Хто не стане на бік опору українського народу, втратить нагоду продемонструвати свою належність до демократії на противагу до будь–якої форми диктатури.
Здається деякі з найбільших геополітичних експертів сходяться у тому, що засуджують розв’язану Путіним війну і водночас вважають український опір безнадійним. Мовляв, диспропорція сил на полі бою не залишає жодних сумнівів щодо результату конфлікту. Тому краще негайно капітулювати і залишити поле для дипломатії, ніж затягувати бійню (тут наче вислизає очевидний зв’язок між долею переговорів і важливістю українського військового опору).
З цього випливає, що для декого із них Зеленський винний (як і Путін?) у тому, що затягує свій народ у безглузду бійню замість того, щоб капітулювати, прийнявши нав’язані Кремлем умови миру.
Ці міркування, в ім’я пацифізму, поділяють також деякі ліві: що швидше буде зупинено війну, то швидше припиняться смерті. Шкода, однак, що позицію «ні вашим, ні нашим» не можна застосувати, щоб не ставати на бік НАТО чи Росії, тому що Україна сьогодні не тотожна НАТО, вона тотожна нещастям народу, який рішуче й правомірно відстоює своє право на свободу. Разом з тим, у розмовах із закликами до негайного припинення війни, здається, більше нема до чого причепитися.
Але один недолік є, і це те, що може вислизнути навіть із найглибшого геополітичного аналізу. У психоаналізі це називається силою бажання і, попри деяку риторичність фрази, це стосується того виміру влади, який не є передусім військовим.
Для цього явища є чимало описів, навіть міфологічних. Один із найвідоміших — біблійна притча про Давида, який кидає виклик філістимлянському велетню Ґоліяту. Згадаймо грізні слова, з якими Ґоліят зарозуміло звертається до худорлявого пастуха: «Ходи ж до мене, а я твоє тіло віддам птаству небесному та звірині польовій[1]». Тут неважко вловити схожість його жаргону до актуальної путінської риторики. Але Давид не відступає і не дозволяє себе залякати. І перемога у цьому двобої буде залежати не тільки від тактичного вибору пращі.
У кожній боротьбі завжди є певний додатковий фактор, який виходить за рамки військового потенціалу та мистецтва стратегії. Не тому, що вони не потрібні для перемоги («Дайте нам зброю, а не поради!», — благає Зеленський своїх союзників), проте сила Давида — передусім у його чистій вірі, у справді незламній силі його бажання. Це і є, мабуть, те, що найбільше недооцінив Путін. Це те, що пронизує окремих людей і спільноти щоразу, коли рішення боротися не нав’язане, вимушене, викликане сторонньою причиною, а походить від глибокого почуття несправедливості та неприйняття зловживань.
Ця сила є непередбачуваним фактором цієї війни, каменем спотикання, що руйнує найбільш виструнчені дискурси. Перелякані обличчя зовсім юних російських солдатів, які потрапили в полон, не тільки демонструють військову неспроможність путінської армії, а й виявляють люту фашистську суть його режиму: брехню, яка систематично ставиться на місце правди. Але ми, на відміну від тих бідних солдатів, добре знаємо, що тут ідеться не про навчання і не про спецоперацію з денацифікації прикордонної території, а про справжню загарбницьку війну проти суверенної та незалежної держави.
Ці хлопці — жертви ідеологічного обману, в цьому вони подібні до мілітаризованої молоді, що характерна для всіх тоталітарних режимів. Тільки в цьому випадку немає й сліду фанатизму, є лише страх. Росія Путіна — це не Радянський Союз Сталіна. Ці хлопці, зрештою, не тільки не мають необхідної підготовки, щоб воювати на фронті, а й навіть не знають, де вони і за що, власне, воюють.
Звинувачення деяких лівих на адресу президента Зеленського в тому, що він не капітулював, випускає з уваги такий елементарний пункт: цілий народ — як чоловіки, так і жінки — повстає силою своєї голої віри проти гнобителя не тому, що вони фанатично слідують за своїм лідером, а тому, що не хочуть відмовитися від своїх демократичних свобод і своєї ідентичності. Справжнім страхом Путіна є не зброя НАТО на його кордонах, а надзвичайно заразливе жахіття демократії.
У цьому сенсі ідеологічна та популістська лівиця — та, що її Манконі нещодавно визначив як «авторитарну лівицю», — яка відкрито не стає на бік опору українського народу, посилаючись на риторику «ні вашим, ні нашим», втрачає нагоду продемонструвати свою прихильність до демократії на противагу усім формам диктатури, зокрема диктатури народу, яка, як ми, на жаль, знаємо, є архетипною матрицею, котру важко викорінити з його історії[2].
Штучне нагадування про «складність» на противагу до стерильної пропаганди тих, хто хотів би негайно відрізнити демократію від усіх авторитарних форм правління, прирівнювання американської демократії до путінської автократії, критика НАТО та Європи, яка у підсумку зводиться до применшення злочинної відповідальності путінської Росії та режиму Путіна за розв’язання цієї війни — одне слово, уся строката риторика рівновіддаленості насправді розкриває глибокі мнемонічні нашарування ідеологічної та популістської лівиці, які не дозволяють їй вповні належати до демократичної культури.
Переклад: Анастасія Сімашова
Редагування: Юлія Галета
[1] Переклад Біблії І. Огієнка
[2] Імовірно автор говорить тут про італійський народ та фашизм, диктатуру, яка стала парадигматичною матрицею для інших праворадикальних режимів ХХ століття. Прим. ред.
