ТРОПІК РАКА
«Ці романи крок за кроком поступляться місцем щоденникам та автобіографіям – захопливим книжкам, лише в тому випадку, коли людина розрізнятиме те, що вона називає своїм досвідом, і те, що насправді є її досвідом, і розумітиме, як записати чисту правду».
Ральф Волдо Емерсон
Я живу на віллі Боргезе. Довкола – ані пилинки, всі стільці – на своїх місцях. Ми тут зовсім самі і – мертві.
Минулої ночі Борис виявив у себе вошей. Мені довелося поголити йому під пахвами, та навіть після цього свербіння не припинилося. Яким чином у когось можуть завестися воші в такому прекрасному місці як це? Але яка різниця. Ми з Борисом, мабуть, ніколи б не пізнали один одного так близько, якби не воші.
Борис щойно виклав мені свої погляди. Він передбачає погоду. Погода й надалі лишатиметься поганою, каже він. Буде дедалі більше лиха, смерті, розпачу. Ніщо жодним чином не вказує на хоч якісь зміни. Нас роз’їдає рак часу. Наші герої або вже себе вбили, або ж займаються цим саме зараз. Таким чином героєм є не Час, а Безчасся. Ми мусимо йти, крокувати в ногу до в’язниці смерті. Виходу немає. Погода не зміниться.
Триває моя друга осінь у Парижі. Навіщо мене сюди занесло, я не здогадуюся й досі.
У мене немає ні грошей, ні ресурсів, ні надій. Я – найщасливіша людина на світі. Рік тому, шість місяців тому я думав, що я – митець. Тепер я вже про це не думаю, я ним є. Все, що стосувалося літератури, з мене облущилося.
Більше не треба писати жодних книжок, слава Богу.
Тоді що – це? Це – не книжка. Це – наклеп, обмова, збезчещення персонажа. Це – не книжка у звичайному розумінні цього слова. Ні, це – подовжена образа, плювок в обличчя Мистецтва, копняк під зад Богу, Людині, Долі, Часу, Любові, Красі… чому завгодно. Я збираюся для вас заспівати, дещо фальшиво, але я співатиму. Співатиму, доки ви здихатимете, я танцюватиму на ваших брудних кістках…
Аби заспівати, спершу потрібно відкрити рота. Вам необхідно мати пару легень і трішки знатися на музиці. Акордеоном або гітарою можна знехтувати. Головне – бажання співати. Таким чином – це пісня. Я співаю.
Я співаю для тебе, Таню. Я хотів би співати краще, більш мелодійно, однак тоді ти, можливо, ніколи не погодилася б мене послухати. Ти чула, як тобі співали інші, і твоє серце лишилося холодним. Вони співали занадто гарно або ж не досить гарно.
Зараз – двадцять-якесь жовтня. Я більше не стежу за числами.
Можливо, ти скажеш, що з 14-го листопада я досі сплю? Є й перерви, втім це – перерви між снами, і вони не усвідомлюються. Світ довкола мене розчиняється, подекуди лишаючи по собі цятки часу. Світ – це рак, що роз’їдає сам себе… Я думаю, коли все потоне у великій тиші, врешті-решт настане тріумф музики. Коли все знову повернеться до черева часу – запанує хаос, а хаос – це мотив, на який написана реальність. Ти, Таня – мій хаос. Ось чому я співаю. Це навіть не я, це – світ, що вмирає, скидаючи шкіру часу. Я – досі живий, б’юся у твоєму череві, у реальності, про яку варто написати.
Дрімаю. Фізіологія кохання. Кит із шестифутовим не ерегованим пенісом. Кажан – penis libre. Тварини з кісткою у члені. Отже – стоїть кістка. «…На щастя, – каже Ґурмон, – людина втратила кісткову структуру». На щастя? Так, на щастя. Подумайте лишень, який вигляд мала б людська раса, коли б усі ходили довкола з кістяними стояками. Кенгуру ж має подвійний пеніс: один – на будні, а другий – на свята. Дрімаю. Лист від жінки, котра питає, чи я вже вигадав назву для своєї книжки. Назву? Не сумнівайтесь: «Привабливі лесбійки».
Ваше анекдотичне життя! Фраза М. Боровскі. По середах я обідаю з Боровскі. Його дружина – сухоребра корова – накриває на стіл. Зараз вона вчить англійську, її улюблене слово – «непристойний». Ви одразу ж зрозумієте як сидять в печінках ці Боровскі. Але заждіть…
Боровскі носить вельветові костюми і грає на акордеоні. Неперевершена комбінація, особливо якщо взяти до уваги, що з нього кепський музикант. Він вдає із себе поляка, але, звісно ж, він – не поляк. Він – жид, цей Боровскі, а його батько – філателіст. Насправді, весь Монпарнас – жиди або напівжиди, що ще гірше. Тут Карл і Пола, Кронштадт і Борис, Таня і Сильвестр, Молдорф і Люсіль. Всі – крім Філмора. Генрі Джордан Освальд теж виявився жидом. Луї Ніколь – жид. Навіть Ван Норден і Шері – жиди. Франсес Блейк – чи то жид, чи то жидівка. Тітус – жид. Жиди замели мене, мов сніг. Я пишу це моєму другові Карлу, чий батько – також жид. Важливо це зрозуміти.
Найпривабливіший жид з-поміж них – Таня, і заради неї я б теж став жидом. Чому ні? Я вже й розмовляю, як жид. І я такий же бридкий. До того ж, хто ще ненавидить жидів більше, ніж власне жид?
Сутеніє. Індійський океан скла, дерева виблискують і розчиняються. Колії зникають під каналом Жорес. Довга гусінь із лакованими боками провалюється, мов на американських гірках. Це – не Париж. Це – не Коні-Айленд. Це – сутінковий меланж, зітканий з усіх міст Європи та Центральної Америки. Ярди залізничних колій піді мною, павутинчасті, своєю будовою вони завдячують не праці інженерів, а катаклізму, схожі на вузькі тріщини у полярній кризі, які камера знімає відтінками чорного.
Їжа – це одна з речей, якими я насолоджуюся безмірно. А на цій прекрасній віллі Боргезе немає бодай якогось натяку на їжу. Часом це надзвичайно напружує. Іноді я прошу Бориса замовити на сніданок хліба, однак він завжди забуває. Здається, він ходить снідати кудись-інде. А коли повертається, то колупається у зубах, і з його цапиної борідки звисає шматочок яйця. Він харчується в ресторані, не зважаючи на мене. Каже, що йому неприємно сито їсти і бачити, як я за ним спостерігаю.
Ван Норден мені подобається, але я не розділяю його уявлення про себе самого. Наприклад, я не вважаю його філософом чи мислителем. Він – схиблений на пиздах, ось і все. І ніколи йому не стати письменником. Так само, як не стати письменником Сильвестру, не зважаючи на те, що його ім’я сяє червоними ліхтарями, які палають, мов 50000 свічок. Наразі єдині письменники серед мого оточення, яких я хоч трохи поважаю – це Карл і Борис. Вони – одержимі. Вони світяться білим сяйвом зсередини. Вони – божевільні і глухі. Вони – страждальці.
Натомість Молдорф, котрий страждає по-своєму, – не божевільний. Молдорф – словесний пияк. У нього немає ні вен, ні кров’яних тілець, ні серця, ні нирок. Він – саквояж з купою відділень, а в цих відділеннях – ярлики з написами білим чорнилом, коричневим чорнилом, синім чорнилом, кіноваром, шафраном, пурпуром, охрою, абрикосовим кольором, бірюзою, оніксом, кольором анжуйського вина, оселедця, фарбою «Корона», яр-мідянкою, ґорґонзолою….
Я переніс друкарську машинку до сусідньої кімнати, де можу бачити себе у дзеркалі, доки пишу.
Таня схожа на Ірен. Вона очікує на довгі листи. Але є й інша Таня, Таня, котра, мов величезна насінина, скрізь розпорошує пилок – або, скажімо, як уривочок з Толстого, сцена в хліву, де відкопують викидня. Таня – ще й лихоманка – les votes urinaires. Кафе «Де ля Ліберте», Площа Вогезів, яскраві краватки на бульварі Монпарнас, темні вбиральні, «сухий порт», цигарки «Абдулла», адажіо Патетичної сонати, гучномовці, вечори гумору, обвуглені охрові груди, масивні підв’язки, питання «котра година?», золоті фазани, фаршировані каштанами, тафтові пальці, пригнічені сутінки, що перетворюються на падуб, акромегалія, рак і марення, теплі ковдри, покерні фішки, просякнуті кров’ю килими і м’які стегна. Таня каже так, щоб почули всі: «Я його кохаю!» І доки Борис обпалює собі горлянку віскі, вона говорить: «Сідай тут! О, Борис… Росія… що мені робити? Я цим горю!»
Вночі, коли я дивлюся на Борисову цапину борідку, що лежить на подушці, мене хапає істерика. О, Таня, де ж зараз твоя тепла пизда, ці товсті, масивні підв’язки, ці м’які опуклі стегна? У моєму члені стирчить кістка шість дюймів завдовжки. Я розгладжу кожну складку твоєї пизди, Таня, я – сповнений сімені. Я відправлю тебе додому до твого Сильвестра з болем у животі, а твоє черево виверну назовні. Твій Сильвестр! Так, він знає, як розвести вогонь, проте я знаю, як розпалити пизду. Я поцілю у тебе гарячими блискавками, Таня, я підсмажу твої яєшники. Твій Сильвестр уже хоч трішки ревнує? Він щось та відчуває, чи не так? Він відчуває сліди мого величезного члена. Я дещо розширив береги, я розгладив складки. Після мене – хоч би й жеребці, бики, барани, селезні, сенбернари. Ти зможеш запихати до своє прямої кишки жаб, кажанів. Зможеш висирати арпеджіо, якщо на те твоя ласка, – або грати на цитрі крізь свій пупок. Я їбу тебе, Таня, і виїбаною ти будеш. А коли боїшся, щоб тебе їбали публічно, я виїбу тебе приватно. Я вирву з твоєї пизди кілька волосинок і приклею їх Борису на підборіддя. Я вгризуся у твій клітор і сплюну два франки….
Небо кольору індиго розчистилося від пухнастих хмар, худі дерева безкінечно повищали, їхні чорні гілки рухаються, ніби руки сновиди. Похмурі, примарні дерева, їхні стовбури – бліді, мов попіл сигар. Тиша – велична і загалом європейська. Віконниці закрито, крамниці зачинено. Подекуди червоне сяйво вказує на місця, де відбуваються побачення. Грубі фасади майже неприступні; непорочні, за винятком тінистих мазків, які лишили на них дерева. Коли проходжу повз Оранжері, мені згадується інший Париж, Париж Моема, Ґоґена, Париж Джорджа Мура. Я думаю про жахливого Іспанця, котрий тоді приголомшував світ своїми акробатичними стрибками від одного стилю до іншого. Думаю про Шпенґлера, про його страшні пронунціаменто і розмірковую, чи не приречений стиль, поняття стилю з естетичної точки зору. Я кажу, що ці думки сповнюють мій розум, але це – неправда; лише пізніше, коли перетну Сену, полишивши позаду карнавал вогнів, ось тоді я дозволяю собі погратися з цими думками. На якусь мить я не можу думати ні про що – окрім того, що я – розумна істота, котру, чудо цих вод, у яких відображається забутий світ, прохромлює, мов удар кинджалу. Усюди вздовж берегів дерева важко схиляються над тьмяним дзеркалом; коли здійметься вітер і сповнить їх шумним шелестом, вони зронять кілька сльозинок і затремтять, доки коло них вируватиме вода. Від цього я задихаюся. Ніхто з тих, з ким я можу спілкуватися, навіть частини моїх почуттів….
Проблема з Ірен полягає у тому, що замість пизди у неї – валіза. Вона хоче довгих листів, аби запхати їх до своєї валізи. Величезної, avec des choses inouies. У Ілони ж, у неї – просто пизда. Я знаю це, оскільки вона надіслала нам кілька волосин звідти. Ілона – здичавіла срака, що винюхує за вітром насолоду. На кожному пагорбі вона грається у повію – а часом вдається до цього у телефонних будках та вбиральнях. Королю Каролю вона купила ліжко та кружку для гоління з його ініціалами. Вона розляглася на Тоттенгем-Корт-Роуд із задертою сукнею і пестить себе пальцями. Вона також послуговується свічками, «римськими свічками» та дверними ручками. У всій країні не знайдеться жодного члена достатнього для неї розміру… жодного. Чоловіки входять у неї і згортаються клубочком. Вона прагне подовжених членів, ракет, що готові вибухнути самі, гарячого масла, що кипить, розплавленого воску і креозоту. Вона відітне тобі член і триматиме його в собі вічно, якщо ти їй дозволиш. Така пизда – одна на мільйон – Ілона! Пизда, виведена в лабораторії, і не існує лакмусового папірця, який би набув її кольору. А ще вона брехала, ця Ілона. Вона ніколи не купувала ніякого ліжка для свого короля Кароля. Вона коронувала його пляшкою віскі, а на її язиці жили воші і обіцянки на завтра. Бідося Кароль, йому зоставалося лише згорнутися всередині неї клубочком і вмерти. Вона дихне – і він випаде назовні – мов мертвий молюск.
Здоровенні, довжелезні листи, avec des choses inouies. Валіза без застібок. Отвір замка без ключа. У неї – німецький рот, французькі вуха, російська дупа. Інтернаціональна пизда. Коли здіймався ваш прапор, вона червоніла вся – аж до самої горлянки. Заходиш на бульварі Жуль-Феррі, а виходиш на Порте де ля Вільєтте. Жбурляєш свої зобна до візків, що везуть засуджених на страту – червоних візків на двох колесах, як зазвичай. Там, де в Сену впадають Урк і Марна, де вода просочується крізь шлюзи дамб і під мостами з вигляду нагадує скло. Зараз там розляглась Ілона, і канал сповнився скла і скалок; плаче мімоза, і мокро довкола, на шибках – туман пердіння. Одна пизда на мільйон – Ілона! Вся собою – пизда, і скляна срака, по якій можна прочитати історію Середньовіччя.
З першого погляду Молдорф скидається на карикатуру. Очі, мов щитовидна залоза. Губи, мов шини «Мішлен». Голос, мов гороховий суп. Під жилетом у нього невеличка груша. Коли на нього не поглянеш, завжди та сама картина: табакерка-нецке, ручка тростини зі слонової кістки, шахова фігура, віяло, святенницькі мотиви. Він так довго перебував у стані бродіння, що став аморфним. Дріжджі, позбавлені вітамінів. Ваза без фікуса.
Жінки народили його двічі: у дев’ятому столітті та за Ренесансу. Під час великих переселень народів його носили у жовтих і білих животах. Ще задовго до Виходу євреїв з Єгипту у його кров плюнув татарин.
Його проблема полягає в тому, що він – карлик. Його шишкоподібні очі сприймають усе довкола як тіні невідповідного розміру, спроектовані на екран кінотеатру. Голос Молдорфа, що відповідає його нікчемним розмірам, одурманює його самого. Йому чується гуркіт там, де решта чують лише писк.
А в голові у нього – амфітеатр, на сцені якого актор вдає з себе Протея. Молдорф багатогранно й безпомилково приміряє на себе ролі – клоуна, жонглера, акробата, священика, розпусника, шарлатана. Амфітеатр занадто малий. Молдорф мінує його динамітом. Глядачі задурманені. Він їх знищує.
Я безрезультатно намагаюся наблизитися до Молдорфа. Так само можна було б пробувати наблизитися до Бога, адже Молдорф і є Бог – ніхто інший, він був ним завжди. Я ж тільки пишу слова….
Я вже склав про нього враження, від якого згодом відмовився; я подумав про нього інакше, хоча я постійно переглядаю ці думки. Я притис його винятково для того, аби пересвідчитися, що у мене в руках не жук-гнойовик, а бабка. Спершу він образив мене своєю грубістю, але невдовзі приголомшив своєю чемністю. Спочатку він міг говорити так багато, що ледь не задихався, а тоді раптом ставав тихим, немов Йордан.
Коли я бачу, як він дріботить до мене вітатися, із розпростертими лаписьками, з вологими очима, я відчуваю, що переді мною…. Ні, так не піде!
“Comme un oeuf dansant sur un jet d’eau.“
Молдорф має лише одну тростину – середньої довжини. У кишенях у нього – шматки паперу з рецептами проти Weltschmerz. Наразі він одужав, і тепер німецька крихітка, котра раніше мила йому ноги, має розбите серце. Схоже, що містер Ніщо всюди носить із собою словник гуджараті. «Неминуче для кожного», – безсумнівно маючи на увазі необхідне. Боровському все це видалося б незрозумілим. Боровскі має по тростині на кожен день тижня і окрему – на Великдень.
У нас із ним стільки спільного, що дивитися на нього – те саме, що розглядати себе у тріснутому дзеркалі.
Я передивлявся свої рукописи, сторінки, обписані правками. Сторінки літератури. Це трохи мене лякає. Це так по-молдорфськи. Хіба що я – гой, а гої страждають інакше. Вони страждають без неврозів, а, за словами Сильвестра, людині, котра не має неврозів, не відомо, що таке страждання.
Я ясно пам’ятаю, як насолоджувався своїм стражданням. Немов засинав у ліжку поруч із левеням. Час від часу воно дряпалося – і тоді ставало справді страшно. Зазвичай же страху немає – завжди можна його відпустити або відтяти йому голову.
Існують люди, що не здатні встояти перед прагненням потрапити до клітки з дикими звірами і бути пошматованими. Вони заходять туди навіть без револьвера чи батога. Страх робить їх безстрашними.… Для єврея світ – це клітка з дикими звірами. Двері зачинено, він – усередині і не має ні револьвера, ні батога. Його відвага така велика, що він навіть не відчуває смороду лайна у кутку. Спостерігачі аплодують, проте він не чує. На його думку драма відбувається всередині клітки. Клітка, думає він, це – світ. Стоячи там один і безпорадний, за замкненими дверима, він виявляє, що леви не розуміють його мови. Жоден лев не чув про Спінозу. Спіноза? Нащо він їм? Вони ж навіть не можуть його вкусити. «М’яса!» – ричать вони, доки він стоїть перед ними, скам’янілий, із застиглими в голові думками, його Weltanschauung – трапеція, до якої не дотягнутись. Один єдиний удар левової лапи – і вся його космогонія буде розчавлена.
Леви також розчаровані. Вони очікували крові, кісток, хрящів, жил. Вони жують-жують, однак слова – це чікл, а чікл – неїстівний. Чікл – це те, що вкривається цукром, пепсином, чебрецем, локрицею. Із чіклом, коли його збирають chicleros, усе гаразд. Chicleros прибули на кряж континенту, що потопає. Вони принесли з собою мову алгебри. У пустелі Аризони вони зустрілися з темними, ніби слони, північними монголами. Невдовзі після того, як Земля набула свого гіроскопічного нахилу – у той час, коли морські шляхи ділили Ґольфстрім та течія Куросіо. У серці ґрунту вони знайшли скелю туфу. Нутрощі землі вони прикрасили своєю мовою. Харчувалися ж нутрощами один одного, тож згодом їх поглинув ліс, їхні кістки і черепи, їхній оздоблений туф. Їхню мову було забуто. Подекуди ще зустрічаються залишки цього бродячого звіринцю, черепні кістки з намальованими на них постатями.
Навіщо це все тобі, Молдорф? Слово в твоїх устах – анархія. Прокажи це, Молдорф, я чекаю. Нікому не відомо, які ріки протікають крізь наш піт, коли ми тиснемо один одному руки. Доки ти з напіввідкритим ротом формулюєш свої слова, доки за твоїми щоками вирує слина, я перестрибую через половину Азії. Якби я відібрав у тебе твою тростину, цю середнього розміру тростину, і проштрикнув би за допомогою неї у твоєму боці дірку, то дістав би звідти достатньо матеріалів, щоб наповнити Британський музей. Ми стоїмо поруч п’ять хвилин і поглинаємо цілі століття. Ти – сито, крізь яке просочується анархія, що обертається на слова. Поза словом – хаос. Кожне слово – це стрічка, плетиво, проте його не достатньо, і ніколи не вистачить, аби сплести тенета.
За моєї відсутності повісили штори. Вони схожі на тірольські скатертини, змочені у лізолі. Кімната блищить. Я сиджу на ліжку в заціпенінні, думаючи про долю людини до народження. Раптом починають бити у дзвони – дивна неземна музика, так, наче я перенісся до степів Центральної Азії. Деякі дзвонять довгими затяжними звуками, деякі б’ють п’яно, сентиментально. Аж ось – знову тиша, чути лиш останню ноту, що ледь порушує нічний спокій – лише слабкий високий гонг, звук якого згас, мов полум’я.
Я уклав сам із собою мовчазну угоду не змінювати жодного написаного рядка. Мене не цікавить удосконалення ні моїх думок, ні дій. Досконалість у Тургенєва я ціную менше, ніж у Достоєвського. (Хіба може бути щось досконаліше, ніж «Вічний чоловік»?) Таким чином ми бачимо два типи досконалості стосовно одного й того ж засобу вираження. Однак у листах Ван Ґоґа криється досконалість ще вища за дві попередні. Вони – це тріумф індивідуума над мистецтвом.
Зараз мене конче цікавить лише одна річ – записування всього того, що не потрапляє в книжки. Наскільки я бачу, ніхто не користується тими елементами, що літають у повітрі, направляють нас у житті і мотивують. Здається, тільки вбивці отримують від життя деяке задоволення, яке можна порівняти з тим, що вони в нього вклали. Наш вік вимагає насильства, натомість маємо лише невдалі вибухи. Революції придушуються у зародку або ж завершуються зарано. Пристрасть швидко вичерпується. Люди повертаються до ідей, comme d’habitude. Не пропонується нічого, що триватиме довше двадцяти чотирьох годин. За одне покоління ми проживаємо мільйон життів. Із досліджень ентомології, глибоководного морського життя чи клітинної активності ми отримуємо більше….
Цю думку, яку мені ніколи не вдавалося завершити, перериває телефонний дзвінок. Хтось прийшов винайняти кімнату…..
Схоже на те, що моє проживання на віллі Боргезе закінчилося. Що ж, я прихоплю ці сторінки з собою і переїду. Події відбуватимуться десь-інде. Завжди щось відбувається. Здається, де б я не з’явився, там одразу ж відбувається драма. Люди, як воші – залазять тобі під шкіру і окопуються. Чухаєшся, чухаєшся, аж доки не виступить кров, хоча так і не можеш позбутися їх назавжди. Куди б я не пішов, ніде люди не можуть дати раду своєму життю. У кожного – своя власна трагедія. Це зараз у крові – невдача, нудьга, горе, самогубство. Атмосфера сповнена лиха, розчарування, безперспективності. Чухатимеш, чухатимеш – доки взагалі не лишиться без шкіри. Хай там як, а це мене хвилює. Замість того, щоб зневіритися чи впасти в депресію, я – насолоджуюся. Я вимагаю ще більше лиха, більших нещасть, більш грандіозних невдач. Я хочу, щоб світ лишався поламаним, хочу, щоб усі зачухали себе до смерті.
Наразі моє життя стало таким швидким і несамовитим, що ледь знаходжу час робити бодай ці фрагментарні нотатки. Після телефонного дзвінка приїхав джентльмен із дружиною. Доки відбувалася передача коштів, я піднявся нагору полежати. Лежу там і думаю, яким буде мій наступний крок. Я точно не повернуся до того підарського ліжка і не буду крутитися всю ніч, струшуючи пальцями ніг з простирадла хлібні крихти. Цей оббльований виродок! Якщо є щось гірше, ніж бути педерастом, то це – бути скнарою. Боязкий тремтливий мудак, що живе у постійному страху опинитися без грошей – можливо, 18-го березня або 25-го травня – то вже напевне. Кава без молока чи цукру. Хліб без масла. М’ясо без підливи або взагалі жодного м’яса. Без цього та без того! Паскудний скнара! Якось я заліз до шухляди у шафі і знайшов там гроші, сховані у шкарпетці. Більше двох тисяч франків – і ще чеки, за якими він навіть не зняв готівку. Та я б на це навіть не зважав, якби не залишки меленої кави в моєму береті і не засмічена підлога, не кажучи вже про брудні банки з-під вершків, жирні рушники та постійно забиту раковину. Повірте, цей виродок ще й смердів – окрім тих випадків, коли обливав себе одеколоном. Його вуха були брудними, його очі – закислими, його дупа – в лайні. Він мав занадто гнучкі суглоби, був астматиком, мав вошей, був мерзенним, психічнохворим. Та я б пробачив йому все, якби він хоч раз пригостив мене пристойним сніданком! Але людина, котра, маючи заховані у шкарпетці дві тисячі франків, відмовляється одягнути чисту сорочку чи намастити на хліб трішечки масла, така людина – не просто педераст, і навіть не просто скнара – вона – імбецил!
Втім на цього педераста мені зараз начхати. Я прислухаюся до того, що відбувається внизу. Це містер Рен із дружиною зателефонували, щоб подивитися житло. Вони обговорюють, чи винайняти його. Слава Богу, лише говорять. Місіс Рен не стримує сміху – чекай неприємностей. Тепер заговорив містер Рен. Його голос – хриплий, скреготливий, він вдаряє, мов важка палиця, що пробиває собі шлях крізь плоть, кістки і хрящі.
Борис кличе мене донизу, щоб познайомити з Ренами. Він потирає долоні, наче лихвар. Вони обговорюють оповідання, яке написав містер Рен, оповідання про кульгавого коня.
– Я думав, містер Рен – художник!
– Звісно, – підморгуючи каже Борис, – проте взимку він пише. І пише він добре… надзвичайно добре.
Я намагаюся розговорити містера Рена, змусити його про щось говорити, про що-завгодно, нехай навіть про кульгавого коня. Та містер Рен майже безмовний. Коли він вдається до спроб розповісти про ті жахливі місяці, які він провів з пером у руці, його мова стає незрозумілою. Скільки місяців він вичікував перед тим як записати на папір бодай слово. (А зима взагалі-то складається лише з трьох!) Про що він розмірковував протягом усіх цих зимових місяців? Заради Бога, не уявляю я собі цього типа письменником. Однак місіс Рен стверджує, що коли він сідає до роботи, воно з нього просто ллється потоком.
Розмова просувається повільно. Важко встежити за думкою містера Рена, адже він нічого не каже. «Він думає, коли працює», – так пояснює це місіс Рен. Місіс Рен усе, що стосується містера Рена, подає у найкращому світлі. «Він думає, коли працює», – як мило, справді, як мило, як сказав би Боровскі, але насправді – це дуже прикро, зокрема, коли людина – не ліпший мислитель, ніж кульгавий кінь.
Борис дає мені гроші, щоб я сходив і купив випивку. Дорогою до крамниці я вже відчуваю себе п’яним. Я вже знаю, як почну поводитися, коли повернуся додому. Це починається ще доки я простую вулицею – велика промова зароджується всередині мене, булькаючи, мов нестримний сміх місіс Рен. Мені здається, місіс Рен вже трохи хильнула. Вона – хороший слухач, коли під мухою. Виходячи з винної крамниці, я чую, як, булькаючи, ллється сеча. Нестримно й з плюскотом. Хотів би я, щоб це почула місіс Рен….
Борис знову потирає долоні. Містер Рен досі заїкається і щось лопоче. Я тримаю між ногами пляшку і запихаю у неї штопор. Місіс Рен напіввідкрила рота в очікуванні. Вино плескається у мене між ногами, сонце плескається у вікнах еркеру, а у моїх венах кипить і плескається тисяча божевільних думок, що готові цієї ж миті безладно вихлюпнутися назовні. Я розповідаю їм усе, що спадає на думку, все, що плескалося всередині мене і що якимось чином пробудив нестримний сміх місіс Рен. Із пляшкою між ногами, спостерігаючи за грою світла у вікні, я знову відчув велич тих жалюгідних днів, коли вперше прибув до Парижа – спантеличений, бідний, я вештався вулицями, ніби привид на бенкеті. Все це знову стрімко нахлинуло на мене – неробочі туалети, принц, котрий чистив мені взуття, кінотеатр «Сплендід», де я спав на пальто свого покровителя, ґрати на вікнах, відчуття задухи, жирні таргани, запої та гулянки, що час від часу траплялися. Канська Розе та Неаполь, що вмирають під променями сонця. Вуличні танці на голодний шлунок, телефонні дзвінки незнайомцям – наприклад, мадам Делорм. Зараз я навіть уявити не можу, як мені взагалі вдалося потрапити до мадам Делорм. Однак мені це вдалося, якось мені вдалося оминути дворецького, проскочити повз прибиральницю у маленькому білому фартушку, мені вдалося потрапити просто всередину палацу у своїх вельветових штанах і мисливській куртці – і без жодного ґудзика на ширінці. Навіть зараз я відчуваю золоту атмосферу її кімнати, де мадам Делорм сиділа на троні у чоловічому костюмі, де в акваріумах плавали золоті рибки, де були розвішані мапи стародавнього світу, розставлені прекрасно оздоблені книжки; я знову відчуваю, як на моєму плечі спочиває її важка рука, лякаючи мене своїми грубуватими лесбійськими манерами. Набагато комфортніше перебувати в густій каші вокзалу Сен-Лазар, поміж хвойд у дверях, пляшок із сельтерською на всіх столах; густі потоки сімені наповнюють стічні канави. Немає нічого кращого, ніж потрапити до цієї товкотнечі між п’ятою і сьомою годинами, йти вслід за гарними ніжками чи прекрасним бюстом, рухатися разом із потоком, коли у твоєму мозку все вирує. Дивакувата насолода тих днів. Ні зустрічей, ні запрошень на обід, ні мети, ні грошей. Той золотий час, коли я не мав жодного друга. Щоранку – безрадісна прогулянка до «Амерікен Експресс», і щоранку відповідь службовця лишалася незмінною. Я метався туди-сюди, мов клоп, збирав недопалки, іноді – потай, а часом – зухвало; сидів на лавках і стискав живіт, щоб зупинити бурчання, або ж гуляв садом Тюїльрі, й вигляд німих статуй викликав у мене ерекцію. Або блукав уздовж берегів Сени вночі, швендяв і швендяв, і божеволів від її краси, від дерев, що схилялися над водою, від спотворених образів у воді, від невпинності потоку під кривавим світлом ліхтарів на мостах, від вигляду жінок, котрі спали під дверима, спали, влігшись на газетах, спали під дощем; всюди затхлі під’їзди соборів, жебраки, воші та старі відьми у танку Святого Віта[9]; завулки – набиті візками з їжею, мов винними бочками, над ринком літав запах ягід, а стара церква вивищувалася серед овочів та блакитних вогнів, якими підсвічувалися арки, слизьких від бруду канав і жінок у атласних туфлях на підборах, котрі продираються крізь бруд і паразитів, повертаючись із пиятик, що тривали всю ніч. Площа Сен-Сюльпіс, така тиха й безлюдна, туди щоночі ближче до півночі приходила жінка зі зламаною парасолькою у безумного вигляду вуалі; щоночі вона спала там на лавці під своєю подертою парасолькою – ребра стирчать, сукня позеленіла, пальці кістляві, а від тіла тхне смородом розпаду; а вранці я вже й сам там сидів, тихенько дрімаючи на сонці, лаючи клятих голубів, що збирали крихти буквально скрізь. Сен-Сюльпіс! Товсті дзвіниці, показні плакати на дверях, свічки, що палають усередині. Площа, яку так любив Анатоль Франс, шум і гул, що долинає від вівтаря, фонтан хлюпотить, голуби вуркочуть, крихти зникають, мов від помаху чарівної палички, і тільки нудно бурчить у животі. День за днем я сидітиму тут, думаючи про Жермен і ту брудну вуличку поблизу Бастилії, де вона жила, і шумітиме-гудітиме коло вівтаря, пролітатимуть зі свистом автобуси, сонце битиметься об асфальт, і асфальт тиснутиме на мене і на Жермен, а сонце битиметься об нього й об увесь Париж у великих товстих дзвіницях.
І так було на Рю Бонапарте лише за рік до того часу, коли, вислизнувши від Боровскі, ми з Моною зазвичай щовечора гуляли. Тоді вже Сен-Сюльпіс для мене значив мало, так само як і решта Парижу. Мене поглинали розмови. Мені було гидко дивитися на обличчя. Я був по горло ситий соборами, площами, звіринцями і чим завгодно. Читанням книжок у спальні з червоними стінами і незручним плетеним кріслом; втомлений від сидіння на дупі весь день, від червоних шпалер, від стількох людей, котрі триндять ні про що. Червона спальня, завжди відкрита валіза; її сукні, розкидані в безумному безладі. Червона спальня і мої калоші та бляшанки, записники, яких я ніколи не торкався, рукописи – холодні і мертві. Париж! А це – кафе «Селект», «Дом», блошиний ринок, «Амерікен Експресс». Париж! Бляшанки Боровскі, капелюхи Боровскі, gouaches[10] Боровскі, доісторичні риби Боровскі – і його доісторичні жарти. З Парижа 28-го року в моїй пам’яті закарбувалася лише одна ніч – ніч перед відплиттям в Америку. Боровскі тоді був трохи вгашений і його дещо обурювало те, що я танцюю із кожною хвойдою, яка трапляється мені на очі. Але ж вранці ми їдемо! Саме це я й кажу кожній пизді, що потрапляє мені до рук – ми їдемо завтра вранці! Саме це я кажу білявці з очима кольору агату. І доки я їй це кажу, вона бере мою руку і затискає її у себе межи ніг. Я стою у вбиральні перед пісуаром зі страшенною ерекцією; вона видається легкою і потужною водночас, немов шматок свинцю із крилами. І доки я там так стою, всередину запливають дві пизди – американки. Я сердечно з ними вітаюся, тримаючи хуй у руці. Вони підморгують мені і йдуть геть. У вестибюлі, застібаючи ширінку, я помічаю одну з них, що чекає, поки її подруга вийде з кабінки. Досі грає музика, і, можливо, мене витягне звідси Мона або Боровскі зі своєю палицею із золотим руків’ям, проте зараз я – у її обіймах, вона тримає мене, і мені начхати, хто сюди зайде і що станеться. Ми заповзаємо до кабінки, там я притискаю її до стіни і намагаюся в неї увійти, проте нічого не вдається, тож ми сідаємо на сидіння і пробуємо зробити це сидячи, але не вдається й так. Як би ми не намагалися – нічого не виходить. Вона весь час стискає мій хуй, вона тримається за нього, мов за рятувальне коло, хоча це не допомагає – ми надто розпалені, надто нетерплячі. Досі звучить музика, тож ми витанцьовуємо вальсом із кабінки у вестибюль, і доки ми танцюємо так у сральнику, я кінчаю на її прекрасну сукню і через це вона страшенно злиться. Я знову підвалюю до столика, там із рум’яною пикою сидить Боровскі, а Мона поглядає на мене з осудом. І Боровскі каже: «Їдьмо завтра всі разом до Брюсселя», – і ми погоджуємося, а коли повертаємося до готелю, я все там забльовую – ліжко, умивальник, костюми й сукні, калоші, бляшанки й записники, яких я ніколи не торкався, рукописи – холодні і мертві.
Примітки:
[1] Penis libre – тут і далі прим. пер.: (фр.) вільний пеніс.
[2] Les votes urinaires – (фр.) поклики до сечовипускання.
[3] Аvec des choses inouies – (фр.) з небаченою кількістю речей.
[4] Comme un oeuf dansant sur un jet d’eau – (фр.) «Мов яйце на струмені води»; алюзія на кінострічку «Антракт» (Entr’acte) 1922-го року, режисер: Рене Клер.
[5] Weltschmerz – (нім.) світова скорбота.
[6] Weltanschauung – (нім.) світогляд.
[7] Chicleros – (ісп.) збирачі чіклу.
[8] Сomme d’habitude – (фр.) до яких звикли.
[9] Танок святого Віта – розлад центральної нервової системи, що характеризується мимовільними рухами тулуба, кінцівок, голови, м’язів обличчя.
[10] Gouaches – (фр.) гуаші.
Переклав GB.
