Якось я зовсім випустив з-під уваги видавництво «Ніка-Центр», і виявилось, що зовсім даремне. За останні півроку там вийшло аж п’ять цікавих видань. Ну, по-перше, і що особливо приємно для мене, це перший україномовний переклад Бадью авторства Андрія Рєпи – «Концепт моделі. Вступ до матеріалістичної епістемології математики». Не знаю, чим був зумовлений вибір саме цієї книжки, а не, скажімо, його центральної роботи «Буття і Подія» чи відомої книжки про апостола Павла. Хоча кажуть, що перша ластівка весни ще не робить, але все одно приємно. По-друге, це зовсім свіженький переклад «Структура інстинктів і суспільство: Філософське дослідження вчення Зиґмунда Фройда» Герберта Маркузе, книжки більш відомої у нас як «Ерос та цивілізація», однієї з центральних робіт фройдо-марксизму.

Нещодавнє законодавче визнання комісією американського конгресу вірменського геноциду 1915 року є настільки ж визначним, як і неочікуваним. Чесно кажучи, коли я слідкував по BBC за останніми приготуваннями до голосування, його результат видавався мені більш, ніж непевним. Не секрет, що вірменська діаспора у Європі та США є дуже впливовою на інституційному рівні, однак здавалося, що геополітичні інтереси Сполучених Штатів таки переважать усі її зусилля і питання буде провалене, або ж відкладене на майбутнє. Однак, не зважаючи на шантаж зі сторони Туреччини, ніби визнання геноциду призведе до суттєвого погіршення двосторонніх відносин, американські конгресмени вирішили не йти на моральний компроміс, і я можу цьому тільки поаплодувати. Комусь таке визнання може видатися невчасним, зважаючи на важливість Туреччини в американській політиці в західній Азії, хтось може закинути американцям, що зважаючи на скандали з Гуантанамо, практиками тортур та неоімперіалістичними війнами останнього десятиліття, вони не мають жодного права когось засуджувати або повчати.

Як я вже десь згадував на "Проводі", моє знайомство зі Славоєм Жижеком розпочалося з (цілком випадкової) купівлі українського перекладу його книжки "Метастази насолоди". Однак, якщо я й досі відношу цього автора до своїх улюблених мислителів, то це трапилось швидше всупереч, аніж завдяки тому перекладові. Правду кажучи, цю книжку вирізняє настільки паршивий переклад, що суть сказаного Жижеком доводиться швидше вгадувати, аніж вичитувати. Людина, яка знає Славоя як автора з надмірно логічним та навмисне прозорим, хоча й не позбавленим своїх поетизмів стилем, буде крайнє здивованою, почитавши його в українському варіанті. На жаль, це справа не лише насолоди від читання, але й в першу чергу розуміння доволі складних думок, які автор намагається донести. Тут кожна найменша неточність у перекладі може поховати усю розлогу аргументацію у тумані нерозуміння. 

Одне з гасел паризьких студентів 68-го гласило: «Будьте реалістами. Вимагайте неможливого». Як ми повинні розуміти цей лозунг? Я пропоную читати його у дусі Алена Бадью, філософське вчення якого є прямим наслідком радикальних рухів 60-тих, як «неможливого для кого». Звісно, для домінуючої ідеології. Якщо ми справді хочемо щось змінити у нашій країні, а не просто змінити Вітю на Вітю, чи навіть на Юлю, ми повинні направити свої неможливі вимоги прямісінько у серцевину тієї нігілістичної ідеології, що панує сьогодні в Україні, ідеології щастя, за якою, найбільшою подією, що її може прагнути людина сьогодні – це купівля Porsch Cayenne, відпочинок на Мальдівах або придбання позитивно сегрегованого chalet десь у заповітних нетрях Кончи Заспи.

Кіберпростір – це перш за все ментальний простір. Саме тому нам варто застосувати психологічний підхід до розуміння нашого досвіду у кіберпросторі. У книжці «Фантазія інтерфейсу» Андре Нуссельдер звертається до базового психоаналітичного поняття фантазії, щоб піддати інтерпретації наші відносини з комп’ютерами та цифровими технологіями. Згідно з лаканівським психоаналізом фантазія – це «екран», через який ми взаємодіємо з навколишнім світом. Андре Нуссельдер стверджує, що, на психологічному рівні, комп’ютерні екрани та інші інтерфейси між людиною та комп’ютером інкорпорують цю фантазматичну функцію: вони діють як посередники між реальним та віртуальним.

Микола Хвильовий належав до найгучніших творців своєї генерації. Пізніше, після 1933 року, Хвильовий був чи не найбільш забороненим українським автором, а ще за який час, вже в епоху пізньої перебудови, він став чи не найгучніше реабілітованим письменником України. І попри все, навіть сьогодні, я б відніс Хвильвого до авторів, творчівсть та думка яких так і не була до кінця з'ясованою і належно поцінованою, а заразом до письменників, які, як ніхто інший, є актуальними для нашої країни сьогодні. Саме тому мені було крайнє приємно побачити аж дві надзвичайно оригінальних книжки, які прозірливо і творчо продовжують діалог з класиком - "Полювання на Вальдшнепа. Розсекречений Микола Хвильовий" та "Сокіл Артем. Аглая. Хвильовий Микола. Вальдшнепи".

Ну от, сталося. Попри запевняння пані Тимошенко, рука Віктора Януковича таки лягла на Пересопницьке Євангеліє. Як повинні нормальні українські громадяни, яких обурює сам факт інавгурації людини з двома кримінальними судимостями і, підозрюю, з не менш кримінальними планами на майбутнє ставитись до цієї події? Ну по-перше, хоч як би нам не хотілося протилежного, ми повинні визнати легітимність результатів виборів. Вибори в Україні пройшли переважно демократично і посада президента дісталася Януковичу в результаті реального волевиявлення громадян. Власне обрання Януковича є, як це не парадоксально, одним із завоювань Помаранчевої революції. Якщо ми вважаємо демократію найбільш ефективним державним устроєм і відстаювали її на Майдані у 2004-му, то у 2010-му на жаль змушені визнати право наших співгромадян на їхній вибір, навіть якщо він нам дуже не подобається. Але це не означає, що ми повинні змиритися і мовчки спостерігати, як біло-блакитна кліка повільно перетворює країну на черговий азійський паханат.

Пам’ятаєте серію «Південного Парку», яка називається «Вибачте, пане Джессі Джексон»? Цей серіал здобув собі культову популярність великою мірою тому, що за фасадом хворих жартів та дешевої анімації він майже завжди піднімає якесь суспільно важливе питання, скажімо евтаназії, нелегальної імміграції чи генної інженерії. У випадку з «Вибачте, пане Джессі Джексон» - це питання расових відносин у сучасному американському суспільстві, де вже кілька десятиліть панує ідеологія політичної коректності. Сюжет серії доволі простий. Ренді Марш, батько Стена, одного з чотирьох головних персонажів, бере участь у американському відповіднику «Поля чудес». Відповідаючи на запитання в категорії «Люди, які мене дратують», він помилково відповідає «niggers/нігери» там, де мало б бути «naggers/буркуни, люди, що прискіпуються, чіпляються, бурчать». Ця мимовільна і не надто важлива помилка, стає для Стена справжньою проблемою.

Дитинство буває різне, і в Мар'яне Сатрапі воно було особливе. Хоча напевне досить типове, зважаючи на останні події в Ірані. Хоча більшість з нас упереджено вважає іранців бородатими дикунами, які цілими днями тільки те й роблять, що читають Коран і б'ють поклони по мечетях, насправді Іран доволі сучасне суспільство, не зважаючи на своє вище керівництво, але чия б корова мичала. Мар'яне стала всесвітньо відомою своє серією коміксів, що отримали назву "Персеполіс", де вона іронічно, в чорно-білих фарбах описала історію свого дитинства і юності в часи одразу по Іранській революції 1979 року та під час Ірано-Іракської війни. Героїня Мар'яне - це така собі іранська Дарія, чия історія, здається, крутиться навколо одного питання: Як вижити у країні, де навколо тебе лише бородаті дядьки з АК-47 та загорнуті в чорне, немов у вічному траурі тьоті, а тобі подобається АВВА та й взагалі життя у більш яскравих тонах.

Виклавши в одному з попередніх постів це фото Жижека та Бадью, спійманих фотографом в момент філософського диспуту, напевне перед або ж одразу після якогось спільного виступу, я напів жартома висловив бажання дізнатися, про що ж вони там говорили. Думаю, цьому бажанню не судилося збутися, однак це не означає, що ми не можемо зробити добре обгрунтованих припущень. Благо інструмент для цього у нас є - свіже видання двох есе Жижека та Бадью, об'єднане під спільною назвою "Філософія сьогодні".

Саме його і викладаю для читачів Провода. Текст англійською. Читайте і робіть висновки!

Події, на кшталт цієї, в принципі трапляються рідко, але історія знає принаймні кілька таких випадків, наприклад народження християнства або експансію арабів у восьмому столітті нашої ери. Раптом, майже нізвідки, з якогось задрипаного і доти маловідомого місця на арену історії виходить новий народ, технологія або ідея, яка швидко завойовує світ. Чомусь саме таке порівняння спадає на гадку, коли я  думаю про Люблянську школу психоаналізу. Перше питання, яке хочеться задати звучить так: «Ну чому власне Словенія, що було такого особливого у цій крихітній югославській республіці епохи пізнього Тіто, що дозволило їй виростити цілу, я не побоюсь цього слова, плеяду визначних лаканіанських філософів? Адже Люблянська школа – це не лише Славой Жижок. Це також Рената Салекл, Альонка Зупанчіч, ну і звісно ж Младен Долар. Власне з його книжкою «Голос та й більш нічого» я і хотів би познайомити читачів Провода.

Ввечері я читав книгу «Святий Павло» Алена Бадью, а саме ті початкові розділи, де він описує актуальність фігури Павла і дискурсу, заснованого ним, для нашого власного часу. На думку Бадью, універсалістський дискурс Павла необхідний нам для протидії домінуючій сьогодні абстрактній універсальності капіталу та партикуляристській логіці культуралізму, яка слугує цій універсальності за ідеологічну опору. А зранку слухав, як наші британці в офісі обурювалися з приводу купівлі компанії Cadbury корпорацією Kraft Foods.

З любов’ю нашого народу до дешевих російських серіалів та трохи дорожчих драм, чи не кожна поїздка додому в маршрутному таксі перетворюється для мене на своєрідні film studies. Не була винятком і моя остання на сьогодні мандрівка перед Новим роком, а об’єктом тлумачення на цей раз виявилась кримінальна драма Павла Чухрая «Вор» - фільм, який продовжував кілька днів дивувати мене своїм відверто-неприкритим зображенням спадковості між сучасною Росією та сталінським тоталітаризмом, аж поки я не довідався, що я таки не помилився – картину було знято ще далекого 1997-го. На мою думку, у путінській та постпутінській Росії такий фільм був би майже неможливим.

Як я зовсім нещодавно писав, збірка статей з теорії та історії урбаністики Світлани Шліпченко, що вийшла у 2008-му році у видавництві «Всесвіт», стала для мене дуже приємною несподіванкою. Я випадково натрапив на неї під час свого останнього нальоту на книгарню «Є» біля Опери. До цього я, на свій сором, ніколи не чув про цього, без сумніву, талановитого українського науковця і ніколи не читав її текстів, хіба що читав, не звертаючи увагу на ім’я автора. Моє бібліофілічне чуття підказувало мені, що я тримаю у руках книжку далеко не пересічного автора, і що на мене чекає доволі цікаве знайомство. Можливо, підсвідомо мені хотілося повторити те відчуття захоплюючого відкривання, яке я пережив вперше читаючи «Дискурс модернізму» Соломії Павличко чи «Україна чи Малоросія» Миколи Рябчука. Відтак не дивина, що маючи на руках аж десять днів доволі вільного часу, я одразу взявся за перечитування книжки пані Світлани.