4
Вранці прокидаєшся від холоду. Пронизливий вітер задуває крізь тонку щілину відкритої шибки. Лежиш розглядаючи стелю з розетками та гіпсовим листям. Грюкання смітників і їхніх кришок на вулиці. По них приїжджають сміттярі. Час від часу вдень чути тремтливий, тріпотливий свист океанського лайнера.
Новий світ. Сажа на підлозі бруднить мої підошви. Крихітні таргани ховаються за раковину. У ванній усе зелене. Подерта душова штора з лозами та листям джунглів. Крихти рожевого мила. Довгі пасма білявого волосся. Ціле місто зашморгом затягується довкола тебе. Доки не вийдеш і не купиш три пончики в маленькій пекарні, де пахне солодким. І газету на стенді внизу вулиці. Щоранку несу її назад до кімнати, щоб почитати. Різанина і бійки. Варю у старому облупленому кавнику каву. Сиджу собі в цілковитій невідомості. Випиваю чашку, щоб просратись.
О пів на дванадцяту ранку. Крістіан проходить темним коридором. Штовхає двері з червоного дерева з кришталевим віконцем і спускається сходами цього запилюженого будинку на вулицю. Я вдягнувся в найкраще з того, що маю. Щодня рахую останні долари. Перед сном поклав на камінну полицю сорок сім. Помічаю і відчуваю як крізь пальці втікають кожні десять центів. Забрані радісною рукою. Закинуті в турнікет. Або у відкрите віконце, куди тягнешся рукою по житній хліб, шинку та сендвіч із салатом-латуком.
Сідаєш біля білої будівлі в автобус. Усередині дізнаєшся все про історію Нью-Йорку. Вицвілі сторінки маленьких зелених книжечок із іменами людей. Ковалів, пекарів та виробників канделябрів, котрі мешкали тут сто років тому. Коли парк був скупченням валунів і бруду. А тепер матусі везуть сюди на возиках своїх діточок, аби покатати їх на гойдалках. Щоб зігрітися люди обережно притискаються одні до одних. По телефону Вайн сказав, що буде радий мене бачити.
Автобус спиняється на кожному розі. Через дорогу поміж дерев гніздиться низький дах, місце під назвою «Таверна на галявині». В автобус залазить народ. Клацає турнікет. Падають гроші. А тоді, мов з маслоробки, білий струмінь квитків. Очі дивляться на тебе лиш раз, а тоді згасають. Від мого піджака щойно відвалився ґудзик. Його ніколи не знайти поміж усіх цих ніг. Богом клянуся. Я розвалююся на частини. Нитку, що стирчить, доводиться прикривати ліктем. Вайн скаже мені: радий вас бачити. І, о господи, побачитися буде справді приємно. Збери духовні цінності в кулак. Міцніше стискай руку, коли ті вислизатимуть крізь пальці. Втечи від страхів. Перше, що я зробив повернувшись у світ після похорону. Начистив до блиску взуття.
Автобус гуркоче повз статую чоловіка на п’єдесталі. Написано, що він відкрив ці місця. Відлитий з металу. День і ніч довкола нього ревуть клаксони і не вщухає потік транспорту. Готуюся виходити. Заходить мужик у сірому кашкеті. Усміхається з-поміж великих товстих щетинистих щік. Проходячи між сидіннями радо вітається з пасажирами. І сідає, засмучений та мовчазний, бо ніхто не вітається з ним і не усміхається до нього у відповідь. Його очі спалахують, коли він помічає мій кивок. Дружній, як ті, якими обмінюються в божевільні.
Іду через місто на схід. Кусається вітер, здіймаючи у повітря вихор пилюки і клаптики паперу. Бачу небо, що розверзлося блакиттю вдалині над Флашінґом. У дитинстві я думав, що це назва якогось дивного гігантського унітазу. В який серуть велетні.
Темно між цими будинками. Таксі підстрибують на вибоїнах. Товсті залізні кришки каналізаційних люків брязкають і похитуються під колесами. Клубочаться маленькі хмарки пари. На моєму піджаку відірвався ґудзик. Тут цього достатньо, аби всі побачили, що ти опустився. А твої друзі негайно знайшли собі нових знайомих.
Тепер трохи нижче того місця, де раніше була неонова вивіска, бронзова табличка. І грізними літерами: «Вайн». Над меншим написом «Похоронний дім». Певно, він піднімається дедалі вище. Вище крихітних літер «Інкорпорейтед». Де зможе розгойдатися на трапеції і стрибнути з неї у купу своїх грошей.
Крістіан проштовхується крізь блискучі скляні двері. Червонувато-жовтий килим. Під пальмою в горщику чорна урна з білим піском, щоб гасити цигарки. Стукає у двері офісу Вайна, головною особливістю яких є сучасна розкіш. Зелене світло, яке минулого тижня видавалося теплим, тепер здається холодним.
– Заходьте. Ах, містере Крістіан. Радий вас бачити. Дайте-но мені ваше пальто. Сідайте. Надворі холодно.
– Холодно і вітряно.
– Що ж, містере Крістіан, облаштовуєтеся на новому місці.
– Думаю, так.
– Я радий. На це потрібен час. Ви молодий. Зрештою події більшою мірою стирають болючу частину скорботу. Якби було не так, це місто кишіло б заплаканими каліками. Та вам би кортіло обговорити вашу посаду, чи не так.
– Так.
Вайн обертається на своєму кріслі. Світло потрапляє на його обличчя збоку. Він нахиляє свою круглу голову. Струшує манжетами сорочки, такими білими і щільними. На них зблискують діаманти. Настовбурчується коротке волосся, поцятковане сивиною. Він увесь вправно зіщулюється в своєму шкіряному сідалі, очі блищать. Палець мне пару чорних шкіряних рукавичок на його столі. Світ дещо просідає. На килим, по якому ти прийшов з брудної вулиці і яким м’яко ступав.
– Можна поставити вам лише одне запитання, Крістіане. Я скажу вам, як чоловік чоловіку. Для вас тут місце є. І це так. Зарплатня непогана. Це стане початком. А буде й майбутнє. Можу вас запевнити. Працюватимете на мене.
Крістіан схиляє голову. Оскільки очі неконтрольовано витріщилися на стелю. Поверни погляд до рівня моря. Рот заливає слина. Проковтни її всю, і намагайся не смикати плечима.
– Містере Вайн, я ще не знаю, що робитиму. Спершу, коли ви сказали, що раді мене бачити, в мене ледь не вирвалося «господи, як же приємно з кимось бачитися». Я майже ні з ким не спілкувався після похорону.
– Що ж, в такому разі я радий вас бачити, містере Крістіан.
– Містере Вайн, не знаю скільки я вам винен. Але в мене за душею лише сорок шість доларів і дев’яносто два центи. Я навіть не можу заплатити по рахунку, який мені виставили за перевезення, зберігання і завантаження моєї дружини на корабель. Я здаюся на вашу ласку.
– Хвилиночку, містере Крістіан. Хвилиночку, хлопче. Я вас на свою ласку не приймав. Це ваше зауваження мені не сподобалося.
– Ну, можливо, й не приймали. Але ласка мені потрібна.
– Можливо й потрібна, але я вас на свою ласку не приймав. Навіть не смійте про таке думати. Я пропоную вам можливість зіграти свою роль у священній справі. Я розумію, що звичайні пересічні люди не відчувають цього покликання. Але я вам дещо скажу. Я добре знаю людей. І в вас, Крістіане, я бачу творчі здібності до виконання цієї життєвої місії. Я переконаний, що ви можете стати видатною особистістю.
– Ви маєте на увазі, іти й поратися з мертвими тілами. Людей, яких я навіть не знав.
– Якщо у вас виникне бажання ознайомитися з цим священним ремеслом, я лише зрадію. Втім я хотів би, щоб ви були обличчям нашого «дому». І можливо, лише іноді допомагали в студії.
– Лише іноді допомагав. Ніфіга собі, містере Вайн.
– Можливо ви здивуєтесь, містере Крістіан, але це та частина моєї роботи, якою я найбільше пишаюся, щоб не сказати – а більшості людей я цього й не сказав би – найбільш приємна частина. Я б не наполягав, якби ви вбачали в цьому джерело занепокоєння. Справжнім вашим обов’язком тут буде розділяти скорботу тих, хто втратив ближніх. Виконувати дрібні люб’язні формальності і виказувати розуміння, що є таким необхідним, коли члени родини збираються разом над прірвою смерті. Я знаю, що у вас присутня щирість. Знаю, що ви людина культурна і маєте елегантну манеру поведінки. У вас усе це є, Крістіане.
– Скільки я вам винен, містере Вайн.
– Це не те, про що вам треба питати.
– Втім скільки я вам винен.
– Чотириста вісімдесят шість доларів сорок два центи. Включно з податком.
– Господи.
– Містере Крістіан, в цьому немає проблеми. І вам не варто так це сприймати.
– А як ви хочете, щоб я це сприйняв. А до цього ще сто вісімдесят шість доларів, які я винен пароплавній компанії, і виходить майже сімсот доларів. Як мені взагалі коли-небудь вдасться розплатитися.
– А тепер послухайте мене, містере Крістіан. Я вже казав вам раніше і скажу ще раз. Я ні з кого грошей не вимагаю. Це той бізнес, де більшість людей оплачують свої рахунки самі. Називайте це забобонами, але людям не подобається бути в боргу перед смертю близьких і дорогих. Якщо ж ті були близькими, але не надто дорогими, то люди тим більше раді заплатити за те, щоб від них позбавитися. Тому я не відчуваю нестачі в грошах і не прошу вас заплатити негайно. У вас є час. Вдосталь часу.
– Скільки.
– Шість місяців. Якщо знадобиться, то й більше. Мені байдуже.
– По вісімдесят шість доларів щомісяця.
– По вісімдесят одному, Крістіане, по вісімдесят одному долару і сім центів.
– Щодня мене може вистежити хтось із пароплавної компанії.
– Я без жодних проблем дам вам аванс у рахунок зарплати.
– Мене сторонитимуться люди.
– Я б збрехав, якби сказав, що люди перечіплятимуться через килими поспішаючи потиснути вам руку і познайомитися. До того ж багато друзів підуть за водою. Але вас здивує глибина стосунків, які дозволяє завести ця професія. Саме завдяки їй я зустрів свою дружину. В пошуках потрібного відтінку помади за аптечним прилавком. І це факт. Я вчився на працівника похоронного бюро. Вона запитала мене, до якого кольору волосся і очей я намагався підібрати помаду. Я саме підняв коробочку питної соди, яку вона впустила. У відповідь вона вказала на потрібний відтінок. Він виявився тим, який я обрав би й сам. Ми разом вийшли надвір. У неї були найблакитніші очі і найбіліша шкіра. Я розповів їй навіщо мені була помада. Вона дещо знітилася, але зрештою зрозуміла. Ми одразу ж повернулися до аптеки і випили два малинових напої. Я досі пам’ятаю звук наших з нею кроків на ґанку. Вона мала щиколотки, мов у янгола. Через сім місяців ми одружилися. Вона така ж близька мені і в смерті.
– Містере Вайн.
– Називайте мене Клеренс, через «е». Мої названі батьки звали мене Тобіасом, але при народженні мені дали ім’я Клеренс. Перепрошую, я забув сказати міс Маск, що змінив вибір музики. Міс Маск, думаю, в четвертому залі для родини Рікардо було потрібне щось швидше, але тепер, перед тим як закрити труну, потрібно уповільнити темп. Добре. Дякую. Ось, містере Крістіан, приклад делікатних рішень, які постійно потрібно приймати. Я відчуваю, що ви здатні взяти на себе таку відповідальність.
– Містере Вайн, я б не зміг обрати музику для чийогось похорону.
– Прошу, називайте мене Клеренсом. Мені було б приємно.
– Доки не оплачу свій рахунок, я волію називати вас містером Вайном.
– Гаразд, якщо вам так зручніше.
Очі Вайна виблискують у м’якому жовтому світлі лампи. Його пальці перемикають засіб внутрішнього зв’язку туди-сюди. Тріпотіння невиразних врочистих мелодій. Охайний крихітний вузол його чорної краватки щільно припасований до твердого комірця. Де гніздиться міцна шия, якою він крутить і вертить. Я буду стояти навпроти його установи. Підстрибуючи і плескаючи в долоні від холоду. Закликаючи клієнтів. Сюди, народ. До містера Вайна. Він знає, що таке скорбота як свої п’ять пальців. Якщо вас двоє, він зробить вам знижку. Помада, яку він підбере, пасуватиме вам краще, ніж та, якою ви користуєтеся зараз. Ваш чоловік не зможе відірватися від ваших губ, доки ви лежатимете в труні. Сюди, народ. Зі мною трапилося те саме, що й з містером Вайном, хіба що я свою дружину не бальзамував і не знайомився з нею в аптеці. Які ж у нього крихітні стопи. Виглядає набагато більшим, ніж є насправді. Чоловік, котрий володіє арміями чи кораблями. І перемагає у битвах. Розглядаючи жіночі губи. Що він робить тепер, аби досягти оргазму.
– Містере Крістіан, ви десь далеко.
– Просто милувався вашими зеленими шторами.
– Я ніколи не впускаю сюди денне світло. Таким чином я даю можливість своєму розуму пускатися в мандри. Оскільки я техасець, це для мене природно. Гарне слово, чи не так. Техасець.
– Так.
– Існує багато прекрасного. Сьогодні рано вранці я вийшов надвір намагаючись завадити цим сучим синам запаркуватися в моїй вантажній зоні. Повз проходили троє юних дівчат. Вони ходять до елітної приватної школи в кінці кварталу. Юні граційні дівчата. Вони з чогось сміялися. І це було прекрасно. Вони й не знали про свою граційність. Це дівчата з хороших родин у Верхньому Іст-Сайді, вони їздять у центр надземною залізницею. А прямо тут у затінку валяються зламані чоловіки. Чоловіки, які могли колись бути такими ж, як батьки цих дівчат. Із великими заробітками і відповідальністю. Тепер їхні заробітки зникли. Одного з них я поховав. Він жебракував на розі. Іноді я й сам користуюся надземкою. В таких випадках я давав йому четвертак. За рік до того він був віце-президентом компанії на Волл-стрит. Але глибоко в його очах можна було прочитати, що він з Мічигану, просто бідний хлопчина, який загубився у великому місті. Його дружина і діти досі мешкають у гарному будинку, побудованому у сільському стилі, на Форест-Гіллз у Квінзі. Знаєте, ніхто з них не прийшов на його похорон. Вони сказали, що в разі необхідності зможуть довести, що вони його не знають. Від такої людської слабкості тебе просто нудить. Однак я досі не втратив віру в людей. Зустрічаєш таких, як вони. І зустрічаєш таких, як ви. З якостями. Що я виражаю просто називаючи вас джентльменом.
– Скільки мені платитимуть.
– Містере Крістіан, ви мене дивуєте. Гаразд, з приводу оплати. Сімдесят п’ять щотижня. До того ж через шість місяців я спишу ваш борг. Ви працюватимете під керівництвом Фріца, доки не дізнаєтесь що й до чого. Наразі він зліг із запаленням легень. Але містер Гардвік з мого філіалу у Вест-Сайді завжди дасть вам пораду, коли мене не виявиться поряд. Він моя права рука. Водночас ви виконуватимете обов’язки другого адміністратора тут разом із міс Маск. Час від часу запрошуватимете лікаря або медсестру випити. В цьому бізнесі вони можуть стати в нагоді. О дев’ятій у нас збори у вестибюлі. Беремося до справи.
– Тобто жмурів.
Вайн випинає нижню губу. Задирає підборіддя. Чекає, Крістіан теж чекає. І робить глибокий вдих. Повільно видихає.
– Мені не подобається це слово. І я сподіваюся, це був останній раз, коли я його чув. Тут ми це слово не вживаємо. Я розумію, що іноді людям без цинізму не обійтись. Це розвіює їхній страх. Вони часто говорять про нас із дотепом. Проте деякі люди люблять і поважають справу, якою вони заробляють собі на життя, і я з таких. Втім забудьмо про це. Коли відкриється філіал у Верхньому Іст-Сайді, тоді з’явиться можливість для вас. Цей філіал надаватиме найліпші похоронні послуги в місті. Про кращі врочистості, які можуть додати витонченості й поважності проводам людей в останню путь, годі буде й мріяти.
За головою Вайна скляна шафа з оздобленими золотом томами. «СУЧАСНА ПОХОРОННА НАУКА», «АНАТОМІЯ І ПОСМЕРТНА ГІГІЄНА», «ОРГАНІЧНА ХІМІЯ», «НАЙКРАЩИЙ ПОСІБНИК ПО БАЛЬЗАМУВАННЮ» та «АНАТОМІЯ ДЛЯ БАЛЬЗАМУВАЛЬНИКІВ». Вайн відхиляється назад. У пальцях міцно затис олівця. На його губах усмішка.
– Містере Крістіан, у цьому костюмі вам буде надто жарко. Взимку я підтримую температуру рівно сімдесят вісім з половиною градусів. Скорбота вимагає ідеальної температури. Саме так. Одне з тих правил, яких я дотримуюсь. Ще одне – я люблю завжди бути на висоті. Ви поїдете до «Брукс Бразерз» на розі Медісон і Сорок Четвертої. Скажете на третьому поверсі, що від мене. Вони знатимуть, що зробити. Це буде за мій рахунок. Знаєте, Крістіане, я справді радий, що ви прийняли таке рішення. І сподіваюся, ніколи про це не пошкодуєте.
Вайн підводиться. Розвертається до шафи з бібліотекою. Дістає том «Сучасної похоронної науки». Здмухує якийсь уявний пил і дає її Крістіану. Ведучи його під руку до дверей.
– Ідіть познайомтеся з міс Маск.
Йду по канарковому килиму вздовж м’яко освітленого вестибюлю. Ось, де я буду завтра вранці. Відчуваючи тупий ниючий біль прямо у себе в дупі. Зараз здається, що я проведу тут усе життя. Двоє чоловіків у чорних пальтах і капелюхах та доглянута струнка білявка в хутрі проходять повз. Вайн ввічливо киває. Його губи проказують нікому не чутні слова. Певно, це шепіт розуміння. Темні проходи і завішані шторами двері до осяяних зелених залів. Міс Маск у темно-коричневій сукні. Підводиться з-за свого столу. У крихітному кабінеті. Висока зелена картотечна шафа з двома нагородами на ній. Рифлені колони, що підпирають барабанщицю з військового параду.
– Міс Маск, містер Крістіан буде у нас працювати.
– Це така радість.
– У нього є здібності.
– Я в цьому впевнена. Я невимовно рада.
Рукостискання. Крістіан схиляє голову перед світловолосою міс Маск. У неї довгі тендітні пальці. І м’яка волога долоня. Коли вона забирає руку, на її кисть спадає золотий браслет. А над кісточками пальців напинається блакитна вена. Обличчя повністю засмагле. Прощається з усмішкою, в якій відчувається командний дух. Її зуби зблискують. Її груди цвітуть на коричневому тлі.
Вайн веде Крістіана під руку. Повз відкриті двері каплички з готичною аркою. Всередині вкритої синім склом і оздобленої золотом молитовні на олтарі горять чотири свічки. Інший колір отримав свій шанс. Під круглим куполом дві постаті на колінах. Скидаються на маленьких дітей. Схилені голови і крихітні зсутулені плечі. Моє серце вискакує. Доки ми йдемо в цьому напрямку. Туди, де ті самі двері.
– А тепер сюди, Корнеліусе. Ви ж не заперечуєте, якщо я називатиму вас Корнеліусом.
– Ні.
Вузький коридор. Падає температура. На стіні настанова пожежного управління. Сокира з червоним сокирищем підвішена на сталевих скобах. За скляними дверцятами велике латунне сопло парусинового пожежного рукава, обмотаного довкола латунного колеса. Що тільки здатне загорітися на такому холоді. Прочиняються двері. Не можу відірвати очей. Нема куди дивитись, окрім стелі з двома великими квадратними світовими люками. Холодна сірість спадає на дві постаті в масках і білих халатах. Кожна схилена над ще холоднішим тілом. Голови покійних задерті горілиць на столах із неіржавкої сталі. Ще двоє накриті зеленими простирадлами. Тролейбусні лінії трубок, рулони вати і пляшки. Запах у повітрі. Просочується в легені. Вже ніколи їх не полишить. Від нього крутить пальці на ногах. Як мені звідси вибратися. Принизливо, коли тебе ось так розкладають. Просовуючи голку з ниткою крізь ніздрю. Впорскуючи повні колби рідини тобі в руку. Яку ти не можеш підняти, щоб зацідити в щелепу. Припиніть.
Вайн рвучко розвертається і простягає руки до Крістіана, який хитається і пірнає головою вперед. З його губ зривається гучне блювотне зітхання. Двоє працівників моргу оббігають столи. Один ловить його під спину, інший – за ноги. Вайн тримає за голову й плечі. Троє працівників похоронного бюро кладуть його на бальзамувальний стіл. Послабляють краватку. Розстібають сорочку. Відскакує ще один ґудзик. Котиться червоною кахляною підлогою. І спиняється. Дві маленькі порожні дірки в перламутрі, чи то для очей, чи то для нитки. Пришийте його назад, будь ласка.
Доки не настало
Фатальне
Змертвіння
І фінальне
Задубіння
5
У понеділок зранку сипле білий сніг. Почав ще вночі. З авеню в кінці вулиці ледь долинають звуки транспорту. Прокидаюся, а на підвіконні бурульки. Вже на годину спізнився на роботу в перший же день. Анітрохи тепла не потрапляє до цього будинку.
Крістіан одягає свій темний твідовий костюм. Зволожує волосся. Обережно відливає в раковину. В ніздрі б’ють сечові випари. Надворі досі лапатий сніг. Мужик у картатій куртці лісоруба, шкіряному кашкеті та чорних хутряних навушниках прибирає лопатою сніг. До залізної огорожі прив’язано поліцейського пса. Тепер виходь назустріч смерті. День у день.
З приглушеним звуком наближається сміттяр. Радіо каже, температура двадцять два градуси. Через дорогу відчиняється вікно з закритими віконницями. Дівчина, за якою я спостерігав в неділю ввечері, коли вона роздягалася. В червоному кімоно. Бере пакет молока. Бачив, як вона роздягалася до спідньої білизни, а коли закінчила зачісувати волосся, згасло світло. Всім начхати на те, що вони переривають твою розвагу.
Крістіан пробирається непроглядним коридором до ванної кімнати. Знову цей колір. Мов та хвиля морської хвороби. Посеред зеленого моря суму. Сморід формаліну. Досі паморочиться в голові. Щоразу, коли думаю про той холоднючий день. Після того як Вайн дав мені випити чарку бренді з бочки в бальзамувальній кімнаті. Я поспішив на вулицю. Ще одне слабке рукостискання міс Маск прилипло до моєї долоні. Поїхав підземкою на південь. І став чекати на пором. На крайньому кінці міста. Відчайдушно прагнучи побачити небо або вдихнути повітря. Та в цій вигрібній ямі немає ні того, ні іншого. Вечір тієї п’ятниці я провів тричі профланувавши по гавані туди й назад. Зжер дві пачки арахісу, запаковані в місті Саффолк у штаті Вірджинія. Розщедрившись за рахунок моєї майбутньої зарплатні. З’їв два хот-доги з купою гірчиці і квашеної капусти, запивши їх двома пляшками кореневого пива. Яке й досі вирує в мені. Сподівався сказати містеру Вайну, що справді радий стати частиною його організації. І врешті-решт мене самого ледь не поховали. Коли на мене поглянули обличчя в масках. Я подивився на них і знову знепритомнів. А тут тобі ані клаптика туалетного паперу, чорт забирай. Користуюся своєю єдиною чистою хусточкою. Під час останньої подорожі на поромі, коли зайшло сонце, я витирав нею вологі від вітру очі. Цяточки й мерехтіння світла у високих будинках попереду. Щоб постояти на палубі пасажири відкривали розсувні двері. В салон потрапляло холодне повітря. Плоскодонне судно пхалося крізь хвилі. Везло на розташованих рядами дерев’яних лавках усі ці пики. Перед найогиднішими я світив назвою посібника з похоронної справи. Ті, хто розумів слова, збіса швидко відвертали голови. Аби подивитися на океанський лайнер, що пропливав повз. Освітлені палуби. Крихітні темні постаті під рятувальними шлюпками. Тріпотливі прапорці, напнуті на дротах від труби до труби. Засумувавши, розглядав величезний силует, що проминав повз, темний-темнющий дим, що плинув у небо. Мені поплескали по плечу. І постало обличчя. Усміхнене. Він вимахував сірим кашкетом. Товстощокий мужик з автобуса. Якому я дружньо кивнув, як це роблять у божевільні. З його губ чулося дивне задоволене рохкання. Доки я ретельно тиснув йому руку. А тепер хтось грюкає у двері сральника.
Крістіан відчиняє. Жовтувата волога косоока фізія місіс Ґроц. Її кучеряве волосся ще більш посивіло і покуйовдилося. Обличчя перекошене. Стиснутою в кулак ширококістною рукою притримує, щоб не розчахнувся, свій розшитий маргаритками халат. Або може то петунії. Зі смертоносної родини пасльонових. Хіба наважитись придивитися ближче. Чого я ліпше не робитиму. Бо судячи з її вигляду, вона готова вибухнути.
– Я маю з вами поговорити.
– Так.
– Чим ви займаєтесь у моєму домі.
– Ви про що.
– Ви трунар. Я бачила книжку. Ви трунар.
– Ні.
– Навіщо вам книжка.
– На мою думку, це не ваша справа.
– Ви хочете, щоб я втратила всіх мешканців будинку, в якому я так тяжко працюю. Я мала б здогадатися ще по вашому голосу. І по катафалку. Те, що ваша дружина померла – лайна не варта брехня. Я думаю, що ви – збоченець, який носить жіночий одяг.
– Перепрошую.
– Думаєш, прийшов сюди і можеш жити, як заманеться, псих такий.
Крістіан проштовхується з ванної. Повз розбурхані цицьки місіс Ґроц. Яка ховає під складками халата свинцеву трубу. Приблизно двох футів завдовжки. Ось стирчить. Яка ж збіса дружня країна. Лишень забратись з цього коридору, чорт забирай. І потрапити до кімнати. Більше ніколи не залишай двері відчиненими. Ще побачить розкидану, наче після виверження вулкана, постіль. Через сон, який наснився вночі. Про те, що Клеренс Вайн відкрив нове похоронне бюро на верхньому рівні Центрального вокзалу. Народ привозив своїх покійників. З Міссісіпі й Бостона. Потяги, навантажені трупами. З Бронксвілля, Крествуда і Такехо. Команди працівників похоронного бюро у футбольній формі важко тупали рампою, що виходить на Сорок Другу Стрит. Вайн з мегафоном вигукував команди з балкону над Вандербільт-авеню. Керуючи складанням тіл широкими рядами і спостерігаючи за процесом у бінокль. Під величезним блакитним склепінням стелі пульсувала органна музика. І я також там був. Намагався виглядати згідно з останнім словом у моді. У своєму темно-коричневому фетровому капелюсі. Юрби пасажирів із газетами стояли завмерши на місці, мовчазні й перелякані до всирачки. Я був радий бачити Вайна. Підійшов до нього. По-дружньому підштовхнув його ззаду ліктем. Своєю найкращою американською поцікавився у Клеренса, як його справи. Він відказав, здоров, хлопче, радий тебе бачити, у мене все добре, справді добре, як маєш бажання бальзамувати, хапай собі трупа.
Крістіан розвертається, щоб зачинити двері своєї кімнати. Місіс Ґроц встромляє ногу намагаючись поштовхом їх відкрити. Та Крістіан ривком зачиняє. Хрясь. Звук падіння свинцевого об’єкту. Крістіан закриває двері на ланцюжок. Кулаки Ґроц гупають по червонодеревних панелях. Вітаємо на Вест-Ідіот-стрит.
– Чим ти займаєшся в моєму домі. Мені такі розумники не потрібні. Чуєш мене. Вимітайся, доки я не викликала копів. Брудний волоцюга.
Удар по дверях. Із засувки відлітають шурупи. Зі ще одним ударом плеча. Гарчання пса. Двері знову повільно прочиняються. Картата рука мужика, який прибирав надворі сніг. Вдавшись до доволі вражаючого університетського кидка і відштовхнувшись ногою від стіни, Крістіан знову зачиняє двері. Гортанне схлипування місіс Ґроц, її туфля на високому підборі зігнулась і тріснула. Шкода, що в ній не виявилося ноги. Схоже, досить нетовариськості. Питаю у цього довбойоба в картатій куртці, коли його кастрували і на що він скаржиться ще. І чую як вулицею наближається виття сирени.
– Збоченець. Зажди-но, мій племінник Вінні на прізвисько Зламай Ноги тебе підправить.
Млявий запах масничного подиху. Прикро, що цій прекрасній цибулинній рослині доводиться плямувати деякі писки. Надавати отруйним словам аромату. З таким населенням бальзамування – це нектар правосуддя. Сирена вгамовується. Надворі брязкають автомобільні дверцята. Поліція. Звинувачений у прикиданні жінкою і зберіганні посібника з похоронної справи. Тупотіння ніг на сходах. Голоси за дверима.
– Арештуйте його. Він чаклун. Цей збоченець там усередині.
– Спокійніше, леді. Що відбувається. Відчиняйте.
– Він носить жіноче вбрання.
– Гаразд, леді. Він озброєний.
– Звідки мені знати. Щойно він поселився, як у мене з’явився геморой.
– Ви бачили зброю або ножа.
– Я бачила в нього непристойні фотографії мерців. Без одягу. Там і яйця видно.
– Гаразд, леді, знаємо ми таке чаклунство. Відчиняй. Попереджаємо востаннє.
Крістіан відчиняє двері. В темряві чекають чотири голови. Ричить і гарчить пес. Два синіх кашкети і дві форми. Всім начхати, що я нещодавно став удівцем. На мене наставлено пістолет. Застрелять ще до того, як встигну крикнути, що мене згубила інтелігентність. Піднімаю руки. В мене розстібнута ширінка. На додачу особливо тяжкий злочин. Розмахування хуєм. А в той час на ілюстрованій сторінці – закляклі людські яйця. Схоже, зашивати роти у студії Вайна видасться справжнім полегшенням.
– Гаразд, друже.
– Це – він. Отам одяг. У валізі. Я ж вам казала. Навіть по голосу чути, що він носить сукні.
– Леді, дайте нам шанс. Гаразд, опусти руки. Що скажеш, друже.
– Це одяг моєї дружини.
– Де твоя дружина.
– Померла.
– Він її зарізав.
– Леді, ви замовкнете чи ні. Так, друже, що значить померла.
– Саме те, що я сказав. Померла.
– Так, хлопче, не корч із себе розумаку.
– Я й не корчу. Вона померла. Тиждень тому її поховали. Це її речі.
– Гаразд. А як щодо непристойних фотографій. Де вони.
– Припускаю, ось там.
– Припускаєш.
– Це – посібник з похоронної справи.
– Ти що – працівник похоронного бюро.
– Так. Виконую священний обов’язок.
– Без жартів. Чому ти живеш в такому місці. Всі відомі нам працівники похоронних бюро мешкають на Парк-авеню.
– Арештуйте його.
– Це – востаннє, леді. Або ви заткаєтесь, або ми арештуємо вас. Пояснення цього чоловіка цілком нормальні. Принаймні, для нашого округу. Ти можеш це довести. На цій бирці твоє ім’я. Корнеліус Крістіан.
– Так.
– Гей, та хто нас узагалі викликав. Нехай, неважливо. А тепер припиніть усі галасувати і штовхатися. Леді, у вас є телефон.
– Еге ж, платіть і користуйтесь.
– Гаразд, друже, хто підтвердить твої слова.
– Похоронний дім Вайна.
– Невже. Ти маєш на увазі Клеренса. Вайна.
– Так. І я спізнююсь на роботу.
– Гей, то ти з ним працюєш. Колись патрулював той район. Звісно, я знаю Клеренса. Дійсно приємний чолов’яга. Він користується таким успіхом, що відчиняє третій філіал на Іст-Сайді. Цілих п’ять поверхів під землею. Це буде щось неймовірне. Втім, ніколи б не подумав. Гаразд, леді, виставу закінчено.
– Все законно.
– Саме так.
– Але ж він трунар.
– Саме так, леді.
– Він повинен жити разом із іншими трунарями. А не в одному будинку з нормальними людьми.
– Це вже нас не стосується, леді.
– Цей хуєсос міг підчепити від трупів якусь заразу.
– Так, леді, де ваші манери. Заспокойтесь, доки у вас не з’явились проблеми. Якщо вас щось непокоїть, викличте інспектора охорони здоров’я. Так і кояться вбивства. Радійте, що він не заклинач змій із кублом кобр під ліжком. І чому б не наказати комусь посипати лід на ваших сходах сіллю.
– Цим займається мій племінник Анджело.
– Гей, а чия це свинцева труба.
Особовий склад відступає. На підлозі калюжі води від розталого снігу у формі підошов. Крістіан одягає сіре твідове пальто і прихоплює з собою посібник. Швидко спускається сходами. Повз єхидну сальну пику місіс Ґроц, яка зиркає на нього з-за своїх дверей. Приємно знати, що змушує людей тебе ненавидіти. Називати тебе хуєсосом. А от і Анджело, брат Вінні на прізвисько Зламай Ноги. Чотири лютих карих ока, два належать його псу, який зиркає на мене з-за лопати. Поліцейські у патрульному автомобілі. Один махає рукою. Інший пише у блокноті. Він опускає вікно. Я так спізнююся, що мушу зловити таксі.
– Гей, містере Крістіан, ну ж бо, сідайте. Ми вас підкинемо. Нам по дорозі.
Стрибнувши через кучугуру снігу в канаву. Крістіан залазить на заднє сидіння патрульної машини. Поміж перешкод по рації мовить голос. Перехрестя П’ятої і П’ятнадцятої. Всім машинам, чоловік на шістнадцятому поверсі погрожує вистрибнути на П’яту авеню.
Реве сирена. Патрульну машину заносить. Засніженою звивистою дорогою вона мчить через парк. В’їжджає в браму Гантерз-Ґейт, виїжджає з воріт Майнерз-Ґейт, а далі –П’ятою авеню. Закутана в хутро леді озирається, доки її пудель у норковій шубці піднімає лапу, щоб посцяти. Приємно, коли тебе обдаровують одним чи двома поглядами, поки ти прокладаєш собі дорогу. Без сирени привернути увагу важко. Цей стрибун імовірно може стати нашим клієнтом. Якого доведеться зішкрібати з асфальту. Якщо він, звісно, не на шістнадцятому поверсі лялькового будинку. А може ж врізатись у дах автомобіля. Або приземлитися на п’ятьох перехожих. Тоді Вайну перепаде шестеро. Пожежна машина. Тріпотять прапори. Прямо попереду.
– Що ж, містере Крістіан. Якщо цей хлопець звідти стрибне, тут усе буде в заварному кремі. Як вам така винагорода за службу. Переказуйте Клеренсу вітання від Діка. Вам варто змінити адресу.
Через місто на схід. Там темно-зелений навіс. Укритий сніжною мантією. Автобуси розбризкують сірі маси замерзлої сльоти. Пікап Вайна біля вантажного входу. Вулиця порожня. Окрім одинака, який насилу суне з опущеною головою, прикриваючи її великим коричневим конвертом. Комерція живе. Сніг на потязі надземки, що гуркоче над вулицею. Вхід тут. Тепло і втішно. Всередині мого черевика тане сніг.
– Де ви були, Крістіане. Ви спізнились.
– Перепрошую, містере Вайн. Моя домовласниця намагалася викинути мене на вулицю, бо подумала, що я трунар. Професійні упередження. Приїхала поліція. Один з них ваш знайомий. Дік.
Темний лик Вайна посеред канаркового килима. Перлинна шпилька у краватці. Його великі пальці вгору-вниз потирають скрючені вказівні. Він готовий знавісніло на мене нагаркати, звільнити і вручити рахунок за похорон моєї дружини. А я стою і всмоктую тепло, цілком щасливий. Що вперше влаштувався на роботу в цьому світі нових можливостей, від яких стає дибки волосся, а можливо ще й член.
– Гаразд. Щоб більше такого не було. Вибачте, що я здаюся розлюченим, але нам справді бракує рук. У Фріца тепер двостороння пневмонія. А мій короткохвильовий передавач сповістив, що хтось збирається стрибнути з будинку на перехресті П’ятої і П’ятнадцятої. Якщо сніг не припиниться і насипле ще, таких буде більше. Вони вистрибують з вікон, мов попкорн з розпеченої сковорідки. Таке відбувається під час кожної заметілі.
– Я справді перепрошую, містере Вайн. Цього більше не трапиться.
– Ну гаразд, тоді до справи. Двоє покійників. Міс Маск опікується родиною Бреннан у другому залі. Ваші дипломатичні здібності мені потрібні в четвертому залі. Сауерпусси. Там нема чим перейматись. Кортеж підготують до виїзду за півгодини. До Ґрінлоун. Поховання в мавзолеї. Думаю, ви впораєтесь.
– Думаю, так.
– Чарлі, водій, знає, що робити на цвинтарі. А тепер зніміть пальто. Витріть черевики, розчешіть волосся. Просто тихо зайдіть. Усередині праворуч від дверей висить регулятор температури, якщо з ним усе гаразд, так чи інакше вдайте, що ви щось підлаштовуєте. Змусьте людей відчути, що тут за всім доглядають. Місіс Сауерпусс – ви її впізнаєте, білявка – відрекомендуйтесь як мій помічник. Покійний був гуртовим торговцем жіночого одягу, дуже успішним. Просто за всім дивіться. Ніхто не має заливатись слізьми. Я попіклуюся про квіти. Ви поїдете з Чарлі і труною.
Білявка в чорному. Бачив її два дні тому у вестибюлі. Сидить читає журнал про моду, розгорнувши його на коліні. Двоє джентльменів стоять по одному в кутках зали. І ще цей один біля дверей, розглядає мене з голови до ніг. Старша жінка на колінах біля труни, схилила голову. Покійник у синьому діловому костюмі. Бачив його на столі в морзі, коли знепритомнів. Тепер виглядає на двадцять років молодшим. На ньому окуляри і – святий боже – стара ітонська краватка. Стань тут. Перевір термостат. Перепрошую, сер. Ой. На градус нижче, ніж має бути. І зелене світло трішечки заяскраве. Музика нагадує уповільнену польську польку. Лише ще один крок уперед. Дружина, певно, вдвічі за нього молодша. На обох зап’ястках купа золотих прикрас. І діамант розміром з жолудь на пальці. Чи можна мені сісти. Краще не треба. Ого, оце так ноги в неї. Чорні лискучі панчохи у смарагдовому світлі. Відрекомендуйся.
– Перепрошую. Я – містер Крістіан, помічник містера Вайна. Все гаразд. Чи можу я чимось допомогти.
– Що ж. Так. Чи не могли б ви принести мені пачку «Кулз».
– Перепрошую.
– «Кулз».
– Що це.
– Цигарки.
– О. Звісно.
– Просто внесіть у рахунок.
Крістіан риссю біжить вулицею. Слідами, залишеними перед ним. Повз замурзану статую індуса в сигарній крамниці, який прикриває очі похмуро визираючи з-під перехрещених решіток і балок на невпинну заметіль. Кричу «Кулз» перекрикуючи гуркотіння надземки і він простягає пачку. Каже, ментолові. З пачкою сірників у подарунок. У Європі тебе змусили б за них заплатити. Чоловік думає, що я божевільний – бігати отак без пальта. Вмить відчуваю себе добре. Завдяки чистому від снігу повітрю і спілкуванню з новими людьми. В деяких ноги просто фантастика. Дарують надію. На те, що на цій роботі я здатний досягти успіху, можливо й приголомшливого. Навіть утерти носа Вайну у сфері помпезності й пишноти, якщо спілкуватимусь із правильними представниками соціальної еліти. Завести собі власний оркестр віденських музикантів. І можливо двох мужиків в обладунках зі списами, щоб охороняли вхід. І похоронне бюро з вісьмома поверхами під землею. А лишень годину тому я був ледь не збоченцем. Трунарем-хуєсосом, рознощиком чуми.
– Мадам.
– Дякую. Молодий чоловіче, ви такий милий. Дуже вам дякую.
– Радий вам прислужитися, мадам.
– Мене звати місіс Сауерпусс. Гадаю, ви вже прочитали про все це в газетах.
– Шкода, але швидше ні.
– Це було доволі жахливо. Ви не з Нью-Йорка, ні.
– Ні, на даний момент ні.
– Я так і подумала. Ви говорите, як англієць.
– Дякую.
– Якого біса такий милий молодий чоловік, як ви, працює в такому місці.
– Що ж, мадам, можна сказати, це моє покликання.
– Покликання. До цього.
– Так. У мене до цього схильність. Я сподіваюсь досягти в цій справі успіху. Можливо, колись відкрию власне бюро.
– Які на диво не звабливі амбіції.
– Я хочу допомагати людям. Моя професія дає мені таку можливість.
– Ви говорите геть як містер Вайн.
– Мені дуже приємно це чути.
– Невже вас від цього не нудить.
– Мадам, заспокоєння тих, хто перебуває у скорботі, тих, хто лишився горювати, сповнює миром і мою власну душу.
– Гей, ви що, жартуєте. Але у вас дійсно гарний акцент. Пригощайтесь цигаркою.
– Ні. Дякую, я не курю. Дозвольте мені.
Крістіан бере запальничку зі щільно обтягнутою чорною рукавичкою руки місіс Сауерпусс. З каскадом золотих браслетів. У неї тверде і вольове підборіддя. Шкіра світла і гладенька. Очі радше зелені, ніж блакитні. Нахиляюся трохи ближче. До її парфумів. Очі радше блакитні, ніж зелені. А коли я зайшов сюди вранці. Очікував почути сморід формаліну. Якби поснідав, то можливо зблював би. Прямо на канарковий килим Вайна. Запальничка важка. Певно, з чистого золота. Сипле на тебе з небес блискуче лайно. Зокрема зі стелі винайнятої тобою кімнати. І раптом завмираєш отак з ерекцією, підпираючи нею чиєсь підборіддя. Дивлячись на стегна тієї, що в скорботі. Від чого робишся геть глухим.
– Скажіть-но мені, містере Крістіан. Господи, у вас такі витончені руки. Ви ж поїдете на цвинтар.
– Так, поїду.
– Якщо це можливо, я була б вдячна, якби ви поїхали в одній машині зі мною. Я б хотіла, щоб поруч був хтось, з ким можна поговорити.
– Я запитаю в містера Вайна. Впевнений, все буде гаразд. Ми раді зробити для вас усе, що в наших силах.
У смарагдовій темряві, яка нагадує освітлення нічного клубу, брови Крістіана повзуть догори. Сором’язливо відступаю. Зупиняюсь під верхнім світлом у вестибюлі і ретельно оглядаю свої руки. Так. Вони доволі розкішні. Якщо я не зачекаю тут і не подумаю про щось, що допоможе впоратись із моєю набряклою перпендикулярністю, Клеренс вважатиме, що я намагаюсь засадити зажуреній вдові. І матиме рацію. Шикарне життя. Отак позбавлятися мерців. Єдине, що тепер зможе мене зупинити, це помилка.
Або ж
Смерть
Вийде
З моди
Переклад: GB
