У своїй праці 2002 року «Абсолютна постколоніальність: письмо між одиничним та специфічним» відомий канадський філософ Пітер Голлворд наголошує на розрізненні культури та політики і наполягає на необхідності ґрутнувати політичну практику не на культурних відмінностях (що давно вже стало догмою постмодерної політики), а на універсальних принципах, що є чинними для всіх, не зважаючи на відмінності між окремими людськими індивідами. Звісно, Голлворд далеко не перший, хто обстоює універсальність політики в епоху панування мультикультуралістської догми, і, принаймні для мене, в його словах гучно лунає голос Алена Бадью, якого Голлворд перекладав англійською і якого знає особисто, і все ж я вирішив поділитись цими думками з читачами Провода. Адже доброї теорії багато не буває.

На противагу до домінантної сьогодні тенденції у культурологічних студіях загалом і у постколоніальній критиці зокрема ми повинні провести і забезпечити чітке концептуальне розрізнення між культурою та політикою. Уявлення про «культурну політику» є змішуванням сфер, що веде до катастрофічних наслідків. Якщо слово політика взагалі ще має якесь значення, то воно повинно застосовуватися виключно щодо сфери строго без-сторонніх (in-different) принципів: принципів справедливості та рівності, принципів, які є чинними у стосунку до всіх відносин без винятку. Як наполегливо доводить філософ Ален Бадью, прогресивна політика залежить не від доброзичливого визнання суттєвих атрибутів певної окремої спільноти або культури, а від войовничого утвердження універсальних принципів, що не відають застережень. Що стосується політичної боротьби за справедливість, ми повинні віднайти в собі сміливість прийняти етико-культурну «позицію, що ґрунтується на визнанні того, що ми маємо просто і незворотно відмовитися від поняття іншого. Адже справжнє питання – і до того ж дуже складне питання – полягає у тому, щоб визнати Тотожність, тобто безкомпромісну байдужість самої егалітарної справедливості. Виходячи з універсального принципу кожен заслуговує на безпеку, юридичний захист, доступ до охорони здоров’я та освіти і т. д. Наполегливе ствердження культурних відмінностей належить зовсім іншій дискурсивній площині. Якщо політика має якесь специфічне завдання, то воно полягає в тому, щоб проголосити і впровадити колективні принципи, які поривають із нескінченими складнощами та співучасництвом історії, постійними переговорами з культурою та психологією. І таким чином дозволити відбутися чомусь іншому.

На відміну від цього, кожна постколоніальна теорія (а також більшість загалом марксистських анти-колоніальних теорій) схильна до ствердження цієї плутанини між політикою та культурою. Ця плутанина як правило веде до критики національної держави як результату моторошного і агресивного культурного націоналізму. Лише принципове розрізнення між культурою та політикою дозволить перествердити важливість національної держави, яка, як я спробую обґрунтувати далі, є необхідною умовою для будь-якого переосмислення прогресивної політичної практики.

Схожим чином, ми повинні припинити будь-які спроби прописувати, на рівні загальної теорії, специфічні програми для мистецтва та літератури. Ані політика, ані мистецтво сьогодні анічогісінько не виграють від загального дидактичного наставництва a la Брехт або Сембен – таке наставництво можна виправдати лише за доволі специфічних умов. Після низки в кінцевому рахунку неуспішних теоретичних спроб поєднати літературу та політику в єдиному авангардному русі (сюрреалізм, екзистенціалізм, ситуаціоналізм, Tel Quel…) прийшов час визнати, що значення літератури є загалом байдужим щодо політики як такої. Особливістю літератури є її здатність винаходити нові способи використання слів (що є новими або своєю формою, або своїм вживанням, або ж і тим, і тим), які запроваджують дистанцію до успадкованих норм та очікувань – іншими словами, її здатність спонукати людей думати, а не просто впізнавати, відтворювати та споживати. Звісно, ці нові способи використання слів можуть мати непрямий політичний ефект, однак ми не можемо теоретично обґрунтовано стверджувати, що вони завжди повинні мати такий ефект. Література та політика обоє можуть бути революційними, однак лише у межах своїх власних полів.

Опублікований уривок взято з роботи Пітера Голлворда Absolutely Postcolonial: Writing Between the Singular and the Specific (2002).