Перше, про що потрібно пам’ятати, підходячи до теорії дискурсів Лакана, так це те, що на відміну від більшості теорій, що побутують сьогодні у гуманітарних науках, де слово «дискурс» є часто просто синонімом сказаного або написаного, як сума певних домінантних текстуальних тенденцій, стратегій та способів аргументації, Лакан використовує це слово у крайнє специфічному і строго формалізованому значенні, вираженому у чотирьох простих формулах. Відтак коли за звичайного способу вживання цього терміну кількість різноманітних дискурсів є в принципі нескінченною (наприклад, дискурс медій, політичний дискурс, дискурс вищих навчальних закладів, літературний дискурс, дискурс водіїв київських маршруток, даїшників, проституток чи покоївок тризіркових готелів і т. д.), то у Лакана таких дискурсів є тільки чотири (вірніше п’ять, про що мова буде нижче) і на цьому крапка. Це перша велика відмінність Лакана від переважної більшості теоретиків та науковців, які, особливо останнім часом, завдяки ненастанному вживанню, встигли перетворити слово дискурс ледь не на інтелектуальну непристойність. Адже погодьтеся, що набагато складніше вкласти усі можливі форми людської комунікації у чотири формули (хай навіть і у доволі специфічному значенні), аніж, піднявши вгору руки, трактувати кожного окремого мовця і кожну окрему ситуацію мовлення як неповторний зразок дискурсу, кількість яких за визначенням прямує до нескінченності. В цьому ключі мені спадає на гадку твердження Алена Бадью, мислителя, який напівжартома назвав Лакана своїм володарем, і чиє вчення, попри часткові відмінності, є доволі співзвучним з психоаналізом Лакана, що проста множина, у нашому випадку нескінченна множина дискурсів, є недостойним об’єктом для мислення філософа. В цьому сенсі своєю теорією дискурсів Лакан вкотре підтвердив, що він таки був справжнім філософом, правда в тому сенсі, в якому філософом є кожен справжній анти-філософ.
Отже, ми встановили перший факт: Лакан надає поняттю дискурсу крайнє чіткого значення і виділяє всього чотири типи дискурсів: дискурс володаря, дискурс університету, дискурс істерика та дискурс аналітика.
Треба додати, що хоча формально дискурсів у лаканівській теорії всього чотири, насправді їх п’ять, адже формула дискурсу аналітика це ще й формула дискурсу збоченця. Як так трапилось, спробуємо розібратися трохи нижче. Як зазначалося у статті Іванса[1], формула дискурсів містить всього чотири алгебраїчні символи (не враховуючи стрілки) – S1 (панівний позначник), S2 (знання (le savoir)), $ (суб’єкт), а (надлишкове задоволення), а самі дискурси утворюються, коли ці чотири символи по черзі займають чотири структурні позиції, наявні у формулі: дієвця, іншого, виробництва та істини.
Щоб врешті почати розуміти, щоб ж означають ці капосні символи і не менш капосні позиції, треба мати на увазі кілька важливих моментів. По перше, дискурс для Лакана означає не просто мовлення, а певний тип суспільного зв’язку, виражений у мовленні, тобто певну суб’єктивну позицію, яку людина може зайняти у мовленні по відношенні до інших людей, а власне до сукупності усіх людей, яку Лакан позначає своїм поняттям великого Іншого. Тобто це своєрідний спосіб буття людини у мові, а отже і у світі (оскільки для Лакана людина є parlêtre, істотою, яка говорить), певний спосіб конституювання нею своєї насолоди у її відношенні до інших. Іншими словами, йдеться про фундаментальне відношення людини до світу інших людей. По друге, як зазначає Славой Жижек, важливою рисою даних формул є те, що вони представляють своєрідне подвоєння двох верхніх символів, «сполучених» стрілкою, на нижній і верхній символи. Тобто, в певному сенсі, ми маємо справу не з чотирма символами у формулі, а з двома подвоєними, до нижній символ виражає по суті «істину» верхнього. Саме тому, права нижня позиція так і називається «істина», а ліва нижня, хоча і носить назву «виробництво», насправді позначає несвідомий, тобто непідвласний суб’єкту ефект його комунікації з іншим. Відтак істиною панівного позначника у дискурсі володаря є розколотий суб’єкт, панівний позначник лише маскує нестачу у суб’єкті, той факт, що він позбавлений цілісності, а істиною знання у дискурсі університету є панівний позначник, тобто влада, що ховається за фасадом ніби то об’єктивного знання і. д. У 1972-му році Лакан, як зазначає Іванс, вводить у своїх формулах дві стрілки, замість однієї; одна стрілка (яку Лакан означує як «неможливість») направлена від дієвця до іншого, а інша стрілка (що позначається як «безсилля») спрямована від виробництва до істини. Цим Лакан хоче сказати, що відношення дієвця до іншого є неможливим відношенням, що дієвець не контролює і не може передбачити його результат, і саме тому відношення виробництва до істини має характер безсилля, в першу чергу безсилля суб’єкта перед результатом його мовлення. По третє, треба розуміти, що кожен дискурс, попри те, що він має цілком визначену структуру, може мати кілька різних прочитань. Як я намагатимусь показати це на прикладі дискурсу володаря трохи нижче, цей дискурс можна інтерпретувати і як елементарну матрицю традиційної влади, і як свого роду формулу психічної нормальності, властиву кожній більш менш психічно здоровій (не психотичній) людині. Нарешті по четверте, значення певної формули може змінюватися залежно від того значення, яке ми надаємо тому чи іншому символу (іншими словами, залежно від того, кого ми постулюємо як суб’єкта). Цей ефект паралаксу найбільш очевидний у випадку дискурсу аналітика/збоченця, де, залежно від того, хто займає позицію дієвця (аналітик у специфічному контексті психоаналітичного лікування/трансферу, чи збоченець у своєму патологічному відношенню до іншого), ми отримуємо або одну, або іншу формулу, яка формально є тією ж самою. Не впевнений, чи це останнє, четверте, зауваження можна поширити і на інші типи дискурсу. Радше ні.
А тепер по порядку.
Дискурс володаря. Як я вже говорив, дискурс володаря, який для Лакана є свого роду домінантним або зразковим дискурсом, від якого походять усі інші, можна читати і як матрицю традиційної влади, символічного авторитету, на якому заснована будь-яка людська спільнота, і як формулу певного базового зв’язку людини як істоти, що говорить, у її відношенні з іншими людьми, і навіть як вираження владної невдачі та свідчення безсилля володаря, який своїм гучним авторитетом лише маскує цілковиту необґрунтованість своїх претензій на владу. У своєму другому значенні, яке я б назвав основним, адже воно стосується онтологічного рівня буття людини, на відміну від суспільно-політичних значень двох інших прочитань, дискурс володаря означає приблизно наступне: людина ($), як біологічна істота, яка, заразом, існує у символічному світі (для Лакана передсимволічний світ сирої матеріальності, те, що він називає Реальним, є підставово притлумленим, він називає це первісною кастрацією) ідентифікується для інших людей (S2) через панівний позначник (S1) (найелементарніше уявити собі його можна як ім’я людини), однак ця символізація ніколи не є повною, людина як така ніколи повністю не вкладається у свою символічну ідентифікацію, і цю невдачу ідентифікації Лакан називає objet petit a (а). Ця формула означає, що у своєму відношенні до іншого суб’єкт виступає як S1, але істиною його відношення до іншого є об’єкт-причина його бажання, надлишкове задоволення, яке спонукає суб’єкта до цього зв’язку. Таким чином панівний позначник є для Лакана своєрідною фікцією, дієвість якої засновується на нашій готовності вірити в неї. Нормальність людини, якщо мені буде дозволено таке узагальнення, визначається як готовність, а головне здатність прийняти цей символічний мандат і в певному сенсі почуватися в ньому як удома. У двох інших суспільно-політичних прочитаннях дискурс володаря показує елементарну матрицю (традиційної) влади, адже володар як раз і є тим, хто здатний, попри необґрунтованість свого панування (істиною володаря є $, розколотий суб’єкт, його влада не має якогось певного фундаменту) прийняти символічний мандат і здійснювати владу. З іншого боку, ця його здатність залежить від нашої готовності сприймати за чисту монету позерство володаря. Як тільки ми починаємо розпізнавати у володарі не його символічний авторитет (S1), а його статус розколотого суб’єкта ($), ілюзія природності влади зникає і володар перетворюється на тирана, що може утримати владу тільки за рахунок чистого насильства. Хорошою ілюстрацією того, що мається на увазі під символічним мандатом і переконливістю ілюзії влади, може слугувати не раз згадуваний Жижеком приклад зіпсутого судді-корупціонера. Ми бачимо, що перед нами брехлива, хитра і огидна людина, якій ми можливо б і руки не подали у нашому щоденному житті, однак коримося її словам, і не лише тому, що за нею стоїть груба сила держави, але й тому, що її словами до нас звертається авторитет самого символічного закону. Щось схоже доводилось спостерігати нещодавно під час «спілкування з пресою» Януковича: хоча журналісти і розуміли, що перед ними звичайний і доволі непривабливий персонаж, під орудою якого в країні згортаються свободи і розкрадається народне багатство, однак у їхньому звертанні «пане Президент» все одно відчувалася піднесена повага, якої вимагає цей високий символічний пост.
Дискурс університету. Як зазначає Славой Жижек, у сучасних гуманітарних науках це поняття Лакана часто використовують для опису стратегій привласнення певних суспільних явищ (скажімо, малолітньої злочинності, безробіття, сексуальності і т. д.) інституціями з виробництва знання, в першу чергу вищими навчальними закладами, у дусі поняття влади/знання Мішеля Фуко. Насправді дискурс університету не пов’язаний з власне університетом як навчальним закладом і позначає для Лакана елементарну матрицю (прихованої) влади, що характерна для суспільств модерності (так Лакан, наприклад, стверджував, що СССР був зразковим прикладом панування дискурсу університету). Дискурс університету приходить на зміну дискурсу володаря як домінантній формі влади у модерних суспільствах, де володарі вже не в силі утримати ілюзію природності своєї влади, а підданці не готові її визнавати. Відтак влада здійснюється як форма знання, де владні рішення ухвалюються не на основі рішення володаря, а легітимуються об’єктивною експертною думкою. Елементарним прикладом з більш повсякденного життя тут може бути, скажімо, родина, батько якої не хоче на вихідні їхати відпочивати на природу. Замість того, щоб оголосити про це як про своє одноосібне рішення, як це зробив би традиційний батько, що діє за логікою володаря, посттрадиціний батько, що здійснює владу за логікою дискурсу університету, буде шукати тисячу причин, чому вони не можуть поїхати на природу (дорогий бензин, барахлить карбюратор, дочці треба готуватися до екзаменів, син пропустить заняття з волейболу, мама не дуже себе почуває, кажуть буде погана погода і т. д.). Брудним секретом дискурсу університету є те, що за всім цим гадано об’єктивним знанням (S2) завжди криється (необґрунтована) влада, фігура володаря (S1). Саме тому позицію істини у алгоритмі дискурсу університету займає панівний позначник.
Дискурс істерика. У типі зв’язку, який структурує дискурс істерика, суб’єкт ($) звертається до іншого (S1), однак він звертається до іншого не як до одного з інших, а як до абсолютного Іншого, який не відає нестачі (А). Іншими словами, суб’єкт звертається до володаря, водночас і провокуючи його, і прагнучи його панування. Об’єктом, який істерик за будь-яку ціну намагається отримати від володаря, є знання (S2) про його власне бажання. Істерик відмовляється слідувати за своїм бажанням, як це відбувається у матриці дискурсу володаря, де істиною зв’язку між суб’єктом та іншим є виробництво objet petit a (а). Натомість він хоче управляти своїм бажанням. Цим самим істерик порушує етичну максиму психоаналізу, яку Лакан сформулював як формулу: «Не зрадь своє бажання». Іншими словами не «зрадити своє бажання» означає слідувати за своїм бажання, а не намагатися його активно продукувати, як це робить істерик, чи перетворювати себе на інструмент бажання Іншого, як це робить збоченець. Проблемою істерика є те, що він не в силі припустити, що Інший не володіє таємницею його бажання, що Інший і сам є неповним та великою мірою фікцією (саме тому Лакан зображує його як перекреслене велике А (Ⱥ)), і тому він приречений у кожному звичайному іншому вбачати володаря, якому він змушений підкоритись. Істерик не є здатним прийняти радикальну відкритість світу, той факт, що його бажання є в кінцевому рахунку необґрунтованим та випадковим, що не існує Іншого, який міг би гарантувати цілісність його бажання, видати санкцію на його бажання, а на онтологічному рівні факт включеності себе у світ як простого об’єкта бажання інших і всі ті феномени, які не залежать від волі суб’єкта (саме тому Лакан пізніше означив нижній рівень алгоритму дискурсів як «безсилля»). Лакан хотів цим сказати, що суб’єкт є в кінцевому рахунку безсилим щодо істинного результату свого зв’язку з іншим, і саме цю безсилість істерик відмовляється прийняти.
Дискурс аналітика/збоченця. Як вже зазначалося, останній із дискурсів Лакана можна читати і як дискурс аналітика, і як дискурс збоченця, залежно від того, кого ми постулюємо як дієвця цього дискурсу. Спочатку розглянемо варіант дискурсу збоченця. За такого прочитання, збоченець (а) інструменталізує себе засіб задоволення Іншого (S1). Як і істерик, збоченець не здатний прийняти радикальну відкритість свого власного бажання, але тоді як істерик зрікається будь-якого знання про своє бажання і звертається до Іншого, як до тої інстанції, яка має йому його розтлумачити, збоченець навпаки наділений абсолютною певністю (S2) про бажання, однак це не його бажання, а бажання Іншого. Тоді як істерик прагне керувати своїм власним бажанням, збоченець, парадигматичною фігурою якого для Лакана є мазохіст, прагне керувати бажанням іншого. Істиною збоченця є знання (S2) про бажання Іншого, яким він гадано володіє, а метою – не дозволити виникнути справжньому, радикальному бажанню, яким би збоченець не міг управляти, а отже, яке було б травматичним.
У випадку дискурсу аналітика, саме аналітик, що під час курсу психоаналітичного лікування входить із аналізандом у зв’язок переносу, повинен стати об’єктом його бажання (а). Знання (S2), яке є істиною дискурсу аналітика, є знанням про бажання пацієнта, яким аналітик гадано володіє (аналітик тут виконує роль так званого «суб’єкта, якому належиться знати»). Треба зауважити, що у матриці дискурсу аналітика ми маємо справу з певним зміщенням перспективи, про яке вже була мова раніше: тоді як у всіх інших видах дискурсів дієвцем виступає суб’єкт (під різними личинами панівного позначника, розколотого суб’єкта, знання чи надлишкового задоволення), у випадку зв’язку, структурованого як дискурсу аналітика, саме аналітик займає позицію дієвця, а суб’єкт позицію іншого, до якого направлене відношення аналітика. Хоча це все може звучати доволі теоретично, на практиці дискурс аналітика означає приблизно наступне: коли людина звертається до психоаналітика, щоб він допоміг їй розібратися та справитися з тими негараздами, від яких вона страждає, вона вже припускає надлишкове знання (S2) про своє бажання, яким, нібито, володіє аналітик. Іншими словами, він знає, в чому причина її проблем. Це припущення ставить людину у відносини переносу з аналітиком, а відтак аналітик повинен зайняти позицію об’єкта-причини (а) бажання пацієнта, щоб допомогти йому артикулювати під час сеансу його власне (пацієнта) бажання. На сам кінець варто зауважити, що цей пункт (місце, яке повинен зайняти аналітик у відношенні до аналізанда) є водночас прикладом радикальної самокритики з боку Лакана. Тоді як на початку своєї кар’єри Лакан вважав, що під час сеансу аналітик повинен зайняти по відношенню до пацієнта позицію Іншого (тобто по суті панівного позначника, сильного его, як його називали в деяких американських психоаналітичних школах), потім він радикально змінив свою думку, стверджуючи, що аналітик має зайняти саме позицію маленького іншого, об’єкту-причини бажання. Саме в цьому пункті зосереджена основна критика Лаканом багатьох інших шкіл психоаналізу, де проголошеною метою лікування є зміцнення его пацієнта через його ідентифікацію з сильним его аналітика (S1).
Сподіваюсь ці короткі зауваження допоможуть пролити трохи світла на поняття дискурсу у лаканівському психоаналізі. Не ручусь, що подані вище інтерпретації цілком відповідають думкам самого Лакана. Я швидше виклав своє власне розуміння цього складного поняття.
[1] Dylan Evans, An Introductory Dictionary of Lacanian Psychoanalysis, ст. 45-47.
Павло Швед
