П’ятдесятирічний директор компанії проводить співбесіди, шукаючи собі секретарку. До кабінету заходить молода приваблива дівчина, і він одразу розуміє, що закохався в неї. Що він робить далі? Звісно ж, іде до психоаналітика, щоб розібратися, чому так трапилося! Ласкаво просимо до ХХІ століття! Про ці та інші перипетії кохання у наш постмодерний час розповідає інтелектуальний спадкоємець (та зять) Жака Лакана, один із провідних французьких психоаналітиків – Жак-Ален Міллер.

Анна Ваар: Чи психоаналіз вчить нас чогось про кохання?

Жак-Ален Міллер: Дуже багато, адже в основі цього досвіду лежить кохання. Йдеться про те автоматичне і зазвичай несвідоме кохання, яке аналізований приносить до аналітика, й ім’я якому – перенос. Це вдаване кохання, але воно складається з тих самих інгредієнтів, що й справжнє. Воно проливає світло на власні механізми: ми адресуємо любов тому, кому, на нашу думку, відома справжня істина про нас. Однак кохання дозволяє вам уявити, що ця істина буде приємною, що вона вам сподобається, хоча насправді її дуже важко зносити.

А. В.: Отже, що означає справді кохати?

Ж-А. М.: Справді кохати когось ­– означає вірити, що, кохаючи цю особу, ви дістанетеся до істини про себе. Ми кохаємо того, хто несе в собі правильну відповідь, або хоча би просто відповідь на наше запитання «Хто я?»

А. В.: Чому одні люди знають, як кохати, а інші – ні?

Ж-А. М.: Деякі люди знають, як викликати кохання в іншій людині, так звані серійні коханці, чоловіки і жінки. Їм відомо, які кнопки треба натиснути, щоб у них закохалися. Але це не означає, що вони обов’язково теж кохають, вони швидше грають у кота-мишки зі своєю здобиччю. Щоб кохати, ти маєш визнати свою нестачу, визнати, що тобі потрібен інший, що тобі його чи її не вистачає. Ті, хто вважає себе цілісними самими по собі або хоче таким бути, не знають, як кохати. Й інколи вони болісно у цьому переконуються. Вони маніпулюють, смикають за ниточки, але щодо кохання – їм не відомі ні його ризики, ні розкоші.

А. В.: Цілісні самі по собі – так міг подумати лише чоловік…

Ж-А. М.: Саме так! Лакан говорив: «Кохати – означає віддавати те, чим не володієш». Що означає: кохати – це визнати свою нестачу і віддати її іншому, помістити в іншого. Не йдеться про те, щоб дати щось, чим володієш, речі та подарунки. Йдеться про те, щоб дати щось, чим ти не володієш, що перевершує тебе. Для цього треба визнати факт своєї нестачі, своєї «кастрації», як говорив Фройд. І цей акт є засадничо фемінним. Ми можемо справді кохати лише з жіночої позиції. Кохання фемінізує. Саме тому закоханий чоловік завжди виглядає трохи комічно. Однак якщо його лякають кпини щодо цього, то насправді він не дуже впевнений у своїй маскулінності.

А. В.: Тож, чи можемо ми сказати, що чоловікам важче кохати?

Ж-А. М.: О, звісно! Навіть закоханий чоловік інколи відчуває приступи гордості, напади агресивності щодо об’єкта свого кохання, оскільки кохання ставить його у позицію неповноти, залежності. Саме тому він може жадати жінок, яких не кохає, щоб повернути собі ту чоловічу позицію, від якої, закохуючись, тимчасово відмовляється. Фройд назвав цей принцип «пониження любовного життя» у чоловіків – розрив між коханням і статевим потягом.

А. В.: А у жінок?

Ж-А. М.: Трапляється набагато рідше. В переважній більшості випадків відбувається подвоєння чоловіка-партнера. З одного боку, він є тим, хто кохає, чоловіком, який приносить їм задоволення і якого вони бажають, але водночас він є чоловіком кохання, фемінізованим, засадничо кастрованим. Але тут анатомія є зовсім не головною: існують жінки, що займають чоловічу позицію. І таких дедалі більше. Один чоловік для кохання, вдома, а інші – для насолоди, чоловіки, яких вони зустрічають в мережі, на вулиці, або в поїзді…

А. В.: А чому дедалі більше?

Ж-А. М.: Соціально-культурні стереотипи жіночності і чоловічості нині знаходять у процесі радикальної трансформації. Чоловіків заохочують відкритися власним емоціям, кохати і фемінізуватися; жінки натомість відчувають своєрідний «поштовх до маскулінізації»: в ім’я правової рівності їх закликають щоразу казати «я теж». Водночас гомосексуали домагаються таких самих прав і символів, що й гетеросексуали, на зразок шлюбу та визнаного зв’язку. А звідси кардинальна нестабільність ролей, загальна плинність у театрі кохання, що виразно контрастує зі стабільністю у минулому. Кохання стає «плитким», як це зауважив соціолог Зиґмунд Бауман. Кожного запрошують винайти власний «стиль життя», у власний спосіб переживати насолоду та кохання. Традиційні сценарії поступово виходять з ужитку. Суспільний тиск до конформізму не зник, але він йде на спад.

А. В.: «Кохання завжди взаємне», говорив Лакан. Чи в сучасному контексті це ще відповідає дійсності? І що це означає?

Ж-А. М.: Цю фразу повторюють знову і знову, але часто не розуміють, або розуміють неправильно. Вона не означає, що достатньо кохати когось, аби ця людина кохала вас навзаєм. Це було б абсурдним. Вона означає: «Якщо я тебе кохаю, то ти викликаєш кохання. Кохаю саме я, однак ти також залучена/ий, оскільки в тобі є щось, що змушує мене тебе кохати. Кохання тут взаємне, адже існує від і до: любов, яку я відчуваю, є зворотним ефектом причини кохання, якою для мене є ти. У такий спосіб ти також залучена/ий. Моє кохання до тебе є не лише моєю справою, а й твоєю також. Моє кохання говорить про тебе щось, що, можливо, тобі самій/самому невідомо». Однак це у жодному випадку не гарантує, що кохання буде взаємним. Коли таке трапляється, то це завжди схоже на диво – таке не можна вирахувати заздалегідь.

А. В.: Ми ж не знаходимо його або її випадково. Чому цей чоловік? Чи ця жінка?

Ж-А. М.: Це те, що Фройд називав Liebesbedingung – умовою кохання, причиною бажання. Це певна специфічна риса або набір рис, які мають для людини вирішальне значення у виборі об’єкта кохання. Цього ніколи не зможе пояснити нейронаука, оскільки така риса унікальна для кожного, вона зумовлена неповторною особистою історією людини. Й інколи йдеться про дуже незначні риси. Наприклад, Фройд якось виявив, що для одного з його пацієнтів причиною бажання був відблиск світла на носі жінки!

А. В.: Важко повірити, що кохання постає на таких дрібницях!

Ж-А. М.: Реальність несвідомого перевершує будь-які вигадки. Важко уявити, яка частина життя людини ґрунтується, особливо, якщо говорити про кохання, на дріб’язку, дурничках, «божественних дрібницях». Однак насправді, і передусім у чоловіків, ми часто виявляємо такі причини бажання, що нагадують своєрідні фетиші, присутність яких є невід’ємною умовою зародження любовного процесу. Малесенькі неповторні дрібниці, які нагадують про батька, матір, брата, сестру, когось із дитинства, також відіграють свою роль у виборі жінкою об’єкта кохання. Але жіноча форма кохання більш схильна до еротоманії, ніж до фетишизму: вони хочуть, щоб їх кохали, – і зацікавлення, кохання, яке до них виявляють або наявність якого вони припускають в іншому, часто є умовою sine qua non, щоб запалити їхнє кохання або принаймні отримати їхню згоду. Цей феномен лежить в основі чоловічої практики спокусити жінку теревенями.

А. В.: Отже, ви тут не надаєте жодного значення фантазіям?

Ж-А. М.: У жінок фантазії, свідомі чи несвідомі, не стільки відіграють вирішальну роль при виборі об’єкта кохання, скільки визначають позицію їхньої jouissance. Для чоловіків все навпаки. Наприклад, буває так, що жінка може досягнути jouissance – оргазму, скажімо – лише уявляючи, що під час статевого акту її б’ють, ґвалтують, або ж, що вона якась інша жінка чи навіть, що вона перебуває деінде, що вона відсутня.

А. В.: А чоловіча фантазія?

Ж-А. М.: Вона значною мірою проявляється у коханні з першого погляду. Класичний приклад, який обговорював Лакан, є у романі Ґьоте: раптова пристрасть молодого Вертера до Шарлотти виникає в ту мить, коли він вперше її бачить, як вона годує зграйку дітей. У цьому випадку кохання до жінки викликає її материнська риса. Ось інший випадок, який я беру зі своєї практики: керівник років п’ятдесяти зустрічається з претендентками на пост секретарки; до нього заходить молода двадцятилітня жінка, і він одразу в неї закохується. Він запитує себе, що його так захопило, і йде до психоаналітика. Там він з’ясовує причину: у ній він побачив риси, які нагадали йому про нього самого, коли йому було двадцять і він йшов на свою першу співбесіду. У певному сенсі він закохався сам у себе. У цих випадках ми можемо розгледіти дві сторони кохання, які виділяв Фройд: або ти кохаєш людину, яка захищає, у цьому випадку – матір, або ти кохаєш нарцистичний образ самого себе.

А. В.: Звучить так, ніби ми маріонетки!

Ж-А. М.: Ні, між чоловіком і жінкою ніщо не прописано наперед, немає компасу, жодного заздалегідь встановленого зв’язку. Їхня зустріч не запрограмована, як зустріч сперматозоїда і яйцеклітини, і це ніяк не пов’язано з генами. Чоловіки і жінки розмовляють, вони живуть у світі дискурсу, і саме це має вирішальне значення. Модальності кохання надзвичайно чутливі до культури, що нас оточує. Кожна цивілізація вирізняється тим, як вона структурує стосунки між статями. Сьогодні на Заході у наших ліберальних, ринкових і правових суспільствах відбувається те, що «множинність» все більше витісняє з панівних позицій «одиничність». Ідеальна модель «великого кохання на все життя» потрохи відступає, і на зміну приходять «швидкісні побачення», швидкісна любов і цілий набір альтернативних, що йдуть одне за одним або й навіть одночасних, любовних сценаріїв.

А. В.: А що з довгостроковим коханням? Коханням назавжди?

Ж-А. М.: Бальзак говорив: «Будь-яка пристрасть є огидною, якщо вона не назавжди». Але чи може втриматися певний зв’язок у межах регістру пристрасті впродовж усього життя? Чим більше чоловік присвячує себе лише одній жінці, тим більше вона схильна набувати для нього материнського значення. Вона стає швидше піднесеною та недоторканою, а не коханою. Саме одружені гомосексуалісти найбільше розвивають такий культ жінки: Араґон виспівує про своє кохання до Ельзи; але щойно вона помирає, одразу «Привіт, хлопчики!». І коли жінка зосереджується лише на одному чоловікові, вона його каструє. Отже, шлях справді вузький. Найкращою долею для подружнього кохання є дружба, саме це, врешті-решт, мав на увазі Аристотель.

А. В.: Проблема в тому, що чоловіки кажуть, ніби не розуміють, чого хочуть жінки. А жінки – чого очікують від них чоловіки…

Ж-А. М.: Так. Рішення, запропоноване Аристотелем, підважує той факт, що діалог однієї статі з іншою є неможливим, як про це, зітхаючи, говорив Лакан. Закохані люди насправді приречені безкінечно вивчати мову іншого, плутаючись та підшукуючи ключі – ключі, які завжди можна забрати назад. Кохання – це лабіринт непорозумінь, виходу з якого не існує.

Переклав з французької Павло Швед.

Літературне редагування Юлії Білоус.

Comments

comments