Цей текст є уривком з праці Славоя Жижека «Погляд навскіс. Вступ до теорії Жака Лакана через популярну культуру», яку готує до видання платформа краудпаблішингу «Комубук». Підтримати видання і допомогти йому з’явитися в паперовій версії можна тут.

Де нам шукати ширші орієнтири, які дозволили б надати певної теоретичної цілісності цій послідовності трьох форм (неможливості) статевих відносин? Тут виникає спокуса запропонувати дещо поквапну «соціологічну» відповідь, покликаючись на три послідовні форми лібідальної структури суб’єкта, які ми виявляємо у капіталістичному суспільстві впродовж останнього століття: «автономного» індивіда протестантської етики, гетерономну «людину організації» та той тип, який дедалі більше домінує сьогодні – «патологічного нарцисиста». Тут надзвичайно важливо наголосити, що так званий «занепад протестантської етики» та поява «людини організації», тобто заміна етики індивідуальної відповідальності етикою гетерономного індивіда, який орієнтований на інших, залишає незмінним каркас еґо-ідеалу, що лежить в їхній основі. Лише їхній вміст зазнає змін: еґо-ідеал «екстерналізується» у формі очікувань суспільної групи, до якої належить індивід. Джерелом морального задоволення тут є не почуття того, що ми не піддалися тиску оточення і залишилися вірними собі (тобто нашому батьківському еґо-ідеалу), а радше почуття відданості групі. Суб’єкт дивиться на себе очима своєї групи, він прагне заслужити її любов та повагу.

Третя стадія, поява «патологічного нарцисиста», якраз і пориває з тим базовим каркасом еґо-ідеалу, що є спільним для перших двох стадій. Замість засвоєння символічного закону, ми маємо множинність правил, яких ми повинні дотримуватись – правил пристосування, які підказують нам, «як досягнути успіху». Нарцисичний суб’єкт знає лише «правила (соціальної) гри», що дозволяє йому маніпулювати іншими; суспільні відносини є для нього полем гри, у якому він виконує «різноманітні ролі», а не набуває справжніх символічних мандатів; він уникає будь-яких остаточних зобов’язань, які б передбачали справжню символічну ідентифікацію. Він — радикальний конформіст, який, парадоксальним чином, сприймає себе як того, хто перебуває поза законом. Усе це, звісно ж, вже стало звичним топосом соціальної психології; однак, непоміченим зазвичай лишається те, що така дезінтеграція еґо-ідеалу спричиняє піднесення «материнського» супер-еґо, яке не забороняє насолоду, а, навпаки, зобов’язує нас до неї і карає за «соціальну невдачу» значно безжалісніше та суворіше за допомогою незносної та саморуйнівної тривоги. Уся ця балаканина про «занепад батьківського авторитету» лише приховує відродження незрівнянно деспотичнішої інстанції. Сьогоднішнє «поблажливе» суспільство безперечно не є менш «репресивним», аніж епоха «людини організації», цього обсесивного прислужника бюрократичних інституцій; єдина відмінність полягає в тому, що у «суспільстві, яке вимагає підпорядкування правилам соціального співжиття, але відмовляється базувати ці правила на кодексі моральної поведінки», тобто на еґо-ідеалі, суспільні вимоги набирають форми жорстокого, караючого супер-еґо.

Ми могли б також краще збагнути поняття «патологічного нарцисизму» за допомогою критики Саула Кріпке, спрямованої проти теорії опису, тобто його твердження, що значення певного імені (власного або природного) ніколи не можна звести до набору описових рис, що властиві об’єкту, який вони позначають. Ім’я завжди функціонує як «жорсткий визначник», який відсилає до одного й того ж об’єкта, навіть якщо усі якості, які містить його значення, виявляться неправдивими. Не варто навіть зазначати, що кріпкіанське поняття «жорсткого визначника» досконало збігається з лаканіанським поняттям «панівного позначника», тобто позначника, який не позначає певну позитивну властивість об’єкта, а встановлює, за допомогою власного акту висловлювання, нове міжсуб’єктивне відношення між тим, хто говорить, та його реципієнтом. Якщо, наприклад, я кажу комусь «Ти мій майстер!», я накладаю на нього певний символічний «мандат», який не міститься у наборі його позитивних якостей, а виникає в результаті власне перформативної сили мого твердження; у такий спосіб я створюю нову символічну реальність, а саме реальність відносин «майстер-учень», що встановлюється між нами обома, і в межах якої кожен із нас набуває певних зобов’язань. Однак, парадокс «патологічного нарцисиста» полягає в тому, що для нього мова якраз і функціонує відповідно до теорії опису: значення слів зводиться до позитивних рис, що є властивими для певного об’єкта, передовсім тих, які відповідають його нарцисичним інтересам. Проілюструймо це на прикладі нескінченно виснажливого жіночого питання «Чому ти мене кохаєш?». Якщо йдеться про справжнє кохання, то на це питання, звісно ж, неможливо відповісти (саме тому жінки його і ставлять), тобто єдиною доречною відповіддю є «Тому, що в тобі є щось більше від тебе самої, певне неокреслене Х, яке мене приваблює, але яке неможливо звести до будь-якої позитивної характеристики». Інакше кажучи, якщо ми відповімо на це запитання списком позитивних якостей («Я кохаю тебе через форму твоїх грудей, через те, як ти посміхаєшся»), то це буде в кращому разі глузливою імітацією справжнього кохання. З іншого боку, «патологічний нарцисист» – це той, хто здатен відповісти на таке запитання, навівши чіткий перелік позитивних якостей: для нього ідея, що кохання є зобов’язанням, яке перевершує прив’язаність до певного набору якостей, які могли б задовольнити його бажання, перебуває за межами його розуміння. І спосіб, яким ми можемо істеризувати «патологічного нарцисиста» якраз і полягає в тому, щоб нав’язати йому певний символічний мандат, який не можна обґрунтувати його позитивними характеристиками. Така конфронтація викликає істеричне запитання: «Чому я є тим, чим, за твоїми словами, я є?» Візьміть до прикладу Роджера О. Торнгілла у фільмі «На північ через північний захід» Гічкока (напевне найчистіший зразок «патологічного нарцисиста» з усіх, які будь-коли існували), який зовсім несподівано, без жодної на те очевидної причини, виявляє себе припнутим до позначника «Кеплен»; потрясіння від цього зіткнення розладнує його нарцисичну економіку і поступово відкриває для нього доступ до «нормальних» статевих відносин під знаком Імені-Батька (саме тому «На північ через північний захід» є варіацією формули фільму «Тридцять дев’ять сходинок»).

Comments

comments