Мистецтво (фр. аrt) Фройд цінував мистецтво як одну з визначних культурних інституцій людства і присвятив багато своїх робіт як обговоренню процесу мистецького творення загалом, як і окремих творів мистецтва зокрема. Він пояснював мистецьку творчість за допомогою поняття сублімації, процесу, під час якого сексуальне лібідо перенаправляється на несексуальні цілі. Фройд також присвятив кілька своїх робіт аналізу окремих мистецьких творів, особливо літературних, які, на його думку, могли бути корисними для психоаналізу двома способами. По-перше, ці твори часто виражають у поетичній формі істини психічного життя, оскільки обдаровані письменники інколи можуть інтуїтивним способом безпосередньо осягати істини, які психоаналіз відкриває лише завдяки наполегливій роботі. По-друге, Фройд також стверджував, що пильне психоаналітичне прочитання літературних творів здатне відкрити елементи психіки автора. Хоча більшість робіт Фройда про мистецтво стосувалися літератури, він не занедбав повністю інші мистецькі форми; наприклад, він присвятив цілу статтю обговоренню статуї Мойсея Мікеланджело.
У своїх творах Лакан також часто звертався до окремих творів мистецтва. Як і Фройд, Лакан більше уваги приділяє літературним творам різних жанрів: прозі (наприклад, його обговорення «Викраденого листа» Едгара Алена По), драмі (наприклад, обговорення «Гамлета» Шекспіра та «Антігони» Софокла), поезії (наприклад, його обговорення його “Booz endormi” Віктора Гюго). Однак Лакан також обговорює візуальне мистецтво, приділяючи кілька лекцій зі свого семінару 1964 року образотворчому мистецтву, зокрема анаморфічному живопису («Посли» Гольбейна).
Однак, існують суттєві розбіжності у тому, як Фройд та Лакан підходять до творів мистецтва. Хоча Лакан також веде мову про сублімацію, на відміну від Фройда він не вважає, що було б можливо, та й бажано, для психоаналітика робити певні висновки про психологію митця на основі його творів (див., наприклад, його критичні зауваження щодо психобіографії). Тільки тому, що найфундаментальніший комплекс (Едипівський) у психоаналітичній теорії був запозичений із літератури, на думку Лакана, ще не означає, що психоаналіз може щось сказати нам про Софокла.
Те, що Лакан виключає особу митця зі своїх обговорень творів мистецтва, означає, що його прочитання літературних творів не ставить собі за мету реконструювати наміри автора. Не звертаючи уваги на питання авторського наміру, Лакан не лише вказує на свою спорідненість із структуралістським рухом (авторський намір був винесений за лапки Новою Критикою ще задовго до появи структуралістів), а радше ілюструє той спосіб, яким аналітик повинен слухати та інтерпретувати дискурс аналізанта. Іншими словами, аналітик повинен розглядати дискурс аналізанта як текст:
«Ви повинні розпочати від тексту, розпочати з того, щоб розглядати його, як це робить Фройд і як він нам рекомендує, як Святе Письмо. Автор, писар, лише рухає ручкою і займає другорядне місце… Схожим чином, коли йдеться про наших пацієнтів, будь-ласка, звертайте більше уваги на текст, а не на психологію автора – у цьому полягає загальний напрямок мого вчення.» (S2, 153)
Таким чином, обговорення літературних творів для Лакана є не стільки зразками літературної критики як такої, скільки перформенсами, завдання яких – дати його слухачам вказівки про те, як вони мають читати несвідоме своїх пацієнтів. Цей метод прочитання споріднений з тими, які використовують формалізм та структуралізм. Позначене відсувається на задній план, а перевага надається позначнику, зміст береться в лапки заради формальних структур (хоча Жак Дерріда і доводив, що Лакан не завжди притримується свого власного методу).
Окрім того, що вони слугують моделями інтерпретації, які Лакан рекомендує аналітикам під час прочитання дискурсу своїх пацієнтів, такі обговорення літературних творів мають на меті виділити певні елементи, що виконують роль метафор, які ілюструють його найважливіші поняття. До прикладу, у своєму прочитанні «Викраденого листа» По, Лакан вказує на циркулювання листа (фр. letter) як метафори детермінуючої сили позначника. Варто зазначити, що тут Лакан використовує гру слів, адже французькою мовою lettre означає як «лист», так і «буква».
Новий напрямок так званої «психоаналітичної літературної критики» стверджує, що у своїх інтерпретаційних моделях він опирається на підходи до літературних творів, які розробив Жак Лакан. Однак, хоча такі починання можуть бути цікавими самі по собі, вони рідко коли підходять до літератури так, як це робив Лакан. Тоді як психоаналітична літературна критика має на меті сказати щось про тексти, обидва аспекти Лаканового методу (ілюстрація моделей психоаналітичної інтерпретації та ілюстрація психоаналітичних понять) прагнуть не так сказати щось про самі тексти, як використати ці тексти, аби сказати певні речі про психоаналіз. Це, напевне, найсуттєвіша різниця між підходами до мистецтва Лакана та Фройда. Тоді як з певних робіт Фройда можна зробити висновок, що психоаналіз є свого роду метадискурсом, панівним наративом, який надає загальний герменевтичний ключ, що здатен відімкнути до того невияснені аспекти мистецьких творів, було б помилково стверджувати, ніби Лакан погоджується з таким баченням. На думку Лакана, тоді як психоаналіз може винести певні уроки з літературних творів, або ж використати літературні твори для ілюстрації певних своїх понять та методів, сумнівно, щоб літературна критика могла щось почерпнути з психоаналізу. Тому Лакан відкидає ідею, аби літературну критику, яка використовує психоаналітичні поняття, можна було вважати «прикладним психоаналізом», оскільки «психоаналіз можна застосовувати, у правильному сенсі цього терміну, лише під час лікування, а отже до суб’єкта, який мовить і слухає». (Ec. 747)
