Кесс була наймолодшою і найвродливішою з 5 сестер. Кесс була найвродливішою жінкою у місті. Наполовину індіанка з гнучким та дивним тілом, зі змієподібним та палким тілом й очима, що чудово пасували до нього. Кесс була плитким рухливим вогнем. Вона була немов дух, загнаний у форму, що не могла його втримати. Її волосся було чорним, і довгим, і шовковистим, і воно розліталося вихорами навколо, як і її тіло. Її настрій був або дуже піднесеним, або вкрай пригніченим. Для Кесс не існувало чогось посередині. Дехто казав, що вона божевільна. Це казали недоумки. Недоумки ніколи не зрозуміли б Кесс. Для чоловіків вона була просто машиною для сексу, і їм було байдуже, божевільна вона чи ні. І Кесс танцювала та загравала, цілувала чоловіків, але, за винятком одного разу чи двох, коли надходив час переходити до чогось серйозного, Кесс якимось чином вдавалося викрутитись, уникнути тих чоловіків.
Сестри звинувачували її в тому, що вона зловживає своєю вродою, що не достатньо використовує свій розум, але у Кесс був і розум і дух; вона малювала, вона танцювала, вона співала, вона виробляла всілякі штуки з глини, і коли бачила у людях страждання, духовне або фізичне, Кесс переймалася до них глибоким співчуттям. Її мозок був просто влаштований інакше; її мозок просто не був практичним. Сестри заздрили їй, адже вона приваблювала їхніх чоловіків, і сердилися, оскільки відчували, що вона не найкращим чином ними розпоряджалася. Вона мала звичку виявляти доброту до більш потворних; до так званих вродливих чоловіків відчувала огиду. «Жодної сміливості», – казала вона, – «жодного драйву. Вони виїжджають тільки завдяки своїм ідеальним крихітним мочкам вух та добре сформованим ніздрям… Порожня поверхня і нічого всередині…» Вона мала вдачу, що межувала з божевіллям, вона мала вдачу, яку дехто й називав божевіллям. Її батько помер з алкоголю, а мати втекла, кинувши дівчат напризволяще. Дівчата подалися до родича, який віддав їх у монастир. Монастир був нещасливим місцем, більше для Кесс, аніж для її сестер. Дівчата заздрили Кесс, і Кесс билася з більшістю з них. У неї були порізи від бритви вздовж усієї лівої руки, отримані під час двох бійок, коли їй доводилось захищатися. Також мала постійний шрам вздовж лівої щоки, однак цей шрам, замість того, щоб поменшити її красу, лише, здається, її підкреслював. Я зустрів її у барі «Вест-Енд» за кілька днів після того, як її відпустили з монастиря. Оскільки вона була наймолодшою, з усіх сестер її випустили останньою. Вона просто підійшла і сіла поряд зі мною. Я був, імовірно, найпотворнішим чоловіком у місті, і цей факт, напевне, мав до цього якийсь стосунок.
– Вип’єш? – запитав я.
– Звісно, чому б і ні?
Не думаю, що у нашій розмові того вечора було щось незвичайне, вся справа була просто в тому враженні, яке справляла Кесс. Вона обрала мене, ось так просто. Жодного примусу. Їй подобались її напої і вона випила їх немало. Вона виглядала не цілком повнолітньою, але вони все одно її обслуговували. Можливо у неї було фальшиве посвідчення, я не знаю. В будь-якому випадку, кожного разу, як вона поверталася з вбиральні і сідала поряд зі мною, я відчував певну гордість. Вона була не лише найвродливішою жінкою у місті, але й найвродливішою жінкою з усіх, яких мені доводилось бачити. Я обійняв її за талію і поцілував один раз.
– Ти думаєш, я гарна? – запитала вона.
– Так, звісно, але є ще дещо… щось більше за твою зовнішність…
– Люди завжди звинувачують мене в тому, що я гарна. Ти й справді думаєш, що я гарна?
– Гарна не те слово, воно ледве здатне з тобою зрівнятись.
Вона потягнулась рукою у сумочку. Я думав, що хоче взяти хустинку. Вона ж витягла довгу шпильку для капелюха. Перш ніж я зміг її зупинити, вона проколола собі цією довгою шпилькою ніс, з боків, трохи вище від ніздрів. Я відчув огиду та жах. Вона поглянула на мене і засміялася: «Ти все ще вважаєш, що я гарна? Що ти тепер про це думаєш, чувак?» Я витягнув шпильку і приклав свою хустинку до кровотечі. Кілька людей, включно з барменом, бачили цю витівку. Бармен підійшов до нас:
– Дивись, – мовив він Кесс, – ще щось таке втнеш і вилетиш звідси. Нам тут твої драматичні витівки не потрібні.
– Ох, чувак, від’їбись, – сказала вона.
– Краще пильнуй за нею, – мовив бармен до мене.
– З нею все буде гаразд, – сказав я.
– Це мій ніс, я можу робити все що заманеться зі своїм носом.
– Ні, – сказав я, – мені від цього боляче.
– Ти хочеш сказати, що тобі боляче, коли я проколюю шпилькою собі ніс?
– Саме так, і я не жартую.
– Гаразд, більше такого не робитиму. Не будь таким похмурим.
Вона поцілувала мене, дещо посміхаючись під час поцілунку і притримуючи хустинку біля носа. Ми пішли до мене, коли бар зачинявся. Я взяв пиво і ми сиділи, розмовляючи. Саме тоді я розгледів у ній людину, сповнену доброти та турботи. Вона віддавала себе, зовсім про це не підозрюючи. У той же час вона раптом могла стати дикою та незв’язною. Шиза та й годі. Вродлива і одухотворена шизоїдка. Можливо якийсь чоловік, якась фігня, зруйнує її назавжди. Я сподівався, що це буду не я. Ми лягли в ліжко і, після того, як я вимкнув світло, Кесс запитала мене:
– Коли ти хочеш? Зараз чи вранці?
– Вранці, – сказав я і повернувся до неї спиною.
Зранку я прокинувся і приготував дві кави, приніс одну з них їй у ліжко. Вона засміялася.
– Ти перший чоловік, який відмовився отримати своє вночі.
– Все гаразд, – сказав я, – ми взагалі не змушені це робити.
– Ні, зачекай, я хочу зробити це зараз. Дозволь мені тільки трохи освіжитись.
Кесс пішла у ванну. Незабаром повернулася. Вигляд у неї був доволі неперевершений, її довге чорне волосся блистіло, її очі та губи блистіли, вся вона блистіла… Вона спокійно відкрила мені своє тіло, як вартісну річ. Залізла під простирадло.
– Ну що ж, кохасику.
Я також заскочив у ліжко. Вона цілувалась із самозреченням, але без квапливості. Я увійшов у неї. Була гарячою та тугою. Я почав повільно рухатись туди-назад, прагнучи, щоб це протривало якомога довше. Її очі дивилися прямісінько у мої очі.
– Як тебе звати? – запитав я.
– Яка нафіг різниця? – запитала вона.
Я засміявся і продовжував. Згодом вона одягнулася і я відвіз її назад до бару, але її важко було забути. Я не працював, тому проспав до другої години, тоді встав і читав газету. Я був у ванній, коли вона увійшла з великим листком колоказії.
– Я знала, що ти будеш у ванній, – сказала вона, – тому й принесла тобі дещо, щоб ти міг прикрити ту штуку, ти мій любитель природи.
Вона кинула листок колоказії мені у ванну.
– Звідки ти знала, що я буду у ванні?
– Я знала.
Майже кожного дня Кесс приходила, коли я був у ванні. Це траплялося в різний час, але вона практично завжди приходила саме тоді і приносила з собою листок колоказії. А потім ми займалися коханням. Раз чи двічі вона телефонувала ввечері і мені доводилось витягати її з в’язниці, куди потрапляла за пияцтво і бійки.
– Ці сучі сини, – казала вона, – просто тому, що кілька разів заплатять за твою випивку, одразу думають, що мають право лізти тобі в труси.
– Як тільки ти погоджуєшся, щоб тебе пригостили, ти створюєш собі проблеми.
– Я думала, що їх цікавлю я, а не тільки моє тіло.
– Мене цікавиш ти і твоє тіло. Але я сумніваюсь, що більшість чоловіків можуть бачити щось більше за твоє тіло.
Я поїхав з міста на 6 місяців, трохи повештався світами, тоді повернувся. Я так ніколи й не забув Кесс, але ми з нею дещо полаялись і в будь-якому випадку я відчував у собі бажання податися подалі, тож коли я повернувся, то думав, що її вже не буде в місті, однак я просидів у барі «Вест-Енд» не більше 30 хвилин, як вона увійшла і сіла поряд зі мною.
– Що ж, виродку, бачу, ти повернувся.
Я замовив випивку. Тоді поглянув на неї. На ній була сукня з високим коміром. Я ніколи раніше не бачив, щоб вона щось таке носила. І під кожним оком мала шпильку зі скляною головкою, прохромлену крізь шкіру. Зовні можна було бачити тільки головки від шпильок, штифти яких були загнані глибоко в обличчя.
– Чорт би тебе побрав, і далі намагаєшся знищити свою красу?
– Ні, тепер така мода, недоумку.
– Ти божевільна.
– Я скучала за тобою, – сказала вона.
– У тебе є ще хтось?
– Ні, більш нікого немає. Але я підпрацьовую. Ціна – десять баксів. Та для тебе безкоштовно.
– Витягни ці шпильки.
– Ні, тепер так модно.
– Вони мене дуже засмучують.
– Ти впевнений?
– Так, я, чорт забирай, до біса впевнений.
Кесс повільно повитягала шпильки і поклала їх у сумочку.
– Чому ти воюєш зі своєю красою? – запитав я. – Чому не можеш просто спокійно з нею жити?
– Тому що люди думають, що це все, що в мені є. Краса – це ніщо, краса не затримається надовго. Ти не уявляєш, наскільки тобі пощастило, що ти потворний, адже якщо ти комусь подобаєшся, то знаєш, що причина в чомусь іншому.
– Гаразд, – сказав я. – Мені пощастило.
– Я не маю на увазі, що ти потворний. Люди просто думають, що це так. У тебе чарівне обличчя.
– Дякую.
Ми знову випили.
– Чим ти займаєшся? – запитала вона.
– Нічим. Ніяк не можу себе до чогось змусити. Ні до чого не тягне.
– Мене також. Якби ти був жінкою, то міг би приторговувати собою.
– Не думаю, що я зміг би мати зносини зі стількома незнайомцями. Це виснажує.
– Маєш рацію, це виснажує, будь-що виснажує.
Ми пішли з бару разом. На вулиці люди витріщалися на Кесс. Вона була вродливою жінкою, можливо ще гарнішою, аніж до того. Ми дісталися до мене на хату, і я відкоркував пляшку, і ми розмовляли. Нам із Кесс завжди було легко разом. Якийсь час говорила вона і я слухав, а тоді починав говорити я. Наша розмова невимушено снувала далі. Здавалося, що разом ми відкриваємо таємниці. Коли нам траплялася якась особливо надзвичайна, Кесс сміялася своїм неповторним сміхом, як могла тільки вона. Це було немов радість, що виривається з вогню. Розмовляючи, ми цілувались і підсувались ближче одне до одного. Ми розпалилися і вирішили піти до ліжка. Тоді Кесс і зняла свою сукню з високим коміром, і я побачив його – потворний зубчастий шрам у неї на горлі. Він був великим і товстим.
– Чорти б тебе побрали, жінко, – сказав я з ліжка, – чорти б побрали, що ти наробила?
– Я намагалася зробити це розбитою пляшкою одного вечора. Тепер я тобі більше не подобаюсь? Я все ще гарна?
Я потягнув її вниз на ліжко і поцілував. Вона відштовхнула мене й засміялась.
– Деякі чоловіки платять мені десятку і я роздягаюся, а тоді вони більше не хочуть це робити. Десятка залишається в мене. Це дуже кумедно.
– Так, – сказав я. – Ледве не вмираю зі сміху… Кесс, блядь, я тебе кохаю… перестань знищувати себе; у тобі більше життя, ніж у будь-якій жінці, яку я коли-небудь бачив.
Ми знову поцілувалися. Кесс безгучно плакала. Я відчував її сльози.
Довге чорне волосся лежало поряд зі мною немов прапор смерті. Ми насолоджувались і займались коханням, повільно й неперевершено. Зранку Кесс прокинулась і почала готувати сніданок. Мала досить спокійний та радісний вигляд. Вона наспівувала. Я залишався в ліжку і насолоджувався її радістю. Врешті вона підійшла і потрясла мене.
– Вставай, виродку! Бризни холодної води на обличчя та цвіркуна і приходь на бенкет!
Того дня я повіз її на пляж. Це було під час робочого дня і літо ще не настало, тому навколо все було розкішно безлюдним. Пляжні бомжі, закутавшись у лахміття, спали на газонах за лінією піску. Деякі сиділи на кам’яних лавках, п’ючи по черзі з однієї пляшки. Довкола вихорами кружляли чайки, бездумні, але водночас зворохоблені. Літні пані сімдесяти і вісімдесяти років сиділи на лавах, обговорюючи продаж нерухомості, що залишилась після їхніх чоловіків, яких давно вбила швидкість та безглуздість виживання. Від цього всього повітря було напоєне спокоєм, і ми трохи погуляли, а тоді прилягли на трав’яному газоні, переважно не розмовляючи. Нам просто було приємно бути разом. Я купив кілька сендвічів, трохи чіпсів та випивки, і ми всілись на піску і їли. Тоді я обняв Кесс і ми проспали разом десь із годинку. Якимось чином це було навіть краще, ніж займатися коханням. Ми просто невимушено линули разом. Коли ми прокинулися, то повернулися до мене і я приготував вечерю. Після вечері я запропонував Кесс жити разом. Довгий час вона не відповідала, не зводячи з мене очей, а тоді повільно сказала: «Ні». Я відвіз її назад до бару, замовив їй випивку і подався геть. Наступного дня я знайшов роботу паркувальника на фабриці і всю решту тижня працював. Я був надто втомлений, щоб десь швеньдяти, але того вечора п’ятниці таки дістався до бару «Вест-Енд». Я сидів і чекав на Кесс. Це тривало годинами. Коли я вже добряче впився, бармен сказав мені:
– Шкода, що так трапилось з твоєю дівчиною.
– А що трапилось? – запитав я.
– Вибач, ти не знав?
– Ні.
– Наклала на себе руки. Вчора її поховали.
– Поховали? – запитав я. У мене було таке враження, що вона могла увійти будь-якої миті. Як вона могла померти?
– Поховали її сестри.
– Наклала на себе руки? Як це трапилось?
– Перерізала собі горло.
– Зрозуміло. Налий мені ще випивки.
Я пив аж до самого закриття. Кесс була найвродливішою з 5 сестер, найвродливішою у місті. Мені якось вдалося дістатися до себе, а з голови все не йшло, що треба було наполягати, аби вона залишилась зі мною, замість того, щоб просто прийняти те «ні». Все в ній вказувало на те, що їй було не байдуже. Я просто поставився до цього надто неуважно, ледаче, виявив недостатньо турботи. Я заслужив на власну смерть, і на її. Я повівся мов пес. Хоча ні, навіщо звинувачувати псів? Я підвівся, знайшов пляшку вина і пив з неї, не відриваючись. Кесс, найвродливіша дівчина у місті, померла у 20 років. На вулиці засигналив якийсь автомобіль. Сигнал був гучний і наполегливий. Я поставив пляшку і закричав: «ЙДІТЬ ПІД ТРИ ЧОРТИ, СУЧІ ВИБЛЯДКИ, ЗАТКНІТЬСЯ ВЖЕ!» Надходила ніч і я не міг цьому ніяк зарадити.
Переклав Павло Швед
