Моє знайомство та багаторічне захоплення Славоєм Жижеком розпочалося з (цілком випадкової) купівлі українського перекладу його книжки “Метастази насолоди” (видавництво «Альтернативи», 2000). Пам’ятаю, будучи переконаним, що «починати треба спочатку», я щиро обурився виданням книжки якогось (незнайомого мені) «словенського психоаналітика» у час, коли не виданими українською залишалися усі класики психоаналізу, із Фройдом включно. Але, за своїм бібліофільським звичаєм, я все ж таки придбав ту книжку і незабаром взявся її читати. Як виявилось, це був початок моєї найбільшої інтелектуальної любові, яка триває ось уже біля п’ятнадцяти років.

Однак, якщо я й досі зараховую Славоя Жижека до своїх улюблених мислителів, то це трапилось швидше всупереч, аніж завдяки тому перекладові. Правду кажучи, видання, про яке йде мова, вирізняє настільки кепський переклад, що суть сказаного Жижеком доводилося швидше вгадувати, аніж вичитувати. Людина, яка знає Славоя як автора з надмірно логічним та навмисне прозорим, хоча й не позбавленим своїх поетизмів стилем, буде крайнє здивованою, почитавши його в українському варіанті. На жаль, це не лише справа насолоди від читання, але й, в першу чергу, розуміння тих доволі складних думок, які автор намагається донести до читача. Філософія – це чи не найгірше місце для перекладацьких помилок та перекручень, адже тут кожна найменша неточність у перекладі може поховати усю розлогу аргументацію в тумані нерозуміння.

На жаль, схоже на те, що “кепський переклад” став візитівкою українських видань Жижека. Видавці “Дражливого суб’єкта” (видавництво «ППС-2002», 20008) – наскільки мені відомо другої на даний час книжки Жижека, що побачила світ у перекладі українською – наступили точнісінько на ті самі граблі, що й їхні попередники. Книжку я купив вже доволі давно, але до неї ніяк не доходили очі, тим більше, що на той час я вже прочитав англійський оригінал. І от нещодавно, вирішивши перечитати один із розділів (той, де йдеться про жижекіанську критику філософії Бадью), на своє розчарування я знову зіштовхнувся із черговим крайнє недолугим перекладом.

Так англійське «analysand», термін Лакана, який краще перекладати як «аналізанд», або хоча б як «аналізований», у версії нашого перекладача стає «аналізуємим», звичайне, хоча й люблене Жижеком слово «contingent», що означає «випадковий, непередбачуваний, такий, що залежить від обставин», чомусь перетворюється на неологізм «контингентний», так ніби це якийсь термін, словосполучення «redoubled structure» чомусь перекладається як «у-складнена структура», а не «подвоєна структура», хоча так і звичніше, і простіше для розуміння, а вже зовсім словникове «complexity» з якогось дива стає «комплексністю», хоча йдеться про звичайну «складність». Власне такі приклади можна було б без особливих зусиль помножити. На жаль в результаті усі цих «перекладацьких зусиль» страждає в першу чергу наша, як читачів, здатність зрозуміти, що ж саме хоче сказати автор.

Більш того, такий недолугий переклад ще й додає до обскурантистської репутації «усі цих лаканіанців» як «замудрих словокрутів, яких сам чорт не розбере». І для цього часто вистачає простої помилки перекладача, як наприклад у нашому випадку, коли лаканівське поняття «дискурс Університету» перекладається як «дискурс Універсальності», що цілковито руйнує будь-яку логіку в аргументації Жижека. Не здивуюся, якщо читачі, які таки добралися до цього місця, так нічого про той клятий дискурс і не второпали.

Власне перекладача цієї книжки десь можна зрозуміти. Людині не обізнаній з тонкощами лаканівського психоаналізу, навіть якщо вона хороший перекладач, словосполучення «дискурс Університету» і справді може видатися досить дивним покручем, ледь не опискою, яку варто «виправити». Але це аж ніяк його не виправдовує. Бо навіщо братись за переклад тексту, який ти не розумієш? Думаю, ви зі мною погодитеся, що для читачів вже краще взагалі без українського Жижека, аніж із перекладами, які лише дратують своєю неточністю та кострубатістю.

Насамкінець хочеться сказати, що, на жаль, такий «переклад» Жижека є зовсім не винятком в українській книговидавничій справі. Принаймні така ж доля спіткала «Соціологію постмодернізму» Скота Леша та «Переобрамлений націоналізм» Брубейкера, що вийшли у «Кальварії», а також «Сексуальне дисидентство», яке видали «Основи» і т. д. Приклади такого мертвого баласту на полиці можна легко продовжити. І все це переводження паперу з’явилося за підтримки фонду «Відродження». Шкода, а могли бути хороші, а головне потрібні книжки….