Схоже, що залишатися непоінформованим стало для багатьох почесною ознакою, та в необізнаності можуть бути й свої плюси.
На початку XX століття американський антрополог Пол Радін досліджував плем’я корінних американців Віннебаґо, яке складалося з двох груп, що мешкали в одному селищі. Радін із подивом виявив, що ці споріднені групи описували структуру селища абсолютно по-різному. Коли він попросив респондентів намалювати план їхнього поселення, члени однієї групи намалювали селище у вигляді кола з будинками всередині, тоді як інша група розмістила будинки діаметрально, розділивши план поселення уявною лінією на дві половини.
Проаналізувавши ці малюнки, бельгійсько-французький антрополог Клод Леві-Стросс дійшов висновку, що ключовим питанням є не те, яким був справжній план поселення, а те, чому дві досліджувані групи сприймали реальність так по-різному. Він стверджував, що відмінність у сприйнятті реальності треба розглядати в контексті складних відносин між двома групами. Члени обох груп намагались осмислити цю складність відповідно до свого становища в соціальній структурі. Ба більше, залежно від особливостей сприйняття організації поселення, жителі кожної групи розглядали себе та іншу групу як центральну або периферійну і, відповідно, були здатні зберігати свій статус.
Схоже, зараз ми живемо у світі, який люди, що мешкають в одному й тому самому місці, сприймають зовсім по-різному. У США республіканці та демократи мають полярні погляди не тільки щодо своєї країни, а й щодо світу загалом. У Великій Британії прихильники та опоненти Брекзиту зображають свою країну діаметрально протилежно. В Австралії уряд — разом із іншими представниками корпоративного світу, які також заперечують антропогенні кліматичні зміни — ніби не помічає реальних наслідків руйнувань, заподіяних лісовими пожежами.
Перенасичення інформацією
Хоча заперечення та незнання не є чимось новим, здається, що вони надмірно поширені саме у наш час, коли здобути інформацію ще ніколи не було так просто. Утім, величезна кількість інформації, що доступна сьогодні, призвела до тунельного бачення, упередженості та виникнення інформаційних бульбашок. Вони лише посилюють розбіжності у поглядах на те, який вигляд має соціальна реальність, що можна вважати фактом і що є науково підтвердженим знанням.
Розвиток генетики, нейрології та великих масивів даних змінив наше уявлення про те, що можна знати про конкретного індивіда. Зокрема, нагромадження великих масивів даних стало причиною виникнення нових різновидів тривоги. Таку величезну кількість інформації складно осягнути, не менш складно зрозуміти, хто має до неї доступ і як нею можна маніпулювати. З появою нових типів даних у галузі медицини питання: «Знати чи не знати?», набуло для людини критичної важливості.
У другій половині XX століття французький філософ Мішель Фуко детально описав взаємозв’язок влади та знання. Сьогодні нашої уваги вимагає зв’язок між владою та незнанням. Ми дедалі частіше маємо справу з тим, що соціолог Лінсі Макґої називає «стратегічним невіглаством», де ті, хто при владі, навмисно тримають людей у невіданні. Особливий різновид невігластва притаманний також так званій економіці знань. Джоан Робертс та Джон Армітаж — науковці, які працюють у сфері досліджень управління — справедливо перейменували її на «економіку незнання», оскільки вона покладається на цілу низку стратегій, що обмежують доступ до знань — від патентів та авторських прав до непрозорості великих масивів даних.
Якщо до цієї мішанини пов’язаних із владою стратегій незнання додати проблему людей, які борються за статус та визнання в нашому суспільстві, що позначене надзвичайною соціальною нерівністю, то питання, яке постане, полягатиме не лише в тому, що люди вважають правдою, а й чи хвилює їх правда взагалі. У найсвіжішому номері журналу RSA опубліковано дослідження Майкла Банґа Петерсена, який спільно з колегами вивчав поведінку людей, що поширювали в інтернеті фейкові новини та теорії змов, а також вдавалися до політично вмотивованої агресії. Проведені інтерв’ю показали, що респонденти самі не вірили в правдивість своїх історій. Для них важливо було спровокувати гнів, деякі учасники опитування також відповіли, що їм подобався хаос, який вони створювали. Дослідники дійшли висновку, що ця потреба в хаосі для деяких людей пов’язана з втратою статусу, з відчуттям, ніби про них забули у нашому вкрай соціально нерівному суспільстві.
Менше знаєш — краще спиш?
У своїй майбутній книзі «Пристрасть до невігластва» я досліджую зв’язок між двома значеннями невігластва. Перше пов’язане з браком знань, а в деяких випадках — з небажанням знати. Друге значення передбачає стосунки людей. Наприклад, коли ми ігноруємо або не хочемо помічати певну поведінку чи саму людину, або коли відчуваємо, що інші не помічають нас. Обидва значення пов’язані з людськими пристрастями.
З моменту свого зародження психоаналіз досліджував наші складні стосунки зі знанням. Французький психоаналітик Жак Лакан ввів термін «пристрасть до невігластва», щоб описати намагання своїх пацієнтів за будь-яку ціну ухилитися від усвідомлення причин своїх страждань, хоча більшість — якщо й не всі — приходили до нього, стверджуючи, що хочуть знати, що криється за їхнім болем.
Людські пристрасті також пов’язані з невіглаством у його міжсуб’єктивному вимірі — як стратегія ігнорування, невизнавання. Коли ми відчуваємо, що нас ігнорують, або коли ми самі активно ігноруємо інших, це може викликати цілу палітру негативних емоцій. Люди, які поширюють теорії змови, які, на їхню думку, не є правдивими, цілком можуть почуватися знехтуваними своїм оточенням або ж сподіватися, що в такий спосіб вони дістануть визнання.
Невігластво також є вкрай важливим елементом більш позитивних пристрастей, як-от любові. Усі ми знаємо вислів «любов сліпа». Коли ми підносимо якусь людину до рівня об’єкта нашої симпатії, то усвідомлюємо, що певною мірою не звертаємо уваги на її менш привабливі риси. Однак кохання сліпе не просто через ефемерну фантазію, яку ми витворюємо довкола людини, в котру закохуємося. Незнання, або ж сліпота, перебуває у самій серцевині любовних емоцій, включно зі здатністю вбачати в об’єкті захоплення якості, яких він насправді не має.
Когнітивна інерція
Люди завжди знаходили способи ігнорувати або заперечувати травматичну для них інформацію. У наш час «постправди» найважливіша зміна полягає у зростанні когнітивної інерції, у дедалі більшій байдужості щодо питань, які стосуються правди та брехні. Така схильність до байдужості пов’язана не так із простим небажанням вчитися, як із нездатністю знати. Соціальні мережі та величезний потенціал маніпулювання, який існує онлайн, лише збільшують цю нездатність знати. Ще важливішим є те, що змінилося саме сприйняття суб’єктивності. Як я намагалася продемонструвати у своїй попередній книжці «Тиранія вибору», неоліберальна ідеологія посилила тривогу, з якою стикаються люди, коли намагаються дати раду вимогам на кшталт «будь собою» або «полюби передусім себе». Хоч як би ми намагалися раціонально зрозуміти, хто ми такі та чого бажаємо, наше несвідоме (а також соціальний тиск) завиграшки зводять нанівець наші зусилля слідувати цим гаслам. Водночас, якщо ми сприймемо їх серйозно, це може призвести до байдужості та невігластва щодо інших.
Конфуцій стверджував, що справжнє знання — це усвідомлення масштабів свого невігластва. Томас Джефферсон продовжив його думку, сказавши: «Той, хто знає найбільше, знає, яким великим є його незнання». Важко собі уявити, щоб сучасні політики висловлювали такі думки. У колишніх соціалістичних країнах вожді завжди наголошували на необхідності сумлінного навчання. І Ленін, і Тіто закінчували свої виступи перед учнями гаслом «вчитися, вчитися й ще раз вчитися». Мало хто із сучасних світових лідерів поціновує знання так високо, щоб виголошувати подібні гасла. Натомість деякі пишаються тим, як мало вони знають. Як би парадоксально це не звучало, але бути невігласом у наш час та епоху — це інколи шлях до слави. Скажімо, для Дональда Трампа невігластво є важливою перевагою, адже багато його прихильників ототожнюють себе з ним саме тому, що йому бракує знань і він цього не соромиться.
У нашому щоденному житті невігластво може бути рятівним, оскільки воно допомагає давати раду травматичним знанням, які нам складно збагнути. Однак коли влада починає плекати невігластво як ідеал, або коли заперечення перетворюється на стратегію, яка дозволяє не визнавати руйнівні реалії на кшталт зміни клімату, невігластво стає політичним чинником і перестає бути блаженством.
Переклад Юлії Кирилюк за редакції Павла Шведа
Літературне редагування Юлії Галети
