Це знамените есе Ґійома Аполлінера було опубліковане як передмова до видання «Філософії в будуарі» Маркіза де Сада (видавництво «Комубук», 2016). Повністю книжку можна придбати тут.

Ми не маємо наміру подавати тут вичерпну біографію маркіза де Сада; тих, кому цікаво запізнатися з нею детальніше, відсилаємо до більш чи менш поважних джерел: тексти Поля Ґіністі[1], доктора Євгена Дюрена[2], доктора Кабане[3], доктора Жакобюса Х[4], Анрі Д’Альмера[5] тощо. Повної біографії маркіза де Сада ще не написано. Утім, не за горами той час, коли ми зберемо всі матеріали і, ймовірно, розгадаємо чимало загадкових аспектів у житті цієї видатної особи, про яку ходило й досі ходить сила-силенна неймовірних міфів.

Розпочаті останніми роками роботи зі збору відомостей у Франції та Німеччині супроводжувалися численними огріхами й помилками; багато з них вимагають уточнення й доповнення.

Донасьєн Альфонс Франсуа маркіз де Сад, а згодом – граф де Сад народився в Парижі 2 червня 1740 року. Його родина належала до одного з найстаріших родів Провансу, на гербі якого була зображена «шпичаста золота зірка на червоному тлі, на ній – чорний орел з червоними розпростертими крилами, лапами, дзьобом, пазурами та короною». Серед його предків був Гуґо ІІ, який побрався з Лаурою де Нов, – Лаурою, яку в своїх поезіях увічнив Петрарка.

Маркіз де Сад (ми називатимемо його цим титулом, адже з ним він залишився в історії) надзвичайно захоплювався цим поетом, на що біографи не часто звертали увагу. У «Злочинах кохання» можна натрапити на вияви його любові до Петраркової лірики. Маркіз де Сад був чутливим до поезії.

У віці десяти років його віддали до ліцею Людовіка Великого. Чотирнадцятилітнім він вступає до кавалерійського училища, де здобуде звання молодшого лейтенанта при королівському піхотному полку. Далі в чині корнета карабінерів (14 січня 1757 р.) бере участь у битвах Семирічної війни в Німеччині; стає капітаном Бургундського кавалерійського полку (21 квітня 1759 р.). За свідченням Дюлора («Перелік знатних прізвищ», Париж, 1790), маркіз де Сад дістається зі своїми частинами аж до Константинополя. Пішовши у відставку, повертається до Парижа й 17 травня 1763 року одружується. Наступного року народилося його перше дитя – син Луї-Марі де Сад (у 1783 р. той стає лейтенантом у полку в Субізі; емігрує в 1791 р., повертається до Франції й працює гравером; у 1805 р. публікує «Історію французької нації», в якій викладає доволі глибокі й невідомі доти свідчення про кельтську добу; відтак знову повертається до військової служби, певний час збуває в Фрідланді; 1809 року гине в Іспанії від рук місцевих партизан).

Всупереч волі маркіза де Сада, його дружиною стала мадемуазель де Монтрей. Він мав намір одружитися з її молодшою сестрою, але кохану запроторили до монастиря, після чого молодий маркіз неабияк засмутився й удався до розпусних пригод. Він детально переповідає часи свого дитинства і юності в «Аліні та Валькурі», де відображає себе в персонажі Валькура. Можливо, в «Жульєтті» він описує деякі подробиці свого перебування у Німеччині. Через чотири місяці після одруження він уперше потрапляє до в’язниці Венсеннського замку. У 1768 році вибухає скандал із Розою Келлер, вдовою. Здається, вина маркіза була меншою, ніж йому приписують. Усі подробиці цієї справи досі не прояснені. Шарль Демаз («Поліційний заклад Шатле в Парижі», Париж, p. 327) зазначає: «У документах комісарів Шатле записані свідчення в справі маркіза де Сада, які повідомляють, що в Аркеї маркіз прив’язував оголену жінку до дерева, ранив її складаним ножем, а відтак капав на рани розплавленим воском, щоб запечатати їх». Доктор Кабане, який цитує цей уривок у своїй «Медичній хроніці» (15 грудня 1902 р.), додає: «Було б корисно це досьє віднайти й опублікувати, щоб пролити світло й довести невинність божистого маркіза, над яким досі висить ганьба».

Хай там як, ще у 1764 р. в одному зі своїх рапортів інспектор поліції Маре писав: «Я б наполегливо рекомендував пані Бріссо, без зайвих подробиць, не дозволяти своїм дівчатам відлучатися з маркізом до номерів».

У рапорті від 16 жовтня 1767 року той самий Маре занотовує: «До нас і далі доходять чутки про жахливі вчинки пана графа де Сада. Всіма можливими способами він намагався домогтися панянки Рів’єр, співачки з Опери. Він пропонував їй двадцять п’ять луїдорів щомісячно за те, щоб вона у вільний від спектаклів час їздила з ним до заміського дому в Аркеї. Панянка відмовилася».

У невеличкому будинку в Аркеї, який маркіз називає «Богадільнею», за чутками місцевих мешканців, які могли й збрехати, влаштовували страшні й жорстокі оргії. Справа Рози Келлер спричинила друге ув’язнення де Сада. Спершу він був доправлений до замку в Сомюрі, а відтак переведений до в’язниці П’єр-Ансіз у Ліоні. За шість тижнів його звільнили. У червні 1772 року сталася «марсельська справа»; вона мала ще менше ваги, ніж справа Рози Келлер. Однак парламент у Провансі заочно засуджує маркіза до страти на горло. Це звинувачення було скасоване в 1778 році. Перед другим своїм засудженням маркіз утікає до Італії, забираючи з собою сестру дружини.

Відвідавши кілька великих міст, Сад хоче повернутися до Франції, але на шляху додому в Шамбері його арештовує сардинська поліція й саджає в Міоланський замок 8 грудня 1772 року. Завдяки його дружині йому вдається втекти звідти уночі з 1 на 2 травня 1773 р. Після нетривалого перебування в Італії він повертається до Франції й знову провадить розпусне життя в замку Лакост. Доволі часто він навідується до Парижа, де його арештовують 14 січня 1777 року й доправляють до башти Венсеннського замку, а звідти переправляють до Екс-ан-Прованса, де попередній присуд скасовують 30 червня 1778 року. Через «непомірний розгул» новий присуд забороняє йому з’являтися в Марселі протягом трьох років і накладає штраф у розмірі 50 ліврів на користь тюремного господарства. Утім, на волю його не випустили.

Під час переведення маркіза з Екса до Венсенна він знову втікає завдяки дружині. Його змогли арештувати лише кілька місяців потому в замку Лакост. У квітні 1779 року його вкотре ув’язнюють у Венсенні, де він заводить платонічні стосунки з подругою своєї дружини мадемуазель де Руссе.

З Венсеннського замку вирватися на свободу маркізу вже не вдалося. 29 лютого 1784 року його переводять до Бастилії, де він пише головну частину своїх творів. 1789 року, дізнавшись про наближення революції, маркіз починає діяти. Він часто свариться з комендантом Бастилії паном де Лоне; 2 липня йому спадає на думку скористатися як рупором бляшаною ринвою для стічної води, що виходила на вулицю Сент-Антуан; у неї він раз-по-раз вигукує, нібито «в Бастилії катують і вбивають в’язнів, яких конче треба звільнити»[6]. На той час у Бастилії утримувалось дуже мало бранців, тому важко визначити точні мотиви, що підбурили народ брати штурмом майже порожню в’язницю. Цілком імовірно, що заклики маркіза де Сада, а також листівки, які він жбурляв через вікно, де було змальовано жахливі подробиці тортур, яким піддавали ув’язнених у замку, підбурили розпалених повстанців і змусили їх ущент рознести стару фортецю.

Під час захоплення Бастилії маркіза вже там не було. Наляканий його діяльністю, комендант попросив позбавити його присутності цього в’язня, й королівським розпорядженням від 3 липня маркіза де Сада на світанку 4 липня перевозять до лікарні для божевільних у Шарантоні. Завдяки декретові Установчої асамблеї про ануляцію королівських «lettres de cachet» де Сад здобуває свободу й виходить з Шарантона 23 березня 1790 року.

Його дружина на той час зачиняється в монастирі Сент-Ор і більше не хоче бачити чоловіка. 9 червня того ж року в Шатле вона домагається дозволу на розлучення. Ця нещасна жінка присвятила решту життя молитві й покаянню; вона померла в своєму замку в Ешоффурі 7 липня 1810 року.

На свободі маркіз де Сад провадить розмірене життя, заробляючи літературною працею. Публікує свої твори, ставить п’єси в Парижі, Версалі й, імовірно, Шартрі. Він переживає відчутну грошову скруту, безрезультатно шукаючи місця на якій-небудь службі. В одному листі читаємо: «Він знається на перемовинах та дипломатії, якими понад двадцять років займався його батько; знає багато країн Європи, може бути корисним у написанні різних літературних творів, у роботі бібліотеки, музею чи видавництва. Сад, одним словом, сподівається на ваше почуття справедливості та благає про місце» (лист членові Конвенту Бернарду де Сент-Афріку, 8 вантоза, рік ІІІ (27 лютого 1795 р.)).

Він старанно відвідує засідання Народних зборів та секції Пік. Часто бере слово. Маркіз де Сад – справжній республіканець, захоплюється Маратом, але рішуче виступає проти смертної кари й має власні погляди на політику. Свої міркування він викладає в низці творів. У його «Думках з приводу методів ухвалення законів» він пояснює, як закони, запропоновані депутатами, мають схвалюватися голосуванням народу, тому що «це найбільш знедолена частина населення, яка найчастіше бідує через недосконалі закони». Під час терору де Сад виказує неабияку людяність і доброту; він займає настільки непримиренну позицію, що його знову арештовують 6 грудня 1793 року, але за сприяння депутата Ровера звільняють у жовтні 1794-го.

У часи Директорії маркіз віддаляється від політики. Його відвідує чимало народу в помешканні на вулиці По-де-Фер-Сен-Сюльпіс, куди він перебрався. Роль господині дому виконує трохи бліда, меланхолійна й добросерда жінка. Звертаючись до неї, маркіз кличе її Жустіною; подейкують, що вона – дочка емігранта. Пан Д’Альмера вважає, що цю жінку, якій Сад присвятив «Жустіну», звали Констанцією. Хай там як, про цю особу відомості розрізнені та суперечливі.

У липні 1800 року маркіз оприлюднив роман із ключем «Золое та два її супутники», який спровокував великий скандал. У ньому розпізнали першого консула (Д’Орсек – анаграма Корсики), Жозефіну (Золое), мадам Тальєн (Лореда), мадам Вісконті (Воланж), Барра (Сабар), Тальєна (Фессіноль) та інших. Видавці, як один, відмовлялися брати рукопис, отож маркізу довелося видавати його самотужки. Розпорядження про його арешт було підписано 5 березня 1801 року; Сада беруть під варту в його видавця Бертранде, коли він приносить йому перероблений рукопис «Жульєтти». Саме ця книга стає приводом для затримання. Його кидають в Сен-Пелажі, переводять до госпіталю для божевільних у Бісетрі й, врешті-решт, до притулку в Шарантоні, де він залишатиметься з 27 квітня 1803 р. до 2 грудня 1814 р. – дня його смерті. Маркіз прожив сімдесят п’ять років, з яких двадцять сім був ув’язнений в одинадцяти різних тюрмах.

* * *

Достеменного портрета маркіза де Сада ще не знайдено. Публікували одне вигадане зображення на медальйоні з колекції пана Делапорта, яким прикрасили обкладинку «Маркіза де Сада» Жуля Жанена. «Інший портрет – зазначає Октав Узанн у вступі до «Роздумів про романи» – подає нам Сада з молодим обличчям в оточенні демонів; ця сміховинна гравюра походить із колекції парижанина M.H. Цей портрет – така ж підробка, як і всі інші»[7].

Трапляється й інший портрет, звісно, теж фальшивий. Його створено за часів Реставрації на зразок медальйона Далапорта, але додано фавнів, капелюх божевільного, батіг та інтер’єр в’язниці.

Кажуть, що в дитинстві його лице було таке чарівне, аж дорогою спинялися жінки, щоб помилуватися ним. Він мав овальне обличчя, сині очі, біляве кучеряве волосся. Рухи його вирізнялися граційністю й м’якістю, а в голосі вчувалися привабливі відтінки, що западали в душу жінкам.

Свідки стверджують, що риси обличчя молодого маркіза були ніжними, в його поводженні було щось жіночне, тож з дитинства він мав пасивні гомосексуальні нахили. Але ми не переконані, що ці судження мають які-небудь докази.

Шарль Нодьє у своїх «Спогадах, епізодах і портретах революції та імперії» (2 томи, Париж, 1831) розповідає про свою зустріч із маркізом у 1803 році. (Насправді, як зазначає Д’Альмера, це могло статися тільки в 1802-му). Йому довелося ночувати в одній камері з трьома ув’язненими, серед яких був де Сад.

«Один із цих панів прокинувся дуже рано, бо був попереджений, що його переводять в інше місце. То був сумнозвісний маркіз де Сад. Спершу в очі кидалася його надмірна повнота, яка сковувала рухи і дещо перешкоджала вишуканості та елегантності, залишки якої просвічувалися в його манерах. Однак у стомлених очах зберігалося щось жваве й витончене, час од часу в них спалахували іскри, що скидалися на притихлі жаринки. Він не був змовником, і ніхто не міг звинуватити його в політичних упередженнях. Випади його ніколи не були спрямовані на когось конкретно, він критикував релігію та мораль, тобто два предмети, мало цікаві таємній поліції. Отож влада виявляла до нього деяку поблажливість. Його відправили до тихих вод Шарантона, під густі тіні, де він міг ховатися від чужих поглядів скільки йому заманеться. Перебуваючи у в’язниці, кілька місяців по тому я дізнався, що маркіза де Сада звільнили.

Я не дуже добре знаюся на його творах, хоч вони мені потрапляли до рук. Я гортав їх побіжно, переконавшись, що вони наскрізь просякнуті лиходійствами. Від цих страхітливих мерзенностей у мене збереглося туманне відчуття подиву та жаху. Але ці образливі для моралі книги, одні назви яких виглядають непристойно, порушують великі філософські питання, од яких суспільству нікуди не втекти.

…Отже, кажу, цей в’язень лише промайнув перед моїми очима. Я встиг запам’ятати, що він був ввічливий до улесливості, люб’язний до солодкавості, і в словах його не було нічого обурливого».

Приблизно в той самий час із маркізом бачився й Анж Піту. Портрет, який він відтворює, виглядає правдоподібно. Арештований співак-рояліст відчуває до маркіза де Сада певну симпатію, хоч йому відомо про нього лише те, що всі його ганьбили й обмовляли. Вслід за загальними настроями Піту сам змушений виставляти маркіза як монстра, в якому він, однак, не може не помітити «доброчесних рис». Ось розповідь Анжа Піту[8]: «Протягом вісімнадцяти місяців, які я збув у Сент-Пелажі в 1802 і 1803 рр. в очікуванні помилування, на моєму коридорі я кілька разів бачився з відомим маркізом де Садом, автором найгидкіших творів, які коли-небудь могла створити людська збоченість. Репутація цього нещасного була настільки заплямована найбруднішими злочинами, що влада зволила зарахувати його до категорії маніяків, відмовляючись застосовувати до нього будь-які карні санкції: судді відмовлялися опоганювати свої журнали записами про вчинки цього збоченця, як і не хотіли стратою привертати до нього уваги, до якої він був охочий. Тож було заведено тримати його в найтемнішому закутку буцегарні, дозволяючи кожному ув’язненому обходити його десятою дорогою.

Жага літературної слави несприятливо відбилася на цій людині, яка, втім, як мені здалося, не була народжена ні лихою, ні жорстокою. Не маючи досить таланту, щоб здійнятися до висоти визнаних літераторів-моралістів, він вирішив зазирнути в безодню беззаконня і зануритися в неї, постаючи перед нами як «злий геній»; він знесмертив своє ім’я, огуджуючи чесноти і публічно звеличуючи гріхи. Але в ньому можна розгледіти й деякі риси доброчесності та доброзичливості. Цей чоловік дрижав від самої думки про смерть і готовий був умліти, побачивши сивину у волоссі. Деколи на нього находили короткі хвилини каяття, тоді він слізно хлипав і зойкав: «Чому я такий жахливий? І чому лиходійство таке солодке? Воно збезсмертить мене; колись воно запанує в усьому світі».

У нього були статки, і він не бідував. Часом він заходив до моєї камери, бачив мене в доброму гуморі, як я сміявся й співав, безжурно й завзято жуючи свого кусня чорного хліба або сьорбаючи тюремної баланди. Його обличчя гнівно спалахувало: «Ви що, радієте?» – вигукував він. «Так, пане!» – відказував я йому; потім, кладучи руку на серце й весело підскакуючи, я пояснював, що тут, у в’язниці, я звільнений від усього, що тиснуло на мене на волі, що мені принаймні не треба перейматися про одіж, витрачаючи на неї останні кошти. «Пане маркізе, я тут – мілорд; бачите, краватка й хустка в мене з мережива, манжети не коштували майже нічого, а замість вишивки тут мода оторочувати одяг». – «Ви з глузду з’їхали, пане Піту». – «Так, пане маркізе; але в цьому знедоленні я повернув собі душевний спокій». Він підходив до столу й вів далі: «А що ви читаєте?» – «Біблію». – «Товит – непоганий хлопець, а от Йов розповідає казочки». – «У цих казочках, пане, захована реальність і для вас, і для мене». – «Яка ще реальність, пане; ви вірите в химери й смієтеся?» – «Ми обоє з’їхали з глузду, пане маркізе: ви лякаєтеся ваших химер, а я сміюся, вірячи в мої реальності».

Цей чоловік так і помер у Шарантоні, а я тепер на волі…»

Про де Сада згадує у своєму творі й П.-Ф. Жиро[9]. Його нотатка підтверджує відому нам маркізову впертість, волю й нестримну енергію: «Де Сад, страхітливий автор романів, від яких стигне кров, збув довгі роки в Бісетрі, Шарантоні, Сент-Пелажі. Він наполегливо відмовлявся від авторства диявольської «Жустіни», але пан де Ж***, молодий автор, який часто нападав на маркіза, заявив у його присутності: «Ви визнали себе автором «Злочинів кохання», твору не такого вже й аморального, який підписаний вами: «Автор “Аліни та Валькура”»; а в передмові до цього твору, ще страшнішого, ніж «Жустіна», ви називаєте себе автором останньої; скоріться». Подейкують, ніби він сам випробовував численні різновиди розпусних вчинків, які змальовував у своїх творах із бурхливою пристрастю. Немовби його розпирало від гріховних ідей, і його рідкісна плодючість змушувала його породжувати на світ твори з не меншим завзяттям навіть у тюрмі, в якій хотіли приборкати його диявольський геній. Інспектори поліції мали обов’язок час від часу оглядати камери, в яких перебував маркіз, і забирати всі рукописи, які вдавалося знайти і які він деколи ховав так майстерно, що їх доводилося шукати дуже довго. Пан В…т, обтяжений цим обов’язком, декому повіряв, що йому доводилося читати записи маркіза, які були значно жахливіші, ніж ті, що вже були опубліковані.

Цілком можливо, що картонні коробки Бюро моралі в префектурі поліції слугують катакомбами для цих ганебних плодів розпусти, для яких неможливо добрати точного визначення; ми можемо тільки сподіватися, що вони полетять у безвість, звідки їм ніколи не буде вороття».

Доктор Кабане («Медична хроніка», 15 грудня 1902 р.), шкодуючи, що до нас не дійшов достометний портрет маркіза де Сада, додає: «Утім, ми сподіваємося, що такий портрет десь таки зберігся в бібліотеці якогось колекціонера-ерудита, але притьмом зазначимо, що той навряд чи захоче легко віддати такий скарб навіть на деякий час для репродукції».

Що стосується Ретифа де ла Бретонна, який був добре обізнаним як із друкованою, так і з рукописною творчістю маркіза де Сада, й усе написане ним приймав близько до серця, то він особисто ніколи його не зустрічав. У «Панові Ніколя» він пише: «Це чоловік з довгою сивою бородою, яку він гордовито задирав, коли його виводили з Бастилії». Відомо, що 14 липня маркіза в Бастилії вже не було.

З юного віку маркіз де Сад віддавався читанню найрізноманітніших книг, але полюбляв праці з філософії, історії, а надто оповідки мандрівників, які доносили чимало свідчень про звичаї далеких народів. Сам він вирізнявся неабиякою спостережливістю. Навчався гри на кількох музичних інструментах, чудово танцював, вправно їздив верхи, був умілим фехтувальником і навіть займався скульптурою. Він захоплювався живописом і проводив довгі години в картинних галереях. Його часто бачили в Луврі. Його знання поширювалися на безліч тем. Він знав італійську, німецьку й провансальську (він називав себе «провансальським трубадуром» і писав вірші цією мовою). Йому доводилося багато разів підтверджувати свою мужність на полі бою. Але понад усе він любив свободу. Все – його вчинки, філософські погляди – свідчило про його пристрасну відданість свободі, якої він був позбавлений на довгі роки, які його слуга Картерон називав «собачим життям». З листів цього слуги, що збереглися в бібліотеці Арсеналу, ми дізнаємося, що маркіз курив люльку, «мов корсар», а їв «за чотирьох». Довготривале вимушене відлюддя, звісно, трохи зашкарубило його характер, але він залишився цілком врівноваженим, хоч і владним. Було багато свідчень про напади люті в Бастилії, Бісетрі, Шарантоні.

Утім, він любив смачно поїсти, любив утіхи, але даремно вішати на нього наличку сластолюбства. Його гуманність особливо вийшла на яв під час Терору, що цілком спростовує закиди в його жорстокості. Добре відомо, що він не був ані божевільним, ані маніяком. Оповідки Жуля Жанена, анекдоти Віктор’єна Сарду про те, що, наприклад, маркіз де Сад, перебуваючи у Бісетрі, приносив оберемок троянд до канави й топив їх у смердючій твані («Медична хроніка», 15 грудня 1902), як і багато інших легенд, хоч і звучать правдоподібно, але навряд чи мають під собою реальний ґрунт. Вони вигадані на догоду тим, хто, прочитавши «Жустіну», але не збагнувши ані її сенсу, ані ваги, уявили собі автора як божевільного, одержимого манією злочину. Значною мірою такі небилиці й здогади заохочувала поліція часів Консульства та Імперії; ув’язнивши маркіза в Бісетрі, відтак у Шарантоні, вона могла довести його до сказу, як будь-кого іншого, але маркіз таки зумів зберегти людську гідність.

Марк-Антуан Бодо, депутат Законодавчої асамблеї, у своїх «Історичних записах» згадує про де Сада так: «Він був автором численних творів, страшенно непристойних і по-диявольськи аморальних. Іншими словами, він володів особливим мисленням. Але, безумовно, він не був божевільним, і це легко виснувати з його творів.

У них можна натрапити на описи різноманітних збочень, але аж ніяк не на вияви божевілля автора. Ці праці вимагали добре організованої думки, широких знань, ознайомлення з давніми та новітніми книгами. Одним з його завдань було довести людям, що збоченства не завжди вважалися за гріх, а часто були дозволені, скажімо, в Давній Греції та Римі. Така поведінка, звичайно, не була високоморальною, але її і не переслідували. А щоб провадити такі дослідження, треба мати міцний розум і нерви. Та й у наш час такі дослідження потрібні, хай навіть їх подано в формі романів, як у маркіза де Сада, який підперезав їх філософською системою…»

Маркіз де Сад не тільки писав п’єси, а й сам з’являвся на сцені. Він був талановитим актором, зокрема йому вдавалися ролі коханців. Його гра вирізнялася непідробними почуттями й була пронизана благородством. Відомо, що маркіз навчався акторського мистецтва в Моле. У нього вдома, коли він мешкав із Жустіною на вулиці По-де-Фер-Сен-Сюльпіс, час від часу влаштовували хатні спектаклі. Пристрасть до театру, акторський хист, досвід драматурга неабияк стали йому в пригоді, розраджуючи його відлюддя в Шарантоні.

Те, що маркіз до кінця зберіг ясний розум, самоповагу і здоровий глузд, свідчить його заповіт, опублікований в «Книзі» Жуля Жанена (Париж, 1870), де наприкінці ми читаємо:

«З моїм тілом, наполегливо прошу цього, слід вчинити так: протягом двох діб воно має залишатися в кімнаті, де мені випаде померти, в домовині, не накритій віком. Тільки після зазначеного часу домовину можна загатити. Під час цього періоду слід послати оповістку панові Ленорману, продавцеві лісу, – бульвар Рівності, № 101, Версаль, – щоб він прибув разом з екіпажем, забрав моє тіло й перевіз його під своїм наглядом до лісу на моїй землі в Мальмезоні, де він має похоронити мене без будь-яких урочистостей у першій діброві цього лісу, що лежить праворуч, якщо їхати туди з боку старого замку головною алеєю. Могилу в діброві викопає фермер із Мальмезона під наглядом пана Ленормана, який не покине її, доки моє тіло не щезне в могилі. Цю церемонію можуть супроводжувати ті з моїх родичів і друзів, які забажають у такий спосіб виказати останню ознаку відданості. Зарівнявши могилу, треба засіяти на її місці жолуді, щоб ділянка швидше заросла, й сліди могили щезли із поверхні земної так само, як щезне – як я тішу себе надією – людська пам’ять про мене.

Складено в Шарантоні-Сен-Морісі при повному розумі й здоров’ї 30 січня 1806 р.

Підписано Д.А.Ф. Садом».

«Той, хто написав такі маркітні рядки, сповнені страшної гіркоти, – зазначає Анрі Д’Альмера, – той, хто бажає, щоб пам’ять про нього стерлася назавжди, повністю, розчинилася в небутті, безперечно, не був пересічною особою, хай що б про нього не казали».

Так, він не був пересічною особою.

Не можна заперечувати його провини перед багатьма, а надто перед його дружиною. Але його силоміць змусили побратися з нею, й він її не кохав.

Він зовсім не був божевільним; звісно, якщо не брати до уваги сказаного ним в одній комедії: «Всі на світі божевільні; якщо не згоден – заховайся вдома й розбий дзеркало».

Також він якось написав епіграму, яка може правити за ефектний підсумок усієї його творчості: «Живописець – не злочинець, коли зображає химерні забаганки, підказані природою».

Хоч він тішив себе надією щезнути з пам’яті людської, маркіз сподівався, що за нього помстяться «нащадки».

Протягом століття після його смерті критики жорстоко гудили його твори на всі заставки, беручи до уваги переважно не ідеї, які в них містяться, а переказуючи анекдоти та легенди про його життя. Належно ж оцінити життя маркіза, як слушно зауважив доктор Євген Дюрен, можна, «лише розглядаючи де Сада як історичне явище».

Торкаючись його творів, Анатоль Франс зверхньо писав: «Не обов’язково вивчати тексти маркіза де Сада на тому ж рівні, що й тексти Паскаля». Натомість деякі вільнодумці тієї доби вважали, що зневага та страх, спричинені творами де Сада, нічим не виправдані. У 1882 році поет Еміль Шеве у збірці «Мужності» («Virilités») присвятив йому захоплені рядки, визнаючи за ним силу та велич.

У Німеччині, де, як кажуть, Ніцше не гребував порівнянням своїх думок філософа-поета з буремними ідеями послідовного маркіза, доктор Євген Дюрен відважно поставив собі за мету пролити світло на життя де Сада, аналізуючи його писання: «2 червня 1740 року народився один із найвидатніших людей ХVIII століття, але не тільки – він важливий для всієї сучасності. Твори маркіза де Сада треба досліджувати саме як явище історії. Він не може не пробудити непідробного зацікавлення в науки. Але той самий медик, беручись докопуватися правди, може збагнути цей предмет лише в його нерозривному зв’язку з історією цивілізації».

І трохи далі: «Є ще один важливий аспект, який мають узяти до уваги люди науки в пошуках нових понять: ці твори зокрема повчальні тим, що надзвичайно проникливо показують, як усе в світі тісно пов’язане із сексуальними інстинктами, як останні так чи інакше впливають мало не на всі людські стосунки. Кожен дослідник, який хотів би визначити соціологічну вагу любові, має познайомитися з творами маркіза де Сада. Їхня головна думка, мабуть, така: любов не обмежується гамуванням спраги – вона скеровує весь плин світобудови».

«L’amor, che muove’l Sole e l’altre stelle»[10], – пам’ятаємо, що цими словами Данте завершив свою «Божественну комедію».

Доктор Жакобюс Х назвав доктора Дюрена «галлофобом» за те, що той розгледів у теперішній французькій політиці глибоку спорідненість із доктринами маркіза де Сада. Справді, така спорідненість вельми глибока й прогресивна. Можливо, когось здивує: Сад був прихильником республіки. Ще 1785 року він розпочинав одну зі своїх казок: «Були часи, коли панство деспотично жирувало на своїх землях; у ті славні деньки Франція складалася зі зграї владарів і тридцяти тисяч нікчемних рабів, що плазували біля ніг одного монарха»[11]; він без жалю залишив монархічних рабів і перейшов на бік республіканських королів, усім серцем прагнучи республіки, що, зрештою, здобула свободу, але не спромоглася на рівність і братерство…

Багато письменників, філософів, економістів, натуралістів і соціологів – від Ламарка до Спенсера – наштовхувалися на маркіза де Сада, вражені й сполошені його надзвичайно новаторськими ідеями. «Декому наші ідеї здаватимуться дещо сміливими, – писав він у «Філософії в будуарі». – Ну то й що? Хіба ми не зажили права говорити все, що думаємо?» Здається, прийшов час для цих ідей, що визрівали в ганебній атмосфері таємних сховищ бібліотек; ХІХ століття його знехтувало і зневажило, тож, може, до нього прислухається століття ХХ.

Цей нарис про одну з найдивовижніших постатей, що коли-небудь з’являлися на світі, хочеться завершити ще однією фразою з «Філософії в будуарі», вершинного твору маркіза де Сада, його opus sadicum у повному сенсі цього слова:

«Нехай мене почують ті, хто здатний почути, – таким сміливцям нічого не загрожує».

ПРИМІТКИ:

[1] Цей нарис Ґ. Аполлінер склав у 1909 році для видання: L’Œuvre du Marquis de Sade, Paris, Bibliothèque des curieux, 1909. – P. 1–56. Маючи намір популяризувати забороненого автора, Аполлінер вдається до переказу змісту романів «Жустіна», «Жульєтта», трохи побіжно «120 днів Содому» та деяких п’єс; також він прикладає низку особистих листів Сада; ці фрагменти ми не публікуємо. – Прим. пер. Paul Ginisty. La Marquise de Sade, Paris, Charpentier (1901).

[2] Dr Eugen Duehren. Der Marquis de Seule und seine Zeit, Berlin. Trad. par Octave Uzanne, Le Marquis de Sade et son temps, Paris (Michalon, 1901). Neue Forschungen über den Marquis de Sade und seine Zeit. Berlin, Max Harrwitz.

[3] Dr Cabanes. La prétendue folie du Marquis de Sade, dans Le Cabinet secret de l’Histoire, 4e série.

[4] Le marquis de Sade et son œuvre devant la science médicale et la littérature moderne, par le docteur Jacobus X. Paris, Charles Carrington, 1901.

[5] Henri d’Alméras. Le Marquis de Sade, l’homme et l’écrivain. Paris, Albin Michel (s. d.).

[6] Див.: Répertoire ou Journalier du château de la Bastille à commencer le mercredi 15 mai 1782, publié en partie par Alfred Bégis (Nouvelle Revue, nov. et déc. 1882). – La Baslille dévoilée, par Manuel. – Le Marquis de Sade, par Henri d’Alméras.

[7] Він з’явився на фронтисписі книжки «Листування мадам Ґурдан» (Correspondance de Mme Gourdan).

[8] Analyse de mes malheurs et de mes persécutions depuis vingt-six ans, par L.-A. Pitou, auteur du Voyage à Cayenne et de Urne des Stuarts et des Bourbons, à Paris, 1816 (p. 98).

[9] Histoire générale des prisons sous le règne de Buonaparle, avec des Anecdotes curieuses et intéressanles sur la Conciergerie, Vincennes, Bicêtre, Sainte-Pélagie, la Force, le Château de Joux, etc., etc., et les personnages marquants qui y ont été détenus, par P.-F.-T.-J. Giraud, Paris, 1814, in-8.

[10] «Любов, що водить сонце й зорні стелі» (іт.) в перекладі Є. Дроб’язка. – Прим. пер.

[11] «Помста за честь, або Кастелянша з Лонґвілля»; рукопис цієї неопуб-лікованої казки зберігається в Національній бібліотеці.

Переклав Андрій Рєпа