Перед вами — друга розмова з проєкту «Культурний Купол», започаткованого літературним критиком Євгенієм Стасіневичем із новим етапом російсько-української війни.
Суть проєкту — лаконічні письмові інтерв’ю із важливими та відомими фігурами з культурного й інтелектуального поля, українцями і не тільки.
Цього разу на питання відповіла Оксана Луцишина — письменниця, перекладачка, літературознавиця, викладає в Техаському університеті (США). В 2021-му вона стала лауреаткою Національної премії імені Тараса Шевченка за роман «Іван і Феба». Їй слово.
Якими були ваші перші реакції на новий етап російсько-української війни: емоції, думки? Щось змінилось за ці тижні?
Та колосально багато, враження таке, ніби на плечі впала гора і тепер цю гору якось треба перемолоти. З одного боку, це шок, з іншого — ми всі розуміли, що може статися повноформатна війна.
Від шоку сповільнюєшся: мені перші два тижні важко було робити навіть найпростіші речі, наче мозок раптом розівчився приймати найменші з рішень. Але, звісно, це не йде у порівняння з тим, що переживають люди під час обстрілів чи евакуації.
А ще я помітила, що «бачу» не те, що реально існує довкола мене, а якісь реалії з війни — наприклад, учора мені здалося, що хлопець на вулиці несе не гітару, а зброю. Так ніби реальність війни проступає крізь речі та людей.
Ви думали, що почнеться і відбуватиметься саме це: повномасштабна війна, розв’язана РФ, із численними порушеннями норм, прав, воєнними злочинами?
Війна триває, зрештою, вже восьмий рік, і ми всі знаємо, які «зелені коридори» нам давала РФ раніше, як поводилася щодо наших людей. Мене не дивує поведінка Путіна чи російських вояків. Знов-таки, за ці вісім років ми чимало побачили і ще більше осмислили, зокрема досвід і поведінку «найдоблеснішої» армії під час Другої Світової та «визволення» (як Радянський Союз це собі уявляв) Європи.
Я тільки дивуюся, що наратив власне-доблесті та боротьби «за правоє дєло» виявився таким живучим. Ще у радянській школі ми вивчали про те, які (нібито) благородні були радянські солдати, як вони нікого не кривдили, ну просто якась елітна школа для благочестивих хлопчиків на прогулянці. Але ж, здається, в Росії досі так і думають: що це визвольна війна, «война народная і священная», — і ось цього я не можу збагнути.
Як люди там не бачать, що робиться, як мирять цей наратив із реальністю? Слава Богу, світова спільнота уже побачила правду, і розбомблені квартали Харкова та Маріуполя засвідчують, що вся ця війна — один суцільний воєнний злочин.
У вас уже виникає потреба осмислювати ці події концептуально?
Ну насправді я все ще не можу продихнути від емоцій. Здається, все помінялося, все те, що ми називали довгими словами чи складними термінами, вся ця онтологія та епістемологія. Людське страждання просто ні в що не вкладається.
Але я помітила, що саме слово «війна» набуло додаткових значень — це не тільки нещастя, а й велика єдність, не тільки біда, а й гаряче бажання долучитися, аби прискорити нашу перемогу. Воно стало словом-дією, словом-силою у певному сенсі.
Раніше нам весь час казали — це працював радянський наратив — «аби лише не було війни». Якщо ідеться про страждання людей, мирного населення, дітей — це, безперечно, так. Але тоді доводиться зживатися зі страхом. А наші вояки, тероборона, волонтери та й просто весь український народ більше не хоче з ним зживатися.
Над чим працюєте зараз? Чи війна вносить у це зміни?
Та, власне, хіба що займаюся викладацькою роботою. Писати зараз нічого не пишу, бо організовуємо багато читань, перекладів тощо, ходимо на протести і весь час іде на цю боротьбу за Україну. Про письмо не встигаю думати. Хтось у соцмережах влучно сказав, що зараз пишеться історія, тому важко писати ще щось попри це.
На вашу думку, над чим українським гуманітаріям та людям із території культури слід працювати тепер першочергово? Які теми/проблеми/запити важать найбільше?
Працювати на подальше дискурсивне розбудовування України. Промотувати українське — і не тільки говорити про інтелектуальний продукт, а й про постколоніальне бачення процесів. Або навіть радше деколоніальне.
Глобально кажучи, світ пробудився, але це не означає, наче всі все зрозуміли, і вивчили, і затямили собі нарешті, що Україна століттями перебувала на позиції колонізованого, по суті, заекранованого всіма цими «загальнолюдськими цінностями», які, звісно ж, нібито притаманні лише трансцендентній культурі колонізатора.
Це насправді епістемне насильство. І всі, хто не хотів задавати собі питання з приводу вищезгаданих цінностей, — не хотів бачити Україну. Тепер світ має це все переосмислити.
Інституції та спільноти, з якими ви пов’язані, надають конкретну допомогу Україні та українцям уже сьогодні?
Так, звісно. Українці міста Остіна весь час організовують протести, збирають допомогу. Зараз збиралися організувати протест, щоби привернути увагу до того факту, що в Україні через російську агресію гинуть діти, розмістивши на площі перед техаським Капітолієм 109 пар дитячого взуття.
Мої колеги з Техаського університету організовують інформаційні заходи, конференції.
Що б ви хотіли сказати українцям у цей воєнний час? Що кажете собі у непрості хвилини?
Українцям — що вони найкращі і я ними пишаюся. Що це честь — належати до українського народу. Найкраще про такі речі й такі почуття говорить поезія, може, тому її зараз так багато у соцмережах. От і ви ж недавно постили Плужника. Таке слово мене зараз дуже підкріплює.
І останнє питання. Чільне місце у ваших книгах займає проблематика фемінізму. Війна та жінки: які точки перетину хвилюють вас тут найбільше?
Мені здається, зараз ми пожинаємо плоди великої боротьби жінок за право воювати. Це те, що ми, зокрема, вибороли за часи Майдану і війни. І це дуже багато.
А загалом питання біженців — це часто питання саме жінок (із дітьми). Питання ресурсів як економічних, так і психологічних. Це велика проблема, і про неї ми ще довго будемо говорити.
Підтримайте Збройні сили України! Разом до перемоги!
