It’s a strange world, isn’t it? (Сенді з «Синього оксамиту»)
В одному з найкращих українських видавництв, а саме у «Видавництві Жупанського», вийшла друком довгоочікувана книга Девіда Лінча і Крістін МакКени «Кімната снів»[1]. Видатний культовий режисер і критикиня та журналістка доклали спільних зусиль, щоб написати велику (як я її називаю) автобіографічну біографію людини, яка подарувала нам такі картини, як: «Гумкоголовий», «Людина-слон» (номінація на «Оскар») «Дюна», «Синій оксамит» (номінація на «Оскар»), «Загублене шосе», «Малголленд-Драйв» (номінація на «Оскар»), «Твін Пікс», «Дикі сердцем» («Золота пальмова гілка» в Каннах), «Звичайна історія», «Внутрішня імперія» (»Золотий лев» у Венеції), «Твін Пікс: Повернення» і т. д. Ця книга сподобається всім поціновувачам творчості Лінча і буде безцінним вступом до його життя та кінематографічної праці. Цей режисер, сценарист, музикант, художник, володар почесного «Оскара-2019», митець[2], дуже сильно вплинув на популярну культуру і створив свою особливу мову — лінчевську. Уся його творчість знаходиться «поміж двох світів» (так, до речі, називалась його нещодавня виставка малюнків, картин, фотографій, тощо) (532).
Почну з того, що творчість Лінча бентежить нас усіх. Від пересічних глядачів, які в 90-ті масово дивилися наймістичніший серіал, чекаючи на відповідь «Хто вбив Лору Палмер?», до таких сучасних філософів, як Славой Жижек. Про пересічних глядачів говорити багато не будемо, зупинимося на словенському філософі. У Жижека щонайменше два тексти присвячені творчості Лінча. По-перше, це «Мистецтво безглуздого піднесеного. Про фільм Девіда Лінча «Загублене шосе»[3]. По-друге, це збірка текстів Жижека під загальною назвою «Кіногід збоченця»[4], за назвою однойменного документального фільму режисерки Софі Файнз[5], в якому Жижек по-своєму інтерпретує культові фільми й окремі сцени з них з точки зору лаканівського психоаналізу. У «Кіногіді» знаходимо два тексти, присвячені творчості Лінча. Якщо коротко, то Жижек вважає, що в основі «онтології» Лінча лежить неузгодженість між реальністю, яку можна спостерігати з безпечної відстані, та абсолютною наближеністю Реального. Головний принцип кіно-мови Лінча, за Жижеком, полягає в тому, щоб наблизити певний кадр реальності, рухаючись від загального тла до детального розгляду впритул, в результаті чого стає очевидною огидна сутність насолоди. Те, чим ми насолоджувалися ще мить тому, раптом стає огидним. Поступове наближення до реальності, за Лінчем, може вивести на передній план моторошні деталі, які у підсумку зруйнують заспокійливий ефект загальної картини[6]. Можна лише згадати, як оптимістично і гарно починається «Синій оксамит» (1986). Камера спочатку знімає квіти, дітей, щасливих людей, а потім рухається вниз до землі, в траву, ще нижче, допоки глядач не починає бачити великим планом огиду мікрокосмосу жуків, хробаків і інших комах та паразитів. Люди часто звикають до певного шаблону краси у фільмах, «а потім виходять на вулицю і бачать обличчя справжніх людей, що помітно відрізняються від кіношних» (281).
В біографії/автобіографії читач має шанс подивитися на «золоту добу» Лінча — його підлітковий період, поглиблене вивчення кінематографу в Американському інституті кіномистецтва, становлення його як культового режисера, його злети і падіння, особисте життя і хист до різноманітної творчої діяльності. Одним словом, Лінч постає «найстильнішим чуваком», якого ви зустрічали в своєму житті (217). Він геній сюрреалістичного дослідження чоловічого страху (218). Лінч показує, що зло здатне непомітно проникнути у повсякденне життя, але воно не приходить некликаним. Ми зажди запрошуємо його (401). Девіда завжди захоплювали таємниці, авантюрні пригоди, сексуальність. А що ще може займати непосидючу людину, яка любить кохання? (224) Лінч — це режисер, у якого є своє бачення. Як казав про його творчість відомий італійський актор Діно Конті: «Цей Лінч зняв «Гумкоголового» (1977) та «Людину-слона» (1980). Перший фільм я ненавиджу, другий обожнюю» (236). Одна з основних складових геніальності Лінча, як пише МакКена, полягає в тому, що «він занурюється у власний мікрокосмос: він вишукує містичні та сюрреалістичні аспекти у звичайних щоденних речах та зосереджує увагу на всьому — від невеликої калюжі до шматка тканини» (247). Лінч гнучкий, якщо йдеться про його фантазію. Він бере за основу те, що бачить навколо себе, але зі зворотної позиції — аналізує те, чого там/тут нема (306). Він не прив’язується до стереотипів. Зазвичай він бере доволі прості речі, поєднує їх і створює свій світ (396). Лінч неначе нагадує кіноспільноті, що всі свої картини він знімає не для них і що єдиний справжній авторитет для нього — це його власна уява (406).
Після виходу на екрани «Твін Піксу» (1990)[7] журнал «Тайм» навіть назвав Лінча «королем химер» (313). Він навмисно провокує людей, і про його творчість не часто кажуть: «О, це цікаво». Його фільми складні і глибокі, вони містять нашарування сенсів. Як правило, глядачі, які не можуть зрозуміти, або, краще сказати, не можуть відшукати в ньому щось своє, засмучуються (372). В «Загубленому шосе», наприклад, використовується мінімалістичний підхід до сюжетотворення: неможливо зрозуміти зміст історії лише з реплік персонажів. Мало хто з глядачів розуміє, чому одна акторка грає двох різних персонажів, а два різні актори — одного. «Загублене шосе» (1997 рік) Лінча досліджує параною та зсув свідомості особистості (397). Тому часто стається так, що єдиною людиною, яка до кінця розуміє весь задум фільму Лінча, є сам Лінч (399).
Лінч часто знімає фільми про тих, кого світ збив з пантелику, і говорить, що його фільми відкриті для багатьох різних інтерпретацій (252). Його стиль дуже вільний, але кожен елемент, який ми бачимо на екрані, несе певне смислове навантаження (262). Особливість Девіда в тому, що він знає, як зібрати всі ці елементи до купи, і він це робить, керуючись виключно інтуїцією (264). Йому подобається логіка снів, в яких може статися все що завгодно і це матиме певний сенс (276). Люди, які працювали з ним, іноді говорили, що не розуміють, що він робить, однак це не заважало їм визнавати його велич як режисера. У відгуках, які надсилали на один з його фільмів, було й таке: «Убийте режисера, хто це зняв?» (268).
Лінч дає свободу інтерпретації глядачеві. Якщо ви раптом не розумієте тих чи інших його епізодів, то вам варто, перш за все, розібратися в собі (496). Якось хтось сказав Лінчу, що «Біблія — це код. Під яскравим світлом лампи читаєш одне, а під духовним світлом проступає інше» (511). «Є речі, які всі ми знаємо, але на які не часто зважаємо, — каже Роберт Фостер, який грає шерифа містечка Твін Пікс Френка Трумена. — Усі знають, що існують вічні речі, але це не імена чи будинки, це навіть не зірки; а проте ми нутром відчуваємо, що вічне насправді існує і що воно якимось чином стосується всіх людей. Творчість Лінча є таким собі порталом у вічність, бо він закликає нас відшукати зв’язок із вічністю в самих собі» (573). Як колись написав один з авторів журналу «Роллінг Стоун»: «Моя порада глядачам цієї прекрасної галюціонації («Внутрішня імперія») — не відставайте» (496). Лінч — митець, йому подобається створювати речі, він ставить перед собою цілі, які відрізняються від мети інших митців. Лінч змінює стандарти мистецтва.
Йому подобалось досліджувати настрої невеличких міст, «де всі усіх знають і де щось заховано». Але це не реалістичне кіно, його історії є мрійливими і темними (248). Його візитівка — це поєднання банального і химерного, таке собі кіно в лінчівському стилі. Саме цим він і зайнявся з часів «Синього оксамиту» (1986 рік). «Його фільми занадто комплексні та багатошарові, щоб акуратно вкласти їх у синопсис» (250). Лінч як режисер працює на містичному тлі, «де щоденна реальність відділяється від фантастичного світу людської уяви, де породжується туга та гонитва за речами, які неможливо пояснити чи збагнути» (250). Фільми Девіда завжди несли в собі щось таємниче. «Синій оксамит» (1986 рік) — це дослідження «таємниць і божевілля, що ховаються у чомусь «нормальному» (270).
Режисер завжди хотів, щоб його фільми не стільки розуміли, скільки відчували. Він користується якимось ірраціональним матеріалом, на якомусь підсвідомому рівні зчитуючи його образи. В основі його картин лежить переконаність у тому, що у житті ми не знаємо, чим закінчиться та чи інша історія, чи навіть до чого призведе діалог у наступні кілька хвилин. Саме тому Лінч добре відчуває «таємниці, що оточують геть усе довкола нас» (250). Життя більшості людей завжди сповнене таємниць, але сьогодні все відбувається так стрімко, що нам бракує часу на те, щоб помріяти і розгадати їх (336). Історії Лінча дуже часто виходили поза межі реалізму. В непростому сюжеті «Малголленд Драйв» (2001) ми виявляємо, що справжнє життя — це не безхмарна пряма лінія. Ми поринаємо у спогади, мрії, жадання й уявлення про майбутнє, поки довкола нас чимало речей відбуваються у реальному часі» (430). Усе це, пише МакКена, постійно перемежовується, тож логіка цієї картини стає неочевидною і базується вона на багатошарових рівнях свідомості та досліджує різноманітні теми. Серед них можна знайти такі, як надія та розбиті мрії талановитої молоді, побачити, що кінобізнес робить з людиною, відчути демонічну силу брокерів, які намагаються контролювати роботу митця, побачити, як еротична одержимість часто-густо перетворюється на вбивчу ненависть (430).
Режисер відштовхується від ідеї дуалізму, з яким живе кожна людина і що намагається примирити в собі. Цей дуалізм можна спостерігати в переході від невинних радощів до деградації і психопатії (251). Історії Лінча — це історії про американську шизофренію (255). Це як з Ізабеллою Роселліні в «Синьому оксамиті», яка зіграла роль жінки (Дороті Велленс), котра водночас є і жертвою, і тією, що провокує насильство. Або, як Сенді Вільямс (у виконанні Лори Дерн) запитує Джеффрі Бомонта (у виконанні Кайла Маклаклена): «Я не знаю, ти детектив чи збоченець?» Більшість людей, пише Лінч, самі не свідомі своїх найтемніших сторін. Усі ми обманюємо самих себе, думаючи, що ми нормальні, а зрештою щось з нами не так (276). Як пише МакКена, «у провінції часом трапляються погані речі» (23). Головний персонаж «Синього оксамиту» у виконанні Маклаклена промовляє: «Я бачу дещо, що завжди було приховано. Я потрапив у загадку, і я знаходжуся в її середині». Наша людська подорож, пише Лінч, це дивовижна пригода, наприкінці якої нас чекає найщасливіший хепі-енд. Усе гаразд, не треба хвилюватися. Усе на світі — суцільна краса (511).
Девід Лінч, насправді, дуже щаслива людина. Він ніколи не належав до людей, які купували футболки з провокаційними написами, він був тим, хто такі футболки створював (26). Він митець (215), який завжди відкрито й оптимістично дивиться на світ із гумором, що дозволяє йому не перейматися банальностями і випромінювати щастя. Незважаючи на те, що його вважають диваком, його друзі і партнери по знімальному майданчику, які в книзі діляться своїми спогадами про Лінча, вважають його найвеселішою і найхаризматичнішою людиною. Джерелом його щастя є медитація. Він навіть є головою «Фонду Девіда Лінча для освіти, заснованої на свідомості, та миру в усьому світі» (заснований у 2005 році), який проповідує це вчення по всьому світу (більше інформації можна знайти в його книзі «Спіймати велику рибу. Медитація. Усвідомлення і творчість», англійською мовою, 2006 рік). Духовні вірування Девіда — важлива складова його проектів (310). Саме тому, коли Лінч творить, то не думає про те, що скажуть люди про його творіння, він не звертає увагу на тих, хто вказує йому, що потрібно робити, і не думає про те, що сьогодні вимагає дух часу. «Він просто відтворює те, що постає в його свідомості, і це робить його щасливим» (259).
Чим же сьогодні, під час карантину, займається Лінч? Він виготовляє лампи[8], створив свій канал David Lynch Theater на ютюбі, перше відео якого було присвячене погодним умовам в Лос-Анджелесі[9], дав інтерв’ю інтернет виданню The Hollywood Reporter про те, як він тепер живе[10], в якому заявив, що не має жодного інтересу до «Дюни» Дені Вільньова (реліз запланований на грудень 2020). Саме тому, що на власному досвіді переконався: наукова фантастика з її космосом та далеким майбутнім — це не для нього (у далекому 1984 Лінч зняв фантастичний фільм «Дюна»). Нещодавно він оприлюднив раритетне коротке сюрреалістичне відео «Пожежа» (Fire, 2015 року)[11]. Як відомо, вогонь, дім, дерево є одними з постійних образів його фільмів. А ще, нещодавно, на Нетфліксі з’явився камерний чорно-білий фільм «Що зробив Джек?» (What Did Jack Do?, 2020 року), в якому маестро Лінч допитує мавпу щодо вбивства невідомого Макса. Хтось може сказати, як же зрозуміти весь цей «хаос» Лінча? Якось в одному з інтерв’ю режисер сказав, що ми всі бачимо одне й те саме, але по-різному, головне досліджувати «текст» автора, як розслідує злочин детектив[12]. Чим більш абстрактним є фільм (пам’ятаєте, «сови не є тим, чим здаються» з Твін Піксу?), тим більше існує можливих інтерпретацій. Люди десь всередині себе мають розуміння, що це значить для них. Лінч наводить такий приклад: дівчина на ім’я Саллі виходить з кінотеатру зі словами: «Нічого до біса не зрозуміла». Вона йде разом з Бобом та Джимом випити філіжанку кави, Боб починає розповідати свою версію, бо впевнений, що це значить, через п’ять секунд Саллі говорить: «Ні, ні, це не так!» — і от вже Саллі говорить, значить вона знала для себе значення фільму[13].
Девід Лінч — режисер не для всіх, тут або приймаєш його таким, як є, або ні. У нього свій почерк, метод, стиль. Він як Гойє чи Френсіс Бекон — його творчий метод не зовсім комфортний для глядача, бо усе, що він робить, пройняте відчуттям Іншого (226). Йому подобається працювати без обмежень Голлівуду (463). «Звичайна історія» (1999) тому підтвердження. Одного разу Лінч сказав Стівену Спілбергу: «Тобі пощастило знімати речі, які подобаються мільйонам, а те, що роблю я, подобається кільком тисячам» (475). Лінч хоче, щоб йому дали спокій і дозволили творити речі, які відповідають його задуму. Його не мотивують гроші чи слава. До того ж, його майже не можливо змусити працювати в інтересах мейнстрімного кіно. Він ніколи не бажав робити багато фільмів, його цілком влаштовував світ, який він створив для себе (479). Більш того, він не просто створив свій світ, він начебто каже глядачам про те, що існують інші виміри, їх багато, в них теж можливе життя (нехай і інше). Саме таким прикладом є серіал «Твін Пікс: Повернення» (2017), фінал якого буквально виносить мозок, бо сценарист і режисер торкається питань підсвідомості. Лінч каже, що у всіх є свої теорії, що намагаються пояснити суть нового серіалу, і це насправді непогано, «і всі вони були б абсолютно знецінені, якби я виклав свою» (585). Лінч закінчує свою біографію такими словами: «Зрештою, кожне життя є таємницею, і саме до розкриття цієї таємниці ми всі прямуємо — байдуже, знаємо ми про це чи ні» (588).
Автор: Анатолій Денисенко
[1] Девід Лінч і Крістін МакКена. Кімната снів. К.: Видавництво Жупанського, 2020.
[2] Більше можна знайти в документальному фільмі: Jon Nguyen and Rick Barnes. David Lynch: The Art Life (2017).
[3] Славой Жижек. Искусство смешного возвышенного. О фильме Дэвида Линча «Шоссе в никуда». М.: Европа, 2011.
[4] Славой Жижек. Киногид извращенца: Кино, Философия, Идеология: сборник эссе. Екатеринбург: Гонзо. 2014.
[5] Sophie Fiennes. The Pervert’s Guide to Cinema. 2006.
[6] Жижек. Киногид извращенца, 318-319 с.
[7] Більше про «Твін Пікс» я писав у статті «Твін Пікс та природа таємничого». https://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/authors_columns/adenysenko_column/67058/ 21.05.2020.
[8] What Is David Working on Today? 5/29/20 https://www.youtube.com/watch?v=5DRa7D0UnkI
[9] David Lynch. Weather Report 5/29/20 https://www.youtube.com/watch?v=gl-GzgbKGbQ
- [10] How I’m Living Now: David Lynch, Director
https://www.hollywoodreporter.com/news/how-im-living-now-david-lynch-director-1290834 20.04.2020.
[11] FIRE (POZAR) https://www.youtube.com/watch?v=BXTLsQBJSVc
[12] David Lynch at BAFTA https://www.youtube.com/watch?v=u5BfoOrmCX0
[13] Там само.
