Страх і відраза в Лас-Вегасі. Уривок. Гантер С. Томпсон

ЧАСТИНА ПЕРША

Ми знаходилися десь поблизу Барстоу, на краю пустелі, коли наркотики почали вставляти. Пам’ятаю, як сказав щось типу: «Щось мені в голові паморочиться. Може, ти сядеш за кермо…» Аж раптом довкола почувся жахливий рик, і в небі з’явилася купа створінь, що нагадували величезних кажанів. Вони кидалися вниз, верещали і налітали на наш автомобіль, що мчав зі швидкістю, приблизно, сто миль за годину, з опущеним дахом, прямуючи до Лас-Вегаса. Хтось закричав: «Боже правий! Що це за тварюки?»

Раптом знову стало тихо. Мій адвокат здер із себе сорочку і поливав собі пузо пивом, аби краще засмагнути.

– Якого біса ти кричиш? – пробурмотів він, закривши очі під своїми величезними іспанськими сонцезахисними окулярами й підставивши обличчя сонцю.

– Не зважай, – відказав я. – Твоя черга керувати машиною.

Я вдарив по гальмах і скерував Червоне Акулище до узбіччя. «Немає сенсу казати йому про кажанів, – подумав я. – Скоро цей виродок сам їх побачить».

Уже був полудень, а нам усе ще лишалося їхати більше, ніж сотню миль. Ці милі будуть важкими. Я знав, що дуже скоро нас накриє з головою. Але відступати було нікуди, і часу на відпочинок ми також не мали. Доведеться прориватися. Реєстрація преси на фантастичні мотоперегони Mint 900 вже розпочалася, і нам необхідно було дістатися туди до четвертої, щоб забити собі номер із звуконепроникними стінами. Модний нью-йоркський спортивний журнал попіклувався про нашу реєстрацію, а також про цей здоровенний червоний Chevy, який ми щойно взяли напрокат у Сансет-Стріп… і зрештою, я був професійним журналістом, тож мусив написати статтю, чого б це мені не вартувало.

А ще редакція спортивного журналу дала мені 300 баксів готівкою, більшість із яких ми вже витратили на надзвичайно небезпечні наркотики. Наш багажник нагадував мобільну поліцейську лабораторію. У нас було два пакети трави, сімдесят п’ять пігулок мескаліну, п’ять листків з марками сильнодіючої кислоти й безліч усякого штибу різнокольорових стимуляторів, транків, метамфетамінів  та екстазі, а ще кварта текіли, кварта рому, ящик Budweiser’а, пінта чистого ефіру й два десятки амілонітритів.

Усе це ми зібрали впродовж минулої ночі, оскаженіло літаючи всім округом Лос-Анджелеса – від Топанги до Воттса. Ми гребли все, що траплялося нам до рук. Не те, що б нам усе це було необхідне для поїздки, але щойно в тебе опиняється серйозна колекція наркоти, ти прагнеш зробити її якомога більшою.

Єдине, що мене непокоїло, –  це  ефір. На світі немає нічого більш безпорадного, безвідповідального й розпусного, ніж людина, накачана ефіром. І я знав, що невдовзі ми доберемося й до цієї гидоти. Цілком імовірно, на наступній заправці. Ми спробували вже майже все, а тепер – так, тепер саме час було добряче занюхати ефіру. Й останню сотню миль проїхати в стані жахливого слинявого судомного ступору. Єдина можливість підтримувати себе в тонусі під ефіром – це приймати амілонітрит – не так, щоб одразу закинутись під зав’язку, але поступово – лише щоб мати змогу сфокусуватися на дорозі на швидкості дев’яносто миль за годину через Барстоу.

• Чувак, саме так і треба подорожувати, – сказав мені мій адвокат.

Він нахилився, щоб додати гучності радіо, мугикаючи під ритм-секцію, намагаючись співати: «Лиш раз переступити межу, Боже… Лиш раз переступити межу…»

Лиш раз? Йолопе! Зачекай-но, побачиш клятих кажанів. Я ледь чув те радіо… сповз на сидінні, борючись із магнітолою, із якої на всю лунала Sympathy for the Devil[1]. Це була єдина касета, що ми мали, тож  крутили її по колу, знову й знову, створюючи божевільний контрапункт до радіопередач. І це дозволяло підтримувати дорожній ритм. Постійна швидкість – запорука економії пального, і це чомусь здавалося важливим. Справді. Під час такої подорожі потрібно стежити за пальним. Уникати різких прискорень, від яких кров б’є у скроні.

Мій адвокат помітив автостопера задовго до мене.

• Підкиньмо малого, – мовив він, і ще до того, як я встиг йому щось заперечити, зупинив авто, а цей бідний оклахомець уже біг до нас із посмішкою від вуха до вуха й криком: «Чорт! Ще ніколи в житті не їздив у кабріолеті!».
• Невже? – запитав я. – Ну то, сподіваюсь, ти до цього готовий, га?

Малий, погоджуючись, кивнув, а ми вже зірвалися з місця.

• Ми – твої друзі, – сказав мій адвокат. – Ми не такі, як решта.

«Боже, – подумав я, – він вже перегнув палку».

• Більше про це ні слова, – різко сказав я. – Інакше натравлю на тебе п’явок.

Він посміхнувся, роблячи вигляд, що зрозумів. На щастя, у машині був такий шум – вітер, радіо, магнітола, – що малий на задньому сидінні навряд чи міг чути, про що ми говоримо. Чи таки міг?

«Як довго ми протримаємося?» – думав я. Скільки ми витримаємо, доки хтось із нас не почне з ним тріпатися? А що він подумає тоді? Ця ж закинута пустеля – це останнє відоме місце перебування родини Менсона. Чи спаде йому це на думку, коли мій адвокат почне кричати щось про кажанів чи скатів-мант, котрі кидатимуться на нашу машину? Якщо так – що ж, тоді нам доведеться просто відрізати йому голову й десь його тут закопати. Адже зрозуміло, що ми в жодному разі не можемо його відпустити. Цей малий одразу ж розпатякає про нас яким-небудь місцевим поліцейським-нацистам, котрі поженуться за нами, мов ті пси.

Боже! Я це сказав? Чи лише подумав? Я говорив? Вони мене чули? Я озирнувся на свого адвоката, але той, здавалося, мало на що звертав увагу – витріщився на дорогу, витискаючи з Червоного Акулища щонайменше під сотню миль за годину. Із заднього сидіння також ані звуку.

«Можливо, мені краще поговорити з цим малим, – подумав я. – Якщо я хоча б усе поясню, може, він заспокоїться».

Звісно. Я перехилився через спинку сидіння й широко, по-дружньому усміхнувся йому… із захопленням вивчаючи форму його черепа.

• До речі, – сказав я, – ти маєш дещо затямити.

Він вирячився на мене, не кліпаючи очима. Це він що, зубами скрегоче?

• Ти мене чуєш? – прокричав я.

Малий кивнув.

• Добре, – мовив я. – Бо я хочу, аби ти зрозумів, що ми їдемо до Лас-Вегаса, щоб відшукати Американську Мрію.
• Саме для цього ми й взяли напрокат цю тачку, – посміхнувся я. – Тільки так можна це зробити. В’їжджаєш?

Він знову кивнув головою, але в його очах була помітна знервованість.

• Я хочу, щоб ти розумів, із чого все почалося, – сказав я. – Це зловісна місія з обертонами страшенної небезпеки… Чорт, я взагалі забув про пиво. Будеш?

Малий заперечливо покрутив головою.

• Як щодо ефіру? – запитав я.
• Що?
• Нічого. Давай в усьому розберемось. Розумієш, ще двадцять чотири години тому ми сиділи собі у готелі Polo Lounge у Беверлі-Гіллз, звісно ж, у патіо – ми просто сиділи собі там під пальмою, і тут цей карлик у формі підходить до нас із рожевим телефоном і каже: «Певно, це дзвінок, на який Ви чекали».

Я засміявся, відкрив банку пива, заливши піною все заднє сидіння, і продовжив.

• І знаєш що? Він таки мав рацію! Я чекав на дзвінок, але й гадки не мав, хто мені подзвонить. Шариш?

Обличчя малого нагадувало маску, що виражала німий жах і збентеження. Я бездумно провадив далі.

• Хочу, щоб ти зрозумів. Чоловік за кермом – мій адвокат. Це не якийсь мудак із Сансет-Стріп. Бляха, та ти поглянь на нього! Невже він не такий, як ми з тобою? Може, так здається через те, що він іноземець. Думаю, він – самоанець. Але яка різниця? Ти маєш якісь упередження?
• О, чорт, ні! – прощебетав він.
• Я так і думав, – мовив я. – Адже, незважаючи на його расову приналежність, цей чоловік багато для мене значить.

Я озирнувся на свого адвоката, але його думки літали десь-інде.

Я вдарив по водійському сидінні кулаком.

• Це – важливо, чорт забирай! Це – правдива історія!

Автомобіль дещо хитнуло вбік, та він знову повернувся на попередній курс.

• Відпусти мою шию, блядь! – скрикнув мій адвокат.

Малий ззаду виглядав так, наче був готовий випробувати долю й вистрибнути з машини на ходу. Ми почали його напружувати – але чому? Я не доганяв, я розгубився. Чи ми не спілкувалися? Невже ми опустилися до рівня тупих тварюк?

Це все через те, що я розказував правду. Точно. І це було надзвичайно важливо. Я це відчував. Задля нашої ж подорожі ми мали з усім розібратися. Ми ж таки просиділи там у тому Polo Lounge купу часу – пили коктейлі Сінґапур Слінґ з мескаліном, запивали їх пивом. А коли подзвонили, я вже був готовий.

Як мені пригадується, карлик обережно підійшов до нашого столика, і коли він простягнув мені той рожевий телефон, я не мовив і слова, лише слухав. А тоді поклав слухавку й повернувся до свого адвоката.

• Це – з редакції, – сказав я. – Вони хочуть, щоб ми негайно вирушали до Лас-Вегаса і зв’язалися там із португальським фотографом на ім’я Ласерда. Він розповість нам деталі. Усе, що нам потрібно, – це зареєструватися, а тоді він нас знайде.

Деякий час мій адвокат сидів у кріслі мовчки, а тоді раптово ожив.

• Сраний Бог! – вигукнув він. – Я в’їжджаю в цю схему. Схоже, ми вляпалися по самі яйця!

Він запхав свою камуфляжну футболку під білий віскозний піджак і замовив ще випивки.

• Доки це все не почалося, тобі необхідна хороша юридична консультація, – мовив він. – І ось моя перша порада: винайми щонайшвидший кабріолет і забирайся з Лос-Анджелеса в найближчі сорок вісім годин.

Він понуро похитав головою.

• Мої вихідні коту під хвіст. Це ж доведеться їхати з тобою, а до того ж нам ще потрібно озброїтись.
• Чому б ні? – відказав я. – Якщо це взагалі варто робити, то краще вже зробити все якнайкраще. Нам потрібно буде добряче затаритись і намутити готівки – навіть якщо вона знадобиться нам лише на наркотики і надчутливий диктофон, щоб постійно все записувати.
• Про що треба писати? – запитав він.
• Mint 400, – відповів я. – Найдорожчі позашляхові перегони мотоциклів і баґґі в історії спорту – фантастичний спектакль на честь якогось товстопузого жирдяя на ім’я Дель Вебб, власника шикарного готелю Mint у серці Лас-Вегаса… принаймні так пишуть у прес-релізі. Мені щойно зачитали його мої люди з Нью-Йорка.
• Що ж, – сказав він, – як твій адвокат, я раджу тобі купити мотоцикл. Інакше, як нам із цим впоратися?
• Ніяк, – відказав я. – Де б нам дістати Vincent Black Shadow[2]?
• Це ще що?
• Чудо, а не байк, – відповів я. – Нова модель має близько двох тисяч кубічних дюймів, дві сотні конячих сил, чотири тисячі обертів за хвилину. До того ж усе це на магнієвій рамі з двома сидіннями з пінополістиролу і загальною вагою усього лише двісті фунтів.
• Для цього звіра це те, що треба, – сказав він.
• Саме так, – запевнив його я. – Маневрує він хуйово, але на прямій його сам чорт не дожене. Він і літак пережене, доки той не злетить.
• Доки не злетить? – перепитав він. – А ми з ним упораємося?
• Безперечно, – відказав я. – Подзвоню в Нью-Йорк, щоб надіслали бабла.

2. Урвати 300 баксів у свиноматки в Беверлі-Гіллз

 У нью-йоркському офісі про Vincent Black Shadow ніхто нічого не знав – вони направили мене в лос-анджелеське відділення, яке знаходилося просто в Беверлі-Гіллз за кілька довгих кварталів від Polo Lounge. Але коли я туди дістався, то бухгалтерка відмовилася видати мені більше, ніж 300 баксів готівкою. Вона й гадки не мала, хто я, сказала вона, а я на той час вже обливався потом. Моя кров занадто густа для Каліфорнії – у цьому кліматі мені ніколи не вдавалося знайти з людьми спільну мову. Лише не стікаючи потом… з червоними очима й тремтячими руками.

Тож я взяв ті 300 баксів і пішов. Мій адвокат чекав на мене у барі за рогом.

• Цього не вистачить, – зауважив він. – Хіба що нам відкриють безлімітний кредит.

Я запевнив його, що кредит ми отримаємо.

• Усі ви, самоанці, такі, – сказав я йому. – Ви не вірите в природну чесність культури білих людей. Господи, ще годину тому ми сиділи в цій смердючій парильні, без гроша в кишені, з обломом на всі вихідні, і ось дзвонить якийсь незнайомець з Нью-Йорка, каже мені їхати в Лас-Вегас і що на витрати йому начхати, а тоді відсилає мене до якогось офісу в Беверлі-Гіллз, де інша незнайомка за просто так дає мені 300 баксів… я тобі кажу, чувак, так працює Американська Мрія! Ми буде останніми дурнями, якщо не сядемо на цю ракету й не полетимо на ній до самого кінця.
• І справді, – відказав мій адвокат. – Ми мусимо це зробити.
• Саме так, – мовив я. – Але спершу нам потрібна тачка. А після цього – кокаїн. А ще – магнітола для особливої музики і кілька сорочок з Акапулько.

Я відчував, що єдина можливість підготуватися до такої подорожі – вдягнутися, мов павич, і обдовбатися, а вже тоді якнайшвидше перетнути пустелю й написати статтю. Не варто уникати відповідальності.

Але про що мала бути стаття? Ніхто нічого не сказав. Тож нам доведеться попіклуватися про це самотужки. Свобода Праці. Американська Мрія. Від наркоти в Лас-Вегасі з’їхав з глузду Гораціо Елджер. Тож зробімо це й зараз: чиста Ґонзо-журналістика.

Але був ще й соціально-психічний фактор. Щоразу, як життя ускладнюється і до тебе починають наближатися ворожі донощики, єдиним дієвим засобом є закинутися гидотною хімією і мчати від Голівуду до Лас-Вегаса, мов сучий син. Аби розслабитися, як годиться, в утробі пустельного сонця. Просто прибери дах, і нехай усе летить до біса, намасти пику білим кремом для засмаги і мчи, увімкнувши музику на повну і маючи з собою щонайменше пінту ефіру.

Закинутись наркотиками не було проблемою, але машину й магнітофон виявилося не так легко дістати о пів на сьому вечора п’ятниці в Голівуді. Автомобіль я мав, але він був занадто маленьким і повільним для поїздки через пустелю. Ми зайшли до полінезійського бару, де мій адвокат зробив сімнадцять дзвінків перед тим, як йому вдалося знайти кабріолет потрібної потужності й кольору.

• Притримайте його для нас, – почув я, як він говорив у слухавку. – Ми приїдемо через тридцять хвилин.

А тоді після паузи він закричав: «Що? Звісно ж, у джентльмена є кредитна карта! Ти, блядь, взагалі розумієш з ким говориш?»

• Не звертай увагу на те, що несе ця свиня, – сказав я, щойно він кинув слухавку. – Тепер нам потрібна крамниця аудіотехніки з найкращим товаром. Не щось мініатюрне. Нам треба один з цих бельгійських Helliowatt’ів з висувним мікрофоном, який вмикається від голосу, щоб записувати розмови в машинах, що проїжджатимуть повз.

Ми зробили ще кілька дзвінків і нарешті відшукали потрібну апаратуру в крамниці за п’ять миль від нас. Крамниця зачинялася, однак власник сказав, що зачекає, якщо ми поспішимо. Але дорогою ми затрималися через те, що Stingray, який їхав попереду нас, зачавив пішохода на бульварі Сансет. Коли ми приїхали, крамниця вже була зачинена. Усередині були люди, але вони відмовлялися вийти до дверей з подвійного скла, доки ми не влупили по них кілька разів і не дали зрозуміти, чого від них хочемо.

Урешті двоє торговців, вимахуючи монтувальними ломами, наблизилися до дверей, і нам вдалося домовитися через крихітну щілину. Тоді вони відкрили лише на стільки, щоб можна було просунути апарат, а потому грюкнули дверима і знову зачинилися.

• А тепер забирайте ваш товар і валіть звідси нахрін! – прокричав один із них крізь шпарину.

Мій адвокат погрозив їм кулаком.

• Ми ще повернемося, – крикнув він. – Якось я ще закладу вам тут нев’їбенну бомбу! У мене – твоє ім’я на чеку! Я знайду, де ти живеш, і спалю твій будинок!

«Це змусить його замислитися, – бурмотів мій адвокат, доки ми від’їжджали. – У будь-якому разі, цей тип – параноїдальний псих. Це одразу помітно».

Наступна проблема спіткала нас у прокаті автомобілів. Після того, як ми підписали всі папери, я заліз у тачку і мало не втратив над нею контроль, задкуючи від стоянки до заправки. Прокатника це вочевидь занепокоїло.

• Скажіть-но… а… хлопці, ви обережно поводитиметеся з цим автомобілем, так?
• Звісно.
• Що ж, слава Богу! – відказав він. – Просто ви щойно перелетіли через бетонне підвищення у два фути заввишки і навіть не загальмували! Сорок п’ять миль заднім ходом! І ви мало не проїхали заправку!
• Я ж нічого не пошкодив, – мовив я. – Я завжди так перевіряю трансмісію. Заднім ходом. Про всяк випадок.

Тим часом мій адвокат саме перекладав ром і лід з мого Pinto на заднє сидіння кабріолета. Прокатник нервово за ним спостерігав.

• Скажіть-но, – запитав він, – хлопці, ви що – п’єте?
• Я не п’ю, – відповів йому я.
• Просто залий цей сраний бак, – огризнувся до прокатника мій адвокат. – Бляха-муха, ми поспішаємо. Нам ще до Лас-Вегаса їхати, на пустельні перегони.
• Що?
• Не зважай, – відказав я. – Ми – люди відповідальні.

Я прослідкував, щоб він закрутив бак, а тоді рушив з місця на першій передачі і втиснувся в потік машин.

• Ще один мучитель, – мовив мій адвокат. – Мабуть, на спідах стирчить.
• Ага. Ти б дав йому кілька червоненьких.
• Такій свині червоненькі не допоможуть, – відказав він. – Але хрін з ним. У нас ще багато справ перед від’їздом.
• Я б хотів розмутити священицькі ряси, – сказав я. – У Лас-Вегасі вони можуть нам знадобитися.

Проте всі крамниці з костюмами були зачинені, а церкву ми грабувати не збиралися.

• Навіщо? – відказав мій адвокат. – Ти, головне, запам’ятай: усі копи – грішні католики. Можеш собі уявити, що б ці виродки з нами зробили, якби ми потрапили до них, накачані наркотою і алкоголем, у краденому одязі? Боже мій, та вони б нас кастрували!
• Маєш рацію, – мовив я. – І заради Бога, не кури цю трубку на світлофорах. Зрозумій – так ми себе виказуємо.

Він кивнув.

• Нам треба великий кальян. Поставиш його на сидінні, щоб не було видно. Якщо хтось подивиться, то подумає, що ми вдихаємо кисень.

Решту ночі ми збирали потрібні речі й набивали ними машину. Після цього захавали мескалін і пішли купатися в океані. Десь на світанку поснідали в кав’ярні в Малібу, а тоді дуже обережно проїхали через місто й пірнули в оповиту смогом трасу, що вела до Пасадени, прямуючи на схід.

3. Дивні ліки посеред пустелі… Криза довіри

Мене все ще трохи непокоїть зауваження нашого автостопера про те, що він «ніколи в житті не їздив у кабріолеті». Бідний клоун живе у світі кабріолетів, що постійно проносяться повз нього трасами, і йому ніколи не доводилося покататися в жодному з них. Я почувався королем Фаруком. Мене підбивало змусити мого адвоката заїхати до найближчого аеропорту й укласти якусь простісіньку звичайну угоду, за якою ми просто подарували б тачку цьому нещасному вилупку. Сказати лише: «Ось, підпиши тут – і машина твоя». Віддати йому ключі, а тоді скористатися кредиткою, щоб чкурнути літаком куди-небудь, наприклад, у Маямі, а там узяти напрокат інший здоровенний кабріолет кольору червоногарячого яблука, щоб уже на ньому на всій швидкості, обдовбавшись наркотою, мчати через океан до останньої зупинки у Кі-Весті… а там обміняти авто на човен. Не зупинятись.

Але ці маніакальні наміри швидко зникли. Не було жодного сенсу підставляти цього невинного хлопця, а окрім того, у мене на цю тачку ще були свої плани. Я не міг дочекатися тієї миті, коли з’явлюся на цій сракодерці в Лас-Вегасі. Можливо, серйозно поганяю на Стріпі – під’їду до того великого світлофора навпроти готелю Flamingo і почну кричати на машини, що проїжджатимуть повз: «Ну що, слабаки слиняві?! Що, гомики?! Тільки-но спалахне це сране зелене світло, я дам газу, і вам, підарам сцикливим, на цій дорозі місця не буде!» Саме так. Кинути виклик цим виродкам на їхній же землі. Увійти в занос перед пішохідним переходом, скрипнути гальмами, підстрибуючи, тримаючи в одній руці пляшку рому, а іншою тиснучи на клаксон, заглушаючи музику… скляні очі з розширеними зіницями за маленькими чорними закопченими окулярами з золотою оправою, викрикує щось незрозуміле… надзвичайно небезпечний пияк, від якого тхне ефіром і кінцевою стадією психозу. Змушує свій двигун жахливо високо завивати, очікуючи на зміну сигналів світлофора…

Як часто трапляється така можливість? Змусити цю наволоч позеленіти від злості. Старі слони стрибають з пагорбів, щоб розбитися на смерть, старі американці виїжджають на трасу, щоб розбитися вщент у здоровенних автомобілях.

Але наша поїздка була не такою. Вона була ствердженням всього найкращого, правдивого й чесного в нашій національній культурі. Це був величезний фізично відчутний салют на честь фантастичних можливостей, які дарувало життя в цій країні – але лише тим, хто мав силу волі. А з нас вона просто випирала.

Мій адвокат, незважаючи на свої расові вади, зрозумів цей концепт, але до нашого автостопера не так легко було достукатися. Він сказав, що зрозумів, та по його очах я бачив, що це не так. Він мені брехав.

Раптом тачку знесло з дороги, і ми увійшли у крутий віраж на гравії узбіччя. Я налетів на панель приладів. Мій адвокат вдарився об кермо.

• Що сталося? – закричав я. – Нам не можна тут зупинятися. Це – земля кажанів!
• Серце, – простогнав він. – Де ліки?
• А, – мовив я. – Ліки. Так, ось же вони.

Я поліз до наплічника за амілонітритом. Малого, здалося, паралізувало.

• Не хвилюйся, – сказав я. – У нього хворе серце – стенокардія. Але в нас є ліки. Так, ось і вони.

Я дістав з бляшаної коробочки чотири капсули і дві з них простягнув своєму адвокату. Він негайно розколов одну в себе під носом, і я вчинив так само.

Мій адвокат глибоко вдихнув і відкинувся на сидінні, вирячившись на сонце.

• Увімкни йобану музику! – прокричав він. – Моє серце тепер, як алігатор! Гучність! Ясність! Бас! Нам потрібен бас!

Він замолотив голими руками в повітрі.

• Що з нами? Ми срані старі баби, чи що?

Я ввімкнув радіо й магнітолу одночасно на повну потужність.

• Ах ти падло! Виродок хитродупий! – сказав йому я. – Слідкуй за словами! Ти говориш з доктором журналістики!

Мій адвокат реготав без упину.

• Якого хуя ми робимо в цій пустелі? – кричав він. – Хто-небудь, викличте поліцію! Нам потрібна допомога!
• Не зважай на цю свиню, – мовив я до автостопера. – Він важко переносить ліки. Насправді, ми обоє – доктори журналістики, і ми прямуємо до Лас-Вегаса, щоб написати головну статтю нашого покоління.

А тоді почав сміятися я…

Мій адвокат повернувся до малого.

• Правду кажучи, – проказав він, – ми їдемо в Лас-Вегас, щоб завалити героїнового барона на ім’я Дикий Генрі. Я знав його багато років, але він нас намахав – а ти ж знаєш, що це означає, так?

Я хотів закрити йому пельку, але ми обидва були безпорадними від сміху. Якого хуя ми робимо в цій пустелі, якщо в нас обох хворе серце?

• Дикий Генрі весь свій чек перевів у готівку! – гаркнув мій адвокат до малого на задньому сидінні. – Ми йому легені вирвемо!
• А тоді з’їмо їх! – ляпнув я. – Цьому виродку це так не минеться! Що взагалі відбувається в цій країні, якщо якийсь гівнюк дозволяє собі знущатися над доктором журналістики?

Ніхто не відповів. Мій адвокат розколював другу капсулу амілонітриту, а малий виліз з заднього сидіння і ковзнув по багажнику.

• Дякую, що підкинули! – крикнув він. – Дуже дякую. Ви – кльові. За мене не хвилюйтесь.

Ноги автостопера торкнулися асфальту, і він чкурнув у бік Бейкера. Через пустелю, у якій, куди не кинь оком, не було видно жодного дерева.

• Зачекай! – закричав йому я. – Повернись – візьми пивка.

Але, вочевидь, він мене не почув. Музика грала занадто гучно, та й біг він дуже швидко.

• Щасливої дороги, – сказав мій адвокат. – Цей малий – натуральний псих. Я аж занервував. Бачив його очі?

Він усе ще заходився реготом.

• Боже, – мовив він. – Чудо, а не ліки!

Я відкрив дверцята й перейшов до місця водія.

• Посувайся, – сказав я. – За кермо сяду я. Нам треба забратися з Каліфорнії, доки цей малий не знайшов копів.
• Бляха, та на це кілька годин піде, – відказав мій адвокат. – Йому в будь-який бік сотню миль пертись.
• Як і нам, – зауважив я.
• Давай розвернемо тачку і повернемося в Polo Lounge, – запропонував він. – Там вони нас не шукатимуть.

Я його проігнорував.

• Відкоркуй текілу, – крикнув я, коли у вухах знову засвистів вітер.

Вирвавшись на дорогу, я натиснув на газ. Незабаром мій адвокат нахилися до мене з мапою.

• Попереду є місце, яке зветься Мескалінові джерела, – мовив він. – Як твій адвокат, я раджу зупинитися там і скупатися.

Я покрутив головою.

• Я наполягаю на тому, щоб прибути в готель Mint, доки не завершилася реєстрація преси, і це не обговорюється, – сказав я. – Інакше нам доведеться платити за номер.

Він кивнув.

• Але забудьмо всю цю фігню про Американську Мрію, – сказав мій адвокат. – Справді важлива річ – це Самоанська Мрія.

Він саме порпався в наплічнику.

• Думаю, саме час захавати марку, – мовив він. – Той дешевий мескалін давно вже випарувався, і я не знаю, чи зможу й надалі нюхати, як смердить цей сраний ефір.
• А мені подобається , – відказав я. – Треба змочити ним рушника і покласти його на підлогу біля педалі газу, щоб пари піднімалися до мене всю дорогу до Лас-Вегаса.

Мій адвокат переставив касету в магнітолі на іншу сторону.

Радіо кричало: «Владу народу – просто зараз!» Політична пісня Джона Леннона, що спізнився років на десять.

• Цьому нікчемі варто було залишитися там, де він був, – сказав мій адвокат. – Такі підари, як він, тільки заважають, коли намагаються корчити з себе щось серйозне.
• Говорячи про серйозне, – сказав я, – думаю, саме час для ефіру й кокаїну.
• Забудь про ефір, – відказав він. – Залишмо його, щоб змочити килим у номері. Ось тобі. Твоя половинка сонцесяйної марки. Просто розжуй її, як гумку.

Я узяв марку й розжував. Тепер мій адвокат боровся з сільничкою, у якій ми тримали кокаїн. Відкривав. Розсипав. А тоді закричав, загрібаючи руками повітря, коли нашу чудову білу пудру розвіяло вітром по пустельній трасі. Від Червоного Акулища відлетіла надзвичайно дорога хмарка.

• О, Боже! – простогнав він. – Ти бачив, що Бог зробив з нами?
• Бог цього не робив! – закричав я. – Це все ти. Йобаний лягавий кріт! Я з самого початку здогадувався, хто ти, свиня!
• Обережніше, – мовив він.

І раптом він вже вимахував у мене перед носом товстим чорним Magnum’ом .357. Короткоствольним кольтом Python 5 зі скошеним барабаном.

• Тут до біса грифів, – сказав мій адвокат. – Вони ще до ранку обчистять твої кістки.
• Ах ти шльондра! – сказав я. – Коли дістанемося Лас-Вегаса, я змушу тебе з’їсти гамбургер. Як думаєш, що зробить Наркотична партія, коли я з’явлюся перед ними з самоанським лягавим?
• Вони вб’ють нас обох, – відповів він. – Дикий Генрі знає, хто я такий. Бляха, та я ж твій адвокат.

Його знову охопив дикий регіт.

• Ти під зав’язку накачався кислотою, дурню. Буде збіса чудово, якщо ми встигнемо дістатися до готелю й зареєструватися, доки ти не перетворишся на дику тварину. Ти готовий? Зареєструватися у лас-вегаському готелі під чужим ім’ям з наміром обдурити державу, перебуваючи в цей час під кислотою?

Він знову зареготав, а тоді запхав носа в сільничку, намагаючись поцілити тонкою зеленою трубочкою, скрученою з двадцятибаксової банкноти в те, що лишилося від порошку.

• Скільки в нас часу? – запитав я.
• Можливо, ще хвилин тридцять, – відповів він. – Як твій адвокат, я раджу тобі їхати якомога швидше.

Лас-Вегас був просто попереду нас. За синьою імлою пустельної пилюки я вже бачив на небокраї ряд готелів: Sahara, Landmark, Americana і зловісний Thunderbird[3] – віддалене скупчення сірих прямокутників, що виростали з кактусів.

Тридцять хвилин. Ми мали бути вже дуже близько. Нашою ціллю була висока башта готелю Mint у центрі міста – а якщо ми не встигнемо туди, доки взагалі не втратимо над собою контроль, залишалася ще окружна в’язниця Невади в Карсон-сіті. Одного разу я там вже був, щоправда, лише для того, щоб поспілкуватися з в’язнями, але я не мав жодного бажання туди повертатися за будь-яких обставин. Тож насправді вибору ми не мали – крізь стрій під ударами палиць, і чорт з тою кислотою. Витримати всю офіційну маячню, залишити тачку на готельному паркінґу, владнати все з клерком на рецепшені, впоратися з коридорним, отримати посвідчення преси – і все це фальшиво, абсолютно незаконно, брешучи в обличчя, але, звісно ж, це треба було зробити.

«ВБИЙ ТІЛО, І

ГОЛОВА ПОМРЕ САМА»

Чомусь ця фраза з’являється в моєму записнику. Можливо, це якось пов’язано з Джо Фрейзером. Чи він ще живий? Чи ще може говорити? Бачив я цей бій у Сіетлі, жахливо обдовбаний, я сидів десь за чотири місця від губернатора в одному ряду з ним. Хай там як – болючий досвід – гідне завершення шістдесятих. Тім Лірі сидів у в’язниці Eldridge Cleaver в Алжирі, Боб Ділан стриг капусту у Ґрінвіч-віллідж, обох Кеннеді вбили мутанти, Оузлі практикував орігамі в колонії на острові Термінал, і до всього того Кассія/Алі дивовижним чином скинула з п’єдесталу людина-гамбургер, чоловік, котрий був при смерті. Але Джо Фрейзер, як і Ніксон, переміг з тих причин, які такі люди, як я, відмовляються розуміти, принаймні не погоджуються з ними вголос.

…Утім, то була інша епоха, що згоріла й зникла давно до жорстоких реалій цього дурнуватого 1971-го року після Різдва Христового. Із того часу багато що змінилося. І ось я в Лас-Вегасі в ролі кореспондента чудового дорогого журналу, який послав мене сюди на Червоному Акулищі з причин, про які, здається, нікому нічого не було відомо. «Просто будь там, – сказали вони, – і ми з тобою зв’яжемося…».

Звісно ж. Бути там. Але коли ми врешті приїхали до готелю Mint, майстерності мого адвоката не вистачило, щоб полегшити процедуру реєстрації. Нас змусили стояти в черзі разом з рештою, що за таких обставин виявилося надзвичайно складно. Я продовжував собі повторювати: «Тихо, спокійно, нічого не говори… розмовляй тільки тоді, коли до тебе звертаються: ім’я, звання і назва видання, ось і все, не зважай на цю страшну наркоту, уяви, що нічого не відбувається…» Не можливо описати жах, який я відчув, коли в кінці кінців прорвався до рецепшену і почав лепетати. Під кам’яним поглядом цієї жінки всі мої добре завчені фрази розвалилися на шматки.

• Привіт, – проказав я. – Мене звуть… а, Рауль Дьюк… так, я є у списку, звісно ж. Безкоштовний обід, остаточна мудрість, все за ваш рахунок… а чому б ні? Зі мною мій адвокат, і я, звичайно ж, розумію, що його немає у списках, але нам потрібен цей номер, так, насправді цей чоловік – мій водій. Ми приїхали на Червоній Акулі з самого Сансет-Стріп, тож саме час отримати щось на десерт, чи не так? Еге ж. Просто перевірте за списком і пересвідчитесь. Не хвилюйтесь. Який рахунок? Що далі?

Жінка й оком не змигнула.

• Ваша кімната ще не готова, – сказала вона. – Але дехто вас шукає.
• Ні! – закричав я. – Чому? Ми ж іще нічого не скоїли!

Мої ноги зробилися гумовими. Я схопився за стіл і навис над нею. Вона простягнула мені конверт, але я відмовлявся його узяти. Обличчя жінки змінювалося: набухало, пульсувало… виступили страшнючі зелені щоки й ікла, морда мурени! Смертельна отрута! Я відсахнувся, наскочивши на мого адвоката, котрий схопив мене за руку, потягнувшись, аби взяти повідомлення.

• Я про нього попіклуюся, – сказав він жінці-мурені. – У нього хворе серце, але в мене вдосталь ліків. Моє ім’я – Доктор Ґонзо. Негайно підготуйте наш номер. Ми зачекаємо в барі.

Коли він повів мене геть, жінка знизала плечима. У місті, де повно справжніх божевільних, ніхто не звертає увагу на накачаного кислотою дивака. Ми проштовхалися крізь натовп у головній залі й відшукали два вільних стільці за баром. Мій адвокат замовив два коктейлі куба лібре з пивом, додав туди мескалін, а тоді відкрив конверт.

• Хто такий Ласерда? – поцікавився він. – Він чекає на нас у кімнаті на дванадцятому поверсі.

Я ніяк не міг пригадати. Ласерда? Ім’я знайоме, але зібратися з думками не вдавалося. Довкола нас відбувалися страшні речі. Праворуч від нас здоровенна рептилія вгризалася в шию якоїсь жінки, килим виглядав просяклою кров’ю губкою – по ньому неможливо було пересуватися, неможливо було ступити й кроку.

• Скажи, щоб мені принесли туфлі для гольфу, – прошепотів я. – Інакше живими ми звідси не вийдемо. Ти помітив, що ящірки без жодних проблем ходять по цій гидоті? Це тому, що на лапах у них є кігті.
• Ящірки? – перепитав мій адвокат. – Якщо ти думаєш, що в нас зараз якісь проблеми, почекай, доки побачиш, що буває у ліфтах.

Він зняв свої бразильські сонцезахисні окуляри, і я помітив, що до цього він плакав.

• Я щойно ходив нагору до цього Ласерди, – мовив він. – Сказав йому, що нам все про нього відомо. Він сказав, що працює фотографом, але я згадав Дикого Генрі – і це подіяло. Він вдавав. Я побачив це в його очах. Він зрозумів, що ми приїхали за ним.
• Він знає, що в нас є револьвери? – запитав я.
• Ні. Але я сказав йому, що в нас є Vincent Black Shadow. Він мало не всцявся зі страху.
• Добре, – сказав я. – Але що з нашим номером? І туфлями для гольфу? Ми ж посеред йобаного гадючника! І хтось ще продає цим сраним потворам бухло! Скоро вони розірвуть нас на шматки. Боже, поглянь на підлогу! Ти коли-небудь бачив стільки крові? Скількох же вони тут убили?

Я вказав на гурт, що, здавалося, спостерігав за нами з іншого кінця зали.

• Боже, блядь! Ти тільки поглянь на ту банду! Вони нас помітили!
• Це – стіл реєстрації для преси, – відказав мій адвокат. – Там ти маєш отримати акредитацію. Бляха, давай вже з цим завершимо. Ти закінчиш тут, а я попіклуюся про кімнату.

[1] Sympathy for the Devil – тут і далі прим. пер.: «Співчуття дияволу» (англ.), пісня гурту The Rolling Stones.

[2] Vincent Black Shadow – (англ. «Вінсент Чорна Тінь») британський мотоцикл, вважається одним з найкращих у світі.

[3] Sahara, Landmark, Americana,Thunderbird – назви готелів у Лас-Вегасі. Landmark (англ.) – «Орієнтир», Thunderbird (англ.) – «Птах Грози», міфічна істота у віруваннях американських індіанців.

Comments

comments