чекаю розгорнутих рецензій на “інтернат”, але й сама лишу читацький (суб’єктивний) відгук.
найперше все ж не про зміст, а про форму. мені геть не очікувалось зустрітись із таким структурованим, виразним текстом: оповідь складається у кадри, готові до фільму. і якщо попередній роман, “ворошиловград”, містив повсюдний “магічний реалізм”, марення й художні домисли (аж цікаво, якою буде його екранізація), то “інтернат” – без патетики, з чіткими сюжетними лініями й “виписаними” головними героями. але якщо це кіно, то воно, безумовно, поетичне (наскільки таке визначення може надаватись роману, в якому незносно холодно, мрячить дощ, не тануть сніги, цілодобово тримаються сутінки, небо освітлюється вибухам, іноді – місяцем, осінню, снігом знизу й згори, а пахне все й усюди мокрими псами).
але про поезію згадую не дарма. “інтернат” повсюдно перегукується зі збіркою “життя марії”. не те щоби це був роман, що в першу чергу написаний поетом (хоча окремі абзаци геть просяться до характеристики “поезія в прозі”), але герої “життя марії” прийшли в роман, принесли свій біль, страх, набираються тієї ж відваги, відповідальності.
13-річний малий, котрого дядько забирає з інтернату, безумовно як “наші діти, маріє, ростуть ніби трава, чорні робочі долоні, стрижена голова, зранку стоять на зупинках, неприкаяні, мов пірати, тимчасова адреса, країна напівжива”; місцеві жителі, які тікають від війни (їх доми лишаються із замками, але без стін, шукаючи як зігрітись, незнайомі між собою люди спалюють їх меблі, про їх малу батьківщину у новинах скажуть “сіра зона”, окупована територія) – “звідки ти, чорна валко, пташина зграє? ми, капелане, мешканці міста, якого немає. прийшли сюди принесли покору і втому, передай, що стріляти більше нема по кому”; і головні герої, які впродовж роману вибираються з одного боку життя на інший: “нам з тобою бігти вздовж соняшникових полів, нам з тобою тікати від псів, спати поміж волів”; і військові, про яких у збірці є абсолютно неможливий до словесних рефлексій цикл “чому мене немає в соціальних мережах”, а у романі – такі ж самі людські, гострі, немислимі (так здавалось би, але це наше життя) історії.
з алюзіями на “життя марії” можна продовжувати (“країна болить як перебита лапа щеняти, що вибирається з нічної облоги”), але крім цього, “інтернат” складається з надзвичайно великої кількості деталей, що є пунктирами й комами для загального тла: біблійні імена героїв (павло й анна), а ще не біблійна, але все таки – віра; церкви, на які хрестяться, коли їх не видно й коли летить “град” (при цьому завжди поряд осоружні погляди: а де твоя віра чи хоча би її видимість?); циклічність сезонів у спогадах (і як замкненість цього рідного, знайомого, кровного з тобою простору, і як зв’язки того (довоєнного) життя із нинішнім: з’являються колишні учні-бойовики чи нові знайомі, від яких приймаєш допомогу); і ще безліч інших знаків, наголосів, героїв, одні з яких – пси, що всюди й скрізь: у запахах, із небезпекою в пащі, без відданості (спершу), але з надією (маленьке цуценя наприкінці знаходить дім). до речі, навіть є таємниця обкладинки (так, це не просто вугільна папороть, це історія, яка лишиться, коли завтра нас не буде) і особливий підхід до мови: всі говорять українською, але автор повсякчас підказує, що тут це російська, тут суржик, тут така, або інакша вимова.
якби не робити спроби до аналізу, але “інтернат” – це роман про нас (“ми ж тут усі, якщо подумати, в інтернаті живемо” каже героїня). навіть, якщо ми не полишали “сірі зони”, не були на сході до і після, не воювали, не намагались пробитись до недоступних абонентів, не втрачали (чи є такі?) – це історія про війну у нашій країні, відтак, про нашу відповідальність й спільність дому, до якого всі повернуться. ну, бо мають повернутись, не може бути інакше.
Автор: Олеся Ткачук
Оригінальний допис було опубліковано у мережі Facebook.