Україна – це те, чим їй належиться стати

Нещодавно одна моя шовіністично налаштована колега довго і голосно обурювалася, вичитавши десь новоукраїнізоване і тому чудне для неї слово. Вже й не пам’ятаю, про яке саме слово йшлося, але це й не має великого значення. «Це повний брєд», казала вона. «Це не українське слово». На мої іронічні пояснення як дипломованого лінгвіста, що кожна мова в принципі є штучною та еволюціонуючою системою, і що в тій самій англійській мові 70% слів не є питомо германськими, а були запозичені з інших мов, вона відповідала затятим опором, який здивував би не лише Зиґмунда Фройда, але й, напевне, самого Джорджа Ома. Якщо існує бачення, яке я вважаю не лише глибоко помилковим, але й крайнє шкідливим для майбутнього України, то це саме таке статичне поняття українськості як чогось питогомого, квазі-вічного та застиглого у часі, яким воно видається моїй імперськи налаштованій колезі. На жаль багато хто із так званих «щирих патріотів», які у свій спосіб дійсно прагнуть добра для України, не розуміючи усієї небезпеки такого «питомого» бачення, готові у пуристському запалі його з нею розділити. Для мене ж така застигла у часі, раз і навіки зафіксована національна ідентичність є заповітною мрією, я б навіть сказав, фундаментальною фантазією кожного колонізатора. Адже кожен колонізатор прагне за будь-яку ціну вичерпно визначити та раз і назавжди усталити ідентичність колонізованого, звести його статусу пізнаваного та пізнаного об’єкта, а головне позбавити динаміки, здатності змінюватися і мутувати, набувати різних форм та відмін, які єдині дають йому шанс на майбутнє. Так легше управляти і так легше позбутися тривоги, адже, як говорив мисливець за дискурсами Фуко, знати – означає володіти. Чи не тому кожен російський шовініст так любить інколи заспівати української народної пісні? Відтак, я запропоную своє визначення українства, яке може вас спочатку здивувати, але яке єдине матиме сенс, якщо ми прагнемо майбутнього для своєї держави у тих кордонах, в яких вона існує сьогодні: Україна і українська національна ідентичність – це те, чим їм належиться стати. На відміну від великих імперських націй чи й просто старих націй Європи українці не мають блискучого минулого, на яке вони могли б опертися як на символічну милицю, аби бути здатними стійко переносити тягар сучасності. Наше минуле – це безпросвітні злидні та поразки, це клапті та фрагменти, вибоїни і прогалини. Відтак наша єдина надія на майбутнє. Тільки там, за тими «голубими далями», про які мріяв Микола Хвильовий, знаходиться країна, яку ми вже сьогодні звемо Україною. На мою думку на молодих українських поколіннях, поколіннях, які вже не пам’ятають або лише тьмяно пам’ятають часи імперії, лежить надважливий обов’язок припинити моторошний диктат минулого. Але припинити диктат не означає права на святе забуття або заперечення. Бо той, хто не знає/не хоче знати минулого, як відомо кожному, хто хоч побіжно знайомий із психоаналізом, приречений на його вічне повторення. Припинити диктат означає обов’язок знати минуле, визнати поразки та катастрофи, заповнити вибоїни і прогалини, скласти до купи розрізнені клапті та фрагменти, а тоді поставити вкінці речення жирну крапку. Припинити диктат означає також відмовитися від солодкої фантазії про «золотий вік», коли Україну заселяли самі чорноброві козаки та кароокі козачки, які щовечора дружно співали пісень під мелодійне гудіння хрущів. Така фантазія ніколи не мала під собою особливо надійного ґрунту, а сьогодні не має його і поготів. Більш того, навіть якби такий золоти вік колись існував, тільки дурень може прагнути його повернення у сучасну добу, де він би виявився чи не найпрямішим шляхом до катастрофи. Українці повинні подивитися в обличчя реальності. У нас немає іншого виходу окрім як посиленої модернізації, цієї дочки необхідності, а це передбачає, і можливо в першу чергу, модернізацію самої нашої ідентичності. Відтак наша заповідь у культурній політиці повинна звучати як «Бійтесь пуристів, адже не відають вони, що творять», а сам пуризм має бути прирівняний до того, чим є порно для дошкільнят – річчю небезпечною для психічного здоров’я. Україна повинна без остраху розпочати свою епоху Мейджі, епоху запозичень та модернізації. В протилежному випадку вона просто зникне під потужними хвилями майбутнього. Прийняти майбутнє в обійми або розчинитися у ньому – ось, здається, ті дві альтернативи, які відкриваються перед нашою державою. Необхідність стукає нам у двері і ми не маємо права вдавати, що нікого немає вдома. Ну і нарешті, українство як те, чим йому належиться стати, означає, що українська національна ідентичність завжди містить у собі щось більше від самої себе. Це українство – вагітне майбутнім, вагітне новими можливостями, і я не знаю кращого слова, або окреслити цю вагітність, аніж універсальність. На моє переконання, кожен справжній українець повинен бути здатним сказати: «Так, я цілком і повністю українець, тут і зараз і на сто відсотків, але в мені є щось, що робить мене більшим від самого себе, і це те щось, завдяки чому я є не просто українцем, але й представником людства».