… Здавалося, що секунди розрослися в хвилини, хвилини – в години, години – у вічності… Цілі сонмища нескінченного часу, від якого у моїй голові зароїлися міріади диких видінь: згорблене болотяне чудовисько, що стогне під землею у гарячій паруючій багнюці… безрукий, безногий чоловік, що згинає ґрати своїми зубами… мерзенна рептилія, обмащена нільським мулом, від якої не сховаєшся, як би ти не намагався… І змії, всюди повно змій, які чатують на тебе на кожному кроці, хоч ти про це й не здогадуєшся…

Нарешті пролунав останній біп. Я розплатився, як завжди кешем. Коли вже виходив, то ще раз поглянув їй у вічі, немов перепрошуючи за те, свідком чого мені довелось стати. Її зіниці на мить зблиснули і на обличчі промайнув блідий натяк на усмішку, але це не була усмішка вдячності за співчуття, яке я міг би їй виказати. Вона немов говорила: я приймаю ваші вибачення і не триматиму на вас зла. Але чому вибачався я і чому саме вона приймала вибачення? Я не знав відповіді. Але це було саме так.

Я вийшов на вулицю і вдихнув на повні груди теплого нічного повітря, щоб хоч якось прийти до тями. Коли звернув на Рю Берт, то помітив того самого бугая з супермаркету. Чоловік неквапливо плентався темним провулком, притиснувши пакет до грудей обома руками. Він рухався повільно та розслаблено, здавалося, що від нещодавнього роздратування не лишилося й сліду. Я прискорив крок. Він не міг не помітити моє наближення, адже мої кроки гулко відлунювали у безлюдному нічному провулку. Можливо він гадав, що я не проти маленької нічної пригоди. Ще в супермаркеті я помітив побіжний погляд, яким він окинув мене раз чи двічі. Відстань між нами все меншала. Я міцніше затиснув кастет, тримаючи руку в кишені. Правду кажучи, я гадав, що він знепритомніє від першого ж удару в потилицю, однак він захарчав і зробив спробу підвестися. Я з усієї сили зацідив йому ногою в обличчя. Він повалився на спину і на мить притих. Тоді я нахилися над ним і почав машинально знову і знову гатити кастетом в обличчя. Це теж було своєрідне вічне повернення, яке тривало в теперішньому. Я був немов одержимий і ніяк не міг спинитися, так наче мною рухала якась страшна невідпорна сила, і поки моя рука, до болю стиснувши в кулаці холодний шматок металу, раз за разом падала вниз, мене пронизало раптове усвідомлення – лише мить, але сповнена ґвалтовної незаперечної ясності, в якій не можна було сумніватися – що я вже колись робив це, до того ж робив незліченну кількість разів. Можливо все наше життя – це просто надривне гупання з усієї міці в обличчя огидного темного і чіпкого ворога, імені якого ми не знаємо, і нашу ненависть до якого неможливо пояснити, густа, кривава різанина, яка видає себе за погожий літній день на залитому сонцем зеленому газоні?…

Зупинився я лише тоді, коли його лице нагадувало криваве місиво з м’яса й потрощених на друзки кісток. Тоді я випрямився, розкрив ширінку й помочився на його закривавлене обличчя.

Хто б із тих двох не мав рації – думав я, – Кундера чи Ніцше,  сьогодні я засинатиму з радісним усвідомленням того, що в світі першого, де повернення є неможливим, цинічна минущість буття пробачить все, навіть цей мій учинок; якщо ж Ніцше таки не помилявся і весь світ – це просто поставлений на репіт довгий і нудний трек, який повторюється до безкінечності, то я знатиму, що це тупе і нахабне створіння до кінця всіх своїх нескінченних нікчемних життів помиратиме у темному провулку із розтрощеним, вкритим сечею обличчям, як це вже, напевне, й відбувалося незлічиму кількість разів до цього. Бо якщо повернення й справді вічне та абсолютне, то це значить, що повертатимуться не лише краса, відданість, щедрість, любов, але й кожна людська ницість, підлість, тупість, нахабство… Вони також будуть повторюватися раз за разом, від одного повернення до іншого, і нам у цій війні по-іншому просто не перемогти.

Тому десь в глибині я хотів, щоб це був все таки Ніцше.

Моє помешкання знаходилося просто за рогом. Буду сподіватися, що ніхто з сусідів ще не прокинувся… Треба змити з рук кров.

Переклад з французької.