Як стверджує Славой Жижек в центрально-східній Європі другої половини двадцятого століття склалися просто таки ідеальні умови для щастя: мешканці цього регіону насолоджувались достатнім рівнем добробуту, аби почувати себе комфортно, і заразом час від часу мусили миритися з дефіцитом тих чи інших продуктів, відсутність яких лише нагадувала їм про прихильність долі; крім цього у них був спільний ворог, партія, на яку можна було перекласти провину за будь-які негаразди, включно з особистими провалами і відповідальністю за своє власне життя; і, нарешті, десь там, за залізною завісою, існував справжній світ, споживацький рай західноєвропейського/американського зразка, що відкривало простір для невичерпних надій та фантазій.
Якщо прикласти цю формулу до України, то важко не помітити, що наша країна – це майже ідеальне місце для того, щоб почувати себе нещасливим.
Великий достаток кількох і все різноманіття товарів у магазинах лише підкреслює для більшості той факт, що вони ніколи не зможуть насолоджуватись таким рівнем життя, а будь-які набутки, навіть такі серйозні як квартири чи авто, часто заганяються людей у глибоку і багаторічну боргову яму, в чому на власній шкурі переконалися позичальники валютних кредитів. До того ж при гаданій досяжності більшого достатку вступає в дію принцип відносності. Відтак, відпочинок у Туреччині блякне після того, як люди змушені відмовити собі у поїздці в Іспанію чи, скажімо, на Балі.
Після Майдану 2014 українці більше не можуть дозволити собі сприймати владу як зовнішню, недосяжну для них силу, на дії якої вони ніяк не можуть вплинути. Дії чи бездіяльність влади – це наш вибір, адже ми або підтримуємо такі владні практики, або ж робимо недостатньо, щоб їх змінити. За такої ситуації просто перекласти на владу відповідальність за всі негаразди та провали, як суспільні, так і наші більш особисті (низький рівень достатку, неякісне середовище, в якому ми живемо, відсутність професійних перспектив та культурного розвитку і т. д.) дуже складно. Відповідно кожен змушений нести тягар відповідальності на власних плечах.
Ну і нарешті для більшості наших громадян Захід, в першу чергу Європейський Союз – це не той фантазійний простір «там, за Залізною завісою», де людина почувається вільною, де їздять на хороших машинах, слухають рок-ен-рол і варять в кав’ярнях хорошу каву, а місце принизливого заробітчанства та нелегальної імміграції, яке навряд чи тягне на статус «землі обітованої». Навіть якщо це імміграція «білих комірців», кожен потенційний іммігрант десь розуміє, що там, можливо, буде й краще, але навряд чи аж так добре, як це могло уявлятися жителям Східного блоку, які здійснювали свої мандрівки на Захід переважно у власній фантазії. Принадливість «Заходу» зумовлювалась для них в першу чергу його статусом «недоступного фантазійного простору», який просто приречений не виправдати наші сподівання під час реальної зустрічі.
Ну хіба не ідеальні умови для нещастя. Ви так не вважаєте?
