Чи варто йти в кіно, якщо ти заздалегідь знаєш, що фільм виявиться повним лайном? Це, звісно, «філософське» питання, але як підказує мій досвід із нещодавнім переглядом фільму «Клони» (2009, реж. Джонатан Мостоу), інколи таки справді варто. Адже часто найбездарніші фільму через свою недолугу прямолінійність здатні сказати про сучасну домінуючу культуру та суспільство більше, аніж найвишуканіші картини визнаних майстрів.
Розмову про фільм «Клони» варто почати з самої назви, адже, у певному сенсі, найфундаментальніша невдача роботи Джонатана Мостоу засвідчена вже тут. Якщо притримуватися оригіналу, то назва фільму мала б звучати як «Сурогати» (в оригіналі «Surrogates»), а не клони, адже у фільмі йдеться зовсім не про клонування як продукування біологічних копій існуючих людських індивідів, і навіть не про кіборгів (якщо під кіборгом розуміти симбіоз біологічного організму і машини), а про роботів, якими люди управляють на відстані за допомогою зовнішніх електронних пристроїв, що зчитують сигнали їхнього мозку. Як ви розумієте, справа тут не просто в педантизмі та точності перекладу. Справа в тому, що між «клонами» та «сурогатами» лежить нездоланна етична прірва. Вибір на користь сурогатів – бездушних, небіологічних людиноподібних машин, які не відчувають болю, співчуття, любові, страху, взагалі нічого не відчувають, і до яких можна з чистим сумлінням ставитись як до «ще одного пристрою», який робить ваше життя більш комфортним – дозволяє Мостоу уникнути складних етичних питань щодо статусу людської ідентичності, які ставлять перед людством такі технології як клонування.
Не можна не помітити, що фільм Мостоу являє собою великий крок назад навіть у порівнянні з такими фантастичними фільмами 80-90-их як «Термінатор» чи «Робокоп». Якщо там глядач ставав віч-на-віч із Реальним травми народження суб’єктивності з «неживої» машини (що в певному сенсі є парадигматичною матрицею народження суб’єктивності як такої), у «Клонах» вимір Реального як нестачі, неповноти світу, болю, смерті, самого життя у його травматичному вимірі є фундаментально виключеним. Відтак замість складної драми героя, який зустрічає Іншого у собі у вигляді чужої машини/технології на зразок Ріка Декарда[1] у «Тому, що біжить по лезу» і численних інших кіберпанківських героїв 80-90-их, або софістикованого етичного коментаря, хай і висловленого мовою сучасного Голівуду, до проблеми клонування, ми отримуємо постановку непристойної фантазії постсучасного нарцистичного суб’єкта про чисту суб’єктивність, яка здатна якимось чином вперто протривати всупереч будь-якому досвіду, навіть самій смерті.
Світ, який змальовується у «Клонах» видасться до болю знайомим тим людям, хто має безпосередній досвід спілкування в онлайн-спільнотах, особливо в таких 3D-симуляторах реальності як Second Life, з тією різницею, що тут «аватар» заступає суб’єкта не в комп’ютерній мережі, а безпосередньо у матеріальному світі. Тоді як «справжні люди» залишаються в своїх домівках, їхні «клони» проживають за них їхнє життя.[2] І йдеться не просто про важку чи рутинну роботу, а про життя у будь-яких його вимірах – від походів у перукарню до вечірок та інтимних відносин. Це, звісно, дозволяє людям уникнути багатьох турбот та болючого досвіду – від небезпеки загинути під колесами автомобіля, переходячи вулицю, до емоційного страждання від зрадженого кохання чи інших особистих невдач, однак зворотною стороною такої «сурогатизації» життя є те, що самі «реальні» люди, оператори клонів, зводяться до ролі пасивних біологічних жмутків, огидних заспаних товстунів з багатоденною щетиною на обличчі, що проводять свої безглузді дні прикутими до спинок м’яких крісел, тоді як суспільна реальність, простір міжсуб’єктивної комунікації набирає моторошного невмирущого виміру, який раніше у фантастичних фільмах характеризував зомбі або прибульців[3].
Сучасна людина завжди дивилася на технологію як на секулярного месію, який здатний вирятувати її від матеріальної інертності її тіла та смертності. Досить згадати хоча б практику заморожування зразків власного ДНК з надією, що колись, за якісь десятиліття чи століття наука зможе досягнути того, що від часів Христа вважалося прерогативою Бога – воскресити мертвих. З огляду на це фільм «Клони» досить промовисто вказує на те, що таке звільнення не буде безкоштовним, що за нього доведеться заплатити свою ціну: зведення людини до статусу пасивного інертного згустка і виключення з її досвіду всього того, що з праісторичних часів вважалося горизонтом людського буття. Як говорить один із персонажів фільму: «Те, що вважалося неможливим (маючи на увазі чудеса технології), стало неминучим». Думаю варто доповнити це твердження його логічним двійником: «А те, що вважалось неминучим (емоції, відчуття, смерть вкінці кінців), стало неможливим». Хіба можна знайти краще визначення нав’язливої фантазії, яка переслідує сучасну культуру і сучасну нарцистичну суб’єктивність, ніж така «неможливість неминучого» , яка виносить за межі можливого те, що досі вважалося неминучою властивістю існування людини? Якщо, за висловом Славоя Жижека, смерть – це єдиний вчинок, який інший не може взяти на себе, який я не можу здійснити через іншого, то постсучасна нарцисична фантазія як раз і полягає в тому, що якимось чудесним чином, якщо тільки я (суб’єкт) зведу себе до ролі пасивного об’єкта, Інший зможе взяти на себе і цей останній вчинок, тоді як я і надалі триватиму як своєрідна чиста суб’єктивність, голий погляд без відчуттів та емоцій. Результатом такої моторошної фантазії є, звісно, те, що людина стає мерцем ще за життя.
Власне, у таких фантазіях та лібідальних глухих кутах постсучасного суб’єкта немає нічого дивного, якщо взяти до уваги домінуючу ідеологію постіндустріального суспільства, яку Ален Бадью охрестив «ідеологією щастя». Ідеологія щастя залишається абсолютно глухою до бажань та потреб реальної людини, терористично бомбардуючи її постійними вимогами бути молодим, вродливим та щасливим. Як і немає нічого дивного в тому, що сучасний режисер вирішив зробити цю фантазію об’єктом свого зображення. Втім головна невдача фільму Джонатана Мостоу полягає не в тому, що він оголює цю інтерпасивну фантазію перед своїми глядачами, а в тому, що він так і не спромагається здійснити того, що в психоаналізі називається «переходом через фантазію». При кінці фільму, коли смертоносний вірус має от-от убити усіх людей, які використовують сурогатів, Том здійснює вчинок, у якому режисер швидше-всього бачив головне етичне послання фільму, але який заразом непомильно має статус невротичного акту як компромісного утворення: упевнившись, що вірус вже не загрожує «реальним» людям, Том відмовляється зупинити програму, тим самим знищуючи усіх «клонів». Відтак фільм Джонатана Мостоу є своєрідною постмодерною притчею про те, як врятованими будуть усі – і грішники, і праведники, незалежно від їхніх вчинків. Відмовляючись заплатити ціну, визнати травматичну нестачу у світі, напіввчинок головного героя фільму і надалі залишає його у координатах тієї непристойної фантазії, яку він начебто вирішив зруйнувати.
Примітки:
[1] Хоча у випущеній у прокат версії фільму натяки на андроїдність головного героя є доволі приглушеними, у романі Філіпа Діка та в режисерській версії фільму ця тема проступає значно виразніше, створюючи навколо Декарда певну ауру амбівалентності, що забарвлює усі його дії та саму постать).
[2] «Клони» є чудовою ілюстрацією до Жижекового парафразу відомого вислову Достоєвського: «Якщо Бога немає, тоді все заборонено». На противагу тому, що ми могли б очікувати, наявність сурогатів не приносить людям звільнення. Сурогати не є помічними машинами, які взяли б на себе виконання усією важкої роботи, тоді як люди могли б віддаватися безтурботним задоволенням та відпочинку. Навпаки, наявність сурогатів накладає на людей моторошний тягар пасивної щосекундної присутності, який втім, не приносить їм жодного задоволення. Відступивши «клонам» роль активних агентів, люди змушені тривати у ролі пасивних спостерігачів власних вчинків у штучному та порожньому світі, населеному «клонами».
[3] Згадайте епізод, де Том (Брюс Уіліс), розлютившись на залицяльника своєї дружини, починає його жорстоко бити. Той не лише не обороняється, а активно насолоджується процесом. Його непристойний сміх лунає навіть тоді, коли Том проламує йому обличчя, і навіть коли механізм відмовляє і клон виходить із ладу, на його обличчі не гасне тупа задоволена посмішка. Хіба не нагадує це нам кадри з фантастичних фільмів про зомбі та інших потвор, які, випромінюючи хиже задоволення, вперто прямують до своєї мети, навіть коли герой всадив у них цілу обійму зі свого пістолета?
