Пропаганда як єдина дієва мова для комунікації з пасивною більшістю
«Ціль виправдовує засоби»: ця суперзаяложена цитата з Овідія зазвичай своєю чергою виправдовує та легітимує різні макабричні історії. Неймовірну кількість загиблих радянських солдат на фронтах Другої світової, дії будь-якої тоталітарної держави, хоч би вона спричиняє геноцид і все в такому дусі. Офіційна влада й машина пропаганди, що на неї працює, звично оперує цим поняттям і так само звично чинить спротив, якщо ним намагаються оперувати опоненти. Саме тому санкціоновані владою звірства — це «необхідне зло», а аналогічні звірства будь-якої опозиції — це кримінал і стаття, часто — розстрільна.
І навіть якщо мова йде не про буквальні звірства, а про «звірстверка», незначні проступки опозиції з точки зору закону, влада не бачить підстав розслабляти булки. Машинерія пропаганди використовує будь-який інформаційний привід для того, аби на його основі насадити власне бачення ситуації. Навіть якщо це бачення — абсурдне та примітивне, чітко спрямоване лише на самозбереження, а не на досягнення справедливості, причому притомні громадяни з критичним мисленням чітко цей факт усвідомлюють. Влада все одно спирається та спиратиметься на безпечну залякану більшість, яка понад усе цінує тихе болітце своїх уявлень про те, що дозволено, а що — зась.
У вирі щоденних флуктуацій інформпростору ця більшість просто не має жодних шансів вникнути в нюанси насправді складних і спеціалізованих матерій. А серед них — як особливості кримінального права, так і специфіка перформативних творів сучасного мистецтва. Водночас та ж більшість не може ігнорувати систем координат, які стоять за цими символічними системами. Влада не дасть їй цього зробити, вона змусить визначатись і готова в цьому допомогти, демонструючи «неспростовні докази« на користь адекватності своїх дій і використовуючи для їх поширення ту саму пропагандистську машинерію.
Переходячи від загального до конкретного, далі поведемо мову про нещодавній приклад політичного протесту, що набув форми мистецького акту. Йдеться про акцію під Офісом Президента 20 березня, яка започаткувала новий виток абсурдної естетики в українській політиці.
Анатомія протесту в багатовимірній системі координат
Зміст цього протесту — зрозумілий та публічний: протестувальники неодноразово озвучували свої вимоги. Серед них звільнення декількох найодіозніших представників виконавчої влади та силового блоку, а також неупереджене розслідування резонансних справ. Якщо говорити вужче, то зміст конкретно цієї мистецької акції під Офісом президента також озвучили: «Не чуєш — побачиш». Очевидно, що «побачити» президент мав, зокрема, і влаштований протестувальниками перформанс, який був просто ще одним інструментом донесення меседжів, формою комунікації.
Чому було обрано саме такий інструмент, якщо багато питань постало саме через форму «упаковки» меседжів? Один із протестувальників, лідер руху «Гонор» Сергій Філімонов у прямому ефірі телеканалу «Україна 24» наголосив, що події біля Офісу Президента були саме мистецькою акцією. І вже те, що він говорив про це в прайм-тайм на центральному телеканалі свідчило найяскравіше: мети перформанс досяг, адже протестувальники змогли принаймні озвучити свої вимоги перед недосяжною раніше аудиторією.
Цинічно було б оминути увагою в цьому контексті іншу подію, пов’язану з протестом і вогнем. У жовтні минулого року на Майдані Незалежності військовослужбовець Микола Микитенко вчинив акт самоспалення на знак протесту проти політики президента Володимира Зеленського. Але цей протест залишився жахливим криком у пустелі: фактично, він не призвів до жодної реакції з боку влади. Як і декілька мирних маршів багатотисячного натовпу центром столиці. Реакції на ці події не було жодної, максимум, до чого вони призвели — скупі й короткі новинні сюжети у ЗМІ.
Реакція на події 20 березня була настільки бурхливою, багатою на відтінки, медійно абразивною, що навіть у мене — людини від науки — викликала легкий шок. І цей шок був невимовно посилений реакцією Верховної Ради, зібраної посеред карантину спеціально для того, щоб засудити протест. Це було справді потужним ходом силового блоку влади: змусити парламент держави легітимізувати свої сумнівні дії через спеціальну постанову, яку не лише опозиція, але й незалежні експерти неодноразово називали нікчемною, посилаючись на відсутність потреби в цьому документі для досягнення задекларованих ним цілей. Таким чином гартування вогнем мідного тризубу стало приводом для гучної реакції, тоді як публічне самогубство військового, який поклав своє життя на те, щоб привернути увагу влади, було проігнороване.
Але винесімо за дужки моральний аспект цієї історії та повернімось у згадані вище системи координат — кримінального права й сучасного мистецтва.
Кримінал чи арт-робота? Відповідь залежить від реципієнта
З погляду раціональної юриспруденції, вчинок протестувальників — це деструктивний акт, який наніс матеріальну шкоду адміністративній споруді. Інших наслідків — тобто загрози для життя та здоров’я людей — ця подія не мала. Кваліфікування владою вчинків протестувальників за статтею 296 ч.4 засудили як занадто жорстку міру вже чимало правозахисників на основі того факту, що визнати цю статтю як справедливу означало би прирівняти фаєри до зброї лише на тій підставі, що вони гіпотетично можуть залишати опіки на тілі — хоча того дня і в тому місці опіків не отримала жодна людина.
З погляду логіки сучасного арт-поля, вчинок протестувальників нагадує скоріше мистецький акт, у якому, втім, політичні мотиви значимі не менше, ніж естетичні, ба навіть значно більше. Припускаю, владі сподобалося б, якби замість написів «A.C.A.B.» чи «Аваков — чорт» протестувальники, наприклад, цитували б Шевченка. А замість будівлі Офісу Президента обрали би спеціально санкціонований для цього приватний зелений паркан. Однак тоді на виході ми отримали б не мистецький твір, а лише нікому не цікаву ремісницьку поробку, яка не мала б жодної цінності.
Саме за такою логікою формується кітч — імітація мистецтва, що показує реальність не страшною та повною протиріч, а комфортною й припасованою до наших смаків, якщо говорити про його “психотерапевтичний” ефект. Тобто, на думку пасивної більшості, те, що сталося під ОП, однозначно було занадто і найпевніше не було мистецтвом. Але, як ми покажемо далі, ця думку не є правдою, оскільки до неї могли дійти лише нефахівці, люди, знання яких не дозволяє робити компетентні висновки. І це легко можна зрозуміти, адже відчуттю мистецтва та естетики цю більшість вчив Радянський Союз або пострадянська Україна. А тут усвідомлення різниці між прекрасним і піднесеним, або ж величним (одна з фундаментальних в естетиці) планомірно знищувалося пропагандою. Так що досі чималу кількість кітчевих творів української літератури вивчають у школі як великі надбання національної культури.
Понад 10 років тому український філософ Тарас Лютий так зафіксував цей зв’язок між мистецьким і політичним в українському контексті: «Позаяк ми звикли, що в совєтські часи на всіх транспарантах рясніли написи «Мистецтво належить народові!», то в постсовєтську добу прийшли нові володарі економічного, соціального і культурного капіталу. Як правило — це колишні представники тих, кому «належало мистецтво». Вони встигли потрапити в потрібне місце й потрібний час. Ще й тепер вони продовжують вважати, що так само, як наживається капітал економічний, у той таки спосіб зрощується капітал культурний. Тому, відповідно, вони хочуть очевидності, а ще більше, користі від мистецтва, бо звикли його сприймати інструментально. Як і народні маси, вони вимагають реалістичного, зрозумілого, а не символічного образу». Іншими словами, іще в 2009 році Тарас Лютий фактично передбачив реакцію на протест під Офісом Президента не лише з боку силовиків та влади, але й з боку «народних мас». Для тих, хто хоче глибше проникнути у зв’язок мистецького та політичного — раджу читати статтю Тараса повністю.
Як і наукову статтю культуролога Василя Черепанина, котрий стверджує: «Аполітичність творчого жесту — це мовчазне схвалення існуючих порядків. Анґажованість не обов’язково в тому, щоб прямо проголошувати ідеологічні програми, а іноді і в згоді не порушувати кордонів. Підкорення нормам — теж вид анґажованості». За цією логікою, звертання протестувальників до інструментарію сучасного мистецтва задля досягнення політичних цілей — це просто одна з граней їхньої позитивної анґажованості. Якої, зрештою, вони й не приховували.
Як це взагалі стосується мистецтва? Це ж некрасиво!
Отож, акція під Офісом Президента і дійсно має всі підстави вважатися причетною як до царини політики, так і до мистецької сфери. Але що саме робить подібний акт — і, як наслідок, твір — саме мистецьким, особливо враховуючи те, що він мав багатьох авторів, які між собою не координували зусилля?
Один із ключових теоретиків мистецького твору, видатний філософ і соціолог Теодор Адорно у своїй «Теорії естетики» писав про його природу так: «Лише дилетанти приписують геть усе в мистецтві неусвідомленому, бо їхнє чисте чуття повторює заяложені штампи. У художньому виробництві неусвідомлені потяги — такі самі імпульси і матеріал, як і багато інших. Вони входять у художній твір, опосередковані законами форми». Тож якщо припустити, що події під Офісом президента — це, як стверджують самі протестувальники, мистецтво, а не буденний політичний протест, який неконтрольовано переріс у вандалізм, то ми не зможемо розглядати ці події лише в координатах кримінального права.
Щоб довести, що події під Офісом президента мали стосунок до арт-поля, можна піти легшим шляхом і навести цитати кількох авторитетних українських та іноземних митців і протестувальників. Вони в один голос закликають визнати подію під Офісом Президента саме мистецьким актом — згідно з принципом, запропонованим Марселем Дюшаном вже понад століття тому. І цього вже буде цілком достатньо. Нагадаю, згідно з Дюшаном, художник повинен створювати нову суб’єктивність для себе та всіх інших. Російський дослідник С. Кудрін у своїй статті “Марсель Дюшан та проблема дефініції мистецтва”, пояснюючи цю тезу Дюшана, писав наступне: «Мистецтво тепер не тільки «Речі, що складаються з фарб на полотні і укладаються в рами» [1, c. 9], але будь-яка нова суб’єктивність, яку художник прагне показати іншим, творчість тепер не обов’язково створення, але вона є незрівнянно більшим — світосприйняттям і передачею його іншим». Складно адекватно сперечатися з такою дефініцією, особливо з огляду на те, як вона вплинула на все мистецтво останнього століття.
Не дивно, що такі напрямки, як акціонізм, арт-окупацію міського простору та антиарт (близький до дадаїзму напрямок, який висловлює незгоду з загальноприйнятим відмежуванням мистецтва від життя) найвпливовіші критики зараз вважають закономірною частиною світового мистецтва. Лише маргінальні експерти та митці заперечують цей загалом загальновизнаний факт.
Раз це мистецтво — на чиї твори це бодай трохи схоже?
Однак ускладнімо собі задачу. Спробуємо знайти референси до цього акту, які відповідали б йому не лише за змістом а метою (донести вимоги протестувальників до людей, які приймають рішення та медіа), але й за «законами форми», які трансформували б навіть розрізнені «неусвідомлені потяги» в матеріал для художнього твору, на чому наголошує Адорно.
Сучасний мистецький твір — це не стала система, яка відповідає певному штампу або «вивалюється» з нього через авторське несвідоме. У процесі творчого акту він може радикально видозмінюватися від первинного авторського задуму, як це сталося з «Авіньйонськими панянками» Пікассо, або взагалі отримувати кінцеву форму спонтанно, як це було з «живописом дії» Поллока або Іва Кляйна.
Те, який вигляд отримав Офіс Президента, і справді не було схоже ні на шедеври доби Кватроченто, ні на ідеально сплановану й розраховану структуру творчості мінімалістів — Дональда Джадда чи Карла Андре, ні на скрупульозно збалансованих металевих павуків Луїз Буржуа. Це був наслідок нестримної стихії, справжнього колективного креативного акту, який на декілька днів перетворив контрольований, гіперраціональний адміністративний простір на свідчення народного гніву, на об’єкт владного дискурсу, травмований народним безсиллям.
За формою це було схоже водночас на нестримну енергію «живопису дії», символічно наснажений стріт-арт Жана-Мішеля Баскії, який працював у жанрі графіті, та на спонтанність і позірний еклектизм Гундертвассера.
Стріт-арт від протестувальників поєднував написи різного стилю, форми та кольору, неоднорідного не лише за формальними ознаками, але й за змістом. На завершеній роботі були представлені візуальні гасла, як уже класичні для протестів проти поліцейського свавілля по всьому світу: «1312» чи його відповідник — «A.C.A.B.», — так і локальні. Прикладами останніх є унікальне «Лох» поряд з адміністративним мідним написом «Президент України» та вже звичні «Аваков — чорт», «Свободу політв’язням» чи «Волю», а також так звані теги — підписи художників (прикладом останнього є напис «Невідомий патріот»).
Вже доведено, що єдиний по-справжньому дисонансний символ, який було зафіксовано на Офісі Президента, — свастика — з’явився значно пізніше від завершення перформансу. А піротехнічні експерименти з мідною табличкою не завдали вигравіруваному в металі тризубу жодної шкоди, а сажа була з легкістю ліквідована при прибиранні. Також характерно, що здійснила перформанс, схоже, не однорідна арт-група, а випадкова сукупність людей, чимало з яких навіть не були знайомі між собою, не те що мали можливість наперед скоординувати кінцевий вигляд мистецького твору.
Вже за декілька днів після події 20 березня відомий російський акціоніст Пьотр Павлєнскій, визнаний майстер політичного акціонізму, схвально і зі знанням справи прокоментував цей перформанс у коментарях до одного з постів, порівнюючи з доволі подібною, на його думку, арт-роботою одного з найвизначніших німецьких художників нового покоління Йонатана Мезе. З іншого боку, можна навіть проігнорувати формальну подібність мистецького акту під Офісом президента до стріт-арту, а зосередитися на його символічному жесті. Тоді список референсів стане ширшим — від іще одного графічного жесту, шедевру російської арт-групи «Война» — «Хуй в плену у ФСБ», до виступу феміністського панк-гурту Pussy Riot у храмі Христа Спасителя та сотень подібних політично-мистецьких актів, криміналізує які, фактично, лише влада авторитарних держав на кшталт Росії.
А як щодо українських аналогій?
Годі перерахувати українських митців, які працюють в жанрі стрит-арту. Замість робити це, переповім історію, яку мені розповіла українська художниця Ілона Сільваші — на ілюстрацію того, що українці мають всі підстави пишатися своїми протестними графіті.
Ілона колись брала участь у перформансі іншої мисткині Алевтини Кахідзе з приводу презентації книжки Сари Торнтон «33 митці у трьох актах». В рамках перформансу їй потрібно було сидіти за столом і розповідати людям, які до неї присідали, про художника Сергія Захарова, який в окупованому Донецьку ночами робив протестний стрит-арт. Він зображував, наприклад, Гіркіна, що стріляє собі в скроню, а також Моторолу у вигляді чорта (совпадєніє?). Це були лише найбільш відомі його роботи, і за таку діяльність його заарештували, тримали в підвалах колишнього готелю «Ліверпуль».
Сергія Захарова, як припускає художниця, врятувало від розстрілу лише те, що Моторола поїхав в весільну подорож до Криму. Деякі з підозрюваних у акції під Офісом президента досі перебувають під домашнім арештом.
Варто додати ще декілька важливих штрихів, які характеризують мистецьку позицію протестувальників.
Так мідний, практично неопалимий тризуб ситуативні митці палили безпечним для нього фаєром із явно недостатньо інтенсивним вогнем — цілком у дусі акціоністів, які насправді не порушують цілісності адміністративного простору, який має значення. Іншими словами, державний символ не постраждав і не міг постраждати, що усвідомлює будь-яка людина, яка мала бодай трійку з фізики.
Постраждали двері й шибки? Тут я пригадую інсталяцію видатного китайського художника Ай Вейвея 2007 року, що має назву «Шаблон». Для її реалізації митець зібрав десятки й сотні дверей та вікон династій Цин і Мін із будинків, які зносили в старих кварталах величезних китайських мегаполісів. Інсталяція вражала масштабністю, однак її було знищено за свідомим задумом художника.
Так само, до речі, було знищено й матеріальний результат перформансу 20 березня: написи затерли, двері вивезли спершу на провладний телеканал «1+1», а потім на реставрацію. Проте перформанс мав і несподіване продовження: влада прийняла рішення зміцнити захист дверей та вікон офісу президента, використовуючи армовані шибки та подібні безпекові маркери. Тобто ця кризова ситуація в символічний спосіб відсилає ще до однієї суперзаяложеної фрази, цього разу авторства Фрідріха Ніцше: «Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими».
Невже це новий виток репресій проти митців у багатій на такі речі історії України?
Сумнівів у тому, що протест під стінами Офісу Президента має-таки мистецьку складову й саме це заперечує його кримінальний характер, навіть при поверховому аналізі не залишається. За потреби можна відшукати навіть прямі аналоги подібному політичному мистецтву, до того ж у різні епохи, не лише в ХХ та ХХІ столітті. І так само нескладно знайти й приклади того, як влада не погоджується трактувати протестувальників як митців. Василя Стуса чи Опанаса Заливаху вважали передовсім антирадянськими елементами, а вже тоді — митцями, та й то шкідливими.
Подібно до цього Влада Сорда, Романа Ратушного та Сергія Філімонова спершу назначають відповідальними за протести на основі абсурдної доказової бази, а тоді інтерпретують нібито їхній учинок виключно в категоріях «варварства» та «вандалізму», повністю ігноруючи мистецьку форму й політичний зміст протесту. Якщо вірити слідству, складається враження, нібито хлопцям просто захотілося помалювати в громадському місці й так вони і зробили, ще й використовуючи спеціально заготовлену зброю.
Повернувшись до згаданої вище статті Василя Черепанова, ми виявимо ще один аргумент на користь мистецько-політичного характеру подій під Офісом Президента, на противагу до версії про тупий прямолінійний вандалізм: «Як слушно зауважив арт-критик А. Ковальов, сучасне мистецтво піддає критичній рефлексії суспільні мови, зайняте критикою соціальних і культурних інституцій — це те, що сутнісно характеризує сучасне мистецтво як таке, те, що робить його contemporary аrt’ом». Чим була ця подія, як не критикою діяльності чиновників Офісу Президента (Смирнова і Татарова як мінімум), керівництва МВС та українських судів як соціальних інституцій? Ну, точно не «погромом» і не каляками підлітків у пошуках самоствердження.
Складається враження, що своїми неадекватними діями, якщо судити за ступенем уваги до цієї справи, влада показує свою рішучість і силу. Але якщо копнути глибше мотивацію сторін цього конфлікту, стає очевидно, що владою тут керує страх та образа.
Страх перед вулицею, який керівництво МВС штучно, використовуючи методи махрової пропаганди, роздуває до рівня істерії та використовує для зміцнення своїх позицій при владі. Страх перед прийняттям важливих, реальних, а не декларативних рішень: здається, що піти на поступки протестувальникам — це здати свої позиції, а це абсолютно неприпустимо, тож легше влаштувати чергову беззмістовну, не підкріплену реальним кримінальним процесом «чорну п’ятницю». І образа — за напис «Лох» під табличкою президента, який, імовірно, могли залишити ветерани війни і який явно відсилає до відомого відео-ролика. За напис «Аваков — чорт», хоча дехто волів би бачити себе янголом. За те, зрештою, що вулиця виявилася не набором божевільних різного ступеню «поплавленості», а різношерстою групою інтелектуально підкованих людей, які легко перемагали опонентів у дискусіях на телешоу.
А ще — страх і образа, спрямовані в майбутнє. Страх того, що такі протести повторяться, можливо — в радикальнішій формі. Радикальнішій не в сенсі травм для протестувальників чи співробітників поліції — ні, лише в сенсі медійного розголосу та уваги до змісту вимог протестувальників. Адже якщо вони знову доб’ються того, що зможуть проговорювати свої меседжі в прайм-таймі, це означатиме, що вулиця здобулася на перемогу, чи не важливішу від досягнення озвучених вимог.
Ця перемога — доступ до мільйонів українців, які зазвичай уявлення не мають про суть і вимоги протесту, адже по телеку про таке зазвичай говорять мало і криво. Але події 20 березня дали нам особливий досвід: якщо протест буде максимально яскравим і незвичним — він має всі шанси бути почутим і побаченим мільйонами. Якщо саме таку ціль мали протестувальники — тоді засоби для її досягнення виявились ідеальними: без реального насильства, яке дозволяло б говорити про порушення режиму мирного протесту, зате з морем уваги, в якому цей протест скупали медіа та влада.
