Коли 8-го квітня 1990 року в ефір вийшов перший епізод «Твін Пікс», серіал майже миттєво здобув не лише шалену популярність серед широкого глядача, але й культовий статус серед тих, хто звик вважати себе синефілом, а дивні фразочки на зразок «сови не те, чим видаються» швидко завоювали собі місце у поп-культурі в якості мемів. І не дивно, адже це був чи не перший в історії випадок, коли режисером серіалу виступив не нікому не відомий голлівудський чорнороб, а людина із серйозною репутацією у світі авторського кіно – Дейвід Лінч.
За 20 років, що минули відтоді, широка публіка про серіал, звісно ж, призабула, але не мільйони його хардкорних фанів по всьому світу. Відтак не дивно, що новина про підготовку сиквелу змусила серця багатьох синефілів битися з потроєною частотою. Сказати, що на його прем’єру чекали – це не сказати нічого. Навіть я, попри свою загальну недовіру й нелюбов до сиквелів (окрім «Термінатора 2» не пригадую жодного випадку, де продовження хоча б дотягнулося до рівня першотвору, не кажучи вже про те, щоб його перевершити), був сповнений очікування.
Тепер усі 18 епізодів вже позаду і можна підбити проміжні глядацькі підсумки. Що з того вийшло? Іншими словами, чи варто витрачати свій час, щоб переглянути нове творіння Лінча? Якщо коротко, то ні. На мою думку, це зовсім не обов’язковий для перегляду серіал.
Якщо ж трохи детальніше, то, як на мій смак, там надто багато суто лінчівського сюру, надто багато карикатурної коміксності в стилі «поганого Тарантіно» à la «Убити Білла», надто багато театральності в дусі нелюбого мені фон Трієра, надто багато формальних експериментів, постмодерних цитат та автоцитат (тут пастиш на хічкоківський саспенс, там грайливе відсилання до «Малхолланд Драйв»…), гри з глядачем та самим собою, і зовсім мало просто хорошого кіно, яке б захоплювало і змушувало з нетерпінням чекати на кожну наступну серію.
«Твін Пікс» зразка 1990-91 років був «історією з подвійним дном» у хорошому постмодерному сенсі. Для широкої публіки, яка прагне переважно «видовищ», він пропонував на поверхні захопливу оповідь про розслідування вбивства в маленькому напівізольованому від світу американському містечку, для кіноманів та інтелектуалів, які хочуть все ж таки «хліба», він приберігав під сподом характерний лінчівський світ прихованих значень, напоєний тривогою та містикою. Дехто насолоджувався обома рівнями одразу, і саме на їхньому перетині й переплетінні, як мені видається, і ґрунтувався культовий статус цього серіалу.
Час від часу цей спідній рівень просочувався на поверхню – звичайна «типова» детективна історія, яких до цього було знято вже чимало, раптом втрачала свою мейнстримну невинність – і ставало трохи страшно, а весь, здавалося б, звичний, навіть нудний світ американської глибинки набував рис того, що Фройд називав unheimlich, ставав моторошно-підозрілим. Буденні речі та ніби навмисне шаблонні персонажі (відданий своїй службі місцевий шериф, балакуча секретарка відділку поліції, дивакуватий психіатр, офіціантка в місцевому типово американському diner із зовнішністю femme fatale, містечкова божевільна – знаменита log lady і т. д.) переставали бути тим, чим видавались на перший погляд, у них з’являлась нетипова таємнича, іноді навіть містична глибина, що захоплювала й інтригувала.
Хіба не так ми повинні розуміти вже згадану знамениту фразу про сов? У світі Лінча (принаймні у найвдаліших його роботах, включно з першим «Твін Піксом»), у речах, тобто в людях, завжди є щось більше, ніж ми просто бачимо на екрані, і ми ніколи не зможемо роздивитися це «щось», скільки б не вдивлялись. Зрештою, мені здається, що Лінчу йдеться тут про людську суб’єктивність, про суб’єкта в лаканівському сенсі, який є нічим іншим як «раною» світу і якого не здатні вповні пізнати ані ми, перебуваючи ззовні, ані він сам, хоч і перебуває нібито всередині.
У «Твін Пікс. Повернення» ця дворівневість, на жаль, зникла, містики та відвертого сюру стало забагато, відтак світ, що був unheimlich у попередньому серіалі, став просто дивакувато-сюрреалістичним, а шаблонні персонажі, втративши свою таємничу глибину, яка в першому «Твін Піксі» була часто просто натяком, моторошним здогадом (що тут не все так просто), – подекуди перетворилися на відверті карикатури. Адже погодьтеся, одна річ, коли ти спочатку бачиш, приміром, звичайного реднеківського водія вантажівки (мова, звісно ж, про Лео) і лише потім починаєш підозрювати в ньому присутність чи, скажімо так, зв’язок із якимись відверто диявольськими силами – і зовсім інша, коли ці «диявольські сили» показані безпосередньо й відверто та займають ледь не більшу частину ефірного часу. Від цього серіал втратив свою «магію» і неповторний флер.
У роботі «Погляд навскіс» у розділі про порнографію Славой Жижек говорить про неможливість зняти «звичайний» романтичний фільм, який включав би в себе «все», тобто і порнографічні сцени також. Таке включення «реального» у лаканівському сенсі слова зруйнувало б усю «ауру» решти фільму і ми вже не могли б по-глядацьки серйозно «вірити» в те, що бачимо на екрані. Мені здається, що в певному сенсі і на певному рівні це саме те, що спробував зробити Лінч у новому серіалі (вторгнення реального, втрата дворівневості, про яку йшлося вище). Не намагатимусь розшифрувати це твердження далі, бо тоді цей відгук змушений буде перерости у справжню статтю…
Додам лише, що для мене Дейвід Лінч завжди був не так режисером фільму загалом, як режисером окремої сцени. Але в попередніх його картинах ці сцени, зняті майже кожна for its own sake, все одно якимось незбагненним «магічним» чином складались в одне ціле. Тут, на жаль, вони якось не склались. Таке враження, що Лінч намагався зняти з десяток чи й більше окремих фільмів водночас і… зазнав невдачі.
Як не дивно, найбільше сподобалася 8-ма серія, де Лінч зняв маленький фільм у фільмі в найкращих традиціях «Голови-гумки»: ч/б, повний сюр, тривога (фройдова Angst), містика – все як має бути.
Я не втаємничений в деталі зйомок серіалу, але мені здається, що новий «Твін Пікс» – це той варіант, де Лінч робив буквально все, що хотів, і ніхто його ні в чому не обмежував. Але до його здобутків я б цю роботу в жодному разі не відніс.
Єдине, що можу сказати на його захист: Лінч зняв 100%-во антиголлівудський серіал, де міг дозволити собі, скажімо, 5-хвилинний кард з епізодичним персонажем, який просто підмітає підлогу напівосвітленого бару, спорожнілого після вечора теревень і пиятики. Ну, і музика перед титрами – інколи мені здавалося, що змушую себе додивлятися лише заради неї. Якось так.
Автор: Павло Швед
Літературний редактор: Анастасія Осипенко