Міжштатна автомагістарль номер десять, рухаємося на захід. Наразі ми в Ель-Пасо. Тренер Дюпрен говорить, що зможе кермувати до ранку. Попереду гладкий асфальт, але перед очима в мене стоїть Аманда, така, якою вона була в школі: невеликі груди, форма групи підтримки, каштанове волосся, зелені очі, ластовиння на носі. Вигони змінює пустельна місцевість, на якій ледь видно примарні фіолетові та жовтогарячі кольори. Далі – лише безмежна темінь, що лягає на рівнину. Не дивно, що деякі люди бояться відкритого простору.

– Ти бачив? – запитує тренер.

– Що?

Пляшкою текіли він окреслює дугу на лобовому склі.

– Усі зірки зникли. Темно, хоч око вийми.

Я висовую голову з вікна у гаряче повітря – і, так, він правий. Навколо нас немає нічого, окрім темряви, навіть неба не видно. Я знаю, що наближається гроза.

– Скоро дощ почнеться.

Він передає текілу.

– Звідки знаєш?

Торкаюся до шраму на підборідді.

– Зламана щелепа.

Метал в нижній щелепі тремтить від електромагнетизму, яким просякнуте повітря. У моє підборіддя зашита пластина у формі хреста, бо в чотирнадцять, сповнений віри у свої можливості, я намагався потрапити до футбольної команди. Це було сім років тому. Тренер тоді ще готував до змагань команду “Тореадорів” в Порт-Артурі. Мені так і не вдалося пройти відбір, але ходив я на багато матчів. Я був хлопчиком, що тихо собі сидів і силкувався побачити з-за галасливих дядьків, як на полі скаче група підтримки в червоно-синій формі. Моя улюблениця – дочка тренера Дюпрена, Аманда. У неї шкіра кольору меду. Вона закриває очі, коли посміхається. І їй не однаково, який там рахунок. Вона слідкувала за грою в той час, як інші дівчата з групи підтримки крутили волосся чи обговорювали, що б одягти на вечірку після матчу.

– Як ти й казав.

Після цих слів тренера задумуюся, чи не розмірковував я вголос. Він киває на лобове скло, на яке падає дощ. Я вже звик, що міркую вголос, особливо знаходячись у машині. Я й досі працюю на контору в Порт-Артурі, що піклується екологією. Цілими днями їжджу з папкою, записуючи дані про рівень фосфору та аміаку в водоймах. А ще контролюю, щоб фермери не удобрювали землі курячим послідом. Увечері мене можна зустріти в “Петро Боул” або “Чиліз”, де намагаюся пригостити випивкою учительок молодших класів та секретарок. На роботі я їжджу сам впродовж п’яти-семи годин, і тоді починаю говорити з собою, перетворюючи спостереження в історії. Рільке писав: “Люби свою самотність, адже бути самотнім – це важко”. Я нагадую собі, що не слід розмірковувати вголос.

Дощ посилюється, і до того, як дістатися Лас-Крусеса, злива розходиться на повну, ховаючи дорогу за водяною завісою. Метал ниє в щелепі. Від двірників мало толку, примружуючись, тренер нахиляється вперед до скла. Він дістає пігулку з коричневої пластикової пляшечки.

– Досить пізно.

Він ковтає пігулку. Ми звертаємо на обочину й зупиняємося, дощ барабанить по машині. Тренер схиляється до вікна й натягає кепку на очі. Він уже не тренує команди, проте отримує щедрі виплати від школи в Порт-Артурі, а ще має почесне звання координатора з атлетики. Ось що можна отримати в Східному Техасі за вісім чемпіонатів по округу та три по штату. Дивлюся, як він розмірено дихає. Дощ заливає вікна потоками, а я намагаюся порівняти цього чоловіка, що спокійно спить, з тим розлюченим командиром, чиє кам’яне обличчя я бачив в коридорах та на бокових лініях ігрового поля. Намагаюся зрозуміти, як він став таким, як зараз. Роблю це через те, що маю постійну звичку встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, знаходити історії, і проводжу досить багато часу, копаючись в минулому, ніби всі відповіді там. У мене такий вік, що ходиш колами і приймаєш за чисту монету слова поетів та знаменитостей. Чотири роки тому я закінчив школу, живу в будинку, що залишила мені бабуся, і я не припиню шукати відповіді доти, доки ми з тренером не дістанемося до Лос-Анджелеса.

Притуляюся щокою до вікна, бо його прохолода заспокоює тремтіння в щелепі. Тренер починає хропіти.

Я був там того дня, коли вона поїхала. Косив газони. І в ту неділю працював у дворі поряд із домом тренера Дюпрена. Червоний “Шевроле Блейзер” стояв біля їх дому. Четверо хлопців, яких знав зі школи, сиділи в машині. Багажник осів від коробок, сумок та серферської дошки. Школа закінчилася, вони переїжджали до Каліфорнії. Тренер Дюпрен спостерігав з тераси і не махав вслід машині, коли та почала від’їжджати.

Хтось, це вже зараз ми розуміємо, мав тоді зупинити цей “Шевроле”. Не секрет, що зараз вона знімається в порнофільмах під псевдонімом Менді Лерок. Я бачив лише один.

Блискавка спалахує, освітлюючи моє відображення у мокрому вікні, і я розумію, що розповідаю не одну історію. Їх дві. У першій сиджу поряд з тренером Дюпреном в машині. Ми їдемо до Лос-Анджелеса, аби викрасти його дочку.

У другій історії, тій, що відбивається у склі, я підліток на ім’я Боббі, який живе на пустих просторах пасовиськ з двома поколіннями жінок, мамою і мамою мами. Цей хлопчик спить у кімнаті без кондиціонера й косить газони, аби щось заробити. Він займається спортом, бігає крос. Оцінки в нього хороші. А ще він знову і знову малює одну й ту саму картину з різних кутів зору у своїх блокнотах: есмінець відкриває зустрічний вогонь по узбережжю Південного В’єтнаму.

Що сполучає ці дві історії, так це Аманда Дюпрен. Вона – їх причинний зв’язок. Ми працювали разом в лабораторії на початку середньої школи. Урок біології був одразу після ланчу. Мій шлунок не витримував вигляду нутрощів, тому Аманда сама робила розтин. Я намагався порятуватися від запаху аміаку та формальдегіду і нюхав її волосся та шию – ті пахли шампунем, лосьйоном, потом. По п’ятницях вона була в формі групи підтримки. Багато з тих довгих днів полегшувалися тим, що я спостерігав, як сонячне світло рухалося по ногах Аманди з першої до другої години дня. Це та дівчина, яку я завжди шукав.

Пізніше я шукатиму інше. Зроблю це, коли повернемося додому, звернуся в Х’юстонську компанію з розшуку людей. Вона називається “Возз’єднання”, і беруть там триста доларів, через два місяці надаючи результати. Їх звіт приходить поштою у великому білому конверті з логотипом компанії: на двох долонях зображено троє людей, що підставляють руки сяючому жовтому сонцю.

Але поки що за межами Лас-Крусеса здається, ніби ми припаркувалися під водоспадом. Тренер хропе. Треба було взяти з собою щось почитати. Цей затишок, знайоме усамітнення, з яким я мав справу на роботі. Їм ланч в машині й читаю, скажімо, книгу Сент-Екзюпері про пілотів у пустелі. Згодом їду ґрунтовками, що тягнуться милями, і не зустрічаю жодного будинку, лише зарості спартини в тумані та зернові поля маячать на горизонті. Перевіряю підземні води на наявність аміаку та цвілі, повертаю голову до пустого пасажирського місця біля мене, розповідаю історії.

Сільська місцевість грає розжареними кольорами. Місцевість виглядає так, ніби її підірвали вибухівкою. Ми зупинилися на стоянці в Тусоні, аби привести себе до ладу. Я все запам’ятовую за рекламними буклетами, які ми підбираємо. Кактуси і чагарники. Полин. Лутига. Усі хмари скупчуються над вершиною Марікопських гір, нагадуючи вулкан. У Тебі ми вирішили зловити рибу на вечерю. Полудень. Вузенька притока річки Хіли відділилася й тече між високою зеленою луговою травою.

Тренер риється в кузові, шукаючи брезент та риболовні снасті.

– Умієш закидати вудочку?

– Ні, я не тямлю в рибалці.

– Серйозно, чи що?

– Ну так.

– Добре, що ти знаєш?

– Нічого.

– Здається, в мене тут є вудочка з закритою шпулькою. Як взагалі можна вирости в Порт-Артурі і не навчитися рибалити?

Я стенаю плечима, а тренер хитає головою, шукаючи вудочку. Що я маю відповісти? Розказати про те, як ріс і чув хлопчачі рибацькі історійки? Їх слова були абракадаброю для мене: грузило, гачок, поплавок.

Трава висока й м’яка. Річка плюскає й виблискує.

Тренер знаходить вудочку.

– Я намотаю тобі ліску.

Він показує, як причепити грузило. Демонструє, як найкраще прилаштувати неонову гумову саламандру для наживки. З автоматичною котушкою легко рибалити. Я змахую зап’ястям – і саламандра летить, залишаючи за собою мерехтливий хвіст світла. І ось ми вдвох, тренер Андре Дюпрен і я, Роберт Корресі, здається, незаконно рибалимо між юками й кольоровим камінням. Я слідкую за зап’ястями тренера, за тим, як його руки змотують ліску, коли щось клює, і повторюю його рухи.

Будь-який тренер скаже вам, що наслідувати й повторювати – це основи навчання. Проте що ти можеш наслідувати, якщо ти хлопчик, який впродовж сімнадцяти років прокидається в кімнатах, де не продихнеш за парфумами та пудрою? Скажімо, наприклад, тобі потрібно вішати свій одяг на шворку, і щоразу він губиться між ліфами та трусиками, усіма цими маленькими мереживними маминими та здоровезними, наче парус, бабусиними речами. Скажімо, деякі речі завжди лишаються десь поряд: вологі панчохи, червоні сліди помади, тампони. Ти безліч разів обпікаєшся об плойки, які забули вимкнути.

Більшість часу ти нервуєш, сам не знаючи чого. Урок біології – найбільша втіха. Чекаєш автобус після школи; дівчата з групи підтримки спостерігають за спортсменами; доладні здоровані роблять вправи на випаленому полі.

Навесні, коли мені було чотирнадцять і коли минуло два тижні, як прочитав “У наш час” Хемінгуея, я намагався потрапити до футбольної команди, а Ерік Демпсі зламав мені щелепу. Наступної осені мати Аманди померла.

Я так задумався, що вудочка ледь не вилетіла з рук.

– Воу, воу, – говорю, і тренер допомагає впіймати її, смикає на себе, скручує котушку.

Вудочка мелькає в повітрі, зачіпає воду, зупиняється. Він натягує її, шматок саламандри повертається до нас. Тренер тримає гачок.

– Рибина відхопила шматок. Коли відчуєш посмикування, крути, підчіпляй на гачок. Дотягуй. Хай тріпається і сильніше сідає.

Тренер чіпляє іншу саламандру та повертається на попереднє місце п’ятдесятьма футами далі. Посмикування вудочки підбадьорює мене. Впродовж усього вечора я тримаю вудочку і посміхаюся, ніби дурень. Тренер ловить дві форелі, з мого гачка зриваються також дві.

Ми смажимо рибу на вогні, який розводить тренер. Він знайшов пляшку гострого соусу десь під мотлохом у машині. Сонце вже майже сіло. Дев’ята вечора. Блакитні відтінки.

– Гарно пахне, – кажу.

– Непогано вийшло.

Тренер дістає нову пінту текіли. Риба на вогні стріляє й потріскує.

– Ну що ж, – каже тренер, – думаю, нам варто зараз обміркувати, як ми це зробимо.

Киваю. Від вогню наші обличчя стали жовтогарячими й тремтливими.

Що у нас є, так це адреса, переписана  моєї відеокасети. Адреса належить компанії “Американ Екстазі”, яка знімає фільми з Амандою. Почнемо з цього. Знайдемо її.

Тренер вкрав хлороформ з кабінету хімії. Він говорить, що згодом найме гіпнотизера. Вочевидь, в далеких семидесятих, коли тренер ще був молодим, багато людей користувалося подібними послугами, і він справді вірить в цю затію.

Ми сидимо біля напівзгаслого вогнища і розпиваємо другу пінту текіли. Я не звик вживати такий міцний алкоголь. Зазвичай п’ю пиво “Хейнекен”, намагаючись зав’язати розмову з секретарками під гуркіт боулінгових шарів у “Петро Боул”.

– Звідки беруться ці пляшки? – питаю.

– Закупився перед поїздкою.

Тренер запалює сигарету. На ньому хороші ковбойські чоботи з бордової шкіри та джинсова сорочка, яку він придбав, коли був худішим. Він не полисів, волосся має світле, коротко стрижене. Передає мені пляшку.

– Ти казав, що твій батько був військовим, так?

– Служив на флоті.

Відпиваю текіли.

– А я керував реактивними літаками, ну ти знаєш.

– Знаю.

Затягується пауза.

– Так а що з ним сталося? – запитує тренер.

– Есмінець “Маллінікс”. Відстрілювався у битві за Куангчі. Батько був чиф-петті офіцером. Ніколи не бачив його.

У цю історію я вірив більшу частину життя, і навіть зараз зручно було нею користуватися.

– Тревіс Корресі був один з п’яти зниклих.

– От же ж трясця, – задумливо промовляє тренер, перехиляючи пляшку.

Лише п’ять місяців тому моя бабуся, помираючи від раку шлунку, сказала, що Тревіс Корресі ніколи не служив на есмінцеві “Маллінікс”. Він був моряком торгового флоту, зупинився в Порт-Артурі на тиждень в 1973 році. У той час моїй матері було п’ятнадцять. Вони сходили на побачення лише раз.

Тренер струшує попіл над вогнищем. Очі виблискують між павутинням зморшок, і мені уявляються події, від яких з’явилася кожна з них: служба у В’єтнамі, тренування команди “Тореадорів” у Порт-Артурі впродовж п’ятнадцяти років, його дружину Маргариту забирає енцефаліт, його єдину доньку забирає штат Каліфорнія. Шкіра під його очима – каталог закарбованих розчарувань. Він приймає вікодин кожні кілька годин. Думаю, йому було б легше, народись у нього син.

Ми знову починаємо обговорювати той день, коли я зламав щелепу.

– Я пам’ятаю це, – каже тренер. – Це ж ти був? – він усміхається. – Хлопче, це тобі зарядив Демпсі, ага?

Я переводжу розмову на Аманду. Починаємо пити швидше.

Його сигарета тремтить, затиснута губами.

– Ти знаєш, у ній жила справжня радість. Так Меггі говорила, – він глибоко затягується і видихає, – вона говорила, що Аманда – щасливе дитя.

– Вона завжди була в хорошому настрої, – киваю.

– Ну, – він морщиться, – у неї був непростий характер. Їй все потрібно було робити по-своєму.

Пальцями тренер ніби кришить щось. Наше вогнище повільно тліє, червоний жар помирає. Ми мовчимо, доки тренер не видихає дим і каже з усмішкою:

– Ніякий же суд не змусить нас визнати свою провину.

– Ніякий.

Пам’ятаю, як казав це ж саме два дні тому при розмові, через яку все це й почалося. Кожен із нас двох самотньо випивав у “Петро Боул”, і я побачив, як високий хлопчина у куртці листоноші відділився від групи підлітків і наблизився до тренера, що сидів у глибині бару. Ці хлопчаки давилися від сміху й спостерігали, як їх друг щось запитує в тренера. Він схопив того малого за горлянку й перекинув через стіл. Я відтягнув тренера, а він брикався, аж доки я не сказав йому на вухо: “Тренере. Тренере. Я також любив її”. Усе закінчилося тим, що ми взяли пляшку і сіли в його машину згадувати про Аманду.

Голова тренера схиляється. Руки падають на коліна, він зітхає.

– Так коли ви там на побачення ходили, кажеш?

– Ми не ходили. Ми були просто друзями.

Він киває і, спираючись на колесо автомобіля, підіймається. Відкриває задні двері й влазить досередини; метал скрипить, мотлох всередині торохтить. Кричить звідти:

– Агов, а це однаково вважається викраденням людини, якщо навіть не просити викупу?

– Так.

Ще трохи чутно гуркіт, а згодом – розмірене хропіння. Ворушу жар палицею. Хочеться вірити, що ми все робимо правильно, що ця дівчина на заході країни лишилася тією самою, яку знав зі школи. І єдине, що зараз потрібно, нагади їй, хто вона така. Рільке говорив: “Відроджуй почуття, занурені в далеке минуле”. Лише згодом я зрозумію, що це погана порада, адже пам’ять можна сприймати по-різному. Лише згодом мені дійде, що синаптичні поля, де міститься пам’ять, є тими ж місцями, де живуть пристрасть та бажання, і часом пам’ять – це рушійна сила таких почуттів.

Проте навіть зараз, сидячи біля холонучого попелу нашого вогнища, я не довіряю своїм прагненням. Це одна з моїх основних рис, і головним чином вона сидить в моїй зламаній щелепі – маленький металевий хрест в підборідді нагадує, що те, чого мені хочеться, і те, на що дається право, як правило, дві різні речі. Аби зрозуміти, про що мова, уявіть мене в чотирнадцятирічному віці: п’ять футів росту, сто тридцять фунтів ваги, у завеликих спортивних наплічних щитках і шоломі, який можна скинути, навіть не розстібаючи.

Квітневе сонце осяює футбольне поле. Група підтримки сидить на трибуні, обговорюючи всіх на світі й ховаючи сигарети. Я нервово пожовую капу. Я тоді саме читав про Ніка Адамса, персонажа Хемінгуея, який пішов на війну, і там його поранили. Ловлю на собі несмішливі погляди, знаючи, що маю власний характер, уявляю теорії про біль та честь. Коли ми вирішуємо захоплювати супротивника, я першим викликаюся добровольцем.

Тренер Дюпрен ставить мене проти напівзахисника Еріка Демпсі, старшокласника ростом шість з чимось футів. Це жорстоко. Але тоді я собі думаю: “Тренер ставиться до мене серйозно. Дає шанс”.

Після свистка тренер подає м’яч Еріку. У мене немає сумнівів. Переміщую центр тяжіння вниз і розправляю спину, втягую голову в плечі, дивлюся вгору. Не схиляюся і не хапаю супротивника за коліна.

Різкий спалах – і я практично чую, як щось зламалося. Перед очима стає червоно, шокуючий біль. Скручуюся на землі, сонце б’є в очі, в роті трава, теплий смак міді, грязюка. Перед тим, як відключитися, мигцем бачу дівчат на трибунах – маленькі кольорові цяточки в один ряд.

І в двадцять один мені здається, що урок тренера полягав у тому, що варто обмежувати свої бажання, бо мучитимешся, аж доки не отримаєш в щелепу. Отой тремтливий металевий хрестик бруднить мої очікування страхом.

Стріляю очима в темряві. Колода, місяць, шум вітру на скелі. Над тренером плаває звук “х-р-р-р”. Цей звук лунає ехом у вухах: кеглі зі стукотом падають, артилерія б’є по палубі есмінця. Щелепа спить. Дощу немає.

Телефонні стовпи нагадують хрести проти сонця. Здоровезний знак сповіщає: “Вітаємо в Каліфорнії”. Голова тренера падає і підіймається. Гадаю, він знову прийняв вікодин.

– Північніше я ще не бував, – кажу.

Тренер мовчки затуманено дивиться на дорогу. Він крутить радіо й знаходить Мерла Хаггарда, що співає “Мама намагалася”. У той день, коли померла мама Аманди, дівчину викликали по динаміку з уроку історії. По тому, як вона збирала книжки, я зрозумів: вона чекала цього. Я бачив з вікна, як вона йде, хотів дотягнутися, коли та перетинала цементну доріжку. Її сум здавався таким справжнім, таким близьким.

У Сан-Дієго звертаємо на північ по трасі номер п’ятнадцять. Ми виїжджаємо на естакаду зі знаками: слогани й чисті основні кольори. Нас оточує купа авто. Цікаво, моя мати аж сюди доїжджала? Перша її листівка надійшла з Невади. Всього було п’ять листівок, я їх тримав у взуттєвій коробці на поличці шафи. Уявіть, одного дня, тоді, коли закінчуєш школу, приходиш собі додому й розумієш: твоя мама щезла. Бабуся пояснила, що матері не буде певний час. Її загадкова записка починалася з “Ось тепер тобі сімнадцять” і говорила, що кожна людина “повинна слідувати велінням свого серця”. Вона дзвонила раз на тиждень впродовж наступних двох місяців.

Більше я не дивлюся на листівки. І не відкриваю коробку.

Машини відтісняють нас, і ми з’їжджаємо вбік, рухаючись вище на бетонний підйом. Під нами кругом паркувальні місця, наче летимо над містом, що повністю складається з парковок. Повітря перетворюється на сяючий морок, на знебарвлений туман. Здоровезні будівлі щезають у цій імлі. Щось горить, пахне затхлим і гнилим.

Тренер морщить обличчя:

– Ох і смердить же.

Його слова звучать нечітко. “Вольво” сигналить, бо ми переїхали не на ту смугу. У лютому, коли я ще навчався у середній школі, розказували одну історію в роздягальні футбольної команди. Говорили, що Аманда наче здуріла. Вона їхала з баскетбольних змагань у автобусі команди, і сталося щось божевільне.

Хлопці почали підвивати й реготати. Я квапливо одягнувся, намагаючись у це не вірити.

Машина пронизливо завищала. Тренер різко в’їхав на парковку.

– Треба зрозуміти, де ми втрясці знаходимося.

Його зіниці плавають в кривавій темряві.

– Ти… Ти поведи машину.

Я тону в кріслі водія. Мотор реве, тренер навалюється на вікно. Тримаючи руки на рулі, відчуваю себе оновленим і чогось вартим. Ось що ми бачимо перед очима: бетонні резервуари, навкруги асфальт, розжарене повітря. Мексиканці. Люди носять окуляри й здаються схожими на комах. Кіоски й білборди – на них зображена бронзова мускулиста плоть, ложбинка на грудях. Дивлюся на свої слабкі бліді біцепси.

Колись я бачив, як Аманда перетинала затоплене водою футбольне поле, бризкаючи босими ногами. Я вирішив почати програму качання м’язів тривалістю в рік. Мотиваційні записи ще й досі розкидані по моєму будинку: “Дріб’язок священного обов’язку рятує тебе від сильного страху”. “Будь-який біль – результат бажання”. “Люди самі обирають, наскільки щасливими їм бути”. Після Лос-Анджелеса я колись викину ці записи. Вони шарудітимуть, коли топтатиму їх, ноги гепатимуть по дерев’яній підлозі будинку.

На заправці тренер чекає в машині, доки іранець допоможе мені розібратися з картою. Індекс 91411 належить так званій “долині”. Треба їхати далі на захід. Тренер заковтує дві таблетки вікодину. Вулиці й тротуари пашіють жаром, наче сковороди.

“Американ Екстазі” виявляється частиною торгового центру у долині Сан-Фернандо. Назва компанії написана простими червоними літерами на темному склі дверей. Вони тоновані, через це неможливо побачити, що там всередині. Кілька машин на парковці. Сутеніє. На дальньому кінці торгового центру видніється виступ, на ньому вивіска мережевого ресторану “Т.Г.І. Фрайдіз”. Тренер визирає з вікна. Нігтями однієї руки він стукає по дверях, а іншою потирає коричневу пляшечку хлороформу. Він не мовив жодного слова з того часу, як я запитував дорогу на заправці.

– Чого б вам не лишитися тут? Дозвольте, я сам піду розвідаю, що до чого, – кажу.

Він вивалюється назовні з опущеною головою.

– Я зайду.

– Тренере, ось дивіться: я поговорю з ними, вигадаю історію. Довіртеся, у мене ніби як назрів план.

Прошу його водійські права і знову говорю довіритися мені. Лишаю його, він спирається на машину.

Всередині кімната вистелена килимовим покриттям кольору лайму, притоптаним і пропаленим сигаретами. Невиразно пахне спиртом і вазеліном. Двері за стійкою реєстрації зачинені. На стінах плакати “Хрещеної доньки 2” та “Назад у мабутнє”, а на одному Менді Лерок стоїть в прозорому плащеві під парасолею – це “Жінка під дощем 5: око грози”. У Аманди штучні груди. Реєстраторка, літня жінка з перепеченою оранжевою шкірою, ніби паперовою, вітається зі мною. На ній розкосі окуляри.

– Я якось можу вам допомогти?

Посміхаючись, показую водійські права.

– Ми обоє з Порт-Артура, це в Техасі. Ми проїхали дуже-дуже довгий шлях.

– То що ви хочете?

– Бачите ось того чоловіка надворі?

За вікном тренер важко обпирається на авто, пускаючи клуби диму.

– Його дочка – акторка.

Вказую на плакат “Жінки під дощем”.

– Її насправді звати Аманда Дюпрен. Вона з Техасу. Ми її шукаємо.

– Перепрошую, але нам не дозволяється…

– Мем, нам не потрібні проблеми. Але… Але справа в тому… Він помирає. Він помирає і просто хоче побачити єдину доньку перед смертю.

Вона дивиться повз мене за вікно. Теренер на парковці зігнувся. Згорбив спину й кашляє в кулак, дим огортає його і розчиняє в сутінках. Він справді виглядає дуже хворим.

– Ми намагаємося знайти її. Оце й все. Ми нікому не хочемо завдати клопоту.

Вона чогось пошепки запитує:

– А що в нього?

– Га?

– Чим він хворий?

– Рак шлунку.

– О Господи.

Вона закриває рота рукою.

– Почекайте хвилиночку, добре? Зараз повернуся.

Вона бере водійські права і йде до кімнати позаду, нешироко розкриваючи двері, аби лише протиснутися. Швидко повертається.

– Сер, зайдіть сюди.

Серце підскакує, але за дверима виявляється ще одна стійка з молодим чоловіком. На столі лежить перекинутий пакет з “Макдональдса” і розсипана картопля фрі.

Його обличчя усіяне вуграми. Пильно дивиться на права.

– Ви серйозно? – запитує хлопець, облизуючи кінчики пальців.

Реєстраторка заламує руки, стоячи в дверях.

Розповідаю історію про хворобу тренера, водячи очима по купах відеокасет на столі. Пояснюю, як важко було довезти сюди літнього чоловіка з Порт-Артура. Поки я розпинаюся, хлопець жує картоплю. Коли закінчую, він просить наш контактний номер і говорить, що може передати Аманді повідомлення від нас. Це максимум, що можна зробити. Каже, йому жаль. Їм не дозволяється роздавати адреси, тим більше членам родини.

Реєстраторка зупиняє мене біля вхідних дверей. Всовує жовтий папірець.

– Ви не знаєте, звідки він у вас взявся, – каже й гладить мене по руці.

На папірці написана адреса.

Тренер киває і падає на сидіння. Доки ми знову їдемо, він пильно дивиться на хлороформ і примовляє:

– Я не впевнений. Я не впевнений на рахунок цього.

За дві години ми знаходимо потрібну адресу.

Будинок стилізований під ранчо і знаходиться в Ван-Найсі. Карликові й безлисті пальми з зубчастою корою, папороть. Біля будинку припаркований жовтий “Корвет”. Вікно з виступом кидає бліде лимонне світло трьома прямокутниками на доглянутий зелений газон. Поряд стоять схожі будинки. Повітря тепле. Ми паркуємося і виключаємо фари.

– І що ви збираєтеся робити? – питаю тренера..

Він повільно повертає відкинуту назад голову:

– Повернутися додому.

– Та ну. Ми йдемо до будинку? Чи чекатимемо, доки вона вийде?

Його очі схожі на блискучі цятки, поглинуті зморшками та складками.

– Тренере?

Він закриває очі. Тяжко дихає.

– Сходи подивися.

– Я?

– Сходи.

Він робить пляшечкою хлороформу жест, який може означати запевнення.

На терасі темно, лише дверний дзвінок випромінює тьмяне рожеве світло. Підходжу, на фоні темноти між вікнами ця цятка нагадує світло в кінці тунелю.

Я побачу її зелені очі й посмішку, з якою вона завжди зажмурювалася. Пам’ятаю, як її обличчя заливало тремтливе світло пальника Бунзена в лабораторії. Її сміх вибухав, наче конфеті. Колись я бачив, як вона вдарила по руці Джуніора Вендела, коли той доторкнувся до її спідниці, і я відчув самотність дівчинки-підлітка. Відчув те, як її думки сповнювало бажання – клубок емоцій, що постійно виринав на поверхню, перемагаючи її, несучи через проорані провінційні поля, повз торгові центри й акри польових трав, кидаючи на задні сидіння й кузови автомобілів.

Я стукаю. А по тім ще раз.

– Хто там? – лунає з-за важких дерев’яних дверей.

– Це Аманда Дюпрен?

– Хто там? – повторює голос.

– Е-е-е… Роберт Корресі. З Порт-Артура.

На терасі спалахує світло й засліплює мене. Відеокасета, яка в мене була, називалася “Гараж диявола”. Запис сніжив. Головній героїні треба поремонтувати машину, але в неї немає грошей.

Двері відчиняються на ширину ланцюжка, собачий чорний ніс обнюхує шпарину. Пара жіночих карих очей, налитих кров’ю, ковзають по мені поглядом. Двері зачиняються, чутно йорзання чимось металевим .

За мить двері широко розчахуються, і я задумуюся про свій зовнішній вигляд. А тоді згадую, що в мене більше немає вугрів і зачіска краще за ту, що була в школі. У неї засмагла шкіра, червонясте волосся, заколене назад. Вона тримає здорового коричневого ротвейлера за нашийник. Світло зсередини підсвічує її силует, роблячи блакитний халат майже прозорим. Голос схожий, але жорсткіший, глибший.

– Я знаю тебе.

Вона виступає зі світла, робиться однорідною, зникаючи з того місця, де ще й досі бачу її образ. Брови вищипані чіткими лініями, щоки й груди сяють від лосьйону. Пильно дивиться, на очах червоні прожилки. Схиляє голову.

– Я знаю тебе. Роберт. Зі школи? Ми працювали разом в лабораторії, так?

Пес скавучить, і вона присідає, щоб почухати йому за вухами.

– Тихенько, Піте.

Вона підіймає очі.

– Боббі? Боббі Корресі?

– Роберт. Ніхто мене більше не називає Боббі.

– Що ти тут робиш?

– Хотів побачити тебе. Ми для цього приїхали.

Вона кидає оком через моє плече.

– Ми – це хто?

– Я і твій батько. Він тут. Ми приїхали, щоб побачити тебе.

– Що-що?

Аманда минає мене, і я бачу тренера, що стоїть в темряві за своєю машиною. Видно лише обриси. Вона гнівно вказує в його напрямку.

– Для чого ти притягнув його сюди? Що ви хочете? Ану вези його геть звідси!

Не встиг я щось відповісти, як якийсь чоловік вийшов на терасу. Приблизно мого зросту, але накачаний і засмаглий.

На ньому біла майка, спортивні штани і купа кілець у вухах. Коротке сяюче волосся стоїть торчма. Обіймає Аманду за талію і пильно дивиться на мене:

– Що тут відбувається, маленька?

Не звертаючи на нього особливої уваги, та каже:

– Нічого.

А потім запитує мене:

– Для чого ти привіз його сюди?

Вона кричить через моє плече тренерові:

– Отам і залишайся! Не смій наближатися до мого будинку!

Пес продовжує скакати, душачи себе своїм же нашийником, підгавкуючи розлюченому голосу господарки. Чоловік поряд з нею переводить погляд з мене на тренера, а потім знову на мене. Між іншим я похмуро зауважую, як солодко вона пахне.

Вона дивиться на мене, ніби звинувачує:

– Ну що?

– Амандо, можна з тобою поговорити? Будь ласка, хоча б хвильку. Ми справді довго їхали. Я просто хочу поговорити.

Її очі підозріло звужуються, а в цей час пес обнюхує мій пах.

– Прошу тебе.

Вона важко видихає:

– Почекай.

А тоді закриває двері й лишає мене стояти в конусі світла на терасі. Зсередини чути приглушені голоси. Сигаретний дим тренера підіймається від машини, ніби привид тюльпана.

Коли двері знову відкриваються, Аманда вказує на батька.

– Йому входити не можна. Хай залишається зовні.

Чоловік позаду неї виходить з будинку і, минаючи нас, сильно зачіпає моє плече.

– Тоні теж тут почекає.

Чоловік стає позаду, складаючи руки на грудях.

Вона разом із псом пропускають мене, і я входжу до фойє з екібаною, що стоїть на симпатичному мармуровому столику. Розсіяне світло, запах ароматичних паличок, жасминових, мабуть. У вітальні, оформленій в коричневих тонах, мерехтить блакитний екран телевізора. На дивані безліч подушок. Бордові стіни, на картинах зображені пейзажі. Чимось пахне з кухні. Аманда прикручує звук телевізора.

Аманда запрошує сісти на диван і сідає сама, підігнувши під себе обидві ноги й вкривши їх халатом. Пес Піт лежить на подушці між нами. Відчуваю, як тисне в грудях. Її губи ніби вжалили бджоли, схоже, це колаген чи щось подібне. Груди під халатом здаються занадто круглими й твердими. Очі в неї карі.

– Ну що ж, – каже вона, – у тебе п’ять хвилин.

– Ми просто… Тобто я просто прийшов сюди, аби допомогти. Ми хочемо забрати тебе додому.

Вона пускає під лоб очі й сміється.

– А, ну так, точно. Просто чудово.

– Послухай…

– Ні, ти послухай. Ти що, збираєшся мене судити? Привіз сюди мого батька, і що тепер?

Аманда тре ніс і швидко продовжує. Не дивлячись на те, що тут прохолодно, струмочки поту перетнають лінії її брів.

– Що ти взагалі про мене знаєш? Ми типу як разом працювали на уроці в дев’ятому класі? То ти собі думаєш, що багато про мене знаєш, так?

Під очима в неї важкі сірі мішки. Не можу не дивитися в її очі.

– Ти зараз носиш лінзи?

– Ні.

Питання збиває її.

– Послухай, – вона обводить рукою кімнату, – Я справді виглядаю як людина, якій потрібна допомога? – чухає пса. – Я не приймаю наркотики вже майже рік.

Дивиться на свої нігті, пофарбовані фіолетовим. На щиколотці татуювання надпису, виконаного клинописом.

– Я не знімаюся в порно уже чотири місяці. Не думаю, що буду продовжувати. Мабуть. Мені вже надходили пропозиції знятися на телебаченні і все таке.

Смикає себе за волосся і щось струшує з подушки. Пам’ятаю, як вона й раніше смикала себе за волосся. Завжди так робила. Лише це я впізнаю в ній.

– Але ж не можна сказати, що ти щаслива. Ти варта більшого…

Аманда здіймає руки вгору:

– Ну от. Ось про це я й казала. Прийшов сюди, і що? Розказуєш тут мені, що тобі не подобається, як я проживаю власне життя.

– Ну перестань…

– Ні. Це ти перестань. Серйозно, Боббі. У мене для тебе новини. Світ не обмежується Порт-Артуром в Техасі. Розумієш? Світ значно більший. Те, як я живу, тебе не стосується, і тим більше не стосується отого придурка знадвору.

– Тоні?

Вона саркастично супить брови.

– Мого батька, – тре носа. – Це моє життя. Моє. Ти про своє життя турбуйся, добре? Я тобі розказую, як треба жити? Ти чим займаєшся, до речі?

На хвильку сумніваюся, чи відповідати.

– Працюю на організацію, що дбає про екологію. Перевіряю стан підземних вод.

Вона сплескує в долоні.

– Ого. Класно. Ніколи з міста не виїжджав, ага? І в коледжі не вчився, правильно?

– Не знаю, ще не вчився, але…

Вона спирає голову на одну руку й сміється.

– Повірити не можу, що ви справді приїхали аж сюди. Повірити не можу, що ти взяв мого батька з собою, – пильно дивиться на мене, – І вистачило ж у тебе нервів.

Дивлюся на картини, розвішані по стінах, там зображені мирні пейзажі й безлюдні берегові лінії. Єдине, про що можу думати, це те, як переконати її своїми спогадами.

– Колись я бачив тебе. У старших класах. Здається, в тебе тоді не було уроку. Почався дощ, і знаєш, я сидів і чекав, коли пролунає дзвоник. Було нудно, небо стало якогось дивного сірого кольору, ясне, але без блакиті. Хотілося піти додому.

Вона колупає нігті. Дивлюся на ландшафти і говорю:

– Я визирнув з вікна і побачив тебе. Ти йшла через футбольне поле у своїй формі групи підтримки, зняла взуття, нікуди не поспішаючи, почала хлюпати ногами. Мені було видно маленькі бризки. Ти крутилася. Дивилася на небо. І, спостерігаючи через скло, я губив твій силует в сонячному світлі. Знаєш, як то буває сонце засліплює скло? Ти вийшла зі світла, бризкаючи водою, у своїй цій спідничці. Ти виглядала страх якою збентеженою. І справа не в тому, що ти була гарною, так, ти була, але це інше.

Усе, накопичене за роки, перетворилося в слова, і я сподівався, що це її зможе переконати.

– Пам’ятаю, я знав, що бентежить тебе. Розумієш, про що я? Хоч я й не міг назвати чи описати це почуття, мені здавалося, я знав його. Тоді мене це сильно турбувало. Здавалося, що світ – прекрасне місце, адже я міг бачити його твоїми очима.

Пес тягнеться до ноги, скавучить слабко й здавлено. Диктор розповідає німу історію по телебаченню. Вона прикривається халатом і торкається моєї щоки.

– Боббі, послухай, ти милий. Правда, – вона мружить очі від легкої посмішки, яка ледь нагадує ту, яку пам’ятав. – Я майже впевнена, що тоді була під кайфом. У той час я приймала чимало ЛСД.

Її пальці обводять мою щелепу й зупиняються під підборіддям:

– Ти милий. Але тобі слід потурбуватися про своє власне життя.

Оскільки немає більше куди дивитися, окрім як на неї, я закриваю очі. Ось так закінчуються всі мої історії. Усі втрачені моменти в межах досвіду й згадок, зустрічаються на перехрестях, так, як зараз зустрілися її пальці з металевим хрестиком в моїй щелепі. Вона тримає їх, наче дуло пістолета.

– Можемо ще п’ять хвилин поговорити?

– Ні.

Хтось кричить, і я відкриваю очі.

Ми вибігаємо надвір, звідки йде шум. Поблизу, одразу де закінчується світло з тераси, тренер сидить на газоні, схиливши обличчя на руки. Тоні загрозливо нависає над ним зі стиснутими кулаками. Щелепа Тоні випирає.

– Він сказав, що йде в дім. Я не дозволив.

Важко не співчувати тренерові, який так борсається на газоні, намагаючись боротися з пальмовою гілкою над його оком, але я стримуюся. Наближаюся до них, Тоні перегороджує дорогу.

– І ти отримати хочеш?

– Тоні, – Аманда говорить позаду. – Заспокойся. Все добре. Іди в дім.

Тренер назграбно й кволо тягнеться до моїх ніг, тримаючи хлороформ, ніби пропонує його. Двері в будинок зачиняються.

Кажу тренеру, щоб він сідав до машини.

Сидячи на місці водія, викидаю хлороформ через вікно. Тренер навалюється на двері, на лівому оці набрякає синець.

– План спрацював на відмінно, – гаркає він.

Уважно дивлюся на нього, водячи очима по обличчю і продовжую так само пильно взиратися, навіть коли наші очі зустрічаються. Він відвертається до вікна, а я ще певний час не спускаю з нього очей перед тим, як повернути ключ.

Мотор заводиться, рохкає, і ми рушаємо.

Я подаватиму заявку на пошук вдруге. У Порт-Артурі я побачив оголошення компанії “Возз’єднання”. Лишилося ще одне питання без відповіді, і я не витримаю цього незнання, тому набираю їх номер.

Минуло два місяці з нашої поїздки, я продовжую працювати на цю саму контору, минаючи пусті поля й безхмарні небеса, які нагадують мигання кадрів фільму. Я більше не розповідаую історій, але так само збираю зразки ґрунтів й нюхаю повітря, намагаючись визначити, чи воно забруднене. За цей час лише кілька разів між іншим думав про тренера Дюпрена.

Ми доїхали додому не розмовляючи. Я був за кермом, тренер розвернувся обличчям до вікна.Червона глина й фіолетова лінія горизонту. Ледь видимі гори в далекому тумані. Його вина така ж очевидна, як дорога перед нами.

Ми більше не побачимося.

“Возз’єднання” надсилає мені результати, що коштують триста доларів. Конверт лежить на кухонному столі цілісінький день. Здається, що логотип компанії поїдає мене поглядом. Випивши п’ять пляшок пива, відкриваю конверт і витягую два папірці. Ось що там написано:

“Тревіс Корресі вважається безвісті зниклим. Востаннє про нього чули, коли він працював другим помічником капітана на товарному пароплаві “Мері Чарльз”, яке потонуло в Жовтому морі в 1989″.

Я завжди це знав. Усе життя знав, що батько потонув у морі.

Рву усі філософські цитати, кожнісінький мотиваційний вислів у домі, знищую записи, звалюю в одну купу й вирішую, що все, що було до цього – одна історія, та ж сама довга історія. І якщо вона не закінчиться, наступні десять років будуть подібними до попередніх: це був період тривожного спокою, а я – зігнутим, знервованим, подібним до миші в кутку. Сидів і побивався, що ніколи не мав того життя, яке хотів.

Те життя розбите на сцени, які ледь пам’ятаю, їх значимість полягає лише в відсутності боротьби. Це життя, ці моменти стають ніби парою зелених очей, які, ти певен, колись давно бачив. Вони кліпають на тебе з нічного неба, поки думаєш, чого це ти так пізно десь тиняєшся і як би його дістатися до дому. Деякі роки не виходить згадати, бо тоді ти був надто зайнятий, маскуючи справжній сум під надуману ностальгію.

Я виставив будинок на продаж. Минулої ночі вирішив нічого не запаковувати й провів час, дивлячись на безмежні прерії за загорожею через дорогу.

Можна обдумати наступну свою історію, уже іншу. Тільки не слід бути надто конкретним, не слід малювати картинку, на якій зациклишся, чи створювати ідею, в якій загубишся. Не дивися на карту й не вимірюй глибину Жовтого моря, не  уявляй його хвилі. Не думай про втрачених батьків і втрачених дівчат. Борися з необхідністю пояснювати їх власні історії, бо врешті ти зрозумієш, що відповідь – це не те саме, що рішення, а сама історія – це часом просто виправдання.

Якщо захочеш, уяви настрій нової історії, місця, де все відбуватиметься, погоду. Переконай себе, що це буде світ, де ти принаймні зможеш бути не таким самотнім і жити не одними лиш ілюзіями. Якщо захочеш.

Просто поїдь звідси, доки не передумав.

Переклала Одарка Білоконь

ПРО АВТОРА

Нік Піццолатто (англ. Nic Pizzolatto, нар. 1975 р.) – сучасний американський письменник, автор кількох романів та численних оповідань, навідоміший як творець ідеї й сценарист телесеріалу «Справжній детектив», знятого мережею HBO. Критика називає Ніка Піццолатто одним із помітніших голосів в американській літературі молодшого покоління.