Психоз (від фр. Psychose) Термін психоз був запроваджений у психіатрії у ХІХ столітті на позначення душевних хвороб загалом. У період діяльності Фройда з’явилося загальне розрізнення між психозом та неврозом, відповідно до якого психоз позначав крайні форми захворювань, тоді як невроз – менш серйозні розлади. Фройд перейняв таке базове розрізнення між неврозом та психозом і розвинув його у кількох своїх роботах.

Лакан зацікавився феноменом психозу ще до того, як він почав серйозно цікавитись проблемами психоаналізу. Саме його докторська дисертація про психотичну особу жіночої статі, яку Лакан називає «Еймі», спонукала Лакана звернутися до психоаналітичної теорії. Дослідники часто зазначали, що борг, який Лакан завдячує своїй першій пацієнтці, нагадує борг Фройда щодо його перших пацієнтів-невротиків (які також були жінками). Іншими словами, тоді як Фройд спершу підходить до несвідомого через невроз, Лакан наближається до психоаналізу через психоз. Амбівалентний і часто незрозумілий спосіб висловлюватися, який практикував Лакан, нерідко порівнювали з мовленням психотичних пацієнтів. Якого б значення ми не надавали таким паралелям, можна сказати, що обговорення психозу належать до найважливіших та найоригінальніших аспектів психоаналітичної теорії Жака Лакана.

Найповніше обговорення проблем психозу Лакан пропонує у своєму семінарі 1955-56 років, що називається «Психоз». Саме в рамках цього семінару він розвиває те, що пізніше стане головними постулатами лаканівського підходу до божевілля. Психоз визначається як одна з трьох клінічних структур, яка характеризується тим, що Лакан називає «Замкненням». У цій структурі Ім’я-Батька не інтегрується у символічний універсум психотика, в результаті чого у символічному порядку утворюється порожнина. Однак така порожнина не свідчить про те, що психотик позбавлений несвідомого. Як раз навпаки, у психозі «несвідоме присутнє, але не функціонує». Таким чином психотична структура є наслідком певного збою у функціонуванні Едипового комплексу, нестачі батьківської функції. Більш точно, у психозі батьківська функція зводиться до образу батька (символічне зводиться до уявного).

У лаканіанському психоаналізі важливо розрізняти психоз як клінічну структуру та такі психотичні феномени як ілюзії та галюцинації. Для виникнення психотичних феноменів мають бути наявними дві умови: суб’єкт повинен мати психотичну структуру і Ім’я-Батька повинно «стати у символічну опозицію до суб’єкта». За відсутності першої умови протиставлення до батьківського позначника ніколи не призведе до психотичних феноменів; невротик ніколи не стане психотиком. За відсутності другої умови, психотична структура залишиться латентною. Тому суб’єкт може мати психотичну структуру, але ніколи не переживати ілюзій чи галюцинацій. Однак, коли наявні обидві умови, «психоз запускається у дію, латентний психоз стає явним у галюцинаціях та ілюзіях».

Лакан базує свої аргументи на детальному прочитанні клінічного випадку Шребера. Даніель Пауль Шребер, суддя апеляційного суду у Дрездені, написав детальний опис своїх параноїдальних ілюзій. Фройдівські погляди на проблему психозу також великою мірою ґрунтувались на аналізі мемуарів Шребера. Лакан стверджує, що психоз Шребера був викликаний його неспроможністю мати дітей, а також обранням на відповідальну посаду у юриспруденції. Обидві ці події поставили його перед питанням батьківства у реальному, і таким чином помістили Ім’я-Батька у символічну опозицію до суб’єкта.

У 1970-ті Лакан переформулював свій підхід до феномену психозу навколо поняття «Борромеанський вузол». Три круги цього вузла представляють три порядки: реальний, символічний та уявний. Тоді як під час неврозу усі три круги поєднані між собою у певний специфічний спосіб, під час психозу вони роз’єднані. Однак інколи можна уникнути повної психотичної дисоціації завдяки утворенню симптоматичної формації, що діє як четвертий круг, який тримає три інші разом.

Лакан повторює твердження Фройда, що хоча психоз є крайнє важливим для психоаналітичної теорії, він знаходиться за межами класичного методу психоаналітичного лікування, який годиться тільки для неврозу: «використовувати техніку, яку розробив Фройд поза межами того досвіду, з якого вона постала (тобто, неврозу), так само безглуздо, як і налягати на весла, коли корабель засів на мілину». Класичний метод психоаналітичного лікування не лише не годиться для психотиків, він може бути навіть контрпродуктивним. До прикладу, Лакан зауважує, що техніка психоаналізу, яка включає в себе кушетку і вільні асоціації, може запустити у дію латентний психоз. Саме тому лаканіанські психоаналітики притримуються рекомендації Фройда проводити особисті зустрічі з пацієнтом до початку аналізу. Лише коли аналітик достатньо впевниться, що пацієнт не є психотиком, він має змогу розпочати лікування.

Однак це все не означає, що аналітики лаканіанського визнання не працюють із пацієнтами-психотиками. Радше навпаки. Але метод лікування значно відрізняється від того методу, який використовують при лікуванні неврозів та збочень. Лакан часто працював з психотичними пацієнтами, але майже не залишив письмових свідчень про ті методи, які він використовував. Замість того, щоб дати детальний опис технік роботи з психотиками, він приділив багато уваги обговоренню проблем, які стосуються можливостей такого лікування.

Лакан відкидає підхід тих психоаналітиків, які обмежують аналіз психозу уявним порядком. «Ми навряд чи можемо на щось очікувати від дослідження психозу на уявному рівні, оскільки уявні механізми – це те, що надає психозу його відчуження, але не його динаміку». Лише зосередивши свою увагу на символічному рівні, Лакан має змогу вказати на фундаментальний визначальний елемент психозу, а саме на порожнину у символічному порядку, що викликана замкненням і, відповідно, «ув’язненням» психотичного суб’єкта в уявному. Саме наголос на символічному порядку спонукає Лакана приділяти особливу увагу до лінгвістичних феноменів, які характерні для психозу: «важливість, якою ми наділяємо мовні феномени у психозі, є для нас найкращим уроком з усього сказаного».

Лакан наголошує, що наявність розладів мовлення є необхідною умовою для діагностування психозу. Найпоширенішими мовними розладами у психозі, згідно з Лаканом, є голофрази та широке використання неологізмів (або цілком нових слів, вигаданих психотиком, або ж загальноприйнятих слів, яким психотик надає нового значення). У семінарі 1956 року Лакан пояснив такі розлади тим, що у психотика немає достатньої кількості points de capiton (точок прив’язки). Нестача points de capiton означає, що психотичний досвід характеризується постійним ковзанням позначеного під позначником, що перетворюється на катастрофу сигніфікації. Відбувається безупинна «послідовність метаморфоз позначника, яка має наслідком наростаючу катастрофу уявного, аж поки цей процес не досягає рівня, де позначник та позначене стабілізуються у оманливій метафорі (delusional metaphor)». Психоз також можна описати як «відносини між суб’єктом та позначником у його найформальнішому вимірі, у його вимірі чистого позначника”. Таке відношення суб’єкта до позначника у його чисто формальному аспекті складає “ядро психозу». «Тоді як невротик живе у мові, психотик захоплений, одержимий мовою».

З усіх форм психозу Лакан найбільше цікавився параноєю, мало уваги приділяючи таким захворюванням як шизофренія та маніакально-депресивний психоз. Слідуючи за Фройдом, Лакан зберігає структурне розрізнення між параноєю та шизофренією. Загалом у класичному фройдіанському психоаналізі параноїдальна ілюзія трактується не як захворювання саме по собі, а як знак, як намагання суб’єкта відтворити певну цілісність власного досвіду. Переймаючи такий спосіб мислення, Славой Жижек інтерпретує феномен параної як ситуацію «Іншого Іншого», де за Іншим як символічним порядком, що зазнав катастрофи, психотик вибудовує в уявному фігуру Іншого Іншого, який маніпулює видимим Іншим і тим самим надає досвіду певної цілісності.