Інсценування (англ. Acting out) – це термін, використаний у англомовному «Стандартному виданні» творів Фройда для перекладу німецького терміну “Agieren”, що його використовував Фройд. Лакан, слідуючи за психоаналітичною традицією, використовує цей термін в англомовному варіанті.

Однією з найважливіших тем, що пронизують твори Фройда, є протиставлення між повторенням і пам’ятанням. Існують, так би мовити, «протилежні способи привнести минуле у сучасне» (Лапланш і Понталі, 1967:4). Якщо минулі події витіснені з пам’яті, вони повертаються, виражаючи себе через дії; коли суб’єкт не пам’ятає минулого, він, таким чином, приречений повторювати його у своїх діях, інсценуючи його. На противагу цьому, психоаналітичне лікування ставить за ціль, допомагаючи пацієнтові згадати, розірвати цей цикл повторення.

Хоча елемент повторення можна віднайти у кожній людській діяльності, термін «інсценування» як правило використовується тільки стосовно до тих дій, які мають «імпульсивний характер, що знаходиться у відносній дисгармонії зі звичайними мотиваційними петернами суб’єкта», і які, таким чином, «досить легко ізолювати від решти напрямів у його діяльності» (Лапланш і Понталі, 1967:4). Сам суб’єкт не здатний зрозуміти своїх мотивів у цих діях.

З лаканівської точки зору, це базове визначення «інсценування» є правильним, але не повним; воно ігнорує вимір Іншого. А тому, хоча Лакан і стверджує, що інсценування є результатом нездатності згадати минуле, він наголошує на міжособистісному вимірі згадування. Іншими словами, згадування не просто включає повернення чогось до свідомості, але також повідомлення цього Іншому за допомогою мовлення. З цього випливає, що інсценування спричиняється неможливістю згадати внаслідок відмови Іншого слухати. Коли Інший став «глухим», суб’єкт не можу передати йому своє повідомлення словами, і змушений висловлювати повідомлення своїми діями. Інсценування є, отже, зашифрованим повідомленням, яке суб’єкт адресує Іншому, хоча й сам суб’єкт не усвідомлює ані змісту свого повідомлення, ані навіть того, що його дії взагалі виражають якесь повідомлення. Саме Іншому довірено розшифрувати повідомлення; однак він не здатний це зробити.

Щоб проілюструвати свої зауваження щодо інсценування, Лакан посилається на випадок молодої гомосексуальної жінки, яка лікувалась у Фройда. Фройд звістує, що ця молода жінка навмисне з’являлася у компанії подруги, в яку вона була закохана, на найлюдніших вулицях Відня, особливо на вулицях, що знаходились неподалік того місця, де працював її батько. Лакан наполягає, що це інсценування, оскільки це було повідомлення, яке ця молода жінка адресувала своєму батькові, що не хотів її вислухати.

У наведеному прикладі з молодою гомосексуальною жінкою, інсценування мало місце до того, як вона розпочала курс психоаналітичного лікування у Фройда. Таке інсценування можна розглядати як «перенос без аналізу» або ж «дикий перенос». Однак, більшість аналітиків стверджують, що «коли воно трапляється під час аналізу – як під час самого сеансу, так і поза сеансами – інсценування треба розглядати у зв’язку з переносом» (Лапланш і Понталі, 1967:4). Фройд зауважував, що базовий принцип психоаналітичного лікування полягає в тому, щоб «примусити якомога більше спогадів у канал пам’яті і по змозі звести до мінімуму їх появу у формі повторення”. Тому, коли аналізанд інсценує несвідоме бажання, заторкнуте під час попереднього аналітичного сеансу, поза межами кабінету аналітика, це повинно розглядатися як його опір самому процесу аналізу. Втім, оскільки будь-який опір аналізу є опором самому аналітикові, коли інсценування має місце під час лікування, воно часто спричиняється помилкою, якої допускається аналітик. Помилка аналітика як правило полягає в тому, що він пропонує невідповідну інтерпретацію, яка відкриває миттєву «глухоту» до мовлення аналізанда. Як ілюстрацію до цього Лакан посилається на клінічний випадок, описаний представником его-психології Ернстом Крісом. Лакан стверджує, що інтерпретація, запропонована Крісом, була правильною на одному рівні, але не заторкувала суті справи, і тому спровокувала інсценування з боку аналізанда: після сеансу він відправився з’їсти трохи «свіжого мозку» у ресторан по сусідству. Ця дія, зауважує Лакан, була зашифрованим посланням, адресованим аналітикові, вказуючи на те, що інтерпретація не заторкнула найважливішого аспекту симптому пацієнта.

Лакан присвятив кілька уроків свого семінару 1962-63 року, щоб встановити відмінність між інсценуванням та «переходом до дії» (passage à l’acte).