Бути українцем. Або не бути.

Бути українцем = не бути українцем

Важко заперечити те, що становище України в теперішньому світі, скажемо, непевне. Більше того, воно настільки маргінальне, що інколи даєшся диву, слухаючи європейця, який досі не перестав вірити в нашу «молоду демократію». Україна загубилася на карті світу, ніхто не чекав нас, аж ось ми з’явилися: з ядерною бомбою, ще не зруйнованою економікою і 52-ма мільйонами спраглих до Європи громадян. Здавалось, нарешті геополітична карта Челлена мусіла дати хибу, надірватися від сходу Карапат, щоб звільнити місце новій амбітній країні. Але, на щастя для покійного Челлена та усієї Європи, цього не сталося. Якщо «бути» - це в тому числі «діяти» і «впливати на перебіг подій», то України сьогодні не більше, аніж в 90-му.

І якщо розбирати причини того, чому Україна перетворилася у свого роду «failed country», я би не йшов далеко і глянув правді у вічі: так, це ми, українці, втратили усі шанси, які нам підкладала доля і Господь Бог просто у долоні. Не якісь конкретні українці, ні, українці – як певна ідея, концепт. І мертві, і живі, і ненароджені. Бо коли намагаєшся порівняти впевнену ходу європейських держав з українським борсанням у пісочниці, невільно починаєш вірити в незграбну Марксову ідею історичних націй. Чогось не вистачає, чи думки, чи волі, чи бажання, втім, незавершеність тріади очевидна. І висновок, який проситься бути озвученим, добо лісного простий: якщо стара схема не працює – варто її міняти. З гівна не ліплять цукерок, і швидше на щастя, аніж на жаль.

Неважливо, хто вбив нам у голови усі ці історичні архетипи, як сформувалися особливості нашого характеру, звідки коріння національних фобій та неврозів. Важливо, що все це ми тягнемо на собі і жоден доктор Хаус вже не зможе нас вилікувати. Якщо стара схема не працює – варто її відкинути. Спочатку відкинути усе, що заважає, а потім дивитися, що лишилося. Українець – це лише місток до над-українця. Хиткий такий, але по якому неодмінно потрібно йти.

Головне – знати, що нам заважає. І спробувати позбутися цього. Не любити сало – це, знаєте, теж може бути принципом.

Пошук ідентичності

Очевидна також інша максима: перед тим, як зруйнувати основу будівлі, варто знати, що будуватиметься на її фундаменті. Революції 1789 і 1917 року показали, що може статися, якщо руйнувати під корінь, та і нових хунвейбінів не потрібно нікому. Ми будемо вчитися на чужих помилках.

Може бути кілька варіантів нової ідентичності. Перш за все, позичити чужу структуру, пристосувати і змавпувати її. Щось подібне, звісно, ми вже робили (та і продовжуємо), але цього разу трішки більш інтенсивно. Є статична Європа, є тоталітарний Схід, є егоцентрична Америка, а ще всеохопний шлях культурної та економічної глобалізації. Втім…

Є статична Європа, але вона розчинилася в новому культурному напливі, вона втратила свою ідентичність не гірше нашого і дотанцьовує свій останній вальс в світлі палаючих автівок десь у передмісті Парижу. Її «закат» таки відбувся – вона закотилася занадто далеко, і тільки туристичні проспекти продовжують брехати про вірність традиціям та дух тисячоліть.

Є тоталітарний Схід, але, по-перше, він надто дивний і незрозумілий, а по-друге, він надто тоталітарний. Суміш дзену і корпоративної етики могли би створити чудо і для України, проте ми не маємо ані двох з половиною тисячолітньої традиції конфуціанства, ані бодай мільярду знедолених, що могли би працювати за миску рису і бамбуковий дах над головою. Всього 45 мільйонів і з куди більшими претензіями. Врешті, Схід сьогодні – це успішний комерційний проект, і аж ніяк не варіант світогляду. 

Є егоцентрична Америка, але її месіанство доходить свого завершення, і сама вона помирає від ожиріння, отупіння та економічних негараздів. Чи варто пародіювати тих, хто сьогодні поспішно здає позиції, намагаючись зберегти бодай власні дупи?

Нарешті, глобалізація, розчинення, а отже втрата будь-якої ідентичності. Намагання продати власний сміх в ім’я покращення облаштування побутового простору є принизливим, але справа навіть не гордості. Для того, щоб брати участь у грі варто принаймні бути гравцем. Глобалізація – це спосіб здатись на милість переможцю, хто б ним в кінцевому рахунку не виявився. Велика країна потребує великих ідей. Офіс, новий блендер і вечірній серіал на таку ідею не тягнуть.

Як не печально, але готових рішень не існує. Позицію необхідно вистраждати, тільки в такому разі можна буде навчитися її захищати. Тільки вигадавши себе, створивши себе, виліпивши з жовто-блакитної глини колос зі сталевими ногами, ми зможемо говорити про майбутнє. Тільки говорити, щоб діяти потрібно задіяти ще багато інших факторів.

Бути українцем. Новим.

Пам’ятаєте рекламу Gillete з трьома лезами, одне з яких голить чисто, друге ще чистіше, а третє зголює найменші залишки? Так от, наше реформістське Gillete мусить мати не більше двох лез. Основи ще знадобляться, можна змінити картину, але рамку варто було б залишити. Ну хоча б для того, щоб було куди вішати картину.

Врешті, можна покопатися в собі і знайти позитивні сторони. Українець часто здатен на феномени, варто лишень помістити його у певні обставини. Як у старому анекдоті – «допоки не отримаємо копняка, робити нічого не будемо». Деконструювати себе і вдавати, що нічого окрім позитивних сторін зроду й не було.

Нам просто потрібна схема, яка працюватиме – в цій країні і в цьому часі. Її можна лише створити, але вона може ґрунтуватись лише на самоідентичності. Змінитися, але лишитися собою. Пам’ятати шлях. І цінувати цю пам’ять, як достовірне джерело правди.

Можливо, нарешті час навчитися трактувати правила на свою користь, і навіть якщо вони мають хибу – використовувати це на свою користь.

Перетворити Україну на нову форму облаштування життєвого простору, таку, що відповідатиме викликам нового часу.

Поставити високі цілі, щоб втілити хоч якісь. Навіщо починати гру, якщо не сподіваєшся вийти у ній переможцем. Будь-яка ідея втрачає сенс, якщо її кінцевою метою не є підкорення світу. Тим або іншим чином.

Немає різниці, яке місце ти посідаєш: якщо воно не перше -  ти переможений.

Новий українець – це той, хто нарешті матиме силу перемагати. Не боятиметься перемог. Будуватиме себе самовдосконаленням, а не прикладною євгенікою. Повірить в можливість еволюції. Не плакатиме, не сміятиметься – ростиме. І роститиме зуби не менше мозку. І мозок не менше зубів. Відкине милиці і піде, - алілуя, браття, чи ж це не чудо?

І хай це звучить неправдоподібно, але ж чи маємо, за великим рахунком, інші шляхи? Історія не знає манівців, еволюція добирає кращих, і вода, звісно, точить камінь, але в найближчі кілька тисяч років каменю, відверто кажучи, пофіг. Так, цей сценарій дійсно видається єдиним можливим, малоймовірним рішенням, інакше варто почати задумуватись, що ж ми залишимо після себе китайцям. Цей найкращий зі світів на жаль надто прямолінійний у деяких своїх онтологічних основах.