Будинок формою схожий на птаха ківі, який він так добре знав, світився звичним імлисто-сірим світлом, коли Ерік Світсент різко спустився на своєму коловерті і таки спромігся якось запаркуватися у крихітному відсіку, відведеному для нього. «Ще тільки восьма ранку», — похмуро подумав він, а його роботодавець містер Вірджил Л. Акерман уже відчинив двері штаб-квартири корпорації «ТХБ» і взявся за справи. «Уявіть собі людину, чий розум гострий мов бритва о восьмій ранку, — роздумував доктор Світсент. — Це явно суперечить Божій волі. Оце так долю вони нам приготували; війна виправдовує будь-які людські дивацтва, навіть дивацтва їхнього шефа».
Однак, він все одно рушив у напрямку вхідної рампи, проте зупинився, почувши, як хтось вигукнув його ім’я.
— Заждіть, містере Світсент! Хвилику, сер, — пролунав гугнявий, вкрай відразливий голос робанта.
Ерік неохоче зупинився і почекав, поки та штукенція наблизилася до нього, енергійно розмахуючи руками та ногами.
— Ви містер Світсент з Тіхуанської корпорації хутра та барвників?
Питання прозвучало як образа і він це відчув.
— Звертайтесь до мене доктор Світсент, будь ласка.
— У мене для вас рахунок, докторе, — з металевої кишені робанта виїхав складений у двоє білий папірець. — Три місяці тому ваша дружина, місіс Кетрін Світсент, попросила списати цю суму з її рахунку «Країна мрій — щасливі часи для всіх». Шістдесят п’ять доларів плюс шістнадцять відсотків пені за невчасну оплату. Такий закон, як ви самі розумієте. Перепрошую, що затримую вас, але це, гм, незаконно.
Штукенція насторожено спостерігала за ним, поки він з неймовірною неохотою діставав свою чекову книжку.
— І що ж вона купила? — похмуро запитав Ерік, виписуючи чек.
— Пачку сигарет Lucky Strike, докторе. Автентичного зеленого кольору. Випущену приблизно 1940 року, ще до Другої світової війни, коли дизайн змінився. «Зелений Lucky Strike пішов на війну», самі знаєте, — робант загиготів.
Він не міг у це повірити; щось тут було не так.
— Але звісно ж, — запротестував Ерік, — ця покупка мала бути за рахунок компанії.
— Ні, докторе, — заперечив робант. — Клянуся. Місіс Світсент абсолютно чітко дала зрозуміти, що купувала цю пачку особисто для себе.
Штукенція, отже, спромоглася додати пояснення, яке, як він одразу зрозумів, було неправдивим. Однак чи його вигадав робант, а чи сама Кеті, цього він не міг сказати, принаймні не одразу.
— Місіс Світсент будує Піттс-39, — благочестиво мовив робант.
— Дідька лисого вона будує! — Він жбурнув виписаний чек у напрямку робанта, і поки той намагалася спіймати тріпотливий папірець, знову рушив до вхідної рампи.
«Пачка Lucky Strike. Що ж, — безрадісно подумав Ерік, — Кеті знову взялася за старе». Творчий порив, який може знайти вихід лише у витрачанні грошей. І завжди більших, ніж її зарплатня, яка, як він мусив визнати, на жаль трохи перевищувала його власну. Але в будь-якому разі, чому вона нічого не сказала? Зробити таку серйозну покупку і…
Відповідь, звісно ж, була очевидною. Рахунок вказував на проблему в усій її гнітючій ясності. «П’ятнадцять років тому, — подумав він, — я б сказав — та, власне, я так і казав — що наш спільний із Кеті дохід був достатнім і, безперечно, мав би бути достатнім, щоб забезпечити двом напіврозсудливим дорослим людям прийнятний рівень заможності. Навіть беручи до уваги інфляцію військового часу».
Втім, усе склалося не зовсім так. І глибоке та невідчепне відчуття інтуїції підказувало йому, що воно ніколи насправді не складеться.
Увійшовши у будинок корпорації «ТХБ», він піднявся ліфтом до коридору, який вів до його власного офісу, притлумлюючи в собі бажання заскочити в кабінет Кеті поверхом вище, щоб одразу з усім розібратися. «Пізніше, — вирішив він. — Після роботи, можливо, за вечерею». Господи, а попереду на нього чекав такий переповнений графік; у нього зовсім не було енергії — як її ніколи не було й раніше — для цих нескінченних суперечок.
— Доброго ранку, докторе.
— Привіт, — відказав Ерік, киваючи головою в бік мерехтливої міс Перт, своєї секретарки; сьогодні вона вифарбувалася блискучим блакитним спреєм з численними блискітками, які відбивали світло ламп, що висіли на стелі приймальні.
— А де Гіммель?
Інспектора з фінального контрою якості ніде не було видно, а він помітив, що на парковку уже заїхали представники дочірніх компаній.
— Брюс Гіммель телефонував, сказав, що Публічна бібліотека Сан Дієго подала проти нього позов і йому, можливо, доведеться поїхати в суд, тож найімовірніше він запізниться — міс Перт зблиснула привабливою посмішкою, відкриваючи його погляду сніжно-білі синтетичні зуби зі слонової кістки — ця дещо моторошна штучність в її зовнішності рік тому примандрувала разом із нею з Амарільйо, штат Техас. — Бібліотечні копи увірвалися в його помешкання і знайшли там більше двадцяти їхніх книжок, які він поцупив. Ви ж знаєте Брюса, у нього фобія і він боїться проводити речі через касу… як же ж це називається грецькою?
Він зайшов у свій кабінет, який належав лише йому; на цьому наполіг Вірджил Акерман як на відповідній ознаці престижу, замість того, щоб збільшити йому зарплатню.
Там біля вікна, курячи мексиканську сигарету з солодкуватим ароматом і задумливо розглядаючи суворі брунатні пагорби Баха-Каліфорнії на південь від міста, стояла його дружина Кеті. Цього ранку він побачився з нею вперше. Вона прокинулася на годину раніше за нього, одягнулася, поснідала на самоті і поїхала на роботу власним коловертом.
— Як справи? — різко запитав її Ерік.
— Заходь і зачини двері, — Кеті повернулася, але не глянула на нього; вираз її вишукано загостреного обличчя був задумливий.
Він зачинив двері.
— Дякую, що ласкаво запросила мене у мій кабінет.
— Я знала, що цей клятий роботизований колектор боргів перестріне тебе по дорозі цього ранку, — мовила Кеті голосом, який звучав ніби звідкись здалеку.
— Майже вісімдесят зелених разом із пенею, — сказав він.
— І ти заплатив? — вона вперше зиркнула на нього; її штучні темні вії затріпотіли швидше, виказуючи стривоженість.
— Ні, — саркастично відказав Ерік. — Я дозволив робанту розстріляти мене на місці, прямісінько на парковці. — Він повісив пальто у шафу. — Звісно ж, я заплатив. Цього вимагає закон, ще відколи Кріт скасував добрий шмат системи купівлі в кредит. Я розумію, що тебе це не дуже цікавить, однак якщо не заплатити впродовж…
— Будь ласка, не читай мені лекцій, — мовила Кеті. — І що він тобі сказав? Що я будую Піттс-39? Він збрехав. Я придбала ту пачку Lucky Strike на подарунок. Я б не створювала дитячий край, не сказавши тобі. Зрештою, він був би також і твій.
— Тільки не Піттс-39, — сказав Ерік. — Я ніколи не жив у той період, у 39-му або в якийсь інший рік. — Він сів за робочий стіл і натиснув кнопку на інтеркомі. — Місіс Шарп, я на місці, — повідомив він секретарку Вірджила. — Як ви сьогодні почуваєтесь? Вчора ввечері дісталися додому без проблем після отого мітингу проти військових облігацій? Жодні кровожерливі прихильники війни не гримнули вас по голові? — Він вимкнув інтерком і пояснив Кеті. — Люсіль Шарп палка прихильниця примирення. На мою думку, це чудово, що корпорація дозволяє своїм працівникам брати участь у політичній агітації, хіба ні? А ще краще те, що це не коштує ні копійки. Політичні мітинги безкоштовні.
— Але доводиться молитися і співати, — мовила Кеті. — А ще тебе змушують купувати облігації.
— Для кого ти купила цю пачку сигарет?
— Звісно ж, для Вірджила Акермана, — вона видихнула дим двома сірими потоками, схожими один на одного як близнюки. — Думаєш, я хочу працювати де-інде?
— Звісно, якщо тобі краще платитимуть.
— Хоч що б ти думав, Еріку, мене тут тримає не висока зарплата, — задумливо сказала Кеті. — Я вірю, що ми допомагаємо фронту.
— Тут? І як же?
Двері кабінету відчинились; у пройомі з’явилася постать міс Перт, її блискучі, мерехтливі, горизонтально нахилені груди торкнулися рами дверей, коли вона повернулася до Еріка і мовила:
— Ох, докторе, перепрошую, що турбую, але прийшов містер Джонас Акерман — праправнук містера Вірджила з Басейнів.
— Як там Басейни, Джонасе? — запитав Ерік, простягнувши руку; праправнук власника компанії підійшов до нього і вони привіталися. — Щось вибулькнуло під час нічної зміни?
— Якщо й так, — відказав Джонас, — то воно вдало з себе працівника і вийшло через центральні ворота. — Тут він помітив Кеті. — Доброго ранку, місіс Світсент. Скажіть, я бачив нове ваше придбання до Wash-35, оте схоже на жука авто. Що воно таке, Volkswagen? Хіба не так їх колись називали?
— Chrysler Airflow, — мовила Кеті. — Хороша машина, але в ній було надто багато непідресореного металу. Помилка інженерів, яка й вбила це авто на ринку.
— Господи, — випалив Джонас, — Це ж треба знатись на чомусь аж так ретельно. Мабуть неймовірне відчуття. Геть ренесансну багатогранність, як на мене, то краще добре вивчити одну якусь сферу, аж поки… — він не договорив, помітивши, що обоє Світсентів, і дружина, і чоловік були похмурими та мовчазними. — Я вам завадив?
— Справи компанії завжди пріоритетніші за чисто людські задоволення, — мовив Ерік. Він був радий, що їхню розмову перервали, навіть якщо це зробив молодший представник заплутаної кровної ієрархії їхньої корпорації. — Будь ласка, Кеті, ти не могла б нас залишити, — сказав він дружині, навіть не намагаючись зробити тон свого голосу приязним. — Поговоримо за вечерею. У мене занадто багато справ, щоб витрачати час на суперечки про те, чи роботизований колектор здатний брехати. — Він провів дружину до дверей кабінету; вона пасивно рушила за ним, не чинячи жодного опору. — Як і всі в цьому світі, вони просто глумляться над тобою, хіба ні? — мовив Ерік тихим голосом. — Всі такі балакучі.
Кеті вийшла з кабінету, і він зачинив за нею двері.
— Що ж, от такі тепер шлюби. Узаконена ненависть, не інакше, — сказав Джонас Акерман, стенувши плечима.
— Чому ти так кажеш?
— Ох, це було складно не розчути у ваші розмові; воно просто висіло в повітрі, мов прохолода смерті. Мав би існувати закон, який забороняв би чоловікові й дружині працювати на одну компанію. Дідько, та навіть в одному місті, — він посміхнувся, тепер на його худорлявому молодому обличчі не було й сліду серйозності. — Але знаєш, вона чудово робить свою справу. Вірджил врешті-решт звільнив усіх інших експертів зі старовини, відколи Кеті почала тут працювати… однак, звісно, вона тобі, мабуть, про це казала.
— Неодноразово, — відказав Ерік, а про себе уїдливо подумав: «Та майже щодня».
— Чому ви не розлучитесь?
Ерік лише стенув плечима, цей жест мав свідчити про його глибоку філософську натуру. Він сподівався, що це й справді було так.
Однак, схоже, Джонас цього не добачив, бо запитав:
— Хочеш сказати, що тобі це подобається?
— Я хочу сказати, — смиренно відказав він, — що я вже був одружений раніше і це було нічим не краще. Якщо я розлучуся з Кеті, то одружуся з кимось іншим, бо, як каже мій мозкоправ, я не здатний знайти свою ідентичність поза межами ролі чоловіка та батечка, який заробляє родині на хліб із маслом. І наступна клята дружина буде така сама, оскільки саме такий тип я обираю. Це в мене в крові. — Він підвів голову і втупився в Джонаса, намагаючись надати своєму погляду стільки мазохістської викличності, наскільки був лише здатний. — Що ти хотів, Джонасе?
— Подорож! — радісно вигукнув Джонас Акерман. — На Марс, ми всі полетимо разом, включно з тобою. На конференцію! Ми зможемо обрати місця подалі від старого Вірджила, щоб не обговорювати справи компанії, допомогу фронту і Джино Молінарі. А оскільки ми полетимо великим кораблем, то дорога триватиме не більше шести годин в один бік. І заради Бога, зробімо так, щоб нам не довелося провести усю подорож до Марсу і назад стоячи — треба впевнитись, що ми отримаємо сидячі місця.
— Скільки ми там пробудемо? — чесно кажучи, перспектива цієї мандрівки не дуже його тішила; це означало, що йому доведеться надовго відірватися від роботи.
— Та ми повернемося вже завтра або післязавтра. Слухай, відпочинеш трохи від дружини, Кеті лишається тут. Можливо в цьому є якась іронія, але я зауважив, що коли старий навідується у Wash-35, то не любить, щоб його експерти з антикваріату були поряд… йому подобається занурюватися, гм, у магію цього місця… і що старішим він стає, то більше. Коли тобі виповниться сто тридцять, ти й сам почнеш розуміти, і я, можливо, також. А поки нам доведеться миритися з його химерами. Мабуть тобі це відомо, Еріку, — похмуро додав Джонас, — оскільки ти його лікар. Він ніколи не помре, він ніколи не наважиться на це важке рішення, як то кажуть, хоч які органи відмовлять у його тілі і їх доведеться замінити. Інколи я заздрю йому, його оптимізму. Через те, що він так любить життя, через те, що вважає його таким важливим. А ми ж, миршаві смерті, у наші роки — він зиркнув на Еріка, — у якісь нікчемні тридцять чи тридцять три…
— В мені достатньо життєвої сили, — мовив Ерік, — Я ще довго протримаюся. І життя мене не доконає. — Він дістав з кишені пальта рахунок, який йому вручив роботизований колектор. — Спробуй пригадати, чи приблизно три місяці тому у Wash-35 з’явилася пачка Lucky Strike зеленого кольору? Як подарунок від Кеті?
— Бідолашний підозріливий недоумкуватий телепень. Ні про що інше ти не здатний думати. Слухай, докторе, якщо ти не можеш зосередитися на роботі, тобі кінець. У нашій рекрутинговій картотеці заяви від двадцяти фальшоргових хірургів, які чекають не дочекаються, щоб почати працювати на такого чоловіка як Вірджил, чоловіка важливого і в економіці і в справі допомоги фронту. Правду кажучи, не такий ти вже й мастак, — вираз його обличчя був сумішшю співчуття та несхвалення, дивною сумішшю, від якої Ерік різко стрепенувся. — Особисто я, якби моє серце відмовило — а одного дня це так чи інакше трапиться — нізащо не звернувся би до тебе. Ти занадто загруз у своїх особистих клопотах. Ти живеш своїм життя і занедбав планетарні справи. Господи, хіба ти забув? Ми ведемо війну не на життя, а на смерть. І ми її програємо. Нас розносять на друзки кожного клятого дня!
«Це правда, — усвідомив Ерік. — А ще у нас хворий лідер, який страждає на іпохондрію і втратив будь-який бойових дух. А Тіхуанська корпорація хутра та фарбників — один із тих могутніх індустріальних комплексів, які підтримують цього хворого лідера, яким насилу вдається утримувати Крота на його посаді. Без такої щирої, високопоставленої особистої дружби як дружба Вірджила Арекмана, Джино Молінарі вже давно б змістили, або він помер би чи опинився у притулку для літніх людей. Це не мій вибір отак загрузнути у своїх домашніх справах, у боксерському клінчі з Кеті. А якщо ти думаєш, що мій, то це тому, що ти ще страшенно молодий. Ти ще не перейшов з юнацької свободи у край, де мені доводиться жити: я одружений із жінкою, яка на голову вища від мене в економічному, інтелектуальному і навіть, мушу визнати, навіть в ериточному плані».
Перш ніж вийти з будівлі, доктор Ерік Світсент заскочив до Басейнів, перевірити, чи Брюс Гіммель вже на місці. Так, він і справді був там, стояв біля велетенського контейнера з відходами, переповненого бракованими Лінивими Коричневими Собаками.
— Утилізуйте їх, — мовив Джонас до Гіммеля, який шкірився до нього своєю звичною порожньою, якоюсь незв’язною посмішкою, поки наймолодший із Акерманів передавав йому одну із бракованих сфер, які сходили з конвеєрів ТХБ разом із тими, що були придатними для підключення до командної структури управління міжпланетних космічних кораблів. — Знаєш, — звернувся він до Еріка, — якби ти проаналізував з десяток цих контрольних комплексів — і я маю на увазі не бракованих, а тих, які йдуть у вантажні контейнери і відправляються армії — ти б виявив, що порівняно з минулорічними або й тими, які ми виробляли шість місяців тому, їхня реакція сповільнилася на кілька мікросекунд.
— Тобто ти хочеш сказати, що наші стандарти якості знизилися? — запитав Ерік.
Це видавалося неможливим. Продукція ТХБ була надто важливою. Уся система військових операцій залежала від цих розміром з голову сфер.
— Саме так. — Схоже, Джонаса це не дуже турбувало. — Оскільки ми забраковували надто багато продукції, компанія ніяк не могла вийти на прибутковість.
— Ін-н-коли я мрію про те, щоб ми знову повернулися до видобування кажанячого гуано на Марсі, — затинаючись, мовив Гіммель.
У минулому корпорація займалася розробкою покладів екскрементів марсіанських кажанів і в такий спосіб заробила свій перший капітал, який дозволив їй взятися за експлуатацію економічно вигідних аспектів іншої неземної істоти — марсіанської штампової амеби. Цей неймовірний одноклітинний організм виживав за допомогою здатності імітувати інші форми життя — особливо такого ж самого розміру — і хоча земні астронавти та представники ООН вважали цю здатність потішною, ніхто не бачив у ній потенціалу для індустріального використання, аж поки на видноколі не з’явився Вірджил Акерман, який вже став відомий завдяки видобутку гуано. За кілька годин він зметикував, як застосувати штампову амебу до дорогого хутряного виробу однієї зі своїх тогочасних коханок; штампова амеба ретельно зімітувала хутро, після чого з усіх можливих поглядів у Вірджила та дівчини було вже дві норкові накидки на плечі. Однак за якийсь час амеба втомилася вдавати з себе хутро і повернулася до своєї первісної форми. Такий результат навряд чи можна було вважати задовільним.
Рішення, на досягнення якого було витрачено не один місяць, полягало в тому, щоб умертвити амебу під час періоду імітації, а тоді обробити її мертве тіло сумішшю фіксувальних хімікатів, що були здатними стабілізувати амебу у цій остаточній формі; амеба не розкладалася, і, відповідно, пізніше її неможливо було відрізнити від оригінального хутра. Незабаром Вірджил Акерман вже облаштував фабрику у Тіхуані, Мексика, куди надходили поставки ерзац-хутра найрізноманітніших видів із його виробництв на Марсі. І майже одразу він витіснив природне хутро з ринку на Землі.
Однак війна усе змінила.
А втім, з іншого боку, що тільки вона не змінила. Коли було підписано мирний договір із їхнім союзником Лілістар, хто б міг подумати, що все складеться так кепсько? Адже відповідно до Лілістар та її міністра Френексі, вони були домінантною військовою силою в галактиці; їхні вороги, ріґи, поступалися їм у військовому і будь-якому іншому плані, тому, безперечно, війна мала бути нетривалою.
«Війна була поганою сама по собі, — роздумував Ерік, — але ніщо не спонукає тебе так, як війна, яку ти програєш, зупинитися й замислитися, спробувати — намарно — ще раз обдумати свої минулі рішення, як-от підписання мирного договору, якщо взяти якийсь один приклад, приклад, який тепер, мабуть, спав би на думку чималій кількості землян, якби їх запитали». Однак у ці дні їхньою думкою не цікавився ані Кріт, ані уряд самої Лілістар. Власне всі вважали — про це відкрито базікали в барах, а також у конфіденційній атмосфері віталень — що навіть думкою Крота ніхто не цікавився.
Коли почалися сутички з ріґами, Тіхуанська корпорація хутра та барвників перейшла від тогівлі розкішним ерзац-хутром до виробництва продукції для військових потреб, як, звісно ж, і всі інші індустріальні компанії. Неймовірно точне дублювання комплексів керування для ракетних космічних кораблів, найпоширеніший з яких називався Лінивий Коричневий Собака, надзвичайно добре пасувало для того типу виробництва, яким займалася ТХБ, тож випуск нової продукції було налагоджено швидко і без зайвих клопотів. І от тепер задуманий Ерік Світсент стояв перед контейнером із бракованими екземплярами, запитуючи себе — як, власне, у той чи інший час запитували себе й усі інші працівники корпорації — як використати ці недостатньо якісні, хоч заразом доволі складні механізми з економічною вигодою. Він взяв один із них у руки і повертів в різні боки; важив комплекс приблизно як бейсбольний м’яч, а розміром нагадував великий грейпфрут. Очевидно, з цими невдалими екземплярами, які Гіммель забракував, нічого не можна було зробити, тож він повернувся і приготувався жбурнути сферу у пащу утилізаційної машини, яка мала переробити стабілізований пластик і надати йому його первісної органічної клітинної форми.
— Заждіть, — пробумотів Гіммель.
Ерік та Джонас поглянули на нього.
— Не розплавляйте її, — мовив Гіммель. Його незугарне тіло аж викривилося від збентеження, руки неприродно вигнулися, а довгі кістляві пальці звела судома. З відкритим мов у недоумка ротом, він прошамкотів: — Я… більше цього не роблю. У будь-якому разі з погляду сировини цей екземпляр коштує не більше чверті цента. А весь контейнер коштує приблизно долар.
— І? — запитав Джонас. — Їх все одно потрібно…
— Я куплю його у вас, — пробурмотів Гіммель. Він потягнувся в кишеню штанів, намагаючись знайти гаманець; ця процедура зайняла чимало часу і коштувала йому неаби-яких зусиль, однак зрештою він тримав його в руці.
— Навіщо він тобі? — вимогливо запитав Гіммель.
— Я склав собі розклад, — мовив Гіммель після сповненої агонії паузи. — Я платитиму пів цента за кожен бракований екземпляр Лінивого Коричневого Собаки, вдвічі більше, ніж вони коштують, так що компанія буде на цьому заробляти. Тож чому хтось мав би проти цього заперечувати? — Його голос зійшов на писк.
— Ніхто й не заперечує, — сказав Джонас, змірюючи його пильним поглядом. — Мені просто цікаво, що ти будеш з ними робити.
Краєм ока він зиркнув на Еріка, так немов хотів запитати: «А ти що про це думаєш?».
— Гм, якось та й використаю, — мовив Гіммель. Нахмурений мов хмара, він розвернувся і почовгав до найближчих дверей. — Але вони всі належать мені, я заплатив за них наперед зі своєї зарплатні, — докинув він через плече, відчиняючи двері. Немов захищаючись від чогось, з обличчям, потемнілим від збентеження, на якому виднілися руйнівні сліди глибоко вкарбованого фобічного страху, він відступив у бік.
По кімнаті, яка була, очевидно, складом, котилися маленькі візки з колесами розміром у срібним долар; їх було двадцять або й більше, і вони вправно уникали один одного під час своєї невпинної діяльності. На кожному візку, як побачив Ерік, розташовувався підключений до нього Лінивий Коричневий Собака, який керував рухами візка.
Джонас почухав з боку ніс, щось пробурчав, а тоді мовив:
— Звідки вони беруть енергію?
Нахилившись, він спромігся схопити візок, коли той проїжджав повз його ногу. Він підніс його вгору, колеса візка і далі марно крутилися.
— Там встановлено крихітну дешеву батарею класу «А», розраховану на десять років, — сказав Гіммель. — Коштує не більш пів цента.
— І ви виготовляєте ці візки?
— Так, містере Акерман. — Гіммель забрав у Джонаса візок і повернув його на підлогу; той жваво покотився геть. — Вони ще надто нові, щоб їх відпустити, — поясним він. — Їм треба попрактикуватися.
— А тоді, — мовив Джонас, — ви подаруєте їм свободу.
— Саме так, — Гіммель кивнув своєю схожою на великий купол майже лисою головою, так що його окуляри у роговій оправі аж з’їхали йому на ніс.
— Навіщо? — запитав Ерік.
Ось тепер дійшло до суті справи; Гіммель увесь почервонів і жалюгідно засмикався, однак його вигляд і далі виказував якусь невиразну захисну гордість.
— Тому, — випалив він, — що вони на це заслуговують.
— Але ж протоплазма не жива. Вона померла під час застосування фіксувального розчину. І вам це добре відомо. Від тієї миті воно — усі вони — є не чим іншим, як електронним механізмом, таким же мертвим як і… що ж, як робант.
— А я вважаю їх живими, містере Акерман, — з гідністю відказав Гіммель. — І те, що вони недостатньо якісні і не здатні керувати ракетним космічним кораблем, ще не означає, що вони не мають права прожити своє вбоге життя. Я відпускаю їх і вони кататимуться собі по світу впродовж, як я передбачаю, шести років, можливо й довше. Цього достатньо. Це дає їм те, на що вони заслуговують.
— Якби старий про це знав… — сказав Джонас, повернувшись до Еріка.
— Містер Вірджил Акерман про це знає, — випалив Гіммель. — І він це схвалює. — Додав він. — Чи, радше, він дозволяє мені цим займатись, бо знає, що я відшкодовую компанії кошти. І я конструюю ці візки вночі, поза робочим часом. У мене є навіть конвеєр, звісно, дуже примітивний, хоча й ефективний — в квартирі, де я мешкаю. Я працюю щоночі приблизно до першої.
— І що вони роблять після того, як ти їх випукаєш? — запитав Ерік. — Просто катаються містом?
— Бог його знає, — відповів Гіммель. Очевидно, цим він не переймався. Коли візок було збудовано і встановлено на нього Лінивого Коричневого Собаку, він вважав свою місію завершеною. І, можливо, мав рацію. Не міг же він супроводжувати кожен візок і захищати його від небезпек у місті.
— Ти — митець, — мовив Ерік, не будучи певним, чи це його забавляло, чи викликало огиду, чи абощо: в усій цій справі було щось химерне, чудне, навіть абсурдне. Гіммель без упину працював як тут, так і в своєму помешканні, щоб забраковані фабрикою екземпляри продукції отримати своє місце під сонцем… Що далі? І це тоді, коли всі решта проливали піт заради ще більш безглуздої колективної абсурдності — невдалої війни. На цьому тлі Гіммель не видавався сміховинним. Таким вже був час. Сама атмосфера була сповнена божевіллям, від Крота і аж до цього експерта з контролю якості, у якого явно були проблеми у клінічному психіатричному сенсі.
— Бахнутий на всю голову, — сказав Ерік, крокуючи коридором поряд із Джонасом Акерманом. Це була найсильніша фраза на позначення ненормальності, яка тоді саме увійшла в моду.
— Очевидно, — відказав Джонас і махнув рукою — цей жест мав свідчити про те, що він не надає цьому значення. — Однак це дозволило мені трохи по-новому поглянути на старого Вірджила, маю на увазі те, що він це толерує, і не тому, що заробляє на цьому, справа тут в іншому. Правду кажучи, мене це тішить. Я гадав, що Вірджил більш товстошкірий. Я б очікував, що він вмить витурить звідси цього бідолашного психа і відправить в одну з бригад, що прямують на Лілістар в табори примусової праці. Господи, оце так була б доля. Гіммелю неабияк поталанило.
— Як гадаєш, чим це закінчиться? — запитав Ерік. — Думаєш Кріт підпише сепаратний мир із ріґами і витягне нас з цієї халепи, залишивши лілістарців воювати далі наодинці? Саме на це вони й заслуговують.
— Він не може, — беземоційно мовив Джонас. — Якби він таке зробив, таємна поліція Френексі миттю висадилася б на Террі і перетворила б його на шматок фаршу. Вони б за одну ніч скинули його з посади і замінили б його кимось більш войовничим. Кимось, кому подобається вести війну.
— Але вони не можуть цього зробити, — сказав Ерік. — Це ж ми обрали його своїм лідером, а не вони. — Він знав, що попри такі правові міркування, Джонас мав рацію. Джонас просто реалістично оцінював їхнього союзника, він дивився правді у вічі.
— Найкраще, на що ми можемо розраховувати, — мовив Джонас, — це просто програти. Повільно, але невідворотно, що ми й робимо. — Він стишив голос до скреготливого шепоту. — Ненавиджу казати такі пораженські речі…
— Та годі тобі.
— Це єдиний вихід, Еріку, — сказав Джонас. — Навіть якщо нам доведеться прожити сто років під окупацією ріґів. Це буде наше покарання за те, що обрали неправильного союзника в неправильній війні і в неправильний час. Це ми вперше отак доброчесно вплуталися в міжпланетний мілітаризм, і поглянь, який ми зробили вибір — який вибір зробив Кріт, — його обличчя скривилося в гримасі.
— А ми обрали Крота, — нагадай йому Ерік. Тож врешті-решт відповідальність лягала саме на них.
Попереду замайоріла худорлява, схожа на листок постать, суха та невагома, і посунула у їхньому напрямку, звертаючись до них тонким, пронизливим голосом:
— Джонасе! А також ви, Світсенте, час вирушати у подорож до Wash-35.
Тон голосу Вірджила Акермана був дещо сварливий, немов у матері-пташки за годуванням малят; у своєму похилому віці Вірджил став майже гермафродитом, поєднанням чоловіка і жінки в одній безстатевій позбавленій соків істоті, яку, втім, переповнювала життєва енергія.
Переклав Павло Швед
