Національне визволення, національне відродження, повернення народу звання нації чи спільноти — які б катеґорії ми не використовували, які б терміни сьогодні у вжиту, деколонізація — це завжди насильницьке явище. На якому би рівні ми її не вивчали: на рівні зіткнень між особами, перейменування спортивних клюбів, списку запрошених на коктейль-прийом, персонального складу поліції та рад директорів національних або приватних банків, деколонізація — це, по-простому кажучи, заміна одного «виду» людей на инший. І ця заміна є беззастережною, всеосяжною, повною та абсолютною. Певна річ, можна було б продовжувати змальовувати появу нової нації, становлення нової держави, її дипломатичних відносин, її політичної, економічної орієнтації. Але ми вирішили зупинитися саме на цьому своєрідному чистому аркуші, який від початку визначає будь-який процес деколонізації. Виняткова важливість цього чистого аркушу полягає в тому, що він з першого ж дня є основною вимогою колонізованого. Власне кажучи, свідченням успіху є здатність перевернути соціяльну структуру з ніг на голову. Надзвичайна важливість цієї заміни полягає в тому, що вона бажана, потрібна, необхідна. Необхідність цієї заміни випливає з того брутального, сповненого небезпек, жорсткого становища, в якому перебувають свідомість та життя колонізованих чоловіків і жінок. Але неминучість такої заміни також сприймається як жахливе майбутнє у свідомості иншого «виду» чоловіків і жінок — колонізаторів.
Деколонізація, що передбачає, як ми це бачили, перевлаштування світу, є проґрамою абсолютного безладу. Але її не можна досягти помахом чарівної палички, внаслідок природного катаклізму або мирної домовлености. Як ми знаємо, деколонізація — це процес історичний, себто вона стає зрозумілою, переконливою, прозорою для себе самої, тільки якщо нам вдається розпізнати той історичний рух, який надає їй форми та наповнює змістом. Деколонізація — це зустріч двох споконвіку антаґоністичних сил, відрубність яких є наслідком певного виду уречевлення, що породжується та живиться самою колоніяльною системою. Їх перше протистояння несе на собі відбиток насильства, а їх співістнування — точніше експлоатація колонізованого колонізатором — продовжується головно завдяки багнетам і гарматам. Колонізатор і колонізований — старі знайомі. І справді, колонізатор має рацію, коли говорить, що знає «їх». Це колонізатор створив і продовжує створювати колонізованого. Істина полягає у тому, що колонізатор отримує свою леґітимність, себто свої статки, з колоніяльної системи.
Деколонізація ніколи не проходить непомітно, тому що вона спрямована на докорінну зміну буття і перетворює пригнічених несуттєвістю глядачів на акторів першої величини, на яких велично падає промінь Історії. Вона надає буттю власний ритм, властивий новому поколінню людей, з новою мовою, новою людською природою. Дійсно, деколонізація — це створення нових людей. Але це створення не можна приписати якійсь надприродній силі: колонізована «річ» стає людиною у процесі свого визволення.
Таким чином, деколонізація породжує гостру потребу повного перегляду колоніяльного становища. Точно визначити її можна одним відомими висловом: «Отак будуть останні першими ». Деколонізація — це перевірка цього вислову. Ось чому на описовому рівні кожна деколонізація — це успіх.
Побачена у всій своїй наготі, деколонізація — це розжарені до червоного гарматні ядра та закривавлені леза. Адже, якщо останні мають стати першими, це може відбутися тільки внаслідок вирішального та смертельного протистояння двох головних дійових осіб. Це стійке бажання поміняти місцями останніх і перших, допомогти їм піднятися — занадто швидко, як дехто вважає — поверхами суспільної піраміди, може здійснитися, тільки якщо кинути на терези усі засоби, в тому числі, звичайно, й насильство.
Суспільство, яким би примітивним воно не було, не дезорґанізують з такою проґрамою, якщо ви від самого початку не маєте рішучости подолати всі перешкоди, що вони можуть стрітися на шляху. Колонізований, який вирішує втілити цю проґраму, зробити з неї рушійну силу, завжди готовий до насильства. З дня свого народження він розуміє, що тільки за допомогою абсолютного насильства можна змінити цей обмежуючий, переповнений заборонами світ.
Колоніяльний світ — це світ, розділений на кляси. Очевидно, про істнування міст тубільців і міст европейців, шкіл для тубільців і шкіл для европейців згадувати так само зайве як і про апартеїд у Південній Африці. Проте, якщо ми збагнемо глибину цього поділу, то щонайменше добре усвідомимо деякі з основних притаманних йому рис. Цей підхід до колоніяльного світу, до його устрою, до його ґеоґрафії дозволить нам розмежувати його кордони, вздовж яких буде реорґанізовано деколонізоване суспільство.
Колоніяльний світ — це світ, розділений навпіл. Лінія поділу, кордон позначена в ньому казармами та поліцейськими постами. У колоніях жандарм чи салдат є офіційним та вповноваженим співрозмовником колонізованого, рупором колонізатора та системи пригноблення. У суспільствах капіталістичного типу освіта (реліґійна чи світська), формування моральних норм, що вони передаються від батька до сина, взірцева чесність робітників, які після п’ятдесяти років доброї та вірної служби можуть претендувати на винагороду, любов, якій сприяють гармонія та мудрість — ці естетичні форми поваги до встановленого порядку створюють навколо експлоатованого атмосферу покори та утиску, що значно полегшує завдання сил порядку. У капіталістичних країнах між експлоатованим і владою у якості посередників виступають тисячі моральних проповідників, радників, «дезорієнтаторів». У колоніяльних реґіонах навпаки — контакт з колонізованим своєю безпосередньою присутністю, своїм прямим і частим втручанням підтримують жандарм і салдат: ударами кийка чи напалмом вони радять колонізованому зберігати спокій. Ми бачимо, що посередник влади користується мовою чистого насильства. Посередник не полегшує пригнічення, не приховує панування. Він їх показує, демонструє з чистим сумлінням сил порядку. Посередник несе насильство у будинки і мізки колонізованого.
Зона проживання колонізованих не доповнює зону проживання колонізаторів. Ці дві зони протистоять одна одній, не утворюючи при цьому ніякої вищої єдности. Керуючись чисто аристотелівською лоґікою, вони підкорюються принципу взаємного виключення: примирення неможливе, хтось зайвий. Місто колонізатора — це солідне місто, місто з каміння та заліза. Це освітлене, заасфальтоване місто, в якому урни переповнені невідомим сміттям, ніколи не баченим, навіть у мріях. Ноги колонізатора завжди закриті, а оголяються хіба що на пляжі, але ти ніколи не можеш наблизитись до них на коротку відстань. Ноги захищає міцне взуття, тоді як вулиці їх міста чисті, рівні, без ям, без бруківки. Місто колонізатора — це сите місто, ліниве, його черево завжди переповнене гарними речами. Місто колонізатора — це місто білих, чужинців.
Місто колонізованого чи місто тубільців, неґритянське село, медіна, резервація — це гидке місце, населене людьми з поганою репутацією. Там народжуються де завгодно, абияк. Там вмирають де завгодно, бозна від чого. Це безпросвітний світ, люди там — один на одному, халупи — одна на одній. Місто колонізованого — це голодне місто, голодне на хліб, на м’ясо, на взуття, на вугілля, на світло. Місто колонізованого — це скоцюрблене місто, місто, яке стоїть навколішки, розпростерте місто. Це місто неґрів, місто північноафриканців. Колонізований кидає на місто колонізатора ласолюбний, заздрісний погляд. Мрії про володіння. Всі прояви володіння: сісти за стіл колонізатора, спати у ліжку колонізатора (з його жінкою, якщо можливо). Колонізований — заздрісник. Колонізатору добре знає про це, коли перехоплює погляд, який колонізований швидко відводить убік, і він, ніколи не втрачаючи пильности, гірко констатує: «Вони хочуть зайняти наше місце». Це правда: немає жодного колонізованого, який би не мріяв — щонайменше раз на день — посісти місце колонізатора.
У цьому світі, розділеному на кляси, у цьому світі, поділеному навпіл, живуть різні види. Своєрідність колоніяльних умов полягає в тому, що економічні реалії, нерівність, величезна різниця між різними способами життя, ніколи не можуть завуалювати реалії людського життя. Коли опиняєшся безпосередньо у колоніяльному оточенні, бачиш, що поділ світу визначається фактом приналежности до того чи иншого виду, до тієї чи иншої раси. Економічний базис у колоніях є водночас і надбудовою. Причина наслідкова: багатий, бо білий; білий, бо багатий. Ось чому марксистська аналіза не повинна бути такою жорсткою там, де йдеться про колоніяльне питання. Немає потреби переглядати теорію докапіталістичного суспільства, добре викладену Марксом. Кріпак — це зовсім инша сутність, ніж лицар, але щоб узаконити цю різницю у статусі, необхідне посилання на божественне право. Втім, іноземець, прибувши до колонії, нав’язав себе за допомогою своїх гармат і машин. Незважаючи на успішне підкорення, всупереч пристосуванню, колонізатор завжди залишається чужинцем. «Правляча кляса» характеризується зовсім не заводами, не нерухомістю, не рахунком у банку. Правлячий вид — це перш за все люди, що приїхали з инших країв, відмінні від тубільців, «инші».
Насильство, яке визначало устрій колоніяльного світу, яке невпинно задавало темп руйнуванню соціяльних форм життя тубільців, без обмежень знищувало системи економічних зв’язків, форми зовнішнього вигляду, одягу — право на нього буде пред’явлене та прийняте колонізованим у час, коли колонізована маса, вирішивши взяти історію у свої руки, увірветься у заборонені міста. Рознести колоніяльний світ вщент — відтепер це чітка картина дії, дуже зрозуміла і доступна всім людям, з яких складається колонізований народ. Розчленувати колоніяльний світ — не означає, що після зруйнування кордонів, будуть влаштовані шляхи сполучення між двома зонами. Зруйнувати колоніяльний світ означає — не більше, не менше — знищення зони колонізаторів, поховання її якнайглибше під землю або витіснення з території.
Виклик, який кидає колонізований колоніяльному світу, — це не раціональне протиставлення точок зору. Це не міркування про універсальне, але шалене ствердження самобутности, яка проголошується як абсолют. Колоніяльний світ — це маніхейський світ. Колонізатор не задовольняється фізичним обмеженням за допомогою поліції та жандармерії простору колонізованого. Немов для того, щоб проілюструвати всеохоплюючий характер колоніяльної експлоатації, колонізатор представляє колонізованого як своєрідне втілення зла1. Колонізоване суспільство описується не тільки як суспільство без цінностей. Колонізатору не задовольняється простим твердженням, що цінності покинули колонізований світ чи радше ніколи в ньому не істнували. Оголошують, що тубілець глухий до моралі, будь-яких цінностей, а також заперечує будь-які цінності. Він — маймо мужність у цьому зізнатися — ворог цінностей. У цьому сенсі він — абсолютне зло. Руйнівний елємент, який знищує все, що до нього наближається; спотворюючий елємент, який нівечить усе, що має бодай натяк на естетику чи мораль; носій сил зла, несвідомий та невиправний інструмент сліпих сил. Це дало мсьє Мейєру право з усією серйозністю заявляти у Національній асамблеї Франції, що не можна принижувати Республіку, дозволяючи алжирському народу проникати у неї. Цінності, дійсно, стають необоротно зіпсованими та отруєними, тільки-но вони вступають у контакт з колонізованим народом. Звичаї колонізованого, його традиції, його міти — особливо його міти — є ознакою цього убозтва, цієї вродженої внутрішньої зіпсованости. Ось чому ми повинні застосовувати ДДТ, що знищує паразитів і носіїв хвороби, разом з християнською реліґією, що вбиває у зародку єресі, інстинкти, зло. І відступ жовтої лихоманки, і поступ єванґелізації є частинами одного й того самого процесу. Але переможні звіти з місій насправді вказують на велику кількість бактерій відчуження, занесених у колонізований народ. Я говорю про християнську реліґію, і тут немає чому дивуватися. Церква у колоніях — це церква білих, церква чужинців. Вона не закликає колонізовану людину на божий шлях, але на шлях білого, на шлях хазяїна, на шлях гнобителя. І як відомо, у цій історії багато покликаних, але мало обраних.
Іноді це маніхейство досягає свого лоґічного завершення та дегуманізує колонізованого. Власне кажучи, воно перетворює його на тварину. І дійсно, мова колонізатора, коли він говорить про колонізованого, стає мовою зоолоґа. Він натякає на улесливі рухи людей жовтої раси, на міазми міста тубільців, на банди, на сморід, на швидке розмноження, на незчисленний натовп, на жестикуляцію. Щоразу, коли колонізатор хоче правильно описати та підібрати вірне слово, він звертається до бестіарію. Европейцеві рідко коли бракує образних висловів. Але колонізований, розуміючи задум колонізатора та спрямовані проти нього закиди, відразу здогадується, про що той думає. Ця галопуюча демоґрафія, ці несамовиті маси, ці обличчя, з яких зникли останні ознаки чогось людського, ці товсті, безформні тіла, ця когорта без початку й кінця, ці діти, у яких такий вигляд, ніби вони нікому не належать, ця ледачість, що простяглась під сонцем, цей рослинний ритм — всі ці слова належать до словника колонізатора. Ґенерал де Ґолль говорить про «море людей жовтої раси», а мсьє Моріак — про орди чорних, коричневих та жовтих, що вони невдовзі заполонять все навкруги. Колонізований все це знає та щоразу, як чує від свого ближнього про тварюку, весело сміється. Бо знає, що не тварюка. І відкривши у собі людську природу — саме у цей момент він з думками про перемогу починає чистити свою зброю.
Як тільки колонізований починає рватися зі свого ланцюга і стає загрозою для колонізатора, його ввіряють добрим душам, які на «симпозіумі з питань культури» розповідають йому про особливість і багатство західних цінностей. Але щоразу, коли йдеться про західні цінності, колонізований напружується, його мускули зводить судома. У період деколонізації колонізованих закликають бути розважливими. Їм пропонують надійні цінності, наполегливо роз’яснюють, що деколонізація не повинна означати реґрес, що слід спиратися на випробувані, солідні, престижні цінності. Проте виявляється, що коли колонізований чує виступ про західну культуру, він хапається за мачете або принаймні пересвідчується, що воно під рукою. Жорстокість, з якою встановлювалось верховенство білих цінностей, аґресивність, яка випливає з гострого протиставлення переможцями цих цінностей способу життя або мислення колонізованих, призвели до того, що колонізований насміхається з них всякий раз, як про них згадують при ньому. У колоніяльних умовах колонізатор припиняє виховувати колонізованого тільки тоді, коли той гучно і виразно визнає верховенство цінностей білих. У період деколонізації колонізовані маси глузують з цих самих цінностей, ображають їх, відчувають до них нестерпну гидоту.
Зазвичай це явище має прихований характер, тому що у період деколонізації деякі колонізовані інтеліґенти встановили із буржуазією колонізаторської країни діялоґ. Протягом цього періоду автохтонне населення сприймається як безформна маса. Тих кількох місцевих, з якими буржуа-колонізатори мали можливість познайомитись тут і там, недостатньо для зміни їхнього усталеного погляду та поштовху до більшої вдумливости. Однак у період визволення колоніялістська буржуазія гарячково шукає контактів з «елітами» колонізованих. Саме з цими елітами вона розпочинає славнозвісний діялоґ про цінності. Буржуазія колонізаторів, коли вона констатує для себе неможливість підтримувати своє панування над колонізованими країнами, вирішує вести ар’єрґардну битву у сфері культури, цінностей, способу життя тощо. Проте ніколи не слід забувати, що сила-силенна колонізованих нечутлива до цих проблєм. Для колонізованого народу найбільшою цінністю — тому що вона є найконкретнішою — є перш за все земля — земля, що має забезпечити хлібом — і, звичайно ж, гідність. Але ця гідність не має нічого спільного з «людською» гідністю. Колонізованому невідомий такий ідеал. На своїй землі колонізований бачив тільки те, що його могли безкарно зупинити, вдарити, змусити голодувати; і жодного разу жоден моральний проповідник, жоден священик не прийшов прийняти удари за нього чи розділити з ним свій хліб. Для колонізованого бути моралістом означає перш за все примусити колонізатора не виказувати свою пихатість, знищити його показну жорстокість, одним словом, викинути його геть з поля зору. Відомий принцип, за яким всі люди проголошуються рівними, знайде своє підтвердження у колоніях тоді, коли колонізований проголосить, що він рівний колонізатору. Не зупиняючись на цьому, він готовий битися за те, щоб піднестися над колонізатором. Насправді, він уже вирішив замінити колонізатора, зайняти його місце. Як ми бачимо, руйнується весь матеріяльний і моральний світ. Інтеліґент, який, у свою чергу, вже перейняв абстрактні універсальні цінності колонізатора, готовий битися за можливість мирного життя колонізатора й колонізованого у новому світі. Увібравши в себе колоніялізм з усіма його способами мислення, він нездатний зрозуміти, що у колонізатора немає бажання залишатися та співістнувати після знищення колоніяльної системи. І зовсім невипадково, що ще до переговорів між алжирським і французьким урядами, так звана «ліберальна», европейська меншість уже заявила про свою позицію: вона вимагає — не більше, не менше — подвійного громадянства. Розглядаючи питання у абстрактній площині, ми хочемо змусити колонізатора виконати дуже конкретний стрибок у невідоме. Скажемо прямо: колонізатор чудово знає, що ніяка фразеолоґія не замінить реальності.
Таким чином, колонізований знаходить, що його життя, його дихання, биття його серця — ті самі, що й у колонізатора. Він знаходить, що шкіра колонізатора вартує не більше, ніж шкіра тубільця. Це означає, що це відкриття спричиняє найбільше потрясіння у світі. У результаті його народжується нова, революційна впевненість колонізованого. Якщо насправді моє життя має таку саму вагу, що й життя колонізатора, його погляд більше не вражає мене, більше не примушує мене завмерти, від його голосу я вже не ціпенію. Я не розгублююсь у його присутності. Мені практично начхати на нього. Не тільки його присутність не бентежить мене, але я вже готую йому такі пастки, що невдовзі він не матиме иншого виходу крім утечі.
Ми казали, що для колоніяльних умов характерна дихотомія, що вона цими умовами нав’язуються світу. Деколонізація об’єднує світ через радикальне рішення позбавити його різноманіття, об’єднуючи його на основі нації, іноді раси. Відомий гіркий вираз сенеґальських патріотів, які згадували маневри президента Сенґора такими словами: «Ми вимагали африканізації кадрів, і от Сенґор африканізує европейців». Це означає, що колонізований спроможний абсолютно чітко визначити, чи деколонізація відбувається, чи ні: вимога мінімум — останні мають стати першими.
Але колонізований інтеліґент вносить у цю вимогу зміни, адже насправді у нього не слабка мотивація посісти керівну посаду, стати провідним технічним фахівцем чи спеціялістом. Одначе колонізований прирівнює це кумівство до саботажу, і дійсно нерідко чуєш тут і там, як колонізований заявляє: «Не варто у такому разі, бути незалежними…»
У колонізованих реґіонах, там, де точилась справжня боротьба за визволення, де народ стікав кров’ю, і де тривалість етапу збройної боротьби сприяла переходу інтеліґенції на бік простого народу, ми є свідками справжнього викорінення надбудови, яка живила цю інтеліґенцію у колоніальних буржуазних колах. У своєму самозакоханому монолозі колонізаторська буржуазія через своїх професорів глибоко закріпила у свідомості колонізованого, що базові цінності залишаються незмінними, незважаючи на всі помилки, що вони притаманні людині. Під базовими само собою розуміються цінності західні. Колонізований інтеліґент повірив в обґрунтованість цих ідей, і десь у глибині його розуму можна віднайти вартового, який пильнує поряд з ґреко-латинським постаментом. Проте під час визвольної боротьби, коли відновлюється зв’язок колонізованого інтеліґента з власним народом, виявляється, що вартовий був з пап’є-маше. Всі середземноморські цінності, тріюмф гуманізму, просвітлення і краси перетворюються на неживі й безбарвні дрібнички. Всі ці розмови виявляються купою мертвих слів. Цінності, призначені, як здавалось, ушляхетнювати душу, виявляються недоречними, бо не мають стосунку до конкретної народної боротьби.
І перш за все індивідуалізм. Колонізований інтеліґент дізнався від своїх хазяїв, що особистість має стверджуватися. Колонізаторська буржуазія кувалдою вбиває у свідомість колонізованого ідею суспільства окремих особистостей, в якому кожний замкнений у своїй суб’єктивності, в якому багатством є багатство думок. Але колонізований, якому пощастило зануритися у визвольну боротьбу, відкриє брехливість цієї теорії. Орґанізаційні форми боротьби запропонують йому відмінний словник. Брат, сестра, товариш — слова, заборонені буржуазією колонізатора, тому що для неї мій гаманець — мій брат, мій товариш — оборудка. Колонізований інтеліґент є учасником своєрідного аутодафе — знищення всіх своїх кумирів: еґоїзму, гордині, інфантильної дурости того, хто останнє слово завжди хоче залишити за собою. Цей колонізований інтеліґент, розбещений культурою колонізатора, тепер відкриє для себе силу сільських сходів, вагу народних комітетів, надзвичайну плідність зібрань мешканців кварталу та зборів осередку. Відтепер справа кожного завжди буде справою всіх, адже тепер або салдати Іноземного леґіону викриють і вб’ють їх всіх, або всі вони врятуються. «Кожний сам за себе», ця атеїстична формула спасіння, у цих умовах заборонена.
Останнім часом багато говорять про самокритику; але чи відомо вам, що це насамперед африканський винахід? Незалежно від того, чи говоримо ми про збори місцевих громад у Північній Африці чи про перемовини Західній Африці, за традицією, суперечки, що виникають на селі, мають вирішуватися громадою. Звичайно, йдеться про спільний акт самокритики, не без гумору, адже всі розслаблені й врешті-решт бажають одного й того самого. Розрахунок, дивне мовчання, неоднозначність, дух втаємничення, секретність — все це інтеліґент залишає за мірою занурення у народ. І дійсно, відтоді вже можна говорити про те, що спільнота перемагає, що вона породжує свій власний світ, свій власний розум.
Але буває й так, що деколонізація відбувається у реґіонах, які визвольна боротьба розворушила недостатньо, і ми знову бачимо тих самих інтеліґентів: всезнайок, хитрунів, облудників. Ми знаходимо у них неушкодженими способи дії та форми мислення, запозиченні під час спілкування з колонізаторською буржуазією. Вчора улюбленці колоніялізму, сьогодні — національної влади, вони орґанізують розкрадання всіх національних багатств. Безжальні у своїх вчинках, вони прокладають собі дорогу наверх махінаціями й узаконеним розкраданням: імпортно-експортні операції, товариства з обмеженою відповідальністю, біржова гра, фаворитизм на тлі національного зубожіння. Вони наполягають на націоналізації підприємницької діяльности, себто ґарантії ринків і хороших можливостей для національних компанія. Їхня доктрина — доконана необхідність націоналізувати розкрадання нації. У час, коли нація животіє, коли необхідна економія, їхній успіх у розкраданні нації дуже скоро викликає у народу гнів і жадобу насильства. Цей бідний і незалежний народ за нинішніх обставин у Африці й світі прискореними темпами набуває суспільної свідомости. І це вже скоро зрозуміють і дрібні особистості.
Для засвоєння культури гнобителя та оперування нею колонізований повинен був опанувати деякі інтелектуальні здобутки колонізатора. Одним з них є запозичення форм мислення колонізаторської буржуазії. Це демонструє нездатність колонізованого інтеліґента до діялоґу. Оскільки при стиканні із метою чи ідеєю він не спроможний на самопожертву. Водночас, коли він бореться серед народу, то постійно охоплений благоговійним страхом. Його буквально обеззброюють сумлінність та щирість народу. Так він ризикує впасти у народництво. Він обертається на такого собі слухняного чоловіка, який погоджується з кожним міркуванням народу, перетворюючи його на прописну істину. Одначе фелах, безробітний, голодний на істину не претендують. Вони не заявляють, що вони є істиною, бо є нею за самою своєю сутністю.
У цей період інтеліґент поводиться об’єктивно як вульґарний опортуніст. Віна фактично продовжує лицемірити. Народ же ніколи не збирався відштовхувати його або ставити в безвихідне становище. Народ вимагає лише одного — загального об’єднання. Занурення колонізованого інтеліґента у народну хвилю відбудеться з певним запізненням через істнування у нього химерного культу дрібниць. Не те, щоб народ був проти аналізи. Він любить, аби йому роз’яснювали, він любить розуміти ланцюжок розмірковування, йому подобається бачити шлях перед собою. Але колонізований інтеліґент на початку свого співістнування з народом віддає перевагу дрібницям і примудряється забути про поразку колоніялізму — власне мету боротьби. Захоплений різноманітними поворотами боротьби, він прагне зосередитися на місцевих завданнях, що їх виконує із завзяттям і майже завжди з якоюсь урочистістю. Він ніколи не може охопити всього. У цю жахливу бетономішалку, якою є народна революція, він вводить поняття дисциплін, спеціялізацій, галузей. Відповідаючи за конкретну ділянку фронту, він інколи втрачає цілісність картини всього руху, а у разі місцевої поразки впадає у сумнів і навіть відчай. Народ же навпаки — з самого початку займає позицію широкого погляду. Земля і хліб: що робити, аби здобути землю і хліб? І ця риса народу (впертість, явна обмеженість, вузькість) врешті-решт є оперативною моделлю — найпродуктивнішою та дієвою.
Також нам слід звернути увагу на проблєму істини. Серед усіх людей в усі часи носіями істини вважали тільки одноплеменців. Цього стану речей не можуть ніяка абсолютна істина, ніякі міркування про відкритість душі. На брехню про колоніяльну ситуацію колонізований відповідає брехнею. Щирість з одно земцями — роздратованість та скритність з колонізаторами. Істина в тім, що прискорює розпад колоніяльної системи і що сприяє народженню нації. Істина в тім, що захищає тубільців і шкодить іноземцям. У колоніяльній ситуації немає істинної поведінки. А добро — це те, що робить їм зле.
Таким чином ми бачимо, що маніхейство, головний чинник колоніяльного суспільства, продовжує діяти й у період деколонізації. Це означає, що колонізатор ніколи не перестає бути ворогом, антаґоністом, тим, хто підлягає обов’язковому знищенню. Гнобитель у своїй зоні породжує рух, рух панування, експлоатації, грабунку. В иншій зоні колонізований, скоцюрблений та обкрадений, живить, як може, цей рух, що поєднує береги колонії й палаци і доки метрополії. У цій застиглій зоні поверхня нерухома, пальми колишуться на тлі хмар, морські хвилі набігають на гальку, сировина транспортуються туди-сюди, узаконюючи присутність колонізатора, тоді як скорчений колонізований — скоріше мертвий, ніж живий — завжди мріє про одне й те саме. Колонізатор робить історію. Його життя — це епопея, Одіссея. Він є абсолютним початком: «Це ми створили цю землю». Він — причина її істнування: «Якщо ми підемо, все буде втрачено — ця земля повернеться у середньовіччя». Протистоять йому заціпенілі істоти, знищені зсередини лихоманками й «дідівськими звичаями», ніби утворюючи мертве обрамлення для новаторського динамізму колоніяльного торгашества.
Колонізатор робить історію і знає, що її робить він. Безперервно посилаючись на історію своєї метрополії, він недвозначно вказує, що він тут є лише продовженням цієї метрополії. Історія, яку він пише, таким чином, не є історією країни, яку він грабує, а історією його нації, історією того, як вона захоплює, ґвалтує й прирікає на голод. Окам’янілість, на яку засуджений колонізований, можна подолати тільки тоді, коли колонізований захоче покласти край історії колонізації, історії грабежу з метою розпочати історію нації, історію деколонізації.
Світ, розділений на кляси, маніхейський, нерухомий, світ пам’ятників: пам’ятник ґенералу, який здобув перемогу; пам’ятник інженеру, який побудував міст. Впевнений у собі світ, що своєю брилою розчавлює хребет тим, чия шкіра здерта ударом батога. Ось він — колоніяльний світ. Тубілець — загнана істота, апартеїд — це тільки різновид розділення колоніяльного світу. Перше, про що дізнається тубілець — це те, що слід знати своє місце і не перетинати межі. Ось чому сни тубільця — це мускульні сни, дієві сни, аґресивні сни. Мені наснилось, що я стрибаю, пливу, біжу, піднімаюсь. Мені наснилось, що я розреготався, що перемахнув через річку одним кроком, що мене переслідують зграї машин, які мене ніколи не наздоганяють. В епоху колонізації колонізований звільняє себе щоночі з дев’ятої вечора до шостої ранку.
Спочатку аґресивність, що вона накопичилась у його мускулах, колонізований демонструє перед своїми. Це період, коли неґри б’ються між собою, а поліцейські та слідчі вже не знають, як зарадити цьому незвичному прояву злочинности серед північноафриканців. Далі ми побачимо, як потрібно осмислювати це явище2. Колоніяльний устрій викликає у колонізованого стан постійної напруги. Світ колонізатора — це ворожий світ, який відштовхує, але водночас це і світ, який викликає заздрість. Ми бачили, що колонізований завжди мріє зайняти місце колонізатора. Не стати колонізатором, але замінити колонізатора. Цей світ ворожий, гнітючий, аґресивний, тому що виштовхуючи зі всіх своїх шпарин колонізовану масу, він являє собою не пекло, від якого хочеться якнайшвидше відбігти, а рай — такий близький, але під охороною страшних сторожових псів.
Колонізований завжди насторожі; спантеличений численними знаками колоніяльного світу, він ніколи не знає, чи вже пересік він межу, чи ще ні. У світі, облаштованому колонізатором, колонізованого завжди вважають винним. Провина колонізованого не є виною, з якою той змирився; це радше різновид прокляття, щось на кшталт Дамоклевого меча. Одначе в глибині душі колонізований не визнає ніякої влади. Над ним панують, але його не приручили. Він принижений, але його не переконали в своїй меншовартості. Він терпляче чекає, поки колонізатор втратить пильність, щоб накинутись на нього. Мускули колонізованого завжди в очікуванні. Не можна сказати, що він стурбований, що він нажаханий. Насправді, він завжди готовий відкинути роль здобичі заради ролі мисливця. Колонізований — це переслідуваний, який постійно мріє стати переслідувачем. Символи влади — жандарми, звуки сурем, що лунають у казармах, військові паради і прапор нагорі — водночас гальмують і збуджують. Вони зовсім не означають «не ворушись!», але: «добре підготуй свій удар». І дійсно, навіть якщо колонізований може трохи заснути, забутись, пихатість колонізатора і його захоплення питанням міцности колоніяльної системи повсякчас нагадають йому, що велике протистояння не може відкладатись безкінечно. Це прагнення зайняти місце колонізатора допомагає підтримувати постійний м’язовий тонус. Насправді відомо, що за певних емоційних станів, наявність перешкоди тільки підсилює бажання дії.
Відносини колонізатор—колонізований — це відносини мас. Чисельній перевазі колонізатор протиставляє свою силу. Колонізатор — ексгібіціоніст. Турбота про власну безпеку змушує його голосно нагадувати колонізованому: «Тут я хазяїн!» Колонізатор підтримує лють колонізованого, який той поки що стримує. Колонізований застряв у щільних лабетах колоніялізму. Але ми бачили, що колонізований тільки видається заціпенілим. М’язова напруга колонізованого періодично вивільняється у криваві вибухи: племінна боротьба, боротьба кланів, боротьба між особистостями.
На рівні особистости ми дійсно маємо заперечення здорового глузду. Тоді як колонізатор і поліцейський можуть протягом дня вдарити колонізованого, образити його, поставити на коліна, ми бачимо, що колонізований витягає свого ножа при найменшому ворожому чи аґресивному погляді иншого колонізованого. Тому що останній захисток колонізованого — це оборона своєї особистости від собі подібних. Племінна боротьба просто нагадує про старі, викарбувані в пам’яті рахунки. Помстившись, колонізований намагається переконати себе, що колоніялізму не істнує, що все відбувається як і раніше, що історія продовжується. Тут ми розуміємо з цілковитою ясністю на рівні громади цю поведінку втечі, коли своєрідне занурення у братську кров дозволяє не бачити перешкод, відкласти неминуче рішення, що веде до збройної боротьби проти колоніалізму, на потім. Колективне самознищення, дуже конкретне у племінній боротьбі, є одним з способів вивільнення м’язової напруги колонізованого. Все ці вчинки — це смертельні рефлекси перед лицем небезпеки, самовбивча поведінка, яка дозволяє колонізатору, що його життя і панування виявляються від цього тільки зміцненими, одночасно пересвідчитись у тому, що ці люди нерозсудливі. Колонізованому також вдається за допомогою реліґії іґнорувати колонізатора. Завдяки фаталізму гнобитель звільняється від будь-якої вини, він не є причиною лиха, злиднів — доля залежить від волі Божої. Таким чином особистість приміряється з розпадом, що його спричиняє Бог, падає ниць перед колонізатором і долею, й завдяки якійсь внутрішній рівновазі стає спокійним наче камінь.
Між тим, життя продовжується, і у страшних мітах — таких поширених у недорозвинутих суспільствах — колонізований знаходить засіб для погамування своєї аґресивности: злі духи, які втручаються щоразу, коли чиниш неправильно, люди-леопарди, люди-змії, собаки з шістьма лапами, зомбі — вся незчисленна рать привидів або велетнів створює навкруги колонізованого безліч заборон, перешкод, стримувань, значно сильніших за ті, що нав’язуються світом колонізатора. Ця маґічна надбудова, під сильним впливом якої перебуває тубільне суспільство, виконує точно визначені функції у роботі лібідо. Дійсно, одна з рис, що вона характеризує суспільств, що розвиваються, полягає в тім, що лібідо є справою перш за все ґрупи, родини. Ця риса відома, добре описана етнолоґами: у суспільствах, де чоловік бачить у сні, що він має сексуальні стосунки не зі своєю жінкою, а з иншою, він повинен привселюдно зізнатися про цей сон і заплатити податок натурою або відпрацювати на чоловіка потерпілої жінки. Що доводить, між иншим, що у суспільствах, які називають доісторичними, підсвідомому приділяється велика увага.
Атмосфера міту й маґії, лякаючи мене, діє як безсумнівна реальність. Жахаючи мене, вона включає мене в традицію, в історію мого краю або мого племені, але водночас вона мене заспокоює, надає статус, свідоцтво про суспільний стан. Площина таємниці у країнах, що розвиваються, — це колективна площина, яка належить виключно маґії. Зачаровуючи мене у цьому нерозривному лабіринті, де дії повторюються з чистою незмінністю, сталість мого світу, нашого світу таким чином стверджується знову і знову. Повірте мені: зомбі жахливіші, ніж колонізатори. І проблєма відтоді не в тім, як жити у злагоді зі світом, закутим у залізний панцир колоніялізму, а в тім, щоб подумати тричі, перш ніж помочитися, плюнути або вийти вночі.
Надприродні, маґічні сили дивним чином зміцнюють еґо колонізованого. Сили ж колонізатора нескінченно применшені, позначені чужістю. Дійсно, більше нема чого боротися з ними, адже насправді має значення тільки те, що мітичні схеми являють собою значно жахливішого ворога. Очевидно, що вся боротьба переноситься у світ фантазій.
Проте, під час визвольної боротьби цей народ, раніше загублений у сфері реального, затиснутий в лещатах невимовного жаху, який одначе радо занурювався у цей фантастичний вир, приходить у розлад, реорґанізується і через кров і сльози повертається до вельми реальних і безпосередніх дій. Нагодувати моджахеддинів, розставити вартових, прийти на допомогу сім’ям знедолених, замінити вбитого чи ув’язненого чоловіка — ось конкретні завдання, до виконання яких закликають народ у визвольній боротьбі.
У колоніяльному світі емоційність колонізованого підтримується на поверхні як жива рана, з якої сочиться їдка речовина. І психіка стискається, вигоряє, розряджається у демонстрації м’язів, що для дуже вчених мужів є свідченням того, що колонізований — істерик. Ця емоційність у напрузі, якою опікуються невидимі наглядачі, але які безпосередньо спілкуються з ядром особистості, знайде еротичне задоволення у рушійних силах кризи на етапі остаточного її розв’язання.
З иншого боку, ми побачимо як емоційність колонізованого виснажується у несамовитих танцях. Ось чому вивчення колоніяльного світу обов’язково має бути пов’язаним із вивченням феноменів танцю та одержимости. Релаксація колонізованого — це саме та орґія м’язів, підчас якої знаходять свій вихід, трансформуються, зникають найгостріша аґресія, найбезпосередніше насильство. Коло танцю — це дозвільне коло. Воно дає захист і дозвіл. У наперед визначені години й дні чоловіки та жінки зустрічаються в певному місці та під урочистим поглядом племені виконують пантоміму у довільному, але насправді з певним ритмом темпі, в якій за різною ходою, рухом голови, вигином хребта, нахилом всього тіла назад читаються, як у відкритій книзі, колосальні зусилля громади, спрямовані на звільнення, подолання, вираження. Все дозволено у… колі. Пагорб, куди всі піднялись, так ніби стати ближче до місяця; берег, до якого всі спускаються ніби для того, щоб підкреслити зв’язок танцю та омивання, миття, очищення, — такими є святі місця. Все дозволено, тому що насправді збираються лише для того, щоб наче при виверженні вулкану вирвалися накопичене лібідо, стримана аґресія,. Символічні страти, фантазійні перегони, уявні масові вбивства — все це має вийти назовні. Погані почуття з шумом витікають як лава.
Ще крок, і нас охоплює одержимість. Насправді, це орґанізовані сеанси одержимости та виходу за межі: ту і вампіризм, одержимість джинами, зомбі, Леґбой, знаменитим богом вуду. Ця втрата особистости, це роздвоєння, це розчинення виконують в орґанізмі колонізованого світу первородну функцію. Чоловіків і жінок, коли вони тільки приходили, були охоплені нетерплячкою, переступали з ноги на ногу, всі «на нервах». Коли вони повертались, у селі панував спокій, мир, непорушність.
Під час визвольної боротьби ми стаємо свідками появи відчуження стосовно цих звичаїв. Спиною до стіни, ніж біля горлянки (або, точніше, електроди біля ґеніталій), від колонізованих вимагатимуть, щоб припинили розповідати один одному історій.
Після років нереалістичности, після того, як він віддавався найдивовижнішим фантазіям, колонізований з автоматом у руках нарешті сміливо виступає проти тієї єдиної сили, що знецінювали його існування, — проти колоніялізму. І колонізована молодь, яка зростає в атмосфері бою, може навіть поглузувати з себе і вірувань своїх пращурів зомбі, коней з двома головами, мерців, що постають з могил, джинів, що проникають у тіло з позіхом. Колонізований відкриває реальність і перетворює її у способі свого руху, у практику насильства, у свій плян визволення.
Ми бачили, що це насильство протягом всього колоніяльного періоду, хоча й поверхнево, працює вхолосту. Ми бачили його вихід через емоційну розрядку танцю й одержимости. Ми бачили, як воно вичерпується у братовбивчий боротьбі. Питання тепер полягає у тім, аби використати це насильство, саме у час зміни напрямку його руху. Незважаючи на те, що воно задовольнялось мітами та примудрялося відкривати нові можливості колективного самогубства, ось з’являються нові умови, які дозволять повністю переорієнтувати його.
У пляні політичної тактики й історії через звільнення у сучасну епоху колоній постало одне надзвичайно важливе теоретичне питання: коли можна говорити про те, що ситуація для руху національного визволення дозріла? Яким має бути його аванґард? Оскільки деколонізація прийняла найрізноманітніші форми, розум вагається і не може визначитись с тим, де справжня деколонізація, а де хибна. Ми побачимо, що заанґажована людина має приймати негайне рішення щодо засобів і тактики, що означає — спосіб й орґанізація руху. Поза цим істнує тільки сліпий волюнтаризм з ризиком жахливо реакції, до який він може привести.
Які ж сили у колоніяльний період замість насильства колонізованого пропонують нові шляхи, нові центри докладання зусиль? Перш за все, це політичні партії, інтеліґенція, підприємці. Однак для деяких політичних уґруповань характерним є те, що вони проголошують принципи, але утримуються від висування гасел. Вся діяльність цих політичних націоналістичних партій у колоніяльний період обмежується діяльністю виборчого типу — схоже на продовження філософсько-політичних дисертацій на тему права народів на самовизначення, права людей на гідність і хліб, безперервне ствердження принципу «одна людина — один голос». Політичні націоналістичні партії ніколи не наполягають на необхідності протистояння, тому що їх мета зовсім не в радикальній зміні системи. Пацифісти та леґалісти — вони насправді прихильники порядку… нового порядку; але до колонізаторської буржуазії ці політичні ґрупи вельми прямолінійно висувають головну для себе вимогу: «Більше влади!» До конкретного питання насильства ставлення еліт неоднозначне. Жорсткі на словах, у поведінці вони — реформісти. Коли націоналістичні політичні керівники щось кажуть, насправді це означає, що вони так не думають.
Слід розуміти, що ця риса націоналістичних партій пояснюється як якістю їхнього керівництва, так і якістю послідовників. Кадри націоналістичних партій набираються з міст. Ці робітники, вчителі, ремісники та малі підприємці, що почали мати невеличкий зиск — який, само собою зрозуміло, є насправді дрібним хабаром — з колоніяльної ситуації, мають свої особливі інтереси. Ця клієнтура вимагає покращення своєї долі, підвищення зарплат. Між цими політичними партіями та колоніялізмом діялоґ ніколи не припиняється. Обговорюються всілякі вдосконалення: представництво у виборчих орґанах влади, свобода преси, свобода об’єднань. Точаться розмови про реформи. Тому не дивно, що велика кількість тубільців ведуть активну боротьбу у філіях політичних партій метрополії. Ці тубільці борються під абстрактним гаслом «Владу пролєтаріяту!», забуваючи, що в їхньому реґіоні боротьбу треба вести перед усім під лозунґами національними. Колонізований інтеліґент вклав всю свою аґресію у ледь завуальоване прагнення асимілюватись до колоніяльного світу. Свою аґресивність він поставив на службу своїм індивідуальним нтересам, інтересам своєї особистости. Так легко народжується верства рабів, звільнених в індивідуальному порядку, вільновідпущених. Чого вимагає інтеліґент, так це того, аби була можливість плодити вільновідпущеників, можливість орґанізувати справжню клясу вільновідпущеників. Маси ж навпаки — не допускають зростання шансів на успіх окремих особистостей. Вони вимагають не статусу колонізатора, а місце колонізатора. Колонізовані у своїй переважній більшості хочуть заволодіти самою формою колонізатора. Їм йдеться не про початок змагання з колонізатором. Їм потрібне його місце.
Селянство залишається переважно осторонь пропаґанди більшости націоналістичних партій. Проте ясно, що у колоніяльних країнах революційним є тільки селяни. Їм нічого втрачати, а здобудуть вони цілий світ. Селянин, деклясований, голодуючий — це експлоатований, який швидше за инших усвідомлює, що на насильстві можна підзаробити. Для нього не істнує компромісів, немає можливости згоди. Колонізація чи деколонізація — це просто питання співвідношення сил. Експлоатований зауважує, що його визволення передбачає застосування всіх засобів і перед усім — сили. Коли 1956 року, після капітуляції мсьє Ґі Молле перед, Фронт національного визволення у знаменитій листівці зазначав, що колоніялізм тільки прибрав ніж від горлянки, жоден алжирець не знайшов ці слова аж надто жорстокими. Листівка тільки висловила те, що всі алжирці відчували у самій глибині свого єства: колоніялізм — не мисляча машина, не тіло, наділене розумом. Це — насильство за визначенням, і на поступки воно піде тільки перед ще більшим насильством.
Під час вирішального протистояння колонізаторська буржуазія, як доти мовчала, починає діяти. Вона вводить нове поняття, яке, власне кажучи, є породженням колоніяльної ситуації: ненасильство. В найзагальніших рисах ненасильство для колонізованих інтеліґентів й економічних еліт означає, що колонізаторська буржуазія має ті ж самі інтереси, що й вони, а тому заради спільного спасіння необхідно дійти згоди. Ненасильство — це спроба уреґулювати колоніяльну проблєму за круглим столом, поки ще не відбулись необоротні події, не пролито кров, не трапилось непоправне. Але якщо маси, не чекаючи, поки навкруги круглого столу роздавлять стільці, дослухаються тільки до власного голосу и почнуть підпалювати будинки і бунтувати, тоді ми побачимо, як еліти та керівництво націоналістичних буржуазних партій бігтимуть до колонізаторів зі словами: «Це дуже серйозно! Невідомо, як все це закінчиться. Треба знайти якесь рішення! Знайдемо компроміс!»
Це поняття компромісу дуже важливе у явищі деколонізації, адже воно далеко не просте. Компроміс, насправді, стосується як колоніяльної системи, так і молодої національної буржуазії. Прихильники колоніяльної системи відчувають небезпеку знищення всієї системи масами. Диверсії на мостах, руйнування ферм, репресії, війна завдають економіці суворих ударів. Компроміс також стосується національної буржуазії, яка, не дуже добре усвідомлюючи можливі наслідки цього буревію, дійсно боїться, що цей грізний шквал її прожене, а тому безперестанку говорить колонізаторам: «Ми ще у змозі зупинити різанину, маси все ще довіряють нам. Діємо швидше, якщо ви не хочете все занапастити». Ще крок, і керівник націоналістичної партії дистанціюється від цього насильства. Він привселюдно стверджує, що не мають нічого спільного з цими Мау-мау, з цими терористами, з цими вбивцями. У найкращому разі він усамітнюється на no man’s land (нейтральній смузі) між терористами і колонізаторами і охоче пропонує себе у ролі «переговірника». Це означає, що якщо з цими Мау-мау не зможуть домовитись колонізатори, він охоче візьметься за переговори сам. Таким чином, ар’єрґард національної боротьби, та частина народу, котра ніколи не переставала бути по той бік боротьби, таким акробатичним трюком переміщається у аванґард переговорів і компромісу, адже вона — завжди дуже обережна — ніколи не переривала контактів із колонізаторами.
До початку переговорів більшість націоналістичних партій обмежується у найліпшому разі роз’ясненнями, вибаченнями за цю «дикість». Вони не претендують на народну боротьбу і нерідко дозволяють собі у визькому колі засуджувати ці жахливі дії, які з таким жаром осудили преса та громадська думка метрополії. Ця політика безініціятивности виправдовується тривогою за об’єктивне бачення речей. Але ця клясична тактика колонізованої інтеліґенції та керівництва націоналістичних партій насправді є необ’єктивною. Фактично вони не впевнені, що це насильство мас, яким вже урвався терпець, є найбільш ефективним засобом захисту їх власних інтересів. Вони насправді впевнені у неефективності насильницьких дій. Для них неприпустимою є сама тільки думка, спроба знищення колоніяльного гніту силою — це ризикована поведінка, самогубна поведінка. Це через те, що в їхніх мізках велике місце займають танки і літаки-винищувачі колонізаторів. Коли їм кажеш: «Треба діяти!», вони бачать, як їм на голову сиплються бомби, по дорогах мчать бронетранспортери, лунають постріли, поліція… і вони не застигають на місці. Вони заздалегідь вважають себе переможеними. Немає потреби демонструвати їх нездатність перемагати за допомогою насильства, вони примирилися з цим у своєму повсякденному житті і своїх діях. У цьому сенсі вони залишилися на наївній позиції, що її зайняв Енґельс у своїй відомій полеміці з цією брилою наївності, якою був герр Дюрінґ: «Так само, як Робінзон міг роздобути собі шаблю, так само ми можемо припустити, що одного чудового ранку П’ятниця з’являється із зарядженим револьвером у руці, і тоді все відношення „насильства” міняється: П’ятниця починає командувати, а Робінзон мусить тяжко працювати… Отже револьвер перемагає шаблю, а тим самим повинно бути зрозуміло навіть найбільш дитинному аксоматикові, що насильство не є тільки акт волі, а, щоб виявитися, вимагає дуже реальних передумов, а саме знаряддя, серед якого досконаліше перемагає недосконаліше; далі, що це знаряддя, треба виробити, а цим заразом сказано, що продуцент досконалішого знаряддя насильства, vulgo зброї, переможе продуцента недосконалішого знаряддя, і що, коротко кажучи, перемога насильства ґрунтується на продукції зброї, а ця знову таки на продукції взагалі, отже — на економічній силі, на „економічному стані”, на тих матеріяльних засобах, що їх має до своїх послуг сила»3. Після чого, керівникам-реформаторам уже немає чого казати крім: «З чим ви хочете боротися проти колонізаторів. Зі своїми ножами? Мисливськими рушницями?»
Дійсно, знаряддя важливе у царині насильства, тому що все впирається у кінцевому рахунку у розподіл цих знарядь. Але виявляється, що визволення колоніяльних територій проливає на питання нове світло. Ми бачили, наприклад, що в Іспанській кампанії, цій справжній колоніяльній війні, Наполеон, незважаючи на військові сили, що підчас наступу навесні 1810 року дорівнювали величезній цифри в 400 000 людей, був змушений відступити. Разом з тим французька армія завдяки своїм знаряддям війни, бойовим якостям своїх салдатів, військовому ґенію своїх полководців змусила тремтіти всю Европу. Сам на сам з величезною силою наполеонівських військ іспанці, яких надихала непохитна національна свідомість, винайшли відому партизанську війну, яку за двадцять п’ять років до того американські ополченці випробували проти анґлійських військ. Але партизанська війна колонізованого нічого не варта як знаряддя насильства у порівнянні з иншими способами війни, як би вона не стала новим елєментом у ґлобальному процесі конкуренції трестів і монополій.
На початку колонізації одна колонія могла займати величезні території: Конґо, Ніґерія, Кот-д’Івуар тощо. Але сьогодні національна боротьба колонізованого є складовою зовсім нової ситуації. Капіталізм у період свого зростання розглядав колонії як джерело сировини, що вона після переробки потрапляла на европейський ринок. Після стадії нагромадження капіталу сьогодні капіталізм оперує новим поняттям отримання прибутку. Колонії стали ринком. Колоніяльне населення — це споживачі. Тому, якщо гарнізон повсякчасно потребує поповнення, якщо торгівля уповільнюється, себто виготовлені промислові вироби більше не експортуються, це вірна ознака того, що військове рішення треба відкинути. Грубе панування рабовласницького типу не є метрополії економічно вигідним. Монополістська частина буржуазії метрополії не підтримує уряд, що проводить виключно політику меча. Промисловці та фінансисти метрополії чекають від свого уряду не знищення племен, а захисту своїх «законних інтересів» за допомогою економічних угод.
Таким чином, істнує об’єктивний зв’язок між капіталізмом і силами насильства, що вибухає на колоніяльній території. Більш того, колонізований не одинокий перед лицем гнобителя. Є, звичайно, політична і економічна допомога проґресивних країн і народів. Але передусім є конкуренція, нещадна війна, що її ведуть фінансові ґрупи. Берлінська конференція могла поділити роздрібнену Африку між трьома чи чотирма країнами. У даний час важливо не те, під яким мандатом — французьким чи бельґійським — буде той чи инший африканський реґіон, а те, щоб економічні зони були під захистом. Удари артилерії, політика випаленої землі поступилися місцем економічному підпорядкуванню. Сьогодні для придушення того чи иншого бунтівного султана більше не ведуться війни. Зараз діють більш елеґантними, менш кривавими методами, ліквідувати режим Кастро вирішують мирним шляхом. Ґвінею намагаються удушити, усувають Мосаддика. Таким чином, національний лідер, котрий боїться насильства, помиляється, якщо він уявляє, що колоніялізм «нас всіх переріже». Звичайно, військові продовжують грати у салдатики, як вони це завжди робили від початку колоніяльних завоювань, але фінансові кола швидко повертають їх до реальности.
Ось чому, поміркованим націоналістичним партіям рекомендують формулювати свої вимоги чіткіше та шукати з колонізаторами — спокійно та без зайвих емоцій — рішення, яке б враховувало інтереси обох сторін. Ми бачимо, що цей націоналістичний реформізм, який часто виглядає як карикатура на тейдюніонізм, як наважуються на дію, робить це цілком мирним шляхом: страйки на міських підприємствах, масові демонстрації з бурхливими вітаннями керівників, бойкот автобусів чи імпортних товарів. Всі ці дії призначені одночасно і надавити на колоніяльний режим, дати можливість народу випустити пару. Ця практика терапії бездіяльністю, це лікування народу сном іноді призводить до успіху. Тоді за круглим столом переговорів відбувається своєрідний політичний відбір, в результаті якого, наприклад, пан Мба, президенту Республіки Ґабон, , прибувши з офіційним візитом до Парижу, може дуже урочисто заявити: «Ґабон незалежний, але між Ґабоном і Францією нічого не змінилось — все продовжується як і раніше». Дійсно, єдина зміна — це те, що пан Мба — президент Республіки Ґабон і що його приймає президент Французької Республіки.
В роботі над заспокоєнням колонізованих буржуазії колонізаторів, звичайно, допомагає реліґія. Всі святі, що підставляли другу щоку, пробачали злочини, отримували без здригань плювки і образи, знайшли пояснення і стали прикладом. Еліти колонізованих країн, ці вільновідпущені раби, опиняючись на чолі руху, неминуче закінчують тим, що влаштовують ерзац-битву. Вони використовують рабство своїх братів, щоб присоромити рабовласників або надати сенсу пустопорожній гуманістичну ідеолоґію фінансових ґруп, конкуруючих з їх гнобителями. Насправді, вони ніколи не звертаються до рабів, ніколи їх не мобілізують за допомогою конкретних закликів. Зовсім навпаки — в годину істини, себто для них — брехні, вони погрожують масовою мобілізацією як зброєю, що вирішує все і призведе — у якійсь чарівний спосіб — до «кінця колоніяльного режиму». Звичайно, в цих політичних партіях, серед їхнього керівництва знаходяться й такі, хто свідомо повертаються спиною до фарсу національної незалежности. Але дуже скоро їхня робота, їхні ініціятиви, їхнє незадоволення починають дратувати партійний апарат. Поступово ці елєменти ізолюються, а потім просто відсуваються убік. Водночас, ніби за діялєктичним збігом обставин, за ними кидається колоніяльна поліція. Переслідувані в місті, покинуті партійними товаришами та керівниками, ці небажані елєменти з палким поглядом опиняться у селі. Саме тоді вони з захоплення відкривають, що селянські маси розуміють їх з півслова і без зайвих зволікань задають їм питання, на яке вони досі не спромоглися підготувати відповіді: «Так коли?»
Ми ще зупинимось на цій зустрічі міських революціонерів із селянами. Зараз нам треба повернутися до політичних партій, щоб показати проґресивний характер їх діяльности. У своїх промовах політичні керівники «згадують» націю. Таким вимоги колонізованого набувають форми. Відсутність змісту, відсутні політична та соціяльна проґрами. Є непевна форма, національне за основою, те, що ми називаємо вимогою мінімум. Політики, які беруть слово, виступають у націоналістичний пресі, пробуджують у народу бажання мріяти. Вони бояться руйнування, але фактично вносять у свідомість своїх слухачів і читачів страшні ферменти руйнування. Часто вони користуються національною чи племінною мовою. У такий спосіб додатково підживлюється мрія, уява отримує можливість вийти за межі колоніяльного порядку. І ще, час від часу ці політики кажуть: «Ми, неґри, ми, араби», і ці найменування, сповнені багатозначности, у колоніяльний період набувають своєрідного сакрального смислу. Націоналістичні політики грають з вогнем. Тому що як нещодавно перед ґрупою молодих інтеліґентів зізнався один африканський лідер: «Добре подумайте, перше ніж звертатися до мас — вони дуже швидко захоплюються». Є одна хитрість історії, яка грає у колоніях свою руйнівні гру.
Коли політичний керівник скликає народ на мітинґ, можна сказати, що у повітрі відчувається запах крові. Проте дуже часто керівник особливо переймається тим, аби «продемонструвати» свої сили, але… не використовувати їх. Але стан збудження підтримується таким чином: рух туди й сюди, виголошення промов, зібрання люду, всюди поліція, демонстрації військової потуги, арешти, депортації керівників, — все це метушіння викликає у народу відчуття, що прийшов час щось робити. У такий час нестабільности політичні партії все частіше звертаються із закликами спокою до лівих, а на правому фланзі вони вглядаються в обрій, намагаючись відгадати ліберальні наміри колоніялізму.
Для підтримки форми й революційної потенції народ звертається також до певних епізоди із життя спільноти. Наприклад, до образа бандита, який на селі кілька днів чинить опір жандармам, що його переслідують, або гине в нерівному бою, забравши із собою чотирьох чи п’ятьох поліцейських, або покінчує життя самогубством, щоб не «здати» своїх спільників, — для народу вони слугують прикладами для наслідування, схемами дій, «героями». І марно переконувати, що цей герой — злочинець, негідник або покидьок. Якщо діяння, за яке колоніяльна влада переслідує цю людину, спрямоване тільки проти колоніста чи майна колоніста, з’являється чітка, пряма демаркаційна лінія. Процес ідентифікації відбувається автоматично.
Крім того слід зауважити ту ролю, яку грає у цьому процесі дорослішання національна історія опору завойовникам. Великими постатями колонізованого народу назавжди залишаються ті, хто очолював опір загарбникам. Беханзін, Сундьята, Саморі, Абд Аль-Кадір — вони переживають справжнє відродження у період, який безпосередньо передує розгортанню активної боротьби. Це свідчить про те, що народ готується знову почати рух, покінчити із застоєм, спричиненим колоніялізмом, готується робити Історію.
Поява нової нації, знищення колоніяльних структур є результатом або жорсткої боротьби народу, який щойно здобув незалежність, або насильством з боку инших колонізованих народів периферії, яке має на колоніяльний режим стримуючу дію.
Колонізований народ не самотній. Незважаючи на зусилля колоніялізму, його кордони залишаються проникними для новин, чуток. Він відкриває, що у повітрі віє насильством, що воно вибухає тут і там, тут і там долає колоніяльний режим. Це насильство виконує для колонізованого не тільки інформаційну, але й оперативну роль. Велика перемога в’єтнамського народу під Дьєн-Бьєн-Фу, строго кажучи, перестала бути перемогою тільки в’єтнамською. Починаючи з липня 1954 року, колоніяльні народи задавали собі наступне питання: «Що треба зробити, щоб здійснити Дьєн-Бьєн-Фу? Як за це взятися?» Відтепер жоден колонізований не сумнівався у можливості Дьєн-Бьєн-Фу. Проблєма була у розсортуванні сил, їх орґанізації, даті їх виступу. Це всеосяжне насильство впливає не тільки на колонізованих, але також на колонізаторів, які усвідомлюють можливість багатьох Дьєн-Бьєн-Фу. Ось чому всі без винятку колонізаторські уряди охоплює справжня паніка. Вони хочуть грати на випередження, повернути визвольних рух вправо, роззброїти народ: «Хутко деколонізуємось!». Деколонізуємо Конґо, поки воно не перетворилося у ще один Алжир. Проголосуємо за рамочний закон для Африки, створимо для Африки Співдружність, модернізуємо її, але, благаю Вас, деколонізуємо, деколонізуємо… Деколонізація відбувається з такою швидкістю, що незалежність нав’язується Уфуе-Буаньї. На стратеґію Дьєн-Бьєн-Фу, визначену колонізованим, колонізатор відповідає стратеґією стримування… при дотриманні суверенітету держав.
Але повернемось до цього всеохоплюючого насилля, цього насилля, що вирує під поверхнею. Ми побачили, що за мірою його розвитку, його підхоплюють численні приводні ремені і ведуть до виходу. Незважаючи на метаморфози, які викликає в ньому під час боротьби між племенами чи реґіонами колоніяльний режим, насилля рухається, колонізований розпізнає свого ворога, дає назви всім своїм нещастям і зі всією своєю міццю, підсиленою ненавистю та гнівом, кидається на цей новий шлях. Але як ми перейдемо від атмосфери насильства до насильства в дії? Що розірве поверхню? Передусім треба зауважити, що такий розвиток подій порушує той стан спокою, в якому перебуває колонізатора. Колонізатор, який «знає» тубільців, помічає по багатьом ознакам, що дещо змінюється. Рідко тепер зустрінеш хорошого тубільця; при наближенні гнобителя западає тиша. Час від часу погляди стають жорсткими, ставлення і мова — відверто ворожими. Націоналістичні партії охоплює збудження, множиться кількість мітингів, і водночас зростає присутність поліції, прибувають військові підкріплення. Колонізатори, особливо ті з них, які ізольовані на своїх фермах, починають бити тревогу першими. Вони вимагають енерґійних заходів.
Влада ж вдається до видовищних заходів: затримує одного або двох керівників, орґанізує військові паради, маневри, польоти літаків. Ці демонстрації, військові вправи, цей запах пороху, який тепер заряджає атмосферу, не зупиняють народ. Ці багнети і ця канонада підсилюють його аґресивність. Створюється драматична атмосфера, і кожен хоче довести, що він готовий на все. Саме у цій ситуації сам по собі лунає постріл, тому що нерви на межі, всюди панує страх, на курок готовий нажати кожний. Звичайна випадковість починається розстріл: це Сетіф у Алжирі, «Кар’єр сантраль» у Марокко, Мораманґа на Мадагаскарі.
Репресії, замість згасити запал, прискорюють розвиток національної свідомости. На певному етапі ембріонального розвитку свідомости формування цієї свідомости прискорює різанина в колоніях, що вона свідчить за те, що між гнобителями і пригнобленими все вирішує сила. Варто зазначити, що не політичні керівники висунули гасла збройного повстання, не вони готували це повстання. Керівники не хотіли цих репресій, цих дій, викликаних страхом. Події застали їх зненацька. Саме в цей момент колоніяльна влада може вирішити заарештувати націоналістичних керівників. Але сьогодні уряди колоніяльних країн дуже добре знають, що дуже небезпечно позбавляти маси їхніх керівників. Тому що тоді народ без огляду кидається у селянські війни, заколоти і «звірячі вбивства». Маси дають волю своїм «кривавим інстинктам» і вимагаються від колонізаторів звільнити їхніх керівників, на долю яких випадає нелегке завдання відновлення спокою. Колонізовані, котрі під дією стихійного імпульсу вклали все своє насильство у роботу над колосальним завданням знищення колоніяльної системи, швидко опиняються в ролі тих, хто скандує інертний, безплідний лозунґ: «Звільніть А чи Б»4. Тоді колоніяльна влада цих людей звільняє і розмовляє тільки з ними. Прийшло свято простого люду.
Можливі випадки, коли апарат політичних партій може залишитись неушкодженим. Але внаслідок колоніяльних репресій та стихійної на них реакції народу партії втрачають ініціативу, яка переходить до рядових членів партій. Насильство спрямовується проти військ окупанта, ситуація загострюється і заходить у глухий кут. Керівники, які все ще перебувають на свободі, відсуваються убік. Раптом ставши непотрібними зі своєю бюрократією та поміркованою проґрамою, вони віддаляються від подій, пробуючи взяти на себе ролю «говорити від імені нації, змушеної мовчати». Як правило, колоніяльна влада із жадібністю хапається за цю вдалу знахідку, перетворює цих нікчем на своїх співрозмовників, миттю дає їм незалежність, покладаючи на них обов’язок наведення ладу.
Таким чином, ми бачимо, весь світ переповнений цим насильством, і питання не в тому, щоб відповідати на нього ще більшим насильством, а в тому, щоб якомога швидше кризу розрядити.
Так що ж таке це насильство? Ми побачили, що це інтуїція, яка підказує колонізованим масам, що їхнє звільнення має відбутися і може відбутися тільки через насильству. Що то за затьмарення розуму таке, що приводить цих незнайомих з технікою, голодних і слабких, незнайомих з навичками орґанізації до думки, що перед лицем економічної і військової могутності окупанта їх може визволити тільки насильство ? Як наважуються вони сподіватися на перемогу?
Тому що насильство, і в цьому полягає найбільший скандал, може бути методом, може висуватися політичною партією як гасло, з яким партійні кадри закликають народ до збройної боротьбі. Це питання насильства потребує уважного розгляду. Нас зовсім не дивує, коли німецький мілітаризм вирішує вреґулювати свої проблєми на кордоні за допомогою сили, проте коли, наприклад, анґольський народ вирішує взятися за зброю, відкидає будь-які ненасильницькі методи алжирський народ, це свідчить за те, що щось таки відбулось або відбувається. Колонізованим народам — цим рабам сучасности — урвався терпець. Вони знають, що тільки це божевілля може звільнити їх від колоніяльного ярма. У світі виникає новий тип стосунків. Народи недорозвинених країн розривають свої кайдани, і — що неймовірно — це їм вдається. В епоху супутника померти з голоду нам може видатися смішним, але для колонізованих мас пояснення більше прозаїчне. Правда полягає в тому, що сьогодні жодна капіталістична країна не здатна застосувати спосіб придушення, що він єдиний міг би дати шанс на успіх: тривале розгорнення значних окупаційних військ.
Вдома колонізаторських країни стикаються з суперечностями, з вимогами робітників, що вимагають застосування поліцейського апарату. Більш того за теперішньої міжнародної ситуації їхні війська потрібні цим країнам для захисту власного режиму. Нарешті, не можна не згадати про міт, що визвольні рухи керуються з Москви. Доводи режиму, що ґрунтуються в першу чергу на паніці, звучить так: «Якщо так триватиме й далі, комуністи скоріше за все скористуються з цієї нестабільности, аби проникнути в ці реґіони».
Той факт, що колонізований розмахує погрозою насильства, свідчить за те, що він усвідомлює неповторність поточного моменту і має намір з цієї неповторности скористатися. Але також і на рівні безпосереднього особистого досвіду колонізований, який бачить, що сучасний світ проникає до найвіддаленіших куточків землі, вельми чутливий до всього, чого не має. Маси через своєрідні зародки розуміння переконуються, що у них все вкрадено. Ось чому в деяких недорозвинених країнах маси дуже швидко змінюються та через два чи три роки після незалежности починають розуміти, що вони розчаровані, що «воно не варте боротьби», оскільки насправді нічого не змінилося. 1789 року після буржуазної революції найдрібніші французькі селяни мали істотний зиск з того потрясіння. Разом з тим загальним місцем залишається те судження, що в більшості випадків для 95% населення країн, що розвиваються, негайних змін незалежність не принесла. Для будь-який уважного спостерігача не секретом є той факт, що істнує певний вид прихованого невдоволення, подібний до вугілля, яке після гасіння тліє, але загрожує щохвилини зайнятися новою пожежею.
Тоді кажуть, що колонізовані хочуть рухатися надто швидко. Але згадаймо, як ще зовсім недавно стверджували, що вони повільні, ледачі, фаталісти. Очевидно, що насильство, спрямоване у визвольну боротьбу, з появою національного прапору ніяким маґічним чином не зникає. Для його зникнення тепер навіть менше підстав, адже національне будівництво продовжується в контексті рішучого змагання між капіталізмом і соціялізмом.
Це змагання надає мало не універсального виміру найбільш локальним суперечкам. Кожний мітинг, кожний акт репресій відгукується на міжнародній арені. Вбивства у Шарпевіллі продовжували потрясати громадську думку протягом багатьох місяців. У ґазетах, по радіо, у приватних розмовах Шарпевілль був символом. Саме через Шарпевілль чоловіки і жінки дізнались про проблєму апартеїду у Південній Африці. І немає підстав стверджувати, що раптовий інтерес великих держав до маленьких справ недорозвинених реґіонів пояснюється виключно демаґоґією. Кожна селянська війна, кожний заклик до повстання в країнах «третього світу» є частиною холодної війни. Двох людей побито поліцейськими у Солсбері, і от уже весь блок приходить у рух, говорить про цих двох людей та піднімає з приводу цього побиття окрему проблєму Родезії, пов’язуючи її зі всією Африкою, з усіма колонізованими народами. А повномасштабна кампанія в иншому блоці дозволяє йому виявити слабкі місця у своїй сфері впливу. Колонізовані народи усвідомлюють, що жоден табір не залишається байдужим до місцевих інцидентів. Вони не обмежують себе горизонтом свого реґіону, розуміючи, що перебувають у центрі світового тектонічного руху.
Коли, кожні три місяці до нас доходить звістка про те, що 6-й чи 7-й флот США вирушив до того чи иншого берегу, коли Хрущов погрожує врятувати Кастро за допомогою ракет, коли Кеннеді розглядає можливість крайніх заходів щодо Лаосу, у колонізованого народу або народу, який щойно здобув незалежність, складається враження, що мимоволі його втягують у якийсь шалений рух. Насправді, він уже давно перебуває у русі. Розглянемо, наприклад, випадок урядів недавно звільнених країн. Дві третини свого часу можновладці витрачають на пильнування за кордонами, намагаючись попередити будь-яку потенційну небезпеку, а третину — на роботу для своєї країни. Водночас вони шукають підтримки. Підкорюючись тій самій діялєктиці, національна опозиція з презирством відвертається від парляментського шляху. Вона шукає союзників, готових підтримати її у справі підготовки жорстокого бунту. Атмосфера насильства, що нею просякнуте все на колоніяльному етапі, продовжує домінувати в житті нації. Як ми вже зазначали, «третій світ» не виключений з руху. Зовсім навпаки — він у самому центрі тектонічного руху. Ось чому, у промовах державні діячі недорозвинених країн на невизначений термін зберігається тон аґресії й розчарування, який, здавалося, мав би зникнути. Йдеться також про грубість, що часто характеризує нових керівників. Разом з тим значно рідше звертають увагу на ту виключну ввічливість, з якою ці самі керівники поводяться із своїми братами або товаришами. Грубість відрізняє передусім їхню поведінка з иншими, зі старими колонізаторами, що приїздять подивитися й поспостерігати. У колишніх колонізованих дуже часто складається враження, що висновки цих приїздив анкет відомі заздалегідь. Їх підтверджує робото журналіста. Фотоґрафії, що вони ілюструють статтю, доводять, що він знає, про що говорить, він був там. Мета таких поїздок — довести, що «після того, як ми звідти пішли, все пішло не так». Від журналістів часто можна чути скарги на поганий прийом, на брак нормальних умов для роботи, стіну байдужости або ворожости, з якою вони стикаються. В цьому немає нічого надзвичайного. Націоналістичні керівники знають, що міжнародна громадська думка формується виключно західною пресою. Одначе, коли західний журналіст бере інтерв’ю у нас, кінцевий результат його дуже рідко має користь для нас. Підчас війни в Алжирі, наприклад, найліберальніші французькі репортери не перестають для охарактеризування нашої боротьби використовувати двозначні епітети. Коли ж ми їм це закидаємо, вони відповідають — з щирим серцем, — що вони об’єктивні. Об’єктивність завжди спрямована проти колонізованого. Можна зрозуміти також цей новий тон, який з’явився у міжнародної дипломатії на Ґенеральній Асамблеї Орґанізації Об’єднаних Націй у вересні 1960 року. Представники колоніяльних країн були аґресивними, жорстокими, обурливими, але народи цих країн не вбачали в цьому ніякого перебільшення. Радикалізм представників Африки розворушив гнійник і пролив світло на неприйнятний характер вето, на протиріччя між великими державами і — особливо — на незначну роль, відведену «третьому світу».
У дипломатії, започаткованій народами, що недавно здобули незалежність, немає місця для нюансів, натяків, месмеричних жестів. Їхні представники уповноважені захищати і єдність нації, і добробут мас, а разом з ними і право народів на свободу та хліб.
Таким чином, це дипломатія руху, гніву, яка дивно контрастує з нерухомим, скам’янілим світом колонізації. І коли в ООН пан Хрущов розмахував своїм черевиком і стукав ним по столу, жоден колонізований, жоден представник країн, що розвиваються, не сміявся. Тому що пан Хрущов показував колонізованим країнам, що він, мужик (до речі, з ракетами) поводиться з цими жалюгідними капіталістами так, як вони на те заслуговують. Так само Кастро, який приходив на засідання ООН у військовій формі, не викликав у країн, що розвиваються, ніякого обурення. Кастро показує, наскільки він свідомий насильства, домінування якого триває. Дивно навіть, чому він не прийшов до ООН із своїм автоматом, але, напевне, йому б цього не дозволили. Селянські війни, акти відчаю, озброєні мачете й сокирами уґрупування знаходять свою національну приналежність у непримиренній боротьбі соціялізму проти капіталізму.
1945 року ще можна було не помітити 45 000 загиблих у Сетіфі; 1947 року 90 000 вбитих на Мадаґаскарі були списані кількома короткими повідомленнями в ґазетах; 1952 року 200 000 жертв репресій у Кенії зустріли з відносною байдужість. Все через те, що міжнародні протиріччя ще не були чітких обрисів. Війни у Кореї та Індокитаї відкрили новий етап. Але вирішальним моментами цього протистояння стать в першу чергу Будапешт і Суец.
Сильні безумовною підтримкою соціялістичних країн колонізовані кидаються зі доступною. Їм зброєю проти неприступної цитаделі колоніялізму. І якщо ця цитадель не падає перед людьми озброєним ножами або зовсім беззбройних, то ситуація змінюється, коли до уваги беруться обставини холодної війни.
У цих нових умовах американці дуже серйозно сприймають свою роль покровителя міжнародного капіталізму. Спочатку вони радять европейським країнам провести деколонізацію мирним шляхом. Пізніше вони без вагань проголошують спочатку про свою повагу, а згодом і про свою підтримку принципу «Африка для африканців». Сьогодні Сполучені Штати без будь-яких вагань офіційно заявляють, що вони є захисниками права народів на самовизначення. Остання поїздка пан Меннен-Вільямса ще раз добре показує усвідомлення американцями того факту, що «третім світом» пожертвувати не можна. Тепер зрозуміло, що насильство колонізованого виглядає відчайдушним тільки тоді, коли його in abstracto порівнювати з військовою машиною гнобителів. Зате зв’язавши його з міжнародною динамікою, зауважуєш, що для гнобителя воно становить жахливу загрозу. Безперервність селянських війн і агітації Мау-мау розхитує господарче життя колонії, але не загрожує метрополії. Але для імперіялізму важливішою є проникнення соціялістичної пропаґанди в маси, зараження нею. Це вже серйозна загроза у холодний період конфлікту; але що станеться у разі збройного конфлікту з колонією, зіпсованою кровожерливими партизанами?
Таким чином, капіталізм усвідомлює, що в разі вибуху міждержавних війн його військова стратеґія все втратить. Відтак, в рамках мирного співістнування, усі колонії приреченні зникнути, а — продовжуючи цю лоґіку до кінця — політика нейтралітету поважатиметься капіталізмом. Чого треба уникати передусім, так це стратеґічних небезпек, повороту мас до доктрини ворога, запеклої ненависти десятків мільйонів людей. Колонізовані народи до кінця усвідомлюють ці обов’язкові умови, що вони панують у міжнародному політичному житті. Ось чому навіть ті, кого насильство відштовхує, приймають рішення і діють, виходячи з цього планетарного насильства. Сьогодні мирне співістнування двох блоків підтримує і провокує насильство у колоніяльних країнах. Завтра, після повного звільнення колоніяльних територій, можливо ми побачимо зрушення в царині насильства. Можливо, ми побачимо, як постане питання меншин. Деякі з них уже сьогодні без не соромляться виступати за насильницькі методи розв’язання власних проблєми, і не випадково ми чуємо, що чорношкірі радикали у Сполучених Штатах почали орґанізовуватися у загони й озброюватися. Так само зовсім невипадковим істнування у так званому вільному світі комітетів захисту меншин у СРСР, а також те, що ґенерал де Ґолль в одній із своїх промов пролив кілька сліз про мільйони пригноблених комуністичною диктатурою мусульман. Капіталізм й імперіялізм переконані, що боротьба проти расизму та рухи національного визволення є просто заворушеннями, інспірованими і розпалюваними «ззовні». Так вони вирішують звернутися до цієї ефективної тактики: радіо «Вільна Европа», комітети підтримки пригноблених меншин… Вони проводять політику антиколоніялізму в той самий спосіб, у який французькі полковники в Алжирі вели підривну війну у співпраці зі САС чи підрозділами психолоґічної війни. Вони «використовували народ проти народу». Чим це закінчилось, відомо.
Ця атмосфера насильства, погроз, брязкання ракетами колонізованих не лякає і не дезорієнтує. Ми бачили, що вся їхня недавня історія навчила їх «розуміти» цю ситуацію. Між колоніяльним насильством і прихованим насильством, в яке занурений сучасний світ, істнує своєрідний зв’язок, єдність. Колонізовані пристосувались до цієї атмосфери. Нарешті вони крокують у ногу зі своїм часом. Деяких дивує, коли колонізовані, замість подарувати плаття своїй дружині, купують транзисторний радіоприймач. Але тут немає нічого дивного. Колонізовані впевнені, що сьогодні вирішується їхня доля . Вони живуть в атмосфері кінця світу і вважають, що вони нічого не повинні пропустити. Ось чому, вони добре розуміють Фума і Фумі, Лумумбу і Чомбе, Ахіджо і Мумьє, Кеніятту і тих, кого історія час від час висуває їм на заміну. Вони добре розуміють всіх цих людей, тому що вони спроможні дезавуювати сили, що стоять за ними. Колонізований, людина, що розвивається, виступає сьогодні політичною твариною у найбільш загальному значенні цього слова.
Очевидно, що незалежність принесла із собою моральну реабілітацію і визнання гідности колонізованих народів. Але у них ще не було часу розвинути суспільство, створити та закріпити власні цінності. Ще не істнує тепла домівка, в які би громадянин і особистість розвивалися й збагачувалися у зростаючій кількості сфер життя. Перебуваючи у своєрідному стані невизначеності, ці народи доволі легко дійшли висновку, що все за всіх вирішиться десь там. Що ж до керівників, то у цій ситуації вони вагаються і обирають нейтралітет.
Про нейтралітет багато чого можна сказати. Дехто прирівнює його з ненависним меркантилізмом, що полягає в тому, щоб брати і справа, і зліва. Хоча політика нейтралітету, ця креатура холодної війни, дозволяє країнам, що розвиваються, отримувати економічну допомогу від обох сторін, насправді, вона не дозволяє жодній з них надати допомогу в обсязі, потрібному недорозвиненим реґіонам. Ці буквально астрономічні суми, вкладені у військові дослідження й розробки, ці інженері, перетворені на спеціялістів ядерної війни, змогли б за п’ятнадцять років підняти рівень життя у країнах, що розвиваються, на 60%. Таким чином, видно, що справжній інтерес недорозвинених країн не полягає ані в продовженні, ані в загостренні цієї холодної війни. Але, звичайно, їхньою думкою ніхто не цікавиться. Відтак, де можливо, вони відсторонюються. Але чи можуть вони це дійсно зробити? От, приклад, коли Франція випробовує в Африці свої атомні бомби. За винятком окремих голосувань, переговорів і гучних гупань дипломатичними дверима можна сказати, що африканські народи не дуже впливають на позицію Франції у цьому питанні.
Нейтралітет породжує у громадянина «третього світу» таке ставлення, яке в щоденному житті виражається у безстрашності та великій гордості, що дивним чином нагадує виклик. Ця рішуча відмова від компромісу, це цілком тверде бажання ні до кого не прив’язуватись нагадує поводження підлітків, таких гордих і позбавлених всього, завжди готових битися до останнього за одне тільки слово. Все це збиває з пантелику західних спостерігачів. Оскільки, строго кажучи, між тим, що ці люди говорять про себе, й тим, чим вони є насправді, простягається ганебна прірва. Бравада цих країн без трамваїв, без війська, без грошей зависає у повітрі. Немає жодних сумнівів, що це просто блеф. Часто «третій світ» справляє враження, що він захоплюється драмами, і йому потрібна своя тижнева доза кризи. Ці керівники порожніх країн, але з такими гучними голосами, дратують. Виникає бажання заставити їх замовкнути. Але їх улещують. Їм дарують квіти. Їх запрошують. Їх зазивають навперебій. Це й є політика нейтралітету. Населення їхні неписьменне на 98%, проте істнує колосальна література про них. Вони дуже багато подорожують. Керівники країн, що розвиваються, студенти з країн, що розвиваються, — це золоте дно для авіакомпаній. Африканські й азіатські відповідальні особи мають можливість, одного й того ж місяця навчатися соціялістичному плянуванню у Москві і долучатися до благ ліберальної економіки у Лондоні або Колумбійському університеті. В свою чергу африканські профспілкові діячі проґресують прискореним темпом. Щойно їм довірили пости у керівних орґанах, як вони вирішують гуртуватися в автономні об’єднання. У них немає за плечима п’ятдесяти років профспілкової діяльности у промислово-розвиненій країні, але вони вже знають, що аполітичний трейдюніонізм — нісенітниця. Вони не виступали проти буржуазної машини, вони не здобули свою свідомість у клясовій боротьбі, але, можливо, цього і не потрібно. Можливо. Ми побачимо, що ця всеосяжна відданість справі, що вона часто виглядає як карикатура на інтернаціоналізм, є однією з головних рис країн, що розвиваються.
Але повернемось до окремої битви колонізованого з колонізатором. Очевидно, що йдеться про відкриту збройну боротьбу. Історичні приклади: Індокитай, Індонезія і, звичайно, Північна Африка. Але не слід забувати про те, що збройна боротьба може вибухнути у будь-якому місці: як у Гвінеї, так і у Сомалі, так само як і будь-де, звідки колоніялізм йти не збирається, наприклад, у Анголі. Збройна боротьба свідчить за те, що народ сповнений рішучости покладатися тільки на насильницькі методи. Він, котрому весь час повторювали, що він розуміє тільки мову сили, вирішив висловлюватися мовою сили. Насправді сам колонізатор завжди показував йому шлях, який він мав пройти, аби звільнитися. Аргумент, вибраний колонізованим, був підказаний йому колонізатором, і за іронією долі саме колонізований тепер стверджує, що колонізатор розуміє тільки силу. Леґітимність колоніяльного режиму походить із сили, і цього порядку речей він ніколи не приховував. Кожна статуя: Федерба або Ліоте, Бюго або сержанта Бландана — всі ці конкістадори, які влаштувались на колоніяльній землі, постійно нагадують про дону й ту саму річ: «Ми тут завдяки силі багнетів…» Всі знають продовження цієї цитати. На етапі повстання кожний колонізатор мислить строго арифметично. Ця лоґіка не дивує инших колонізаторів, але важливо зазначити, що так само вона не дивує і колонізованих. Перш за все стверджується принцип «або вони, або ми»; і тут ніякого парадоксу, адже колоніялізм, ми бачили, є орґанізацією саме маніхейського світу — світу, поділеного на частини. І коли, точно з’ясувавши для себе порядок наступних дій, колонізатор закликає кожного представника пригноблюючої меншини знищити 30 або 100, або 200 тубільців, він помічає, що не чутно жодних криків обурення, і в крайньому разі вся проблєма полягатиме в тому, аби визначитися, чи зробити це за один раз чи поетапно5.
Ця лоґіка, що з арифметичною точністю підводить до зникнення колонізованого народу, не обурює морально колонізованого. Він завжди знав, що його стосунки з колонізатором вирішуватимуться на арені боротьби. Тому колонізований не марнує часу на скарги і майже ніколи в колоніяльних умовах не шукає правосуддя. Насправді, якщо аргументація колонізатора залишає колонізованого непохитним, це тому, що останній ставить питання свого визволення практично у наступних термінах: «Згуртуємось по двісті або п’ятсот людей, і нехай кожний гурт візьме на себе одного колоніста». Саме з такими настроями головні дійові особи починають боротьбу.
Для колонізованого насильство є абсолютною практикою. Відтак, боєць — це той, хто працює. Запитання, що їх задає орґанізація бійцю, несуть на собі відбуток цього бачення речей: «Де ти працював? З ким? Чого досяг?» Ґрупа вимагає від кожної особи вчинку, що закрив би можливість для відступу . В Алжирі, наприклад, де майже всі люди, що закликали народ до національної боротьби, були засудженими на смерть або розшукуваними французькою поліцією, довіра зростала разом із ступенем безнадійности стану кожної окремої особи. Новий боєць був надійним, коли він більше не міг повернутись у колоніяльну систему. Цей механізм, здається, істнував і в Кенії у Мау-мау, які вимагали від кожного члена ґрупи, аби завдав удару жертві. Так кожний був особисто відповідальним за смерть жертви. Працювати означає працювати над смертю колонізатора. Беручи на себе відповідальність за насильство, ті члени ґрупи, що були вигнані чи відлучені від неї, отримують можливість знову знайти своє місце і повернутися до ґрупи. Насильство, таким чином, можна розуміти і як бездоганне посередництво. Колонізований людина визволяється в насильстві і через його посередництво. Ця практика відкриває йому очі, оскільки показує йому засоби та цілі. Поезія Сезера набуває пророчого значення саме у перспективі насильства. Доречним буде згадати одну з найбільш драматичних сторінок його п’єси, на якій повстанець (ось як!) заявляє:
П о в с т а н е ц ь (грубо). Моє прізвище — ображений, моє ім’я — принижений; мій стан — бунтівник; мій вік — кам’яний вік.
М а т и. Моя раса — людська раса. Моя реліґія — братерство…
П о в с т а н е ц ь. Моя раса — занепала. Моя реліґія… Але не вам її формувати зі своїм роззброєнням… Її формує мій бунт і мої бідні стиснуті кулаки і моє кучеряве волосся. (Дуже спокійно). Пригадую один день у листопаді; йому ще не було й шести місяців, і хазяїн увійшов до неосвітленої хати наче рудий місяць і доторкнувся до його маленьких м’язистих ручок і ніжок. Він був дуже хорошим хазяїном, він ласкаво провів своїми великими пальцями по його маленькому личку в ямочках. Його блакитні очі сміялись і його рот дошкуляв солодкими словами. «Це буде хороший товар,» — казав він, дивлячись на мене, і він казав инші приємні речі, хазяїн, що починати слід з малку, що у двадцять років треба поводитись як добрий християнин і хороший раб, добрий підданий і віддане майно, добрий панський охоронець з гострим зором і твердою рукою. І цей чоловік розмірковував над колискою мого сина, колискою охоронця. Ми повзли з ножами у руці…
М а т и. На жаль, ти загинеш.
П о в с т а н е ц ь. Вбив… Я вбив його власними руками… Так, така плодюча та рясна смерть… Була ніч. Ми повзли серед цукрової тростини. Ножі посміхались зіркам, але ми не зважали на зірки. Цукрова тростина пошматувала нам обличчя потоками зелених лез.
М а т и. Я мріяла про сина, який закриє своїй матері очі.
П о в с т а н е ц ь. Мій вибір — хочу, аби мій син відкрив очі иншому сонцю.
М а т и. О сину мій… Зла і жорстока смерть.
П о в с т а н е ц ь. Мати, смерть сліпуча й пишна.
М а т и. За ненависть без меж.
П о в с т а н е ц ь. За любов без краю.
М а т и. Зжалься наді мною — твої кайдани душать мене; я стікаю кров’ю від твоїх ран.
П о в с т а н е ц ь. Але світ не жаліє мене… Нема у світі жодного бідного лінчованого хлопця, замученого тортурами чоловіка, разом з яким не вбивали б і не принижували б мене.
М а т и. Отець небесний, звільни його.
П о в с т а н е ц ь. Моє серце, ти не звільниш мене від споминів… Це було вночі у листопаді… І раптом тишу прорізали крики. Ми стрибнули; ми — раби; ми — гній; ми — бидло у стійлі терпіння. Ми бігли наче скажені; лунали постріли… Ми били. Піт і кров витверезила нас. Ми били, лунали крики, і крики ставали різкішими, і на сході вчинився страшенний шум — це запалала економія, і полум’я м’яко вдарило по нашим щокам… А потім був напад на хазяйський дім. З вікон стріляли. Ми зламали двері. Двері до хазяйської спальні були відкриті навстіж. Кімната була яскраво освітлена, і там був хазяїн… дуже спокійний… і наші зупинились… це був хазяїн… Увійшов я. «Це ти?», — спитав він дуже спокійно… «Це я, це саме я,» — сказав я йому, — «хороший раб, вірний раб, рабський раб.» І раптом мої очі стали наче два налякані жуки у грозовий день… Я вдарив, бризнула кров: це єдине хрещення, що я сьогодні пам’ятаю6.
Зрозуміло, що у такій атмосфері повсякденне життя стає просто неможливим. Вже не можна, як раніше, бути фелахом, сутенером або алкоголіком. Насильство колоніяльного режиму і контрнасильство колонізованого врівноважуються і відповідають одне одному у надзвичайній взаємній однорідності. Це царство насильства ставатиме страшнішим із зростанням кількости колоністів з метрополії. Насильство серед колонізованих зростатиме пропорційно до насильства з боку колоніяльного режиму, з котрим вони борються. На першому етапі цього періоду повстання уряди метрополій стають рабами колоністів. Ці колоністи погрожують як колонізованим, так і своїм урядам. Проти одних й инших вони застосовуватимуть одні й ті самі методи. Вбивство мера Евіяну за своїм способом і мотивацією можна порівнювати із вбивством Алі Буменджеля. Для колонізаторів вибір стоїть не між алжирським Алжиром і французьким Алжиром, але між Алжиром незалежним і Алжиром колоніяльним. Решта — література чи замах на зраду. Лоґіка колонізатора невблаганна, але контрлоґіка поведінки колонізованого збиває з пантелику, якщо не виходити із старого образу мислення колонізатора. Після того, як колонізований зробив вибір на користь контрнасильства, поліцейські репресії автоматично викликають насилля з боку національних сил. Результат, одначе, далекий від нічиї, оскільки жахливість і число кулеметних обстрілів з літака чи бомбардувань військовими кораблями перевищують можливу відповідь колонізованого. Цей маятниковий рух терору врешті-решт відкриває очі набільш відчуженим з колонізованих. Вони самі тепер бачать, що всі незчисленні розмови про рівність людей не можуть приховати того паскудного абсурду, коли сімка французів, поранених чи вбитих у засідці в ущелині Сакамоді, здіймає у громадській думці цивілізованих країн хвилю обурення, у той час як розграбування дуарів Ґерґура, дехрану Джерах, різанина населення, яка власне і підштовхнула на влаштування згаданої засідки, не мають жодного значення. Терор — контртерор, насильство — контрнасильство… Ось що з гіркотою відмічають спостерігачі, коли говорять про коло ненависти, таке очевидне й міцне в Алжирі.
У озброєній боротьбі є момент, яки можна було б назвати точкою неповернення. Він майже завжди пов’язаний з масовими репресіями, що охоплюють всі сторони життя колонізованого народу. Цієї точки дістались 1955 року із 12 000 жертв Філіппвілля й 1956 року, коли Лакост сформував міську й сільську міліцію7. Тоді всім — і навіть колонізаторам — стає зрозуміло, що «так далі тривати не може, і щось треба міняти». Колонізований народ, одначе, не веде бухгалтерії. Він сприймає величезні прогалини у своїх лавах як свого роду неминуче зло. Оскільки він вирішив відповідати насильством, він приймає всі його наслідки. Він тільки просить, аби у нього не вимагали вести бухгалтерію за инших. На вираз «всі тубільці однакові» колонізований відповідає: «Всі колонізатори однакові»8. Колонізований, коли його катують, вбивають його жінку або ґвалтують її, нікому не скаржиться. Пригноблююча влада дійсно може щодня призначати нові комісії з розслідування та дізнання. В очах колонізованого ці комісії не істнують. І дійсно, невдовзі буде сім років, як в Алжирі кояться злочини, а жодний француз досі не постав перед французьким судом за вбивство алжирця. В Індокитаї, на Мадаґаскарі, в колоніях тубілець завжди знав, що йому нема чого чекати від иншої сторони. Завдання колонізатора у тому й полягає, аби колонізований навіть мріяти про свободу не наважувався. Завдання колонізованого полягає у тому, аби вигадати всі можливі способи знищення колонізатора. З лоґічної точки зору маніхейство колонізатора породжує маніхейство колонізованого. Теорії про «тубільця як абсолютне зло» протиставляється теорія про «колонізатора як абсолютне зло».
Поява колонізатора означала синкретично смерть автохтонного суспільства, культурну летаргію, окам’яніння особистости. Для колонізованого життя може вирости тільки з гнилого трупа колонізатора. Отже наявне точне віддзеркалення двох аргументів.
Але буває так, що для колонізованого це насильство, оскільки воно є його єдиним зайняттям, набуває позитивних, сприяючих розвитку рис. Ця насильницька практика охоплює всі сфери життя, адже кожна особистість становить насильницьку ланку великого ланцюга, великого орґанізму насильства, що є відповіддю на первинне насильство з боку колонізатора. Різні фракції визнають одна одну, і майбутня нація уже нероздільна. Збройна боротьба мобілізує народ, себто вона спрямовує його в єдиному напрямку, з якого немає повернення.
Мобілізація мас під час визвольної війни викликає у свідомості кожного розуміння причетности до загальної справи, долі нації, спільної історії. Відповідно цей будівельний розчин, замішаний на крові та гніві, сприяє роботі на другому етап — етапі національного будівництва. Так зрозумілішим стає оригінальність словнику, яким користуються у недорозвинених країнах. У колоніяльний період народ закликали боротися проти пригноблення. Після національного визволення його закликають боротися проти злиднів, неписьменности, відсталости. Кажуть, боротьба продовжується. Народ усвідомлює, що життя — це вічна боротьба.
Насильство колонізованого, як ми вже говорили, об’єднує народ. На противагу колоніялізму, що за самою своєю структурою налаштований на сепаратизм і поділ на реґіони. Колоніялізм не вдовольняється простим визнанням істнування племен — він робить усе, аби закріпити та розшири розбіжності між ними. Колоніяльна система заохочує виокремлення племінної верхівки й відроджує старі реліґійні братства марабутів. Насильство в своїй практиці є всеосяжним, таким, що проникає у всі сфери національного життя. Відтак, воно тісно пов’язане з ліквідацією реґіоналізму та трайбалізму. Ось чому націоналістичні партії демонструють особливу безжалісність до каїдів і традиційних вождів. Ліквідація каїдів і вождів є передумовою об’єднання народу.
На особистому рівні насильство має очисну силу. Воно виліковує колонізованого від його комплексу неповноцінности, від пасивности та відчаю. Воно додає йому сміливости, реабілітує його в своїх власних очах. Навіть якщо збройна боротьба була символічною і навіть якщо її було згорнуто внаслідок швидкої деколонізації, народ має час переконатися, що визволення було справою всіх і кожного, і що керівник не має в цьому особливої заслуги. Насильство підносить народ до рівня керівника. Звідси ця аґресивна недовіра до протокольної машини, яку так квапляться завести молоді уряди. Коли у процесі національного визволення маси вдавались до насильства, вони нікому не дозволяли виступати у ролі «визволителя». Вони ревниво ставляться до своїх досягнень і остерігаються довіряти своє майбутнє, свою долю, долю своєї батьківщини живому богу. Геть безвідповідальні вчора, сьогодні вони хочуть все розуміти і все вирішувати. Освічена насильством свідомість людей повстає проти будь-якого умиротворення. Перед демаґоґами, опортуністами, фокусниками стоїть важке завдання. Та сама практика, що кинула маси у запеклу рукопашну, дає масам ненаситний смак до реальности. Всякі спроби містифікації у довгостроковій перспективі стають практично неможливими.
ПРО НАСИЛЬСТВО У МІЖНАРОДНОМУ КОНТЕКСТІ
На попередніх сторінках ми неодноразово зазначали, що у країнах, що розвиваються, політичний керівник постійно кличе свій народ до боротьби. Боротися проти колоніялізму, проти злиднів і відсталости, битви проти безплідних традицій. Словник, яким він послуговується у своїх закликах, нагадує словник начальника штабу: «мобілізація мас», «сільськогосподарський фронт», «фронт просвіти», «зазнані поразки», «здобуті перемоги». Молода незалежна нація протягом перших років розвивається в атмосфері поля бою. Це пояснюється жахом, з яким політичний керівник недорозвиненої країни дивиться на довжелезний шлях, що його має пройти країна. Він промовляє до народу і каже: «Приготуймось до великих випробувань і важкої праці». Країна, охоплена якимось творчим божевіллям, кидається у вирій діяльності грандіозний за своїми масштабами. На порядку денному не тільки знайти вихід із становища, але і якнайшвидше наздогнати инші нації. Побутує думка, що европейські народи досягли свого теперішнього рівня розвитку завдяки своїй праці. Відтак, доведемо світу та собі, що ми здатні на такі самі подвиги. Така постановка проблєми еволюції країн, що розвиваються, видається нам ані вірною, ані обґрунтованою.
Европейські держави досягли своєї національної єдності у період, коли національна буржуазія зосередила в своїх руках більшість багатств. Крамарі та ремісники, конторники та банкіри монополізували національні фінанси, торгівлю і науки. Буржуазія була найбільш динамічною клясою, найбільш процвітаючою. Її прихід до влади дозволив їй розгорнути активну й важливу діяльність: індустріалізацією, розвиток шляхів, а згодом і пошук «заморських територій».
В Европі за деякими виключеннями (Анґлія, наприклад, трохи випереджала инші країни) господарський розвиток різних держав у період їхнього національного об’єднання стояв приблизно на одному рівні. Відтак, в силу свого розвитку і поступу жодна нація, не принижувала иншу.
Сьогодні, національна незалежність, національне будівництво у недорозвинених реґіонах набувають зовсім нових рис. У цих реґіонах за виключенням кількох вражаючих досягнень всі країни однаково страждають від відсутности матеріяльної бази. Маси однаково борються із злиднями, б’ються з тими самими старими звичаями і своїми впалими животами позначають те, що можна було б охарактеризувати як ґеоґрафія голоду. Світ відсталости, світ злиднів, світ нелюдяности. Але також світ без лікарів, без інженерів, без управлінців. Перед лицем цього світу европейські нації купаються у найбільш показному багатстві. Багатства европейців є у буквальному сенсі цього слова скандалом, адже вони нагромаджені на спинах рабів, вони живились кров’ю рабів, вони завдячують своїм походженням землі та надрам недорозвиненого світу. Добробут і поступ Европи побудовані потом неґрів, арабів, індійців й азіатів і височіють на їх трупах. І ми вирішили ніколи про це не забувати. Коли збентежена вимогою колонії про незалежність країна-колонізатор проголошує, уявляючи перед собою націоналістичних керівників: «Хочете незалежність? Беріть і повертайтесь у середньовіччя!»; народ, який щойно тільки здобув незалежність, погоджується і приймає виклик. І ми бачимо, що колонізатор забирає свої капітали, своїх спеціялістів і піддає молоду націю економічному тиску9. Апофеоз незалежности перетворюється на прокляття незалежности. Колоніяльна влада, використовуючи величезний ресурс примусу, прирікає молоду націю на занепад. Держава-колонізатор ясно заявляє: «Хочете незалежність? Беріть і здохніть!» Тепер націоналістичним керівникам не залишається нічого иншого, крім звернутися до народу із закликом докласти неймовірних зусиль. Від цих голодних людей з атрофованими м’язами вимагається затягти паски та наполегливо працювати. Встановлюється автаркія, і кожна країна з мізерними ресурсами у своєму розпорядженні намагається впоратися зі зростаючим голодом, страшними злиднями. Перед нашими очима відбувається мобілізації народу, який тепер приречений працювати до повного виснаження, поки зверхньо за ним споглядатиме сита й товста Европа.
Инші країни «третього світу» відмовляються від таких зусиль і погоджуються на умови колишньої метрополії. Намагаючись скористатися зі свого сприятливого стратеґічного положення у боротьбі блоків, ці країни підписують угоди, беруть на себе зобов’язання. Колишня колонізована країна перетворюється на країну економічно залежну. Колишня держава-колонізатор, яка залишила неушкодженими, а інколи навіть зміцнила колоніяльні ринкові канали, тепер погоджується підживлювати бюджет незалежної нації невеликими ін’єкціями. Сьогодні, коли колоніяльні країни здобули незалежність, перед світом у всій її повноті постала проблєма: національне звільнення колонізованих зняло покривало з реального стану в їхніх країнах, яки є нестерпним. Основне протистояння, яким, здавалось, є протистояння між колоніялізмом і антиколоніялізмом, а насправді — між капіталізмом і соціялізмом, втрачає своє значення. Що важливо, яка проблєма затуляє обрій сьогодні, так це необхідність перерозподілу багатства. Людство має звернутися до вирішення цієї проблєми, хай там якими руйнівними можуть бути наслідки цього вирішення.
Всі вирішили, що прийшов час для світу, а саме для «третього світу», вибирати між капіталістичною системою і соціялістичною. Країни, що розвиваються, які використали це люте змагання між двома системами задля перемоги у своїй боротьбі за національне визволення, повинні, однак, відмовитись від участи у такому змаганні. У своєму самовизначення «третій світ» не повинен обмежуватись цінностями чужого минулого. Навпаки — країни, що розвиваються, повинні зосередитись на своїх власних цінностях, а також способах життя і традиціях їм властивих. Головне питання що воно стоїть перед нами, — це не остаточний вибір між соціялізмом і капіталізмом в тому вигляді, в якому вони були визначені людьми різних континентів і епох. Звичайно, ми знаємо, що капіталізм не дозволить нам виконати наше національне і всесвітнє завдання. Капіталістична експлоатація, трести й монополії є ворогами країн, що розвиваються. З иншого боку, вибір на користь соціялізму — ладу, повернутого обличчям до людини, заснованого на шані людини як найвищої цінности, дозволить нам пришвидшити поступ у більшій гармонії, виключаючи при цьому можливість карикатури на суспільство, в якому вся економічна і політична влада зосереджена в руках небагатьох обраних, які нехтують всією нацією.
Але щоб цей лад міг належно функціонувати, щоб ми не зраджували принципам, що нас надихають, нам потрібно дещо крім людського капіталу. Деякі країни, що розвиваються, направляють колосальні зусилля в цьому напрямі. Чоловіки й жінки, молоді й старі з ентузіазмом беруться за цю — можна сказати — каторжну працю та проголошують себе рабами нації. У самовідданості, презирстві до будь-якого заняття, якщо тільки воно не служить загальній справі, народжується національна мораль, що заохочує людину, відновлює в ній довіру до долі світу й обеззброює найбільш стриманих спостерігачів. Одначе ми вважаємо, що напруження такої страшної сили не може тривати довго. Ці молоді нації погодились прийняти виклик після беззастережної евакуації колоніяльної влади. Країна опиняється в руках нових керівників, але насправді все треба переробити, все переосмислити. Насправді колоніяльна система цікавилась деякими багатствами та ресурсами колонії — тими, які забезпечували її промисловість. Дотепер не створено ніякого реєстру землі та надр. Тому молода незалежна нація вимушена продовжувати працювати за господарськими схемами, створеними за колоніяльного правління. Звичайно, вона може здійснювати експорт в инші країни, в инші валютні зони, але основа її експорту залишається фундаментально незміненою. Колоніяльна влада буквально вбудувала ці схеми в країну, і ми вимушені слідувати їм, інакше ризикуємо отримати катастрофу. Мабуть, потрібно все розпочати спочатку, змінити структуру експорту, а не тільки його напрям, провести повторну геолоґічну розвідку землі, надр і… річок та сонця — чому б ні? Проте, щоб це зробити, потрібен не тільки людський капітал. Потрібні фінансовий капітали, спеціялісти, інженери, майстри тощо. Зізнаємось собі: колосальне зусилля, до якого закликає народ недорозвиненої країни його керівники, не дадуть бажаних результатів. Якщо умови праці залишаться без змін, знадобляться століття, аби зробити людянішим наш світ, перетворений імперіялістичними силами на звірячий10.
Істина в тому, що ми не повинні приймати ці умови. Ми повинні рішуче відмовитись від стану, на який нас хочуть приректи західні країни. Те, що колоніялісти й імперіялісти прибрали з нашої землі свої прапори та поліцейські сили, ще не означає, що вони розрахувались з нами. Протягом століть капіталісти поводились у світі, що розвивається, як справжні військові злочинці. Депортації, вбивства, примусова праця, рабство були основними засобами, з допомогою яких капіталісти збільшували свої запаси золота та діамантів, збагачувались і підсилювались. Не так давно нацизм перетворив всю Европу на справжню колонію. Уряди різних европейських країн вимагали репарацій і реституції у грошовій і натуральній формі за вкрадені у них скарби: були повернуті своїм власникам предмети культури, картини, скульптури, вітражі. 1945 року, після перемоги, европейці без упину повторювали одні й ті самі слова: «Німеччина заплатить». В свою чергу підчас відкриття процесу Айгмана пан Аденауер ще раз попросив вибачення у жидівського народу від імені народу німецького. Пан Аденауер підтвердив зобов’язання своєї країни продовжувати виплату державі Ізраїль величезних сум як компенсації за нацистські злочини11.
Ми також стверджуємо, що імперіялістичні держави припустилися би серйозної помилки і нечуваної несправедливости, якби вони погодились вивести з нашої землі військові когорти, адміністративну й фінансові установи, у функції яких входила розвідка, видобуток і відправка природних багатств до метрополії. Моральне відшкодування за національну незалежність не засліплює нас і не годує їх. Багатство імперіялістичних країн є також нашим багатством. Взагалі кажучи, це твердження зовсім не означає, що ми маємо якійсь стосунок до технічних досягнень і творів мистецтва Заходу. Говорячи конкретно про Европу, заявляємо, що вона розжиріла на золоті та сировині з колоніяльних країн — Латинської Америки, Китаю, Африки. Вежа европейського багатства височіє поряд з цими континентами, що вони протягом століть служили точками відправки до цієї самої Европи діамантів і нафти, шовку й бавовни, лісу й екзотичних виробів. Европа буквально є творінням «третього світу». Багатства, в якому вона задихається, вкрадене у народів, що розвиваються. Порти Голландії, доки Бордо та Ліверпуля, що спеціялізувались на работоргівлі, своїм розвитком завдячують мільйонам переміщених рабів. І коли від керівника европейської держави ми чуємо заяву, що виголошується з покладеної на серце рукою, про те, що він повинен прийти на допомогу нещасним народам, що розвиваються, ми не вклоняємось на знак подяки. Зовсім ні. Навпаки — ми кажемо до себе: «Це справедливе відшкодування, яке належить нам за правом». Тому ми відмовляємось приймати допомогу країнам, що розвиваються, як «благодійність». Ця допомога повинна підтверджуватися подвійним усвідомленням: усвідомленням колонізованими, що це їм належить, і усвідомленням капіталістичними державами, що вони мають платити12. Якщо через брак розуміння — не кажучи вже про невдячність — капіталістичні країни відмовляться платити, тоді невблаганна діялєктика їх власної системи призведе до їхнього удушення. Молоді нації — і це факт — приваблюють мало приватного капіталу. Для пояснення цієї стриманости монополій істнує багато причин і виправдань. Як тільки капіталісти дізнаються — а, зазвичай, вони дізнаються першими — про те, що їх уряд готується до деколонізації, вони не баряться вивезти з колонії всі свої капітали. Небачений витік капіталів є одним з найбільш постійних супутників деколонізації.
До того, як інвестувати у незалежні країни, приватні компанії виставляють умови, які, судячи з досвіду, можна вважати неприйнятними чи нереалістичними. Вірні принципу негайної окупности, який вони сповідують, тільки-но прибувши до «заморських територій», капіталісти не уникають довгострокових інвестицій. Вони не сприймають, а часто ставляться відверто ворожо до так званих проґрам господарського плянування молодих урядів. У крайньому випадку вони погоджуються позичити гроші молодим націям за умови, що ці гроші будуть витрачені на купівлю промислових товарів й устаткування, себто на підтримку заводів метрополії.
Фактично, обережність західних фінансових ґруп пояснюється їхнім небажанням брати на себе ризик. Звідси їхні вимоги політичної стабільности й спокійного соціяльного клімату, що неможливо, враховуючи загальний плачевний стан, в якому перебуває населення напередодні незалежности. Тоді в пошуках гарантій, що їх колишня колонія надати не може, вони вимагають збереження військових баз або приєднання молодої нації до економічних чи військових пактів. Приватні компанії починають тиск тиснути на свій власний уряд, аби для захисту їхніх інтересів у цих країнах були розташовані як мінімум військові бази. І на кінець ці компанії вимагають від свого уряду гарантій своїх інвестицій у той чи инший реґіон, що розвивається.
В результаті виявляється, що країн, які б задовольняли висунутим трестами та монополіями умовам, мало. За відсутности надійних ринків збуту капітал блокується в Европі та заморожуються. Він заморожуються тим впевненіше, що капіталісти відмовляються інвестувати на своїй власній землі. Рентабельність у цьому випадку, насправді, незначна, а податковий тиск охолоджує ентузіазм найвідчайдушніших.
В довгостроковій перспективі ситуація катастрофічна. Обіг капіталу або припиняється зовсім, або суттєво зменшується. Швейцарські банки відмовляються приймати надлишковий капітал, Европа задихається. Попри величезні суми, що їх поглинають військові витрати, міжнародний капіталізм опиняється у безнадійній ситуації.
Але йому загрожує небезпека й з иншого боку. Оскільки «третій світ» покинутий і приречений на регрес — у будь-якому разі на застій — через егоїзм й аморальності Заходу, недорозвинені народи вирішують перейти до колективного самоврядування. Західна промисловість раптом втрачає свої заморські ринки збуту. Засоби виробництва накопичуються на складах, а европейський ринок перетворюється на арену безжальної боротьби фінансових ґруп з трестами. Закриття заводів, звільнення й безробіття примушують европейський пролєтаріят розпочати відкриту боротьбу з капіталізмом. Тоді монополії усвідомлюють, що в їхніх інтересах насправді допомагати — і допомагати у масовому масштабі, без висунення додаткових без умов — країнам, що розвиваються. Таким чином, ми бачимо, що молоді нації «третього світу» роблять помилку, коли плазують перед капіталістичним країнам. Ми маємо право, і наша позиція справедлива. Ми маємо сказати капіталістичним країнам й пояснити їм, що основною проблємою сучасної епохи є війна між ними і соціялістичним табором. Холодній війні треба покласти край, оскільки вона веде нас в нікуди; треба зупинити гонку ядерних озброєнь, надати реґіонам, що розвиваються щедрі інвестиції та технічну допомогу. Від розв’язання цієї проблєми залежить доля світу.
Нехай капіталістичний світ і не намагається зацікавити соціялістичний табір «долею Европи», в той час як мільйони кольорових голодують. Подвиг майора Ґаґаріна, хай там що собі говорить ґенерал де Ґолль, не є досягненням, яке робить «честь Европі». Вже протягом певного часу голови капіталістичних держав, їхні діячі культури демонструють подвійне ставлення до Радянського Союзу. Зібравши свого часу для знищення соціялізму всі свої сили, тепер вони розуміють, що з ним не можна не рахуватися. Звідси натягнуті дружелюбні посмішки на їхніх обличчях, безкінечні дипломатичні маневри та остійне нагадування радянському народу, що він теж «належить до Европи».
Розмахування «третім світом» як хвилею, погрожуючою поглинути всю Европу, не дозволить розділити проґресивні сили, які прагнуть щастя для всього людства. «Третій світ» не збирається орґанізувати великий хрестовий похід голодних в Европу. Але він чекає від тих, хто протягом століть тримав його в рабстві, щоб вони допомогли йому раз и назавжди реабілітувати людину і встановити царство людини по всьому світу.
Але ясно, що наша наївність не настільки велика, щоб ми повірили, що це буде зроблено у співробітництві і з доброї волі европейських урядів. Ця колосальна робота, яка полягає у поверненні людини до світу, людини у всій її цілісності, буде виконана за обов’язкової допомоги европейських мас, які — вони мають це знали — в колоніяльних питаннях часто рухаються у фарватері наших спільних господарів. Для цього треба, щоб спочатку европейські маси прокинулись, розтормошили свій мозок і перестати грати у безвідповідальну гру сплячої красуні.
1961 р.
Примітки
- Устрій цього маніхейського світу ми показали у книзі «Peau noire, masques blanc» [Чорна шкіра, білі маски] (Editions de Seuil, 1952).
- Див. главу 5 «Колоніяльні війни та психічні розлади» цієї книги.
- Фрідріх Енґельс. Анти-Дюрінґ. Переворот пана Євгена Дюрінґа. — Частина друга, глава III. Теорія насильства (продовження). — Харків-Київ: Партвидав «Пролетар», 1932. — Стор. 119-120.
- Можлива й така ситуація, коли затриманий керівник є справжнім трибуном — виразником прагнень колонізованих мас. У такому разі колонізатори спробують використати його ув’язнення, щоб випробувати та висунути нових керівників.
- Очевидно, що така чистка руйнує все, що хотіли зберегти. Саме про це попереджає Сартр, коли пише: «Врешті-решт сам факт їх повторення (йдеться про расистські ідеї) демонструє, що одночасний союз всіх проти тубільців неможливий, що він — тільки позмінне повторення, і що в будь-якому разі такий союз міг би відбутися як активне уґруповання тільки для знищення колонізованих, абсурдна спокуса котрого постійно переслідує колонізатора і котре, якби воно було можливим, дорівнювало б моментальному знищенню колонізації». Critique de la raison dialectique [Критика діялєктичного розуму]. — Стор. 346.
- Aimé Césaire. Les Armes miraculeuses (et les chiens se taisaient) [Еме Сезер. Чарівна зброя (і собаки замовкли)]. Gallimard. — Стор. 133-137.
- Аби мати змогу оцінити важливість цього рішення французької влади в Алжирі, слід повернутись до того часу. У №4 від 28 березня 1957 року «Résistance Algérienne» [Алжирського опору] можна прочитати: «У відповідь на побажання Ґенеральної Асамблеї Орґанізації Об’єднаних Націй французький уряд нещодавно ухвалив рішення про створення міських допоміжних частин у Алжирі. «Припинити кровопролиття!» — закликала ООН. Лакост відповідає: «Створити міліцію!» «Припинити військові дії!» — рекомендує ООН, Лакост кричить: «Озброїмо цивільних!» «Обидві сторони конфлікту запрошуються з метою досягнення демократичного і мирного вреґулювання розпочати переговори,» — пропонувала ООН. Лакост видає указ про те, що відтепер кожний европеєць буде озброєний і має стріляти по кожному, хто здаватиметься підозрілим. «Влада передусім повинна боротися з дикими, невиправданими репресіями, що межують з геноцидом,» була наступна оцінка. Лакост відповідає: «Зробимо репресії систематичними, орґанізуємо полювання на алжирців.» І символічно він передає громадянську владу військовим, військову владу — цивільним. Коло замкнене. Всередині його алжирець, неозброєний, голодний, переслідуваний; його штовхають, б’ють, лінчують і ось-ось вб’ють, бо вважають його підозрілим суб’єктом. Сьогодні в Алжирі немає жодного француза, в якого б не було дозволу на використання зброї чи якого б до такого використання не закликали. Через місяць після заклику ООН до припинення вогню в Алжирі не було жодного француза, який би не мав дозволу чи обов’язку викривати, вигадувати чи переслідувати підозрілих. Через місяць після голосування остаточної резолюції Ґенеральної Асамблеї Орґанізації Об’єднаних Націй в Алжирі не було жодного европейця, який б не був непричетним до найжахливішої операції зі знищення цивільного населення у сучасній історії. Демократичне вреґулювання? «Так,» — погоджується Лакост. — «Почнемо зі знищення алжирців. Для цього, озброймо цивільних і надамо їм свободу дій.» Паризька преса обережно повідомила про формування цих озброєних банд. «Фашистська міліція,» — такими були повідомлення. Так. Але з точки зору прав людини, що таке фашизм, як не колоніялізм у традиційно колоніяльних країнах? «Систематичне, дозволене і виправдане вбивство,» — чулись додаткові голоси. А чи не покривалось протягом ста тридцяти років тіло Алжиру ранами, які весь час зростали у розмірі, кількості і гостроті? «Обережніше!» — радить мсьє Кенн-Вінь, члена парляменту від Народно-республіканського руху. — «Чи не ризикуємо ми, створивши цю міліцію, прискорити зростання прірви між двома спільнотами Алжиру?» Так. Але чи не є вже колоніяльний режим сам по собі орґанізованим поневоленням цілого народу? Алжирська революція кидає рішучий виклик цьому поневоленню і цій прірві. Алжирська революція звертається до нації-окупанта: «Приберіть свої ікла з понівеченої та бездиханної плоті Алжиру! Дайте слово алжирському народу!» «Створення цієї міліції,» — кажуть нам, — «дозволить полегшити завдання армії.» Вона вивільнить частини, призначені захищати туніський і марокканський кордон. Армія чисельністю у шестисот тисяч. Майже весь військово-морський флот і авіація. Чисельна поліція, доволі ефективна й з дивовижним послужним списком, в якому співпраця з колишніми катами туніського та марокканського народів. Сильні територіальні підрозділи, що складаються зі ста тисяч військових. Армію необхідно розвантажити. Створимо міську міліцію. Істерична та злочинна несамовитість Лакоста є настільки вражаючою, що переконує навіть тверезомислячих французів. Правда ж полягає у тому, що обґрунтування виправданні формування міліції протиріч саме собі. Завдання французької армії не може бути виконане. З того часу, як перед нею поставлено завдання заткнути алжирцям рота, двері у майбутнє зачинились назавжди. І найважливішим є те, що вони відмовляються від аналізи, розуміння, оцінки глибини і питомої ваги Алжирської революції; кожний округ, кожний район, кожний квартал, кожна вулиця, кожний будинок, кожний поверх має свого керівника… Поверхнева мережа сьогодні доповнюється мережею товщиною у кілька шарів. За дві доби записали дві тисячі кандидатів. Европейці Алжиру негайно відгукнулись на заклик Лакоста вбивати. Відтепер кожен европеєць має скласти перелік живих алжирців свого району. Збір розвідувальної інформація, «швидке реагування» на тероризм, виявлення підозрілих осіб, ліквідація «втікачів», посилення поліцейського режиму. Так, армію треба звільнити від цієї роботи. Прочісування території тепер доповнюється прочісуванням поверх за поверхом. Випадкове вбивство тепер доповнюється вбивством заплянованим. «Припинити кровопролиття!» — закликала ООН. «Найкращий спосіб це зробити,» — відповідає Лакост, — «це щоб не було більш що проливати.» Відданий до того на розтерзання бандам Массу, сьогодні алжирський народ передають на милість міської міліції. Прийнявши рішення про формування цієї міліції, Лакост недвозначно показав, що він нікому не дозволить торкатися ЙОГО війни. Це доводить, як вже розпочалось, гниття не припиняється. Звичайно, сьогодні він у візниці, але яке це щастя забрати із собою цілий світ. Після кожного такого рішення алжирський народ сильніше напружує свої м’язи та підсилює боротьби. Після кожного такого навмисного, орґанізованого вбивства алжирський народ впорядковує свою свідомість і посилює опір. Так. Завдання французької армії безкінечні. Оскільки безкінечна — о, яка вона безкінечна! — єдність алжирського народу!»
- Ось чому на початку військових дій полонених не брали. Тільки з поступом політичної освіти кадрів керівники спромоглися роз’яснити масам: 1) що люди, які приїжджають із метрополії, не обов’язково добровольці й інколи навіть відчувають відразу до цієї війни; 2) що інтереси боротьби сьогодні вимагають, аби війна велась із дотриманням певних міжнародних конвенцій; 3) що армія, яка бере полонених, є армією, і її сприймають не як банду розбійників; 4) що у будь-якому разі полонені — це серйозний інструмент тиску, спрямованого на захист наших бійців, полонених ворогом.
- У сучасній міжнародній ситуації капіталісти встановлюють економічну блокаду не тільки африканських і азіатських колоній. Своєю антикастровською кампанією Сполучені Штати відкрили у Західній півкулі нову главу в історії важкої праці із звільнення людини. Латинська Америка, що складається з незалежних країни, членів ООН і емітентів власної валюти, має послужити уроком для Африки. Після свого звільнення ці колишні продовжують жити у жаху та злиднях під залізною п’ятою західного капіталу. Звільнення Африки, розвиток свідомости дозволили латиноамериканським народам розірвати порочне коло диктатур, де кожний наступний режим подібний до попереднього. Кастро приходить на Кубі до влади та передає її народу. Цей розрив із загально прийнятими правилами янкі сприйняли як образу, і Сполучені Штати орґанізують контрреволюційні загони, формують тимчасовий уряд, підпалюють урожай цукрової тростини і насамкінець вирішують безжально задушити кубинський народ. Але це буде важко. Кубинський народ буде страждати, але переможе. Бразильський президент Жанош Квадрос в своїй історичній декларації нещодавно заявив, що його країна захищатиме Кубинську революцію всіма можливими засобами. Можливо, Сполучені Штати уклоняться перед волею народів. Цей день стане днем радости, адже він стане поворотним моментом у житті чоловіків і жінок усього світу. Тоді зникне влада всемогутнього долара, сила якого врешті-решт спирається на рабів, що працюють по всьому світу — на нафтових свердловинах Близького Сходу, шахтах Перу та Конґо, плантаціях United Fruit і Firestone, над цими розумово і фізично виснаженими служінням йому рабами.
- Деякі країни, що скористалися зі свого великого европейського населення, разом з незалежністю отримали будинки та проспекти і схильні забути про злидні та голод на периферії. За іронією долі вони стають учасниками мовчазної змови і роблять вигляд, ніби міста їхніх країн є сучасниками незалежности.
- Правда, Німеччина виплатила відшкодування за військові злочини не повністю. Відшкодування, що його зобов’язали переможену націю виплачувати, не було повністю витребуване, тому що постраждалі нації включили Німеччину у свою антикомуністичну систему оборони. Саме такі мотиви стоять за намаганням колонізаторських країни отримати від своїх старих колоній, яким відмовляють у включенні до Західного блоку, військові бази та території. Вони всі вирішили забути про свої вимоги в ім’я стратеґії НАТО, в ім’я вільного світу. І ми бачили, як хвиля за хвилею Німеччина отримує доларі і обладнання. Сильна і могутня Німеччина потрібна західному табору. Цілком зрозумілий інтерес так званої вільної Европи мати процвітаючу, відбудовану Німеччину, яка б слугувала першим заслоном на шляху «червоних орд». Німеччина чудово скористалась европейською кризою. Через це Сполучені Штати й инші европейські держави законно мають гіркі почуття стосовно цією Німеччиною, яка вчора стояла на колінах, а сьогодні сміливо конкурує на міжнародному ринку.
- «Проводити радикальну відмінність між соціялістичним будівництвом у Европі та «відносинами із „третім світом”» (ніби у нас з ним тільки зовнішні відносини) означає — свідомо чи несвідомо — віддавати перевагу управлінню колоніяльною спадщиною перед визволенням визволенні недорозвинених країн, будувати розкішний соціялізм на фундаменті імперського грабунку, ніби банда, більш-менш справедливо розподіляючи здобич, підкидає трохи й бідним, забуваючи, що насправді вона просто повертають належне.» — Марсель Пежу. Вмерти за де Ґолля? // Les Temps Modernes. №175-176, жовтень-листопад 1960 року.
Переклад з французької: «Вперед», «Провід»
«Про насильство» — перша глава книги «Гнані і голодні» (Les damnés de la terre. Paris: Maspero, 1961)
