We were somewhere around Barstle
on the edge of the desert
when the drugs began to take hold.
A bald guy in the movie1
З усіх пустель жодна так не вражає
своєю холодною порожнечею,
як абсолютна пустеля слів.
Навіть Велика Гобі мого серця
побожно скидає перед нею капелюха.
Іов Чорнослов
І
Учора у підпільному кінотеатрі ти з насолодою переглянув англійський фільм про Томаса Мора, а потім, повертаючись додому, з не меншою насолодою перебирав усі неточності та огріхи, які так ексгібіціоністськи оголяли перед тобою дешеву натуру твоїх сучасників. Починалося все, власне, дуже просто. Сер Томас Мор, славетний суддя, майже в зеніті слави. Величний чоловік Закону. Так би мовити, він та Закон ще з часів Магни Карти, тобто Великої Хартії. Яскравий світоч нового світогляду та майже нового світу. Але приглянемося ближче цьому майже, адже в них, як правило, вся заковика. І в виважений світ закону вгризається смертельна тріщина – воля короля. Хто ж король? Його високість Генрі, восьмий за таким ім’ям. Гультяй й поет, розбещений життям до невідмовності дитячого бажання, загублений у світі власних мрій, егоцентризму та майже садо-мазо-театральності. Втім, знову майже! Де ж трагедія? Не кваптеся, все дуже просто. Король, що став таким лише пошлюбивши вдову свойого брата (мотив не зовсім рідкісний для бога на землі), жадав розлучення. Не треба забувати про дивні звичаї того віддаленого часу. Це тепер розлучення ми дістаєм так само швидко як аванс на картку. У ту ж неблизьку пору, на противагу нам, подружжя і подружні узи зав’язувались там, на небесах, істотою на ймення Бог, і на землі (особливо в справі такої надзвичайної важливості як шлюб його величності) санкціонувати його могла лише одна людина – Папа Римський. Що ж, це лише сили полюси, а схоплений між ними до божевілля вірний істині Закону нещасний Мор. Хоча чому нещасний?! В цей час, як ми вже зазначали, він в зеніті слави. Щойно з ласки короля (а ми вже знаєм, який нетривалий у неї термін придатності) він саме одягнув золотий ланцюг з гербом Лорда-канцлера. Однак зеніт, така його властивість, є лиш прелюдія початку падіння вниз. Так в зляганнях члени наші, сягнувши апогею, мов втомлені слони на милість наших животів злягають, десь поміж цим згубивши частку «ся»**…
Проте, не будемо відволікатись. Отже, Томас Мор, історія його проста: Лорд-канцлер, чия моральність та правова етика (а ми й на мить не забуваєм усю їхню вагу для нього) не дозволяють потакати бажанням короля, іде на резиґнацію з посади й ховає свою відповідь щодо розлучення у важкій мовчанці. Як слуга Закону, що знає в його місткій споруді всі входи й виходи (що вже натякає на певну еротику – ця частина в оригіналі викреслена І. Ч. ), він свято переконаний, що таким нехитрим па зумів вже обіграти свавільну долю.
Король тим часом, останній з тих, хто вів свій родовід (в)ід самого Бога, задумав віроломний бунт проти Отця. Він проголошує себе главою церкви (вам безумовно це відоме по історії) і відкидає владу Ватикану разом із Папою. Втім, попри видимий ірраціоналізм, чиїм агентом, нібито, від самого початку виступає король у всій структурі оповіді, насправді Генрі аж ніяк не раб сліпих бажань і впертості. Адже як король він безсумнівно мав усі нагоди втамовувати свою бурхливу спрагу не біля одного джерела. Насправді ним говорить голос предків, і він, мов одержимий гласом бога параноїк, в кривавий свій делірій весь поринув. Справа в тому, що в короля немає спадкоємця і печальне видовище сиротливого трону щодня муляє його королівський зад. Його дружина, чи то дружина його брата (оце так-так!) мов піч щороку випікає йому дітей, але немов через важке прокляття плоди з інцестної печі не дають коріння. Усі сини, майбутні королі, вмирають через лічені дні після народження (про дочок же не згадує хронограф). І Генрі, як і кожен порядний чоловік, загублений в своїй фалоцентричності, усю вину за це кладе на плечі печі. Що ж Томас Мор? Розп’ятий фанатизмом віри, відкинувши присягу королю, стає ув’язненим у Тауер оф Ландан, в майбутньому відомій туратракції не в останню чергу завдяки його шанованій особі. Він все ще вірить у всесилля букви Закону і з стійкістю, як на суддю, приймає хрест засудженого. Потім, витримавши останнє слухання і будучи визнаним винним у високій зраді трону, він уриває свою промовисту мовчанку і розкриває перед шанованим зібранням мотиви своєї відмови. Однак та легкість, з якою він приймає несправедливий вирок, говорить нам, що за людським Законом та покаранням для нього завжди височів Закон божественний, і дивним чином фанатично слідуючи першому, у дійсності він вірив лише в другий. Тоді настала страта зі зворушливим прощенням, яке отримав кат, і Томас Манн, який із вірою у небеса із ніжністю затис в обіймах плаху. І темрява.
КОМЕНТАР І2
Так, мене також вразила жорстокість цих п’яти секунд темряви в самому кінці. Вона, так би мовити, гостро різонула очі моєї душі. На мою думку, і, я сподіваюся, ви зі мною погодитеся, ця темрява, яка безумовно прийшла з нашого часу, стала жорстким контрастом до того піднесеного на височінь ренесансного духу полотна віри, яке скріплювало логіку сюжету. Темрява наприкінці сигналізувала нам про більше, ніж просто про завершення фільму, але водночас – це саме те, чим вона була. Вона була лише немилосердним за своєю інтенсивністю вступом до нашого усвідомлення ілюзорності усього того трагічного дійства, яке щойно розігралося перед нашими очима. Я вважаю, цей момент був патовим від самого свого початку, отже нічого дивного, що, коли постало питання про вирішення його в песимістичному чи оптимістичному ключі, режисер вибрав саме песимістичний сценарій. Мені здається, тут не останньою мірою позначився вплив екзистенціалізму, особливо якщо брати до уваги той мотив «свободи всупереч», який символізується в кінці п’ятьма хвилинами темряви. Правду кажучи, я була глибоко шокована цілковитою відсутністю світла, або хоча б натяку на нього в кінці фільму. Дехто стверджує, що сама логіка картини є в серцевині своїй антиметафізичною і головна його ідея – це розчакловування наших хибних переконань, вір та ідеалів. Проте, щоб розчакловувати, їх потрібно спочатку мати. Я думаю, фільм говорить про смерть і про наші як суспільства спроби маніпулювати нею, з єдиною метою побороти те цілковите і повне відчуття жаху, яке вона на нас навіває. А п’ять годин темряви на кінці – це знак марноти таких спроб і нашої повної капітуляції перед лицем смерті. Мені доводилося чути дотепну історію про одного добродія, який під час чергового перегляду нібито побачив у темряві в кінці фільму невеличку, наче око янгола, цяточку світла. Але вона виявилася лише діркою в старому полотні екрану. Звісно, це лише жарт, але він насправді багато говорить про нас як про людство в цілому, і про кожного зокрема.
ІІ
Втім, якби цей фільм був оповіданням і писав його не я, а який-небудь Мартийон, фантазуючи з вечірньою кавою над Гофмансталевим перекладом «Квітів зла» в котрійсь із каварень у розкішній маньєристичній кам’яниці на бюргерській Рінгштрасе, а потім та писанина волею сліпого випадку потрапила до ще молодого, але завжди амбітного Фройда, він би неодмінно зауважив, що не потрібно, власне, довгих роздумувань, аби виснувати, що всі ці події не витримують жодної перевірки здоровим глуздом (а глузд, не забуваймо, був тим дволиким божищем, яке Фройд найревніше поборював і на яке найчастіше посилався). «Дійсно, – авторитетно заявив би проникливий Фройд, – ми не повинні одразу відкидати як повне безглуздя можливість того, що Томас Мор був глибоко релігійною людиною, і що саме ця релігійність покликала до життя усі наступні трагічні події. Але навряд чи релігійність не поступилася б місцем розсудливості перед лицем вірної смерті, а нам соромно було б припускати, що такий визначний державний муж міг бути нерозсудливим. Однак його затятість просто вражає, що спонукає нас взяти до уваги можливі несвідомі мотиви такої поведінки. Найімовірнішим нам видається пояснення, відвертістю якого ви напевне будете шоковані, але істинність якою треба неодмінно визнати, якщо ми не хочемо залишатися сліпими до глибинного тла цієї величної трагедії: Томас Мор не бажає розлучення свого монарха, оскільки несвідомо він втішається інцестуозною природою його зв’язку! Його покірність перед злочинністю Закону не повинна нас дивувати. Адже несвідомо він «знає», що суворість Закону – це лише зворотний бік потужності його бажання. (П = -х, де П – це суспільне значення Закону, а х – вся потаємність несвідомого бажання). Беручи вищезазначене до уваги, нам стає цілком прозорим мотив його відмови присягнути новому королівському подружжю. Зректися своїх принципів і позбутися тягаря Закону означає не більше і не менше, ніж визнати наявність свого злочинного бажання. Ми можемо лише здогадуватися про інфантильний розвиток Томаса Мора, втім його зв’язок із дочкою, який є більш ніж просто батьківським, а також його вимога до її майбутнього чоловіка відмовитися від лютеранства і прийняти католицизм, тобто розділити з ним його Закон, щоб забрати останню перепону для несвідомої проекції, є надто промовистими. Томаш Мур в переробці цього рутенського поета постає перед нами як новочасний Едип, несвідомо переживаючи його заборонене кохання і приймаючи за нього єдине можливе покарання – кастрацію через відтинання голови. Підходячи до такої постаті як Томас Мор, ми не повинні забувати про суворість моралі, яка панувала в Англії на той час і ту…» – тобто в цілому зрозуміло.
КОМЕНТАР ІІ
а) Мене завжди дивувала як сліпа догматичність та однотипність фройдистських інтерпретацій, так і та неймовірна кількість замків, яку можна даним ключем відімкнути.
б) Говорячи про Томаса Мора, і я маю на увазі будь-якого – чи справжнього, чи Томаса Мора в баченні Мартийона або Фройда – завжди приходять на гадку слова Габермаса про утопії зі старих «романів про державу», не останньою серед яких була «Утопія» Томаса Мора, в яких «розумові форми життя вступають в оманливий симбіоз з технологічною владою над природою та безжалісною мобілізацією суспільної робочої сили». Габермас вважає, що «така рівнопокладеність щастя та емансипації із владою та продуктивністю знов збуджує першоджерела саморозуміння Модерну». Хочеться від себе додати, що саме у розкритті напруги у цій «рівнопокладеності» між щастям і владою, тобто у фройдистському варіанті між суб’єктовою насолодою та вимогою Супер-Ега, і криється критичне ядро психоаналізу.
в) Беручи до уваги погляди Фройда на природу суспільства, мене зовсім не дивує, що сліди едипізації можуть бути відкритими ще в ХVII столітті, адже ця епоха є часом зародження новочасного суспільства та капіталістичних відносин. Тим паче симптоматично, що така едипівська невдача англійського державного діяча повинна була привернути увагу письменника епохи fin de siècle, який, попри свою маргінальність, що була зумовлена рутенською мовою, якою він послуговувався, відіграв визначну роль у віденській сецесії.
ІІІ
Ми, з нашою любов’ю до декаденщини, не можемо не відчувати певної симпатії до по-жіночому несміливих сумнівів Мартийона, але щоб не застрявати назавжди на котрійсь зі старих австро-угорських станцій, повернімося на 2 сторінки, 1019 слів, 5926 знаків без пробілів або 6949 з оними, на 7 абзаців чи 88 лінійок назад: «Потім, витримавши останнє слухання і будучи визнаним винним у високій зраді трону, він уриває свою промовисту мовчанку і розкриває перед шанованим зібранням мотиви своєї відмови». Якщо ми врешті хочемо зрозуміти цей фільм, це оповідання і це вот-нот, ми просто зобов’язані перемотати ще раз на цей момент і переглянути його вдруге, бо це без сумніву загальна кульмінація (за задумом постановників) та мить творчої невдачі. І так: зморений майже дворічним ув’язненням Мор потрапляє у величезну похмуру палату з готичними вікнами. Його вводять мов гладіатора на арену через низькі двері і далі вузьким проходом між двох трибун (щось типу подорож за золотим руном) ведуть перед очі вельможних патриціїв, залишаючи наодинці з левом. І от, коли лев вже наніс свій смертельний удар, агонізуючий Томас раптом вирішує прочитати всім ще одну глибоку і моралізаторську промову. Яке розчарування і який жалюгідний кінець для такого великого чоловіка! Тепер нам дійсно не залишається нічого як відрубати йому голову. Невже він не міг піти в могилу, забравши з собою таємницю своєї мовчанки?! Поки він гордо стуляв свої уста, кожен вкладав у них свою сокровенну промову. Важко уявити усю глибину їхнього розпачу, коли його фінальні слова підтвердили їхні найбанальніші очікування. Адже це мовчання було єдиною зяючою діркою в просторі усього фільму, що дозволяло йому стати ідеальним дзеркалом. Його ж промова підписала вирок можливості і звела все до чергової моралі. А як же, його мотив – віра в Бога! Невже важко було змолоти якусь нісенітницю, або сказати, що не присягнув він з віри в бога, в якого в глибині душі все одно не вірує, тобто з особистої примхи, а може лише для розваги шановних панів присяжних, вельмиповажних суддів та усіх інших акторів. А потім низько вклонитися, подякувати усьому чесному збіговиську і заявити, що дія його контракту щойно добігла кінця. Що сьогодні він Томас Мор, а завтра розпочинає роботу над образом графа Монте-Крісто, і всіх сердечно запросити на майбутню прем’єру. Звісно, його блазнювання було б цілком органічним (норомюско аз нодрап), воно випливало б із його реального статусу як людини, яка за грошову винагороду виконує певну роботу, найманого робітника, покликання якого (якщо тут пасує такий стиль) бути малесенькою ланкою у колообігу великих і символічних, і електронних, і неоподаткованих здебільшого грошей. Невже, коли б він отак відкрив нам очі на наше незнання і невпевненість, то ми б повірили його страті хоч трохи меншою мірою?
КОМЕНТАР ІІІ
…найкритичніший момент у фільмі, вам це напевне неодноразово казали, наступає під час цієї напруженої сцени у суді, цього трагедійного denouement, коли гнівний в своєму служінні правді Томас Мор виголошує врешті свою фінальну промову. І ми стаємо свідками того (хоча й раніше про це підозрювали), як злісний нібито наклеп виявляється чистою правдою. Нам трохи, звісно, не по собі через ту часову петлю, яку зізнання й вирок повинні пройти, щоб вишикуватися в пряму лінію причинно-наслідкових зв’язків. Хоча за великого рахунку нам байдуже, що злочин відбувається вже після вироку. В кінці кінців всі зібрані у залі шляхетні лорди і ми з вами (бо ми й на мить не забуваємо заради кого насправді все відбувається) переконуємося, що злочинний наклепник, який насмілився попри клятву на Біблії занапастити життя Мора, незалежно від своїх мотивів ніс голос істини. Рівняння видається розв’язаним, всі невідомі втрачають під кінець своє нікчемне «не». Втім наше серце з якихось причин бунтує проти цієї логіки розв’яз(а)ності. І момент впізнавання, коли, після виснажливих спроб змусити Мора поглянути на своє власне відображення, він все таки наважується кинути туди погляд, просто ошелешує своєю фальшивістю. Так от, незважаючи на усю ту важливість, яку покладають на цей момент, на моє глибоке переконання – це лише заспів до тієї потужної партії, яка в кінці пролунає п’ятьма секундами темряви…
…я цілком згоден зі словами вельмишановної колеги. На мою думку розв’язність, про яку вона говорила, є дуже влучно схопленим обертоном в сьогоднішньому коментуванні. Я вбачаю тут певну полеміку щодо раніше озвучених фройдистських тлумачень цього сюжету, полеміку, яка натякає на одночасне визнання сексуального підґрунтя цього безумовно вартого нашої уваги дійства, та заперечення його едипівської природи. Але мені хотілося б розглянути даний момент під трохи іншим кутом, який, можливо, менш авангардний у своїх спробах деконструкції, тобто без певної долі палкості того ревного авангардизму поч. ХХ ст., ядро якого завжди лежало у центрі психо-аналітичної теорії, але є, однак, деконструкцією у буквальному розумінні. Мені хотілося б, як ви напевне зрозуміли, торкнутися проблеми суб’єктивності, якою даний фільм/оповідання переймається найбільше, мабуть, з усіх інших проблем…
…важко забути той момент десь посередині фільму, де Томас Мор відмовляється відступити від своїх принципів і піддатися волі короля, оскільки в такий спосіб, як він свято переконаний, йому довелося б відмовитися від власного «Я». Не хотілося б трактувати це в дусі певної негативної нездатності суб’єкта відмовитися від фальшивої едипівської ідентичності. «Я не можу піддатися, – говорить Томас Мор, – адже це означало б розтиснути руку, яка тримає Мене, і дозволити собі сипатися крізь пальці». Ця точка сили або момент відліку, який позначається оцим утриманням в одній пригорщі, виступає, на мою думку, гучною тезою до тих антитетичних п’яти секунд темряви, які з’являються лише при самому кінці. Намагання цієї пап’є-машевої модерної суб’єктивності виправдати перед собою свої вчинки зворушливі та обурливі водночас. Вибачте за нетактовність, але його страта таки дійсно віддає нафталіном…
P.S. Найдивовижніше тлумачення п’яти секунд темряви в кінці фільму запропонував відомий кінокритик конструктивної школи Ежен Нуре. Він стверджує, що ракурс, з якого ми спостерігаємо страту Томаса Мора, належить поглядові котроїсь особи, що завмерла в натовпі під ешафотом. Коли вона не витримує жахливого видовища і в напівпритомності закриває очі, нам залишається сама темрява. На запитання, ким могла бути дана особа, пан Нуре з вдаваним обуренням, яке мало свідчити про очевидність відповіді, відказав: «Його дочка – Елізабет!».
ПРИМІТКИ:
1 Ми були саме недалеко від Барстелю на краю пустелі, коли ліки врешті почали діяти. Лисий дядько з фільму (англ.).
2 В якому злилися воєдино з десяток різних коментарів.
3 Ці рядки нагадують нам юнок в той солодкий час, коли вони схожі на нерозцвітлі трояндові пуп’янки, адже вони заслуговують трохи прискіпливішої уваги, ніж це може видатися на перший погляд. Їхня контроверзія була зачата на літературному диспуті, організованому Київською філією Спілки письменників України, по виході збірки оповідань Іова в 1979 році. На загал лаючи твори поміщені у збірці з марксистсько-ленінських позицій, один доповідач закинув Іовові також творче безчестя, звинувативши того у плагіаті творів українського буржуазного поета-декадента Мартийона Пучковського. На доказ цього він із тріумфальним обличчям зачитав одне речення Чорнослова і люб’язно попросив усіх присутніх порівняти його з рядками поеми Мартийона «Лабія, або країна де вмирають слони» (Відень, 1907 р.). Відтак у Чорнослова ми знаходимо: «Так в зляганнях члени наші, сягнувши апогею, мов втомлені слони, на милість наших животів злягають, десь поміж цим згубивши частку «ся». Заключні ж строфи поеми Пучковського звучать наступним чином:
Так в зляганнях, члени наші, сягнувши апогею
Мов втомлені слони на милість наших животів злягають
Десь поміж цим згубивши частку «ся»
Як фавни, дівами впольовані, простершися землею
Вони півпогляда жбурнути ще встигають
В п’янку ущелину поміж рясних саван
Але заким життям спорожнившись вмирають
В пекучих радощах навзрид вони ридають
Як заповів старезний Пан.
О Ви, що знали щастя ночів й днів,
Чи бачили коли ридаючих слонів?
