Справді хороші речі завжди вимагають свого власного місця і часу. Кажуть, колись давно, ще задовго до повнопривідного web 2.0, у просторах українського інтернету існував проект, що вже містив у зародку основні риси, які ми сьогодні асоціюємо із соціальними медіями. А ще кажуть, що присвячений він був літературі, розуміючи твір як текст, автора як нік та читачів як співавторів, а саму літературу як форму взаємодії творчих особистостей. Поданий нижче текст – це моя спроба сте(р)оретизувати цей феномен, з яким мені колись довелось на короткий час познайомитись особисто. Стаття була вперше надрукована в часописі «Критика» (№10 за 2006 рік).
Самвидав, так вже історично склалося, мав для свого розвитку та поширення в Україні доволі сприятливі, навіть тепличні умови. Як відомо, самвидав є, за висловом Миколи Рябчука, іронічною реплікою до іншого, також не менш цікавого та по-своєму унікального феномена – держвидаву. Цей останній слугує виразником тоталітарної етатизації суспільства, одержавлення тієї публічної сфери, її інфраструктур та інституцій, в якій, власне, і повинна була б функціонувати література. Можна наважитись на припущення, що література, як царина творчості та свободи, являла собою один із найскладніших викликів тоталізуючій стратегії режиму. Література в умовах тоталітаризму, особливо україномовна література, котра завжди мала додаткову національну («мазепинську», «петлюрівську», «бандерівську»), одним словом, субверсивну специфіку, поставала як результат своєрідного компромісу: з одного боку, режим не міг обійтися без культурної ідеологізації та легітимації засобами літератури, з іншого ж, художня творчість, особливо поезія, була тим типом дискурсу, який найважче піддавався поглинанню ідеоцентричним дискурсом новомови. Відтак, небезпека негативного для себе балансування «здобутків та втрат» змушувала владу вдаватися до дещо відмінної тактики: якщо жодному, навіть найжорсткішому тоталітаризмові не під силу контролювати буквально все, що може бути написане тим/тією або іншим/іншою з його підданих, то порятунок уможливлювався б лише повним матеріальним та цензурним підпорядкуванням інформаційної інфраструктури суспільства, обмеженням на так того, що може бути створене, як того, що вдасться поширити, прочитати, відрефлектувати, а отже перетворити на культурний факт. Генеральний задум розв’язання цієї «літературної дилеми», якщо такий колись дійсно існував, полягав би в поступовій, але невідворотній герметизації дискурсу за допомогою відповідних операцій фільтрування, з тією метою, щоб дозволене та офіційне стало водночас і межею можливого. Процес фільтрування був багаторівневим і включав в себе як повний контроль над культурною інформацією, яка могла потрапляти з-за кордону або закордон, так і поточну внутрішню цензуру та опіку силами вмисне створених контролюючих інституцій, таких як централізована Спілка Письменників, держвидаництва, система кагебістського нагляду тощо. Не менш важливою була практикована з герметизаційною метою культурна амнезія щодо попередньої традиції. Такі операції були певною формою утопії, перверсивною мрією про машину ідеального контролю та маніпулювання, яка в реальних умовах не досягала, та й не могла досягнути бажаних результатів. Власне, самвидав і став свідченням їх утопічності, кинувши режимним зусиллям виклик в усіх трьох напрямках – несанкціонованим спілкуванням з закордоном, підхопленням естетичних позицій інших, досовєтських або ранньосовєтських, епох, і посяганням на святая святих контролю – вибудовуванням своїх власних, альтернативних офіційним інформаційних інфраструктур, непідвладних волі невсипущого тоталітарного ока.
Напевне не випадково новий інтернет-проект, запущений у 2000 році за сприяння Міжнародного фонду «Відродження», отримав назву samvydav.net. Найочевидніше така назва відбивала головну ідею, яку намагалися втілити творці цього дітища, а саме – можливість для авторів вільно, безперешкодно та, що в українській ситуації межі тисячоліть не менш важливо, безкоштовно публікувати власні тексти. Однак така можливість вільного розповсюдження далеко не вичерпувала символічного паралелізму поміж латинізованим samvydav’ом та його кириличним попередником. Власне свобода естетичного вислову, і свобода вислову взагалі, попри її безперечну цінність, становила лише один вимір того феномену, яким став самвидав 60-80-их років. Не менш важливими були обмеження, які безжалісно накидалися цій свободі, а відтак його опозиційний, несанкціонований і навіть кримінальний характер. Самвидав становив зародок громадянської сфери в умовах посттоталітарного суспільства післясталінської доби. Samvydav.net, хоча й задумувався в першу чергу як мистецький проект, як альтернативна платформа, котра надавала б простір для позамейнстримних культурних голосів в обхід або й усупереч «усталеним соціальним та псевдокультурним структурам», ніколи не відмовлявся від політичних цілей. Ба більше, називаючи у своєму маніфесті українське мистецтво «дискурсом звільнення», творці літпорталу свідомо співвідносили себе як із домінантною ще донедавна в Україні традицією розглядати літературу засобом боротьби та евентуального звільнення, так і з потужною традицією європейського авангардизму/модернізму, який, всупереч усталеному уявленню, дуже часто вважав модерністську естетичну революцію якщо й не основою, то принаймні вагомою частиною загальної суспільної трансформації та емансипації. Цим samvydav, поряд із іншими тенденціями, позначив ще одну надзвичайно важливу зміну в культурних поглядах в Україні межі тисячоліть: те, що впливові літературні критики 90-их, на кшталт Соломії Павличко, втомлені вульгарною політизацією літератури за совєтської доби, вважали за недолік, маніфест просто констатував, не вбачаючи необхідності якось пояснювати або виправдовувати. Втім, реабілітація політичного в естетичній сфері мала небагато спільного з поглядом на літературу як на пропаганду. Означення «дискурс звільнення» вказувало швидше на онтологічну політичність української літератури, на те, чим вона була вже завдяки самому факту свого існування, безвідносно до наявності чи відсутності суспільно-громадянських мотивів або свідомих політичних інтенцій її творців. З цього погляду український модернізм, обстоюючи, хай часто й доволі обережно, автономність естетичної сфери, крив у собі значно потужніший субверсивний заряд, аніж сповнена громадянського пафосу так звана «народницька» література, оскільки містив універсальний емансипаційний потенціал та підривав імперський погляд на українську культуру як щось відстале та вторинне. Слушність такого твердження можна прослідкувати за ступенем легалізації різних блоків національної літературної традиції в совєтському культурному, а отже й ідеологічному, каноні: майже вся література 19 – поч. 20-го століття була безболісно інкорпорованою у схвалену схему офіційної культури, тоді як найбільшому замовчуванню та забуттю підлягали саме найменш політичні, найбільш «модерністські» автори на зразок Семенка, Домонтовича або Костецького.
Очевидно такі процеси інкорпорування/замовчування свідчать про необхідність подвійного пригнічення української культури для тоталітарного/імперського центру: тоталітарний совєтський режим прагнув в першу чергу унеможливити існування альтернативних ідеологій чи навіть думок і обмежити естетичну свободу, як один із проявів свободи взагалі, тоді як з імперського погляду йшлося найперше про те, щоб ствердити меншовартість та провінційність культури колонії щодо вищої імперської культури. Зважаючи на недвозначну кореляцію між модерністю та вищістю, що усталилася в 20-му столітті, саме український модернізм ставав об’єктом подвійного притлумлення. Політичність модернізму полягала у вибухонебезпечному поєднанні громадянської українськості, модерної повноцінності та естетичної свободи, котрі були загрозою як для тоталітарного, так і для імперського аспектів совєтського режиму. Якщо samvydav.net реабілітував політичне, то саме в цьому специфічному значенні онтологічно політичного, яке й робило українську літературу дискурсом звільнення.
Варто зауважити, що суспільна атмосфера кінця тисячоліть безперечно заохочувала до подібних переосмислень. Час запуску проекту, 2000-ий рік, співпав із дедалі виразнішими процесами реавторитаризації політичного режиму в Україні з відповідним наступом на права та свободи громадян. При зростаючій неефективності інституційної політики в розв’язанні нагальних суспільних проблем та конфліктів, все більшого значення у протистоянні ширшого суспільства та синильного президентського авторитаризму, котрий намагався відродити деякі репресивні практики пізньосовєтської доби, набувала зміцніла за роки незалежності позадержавна громадянська сфера, що конституювалася різного штибу НДО, незалежними ЗМІ та інституціями. Не заперечуючи значення інституційної політики у поваленні авторитаризму в Україні, а саме інститутів парламентаризму, виборів та політичних партій, в ретроспективі очевидно, що одні з найпотужніших викликів режиму надійшли з двох структурно схожих між собою сфер, на які кучмізм був найменш здатним адекватно відповісти, а саме вуличного протесту та мереженого спротиву. Обидві ці сфери, що відзначалися низовим характером, а також великим ступенем роззосередженості, не ієрархічності організації та роїння вимагали зовсім інших методів нейтралізації, аніж ті, що застосовувались до традиційних ЗМІ та інституйованих засобів політичної боротьби. Яскравим прикладом тут може слугувати справа «Української правди» та Григорія Гонгадзе, яка стала своєрідним каталізатором того ліберально-демократичного руху, що завершився Помаранчевою революцією. Микола Вересень у своєму неперевершеному авторському кінопроекті «Епоха Кучми» окреслив цю справу майже по-гантінгтонськи зіткненням цивілізацій. І справді, проблема «Української правди» увиразнила цивілізаційне неспівпадання та безнадійну анахронічність кучмізму, взорованого на брежнєвський режим, щодо тих глобальних процесів, які відбувалися в світі останніми десятиліттями. Авторитарний режим Кучми міг закрити газету або написати темники для телеканалів, він міг сфальшувати вибори або шантажистськими методами зігнати парламентську більшість, але він не мав жодного уявлення, як взяти під свій контроль український інтернет, відкрита архітектура котрого була навмисне створена таким чином, щоб запобігти таким узурпаціям. Таким чином модерна концепція ієрархічної влади, сповідувана, хай як неповноцінно, Кучмою, змушена була відступити перед постмодерною гетеротопністю мережі.
Samvydav.net, як і його попередник, волею обставин також став одним із численних вузлів мережі опору, яка в цей час почала формуватися в українському інтернеті. Прикметно, що перші публікації, розміщені на сайті, стосувалися саме акцій протесту зими 2000-го року, а принаймні один із організаторів проекту, Андрій Горбаль, був їх активним учасником і регулярно постачав свіжі новини про те, що відбувалося на вулицях. Через певний час «Рідаксія», як називали себе організатори, відмовилася від ідеї поточного інформування, оскільки вже існувало кілька спеціалізованих сайтів, на зразок тієї ж «Української правди», які подавали більш детальну та своєчаснішу інформацію, однак зберегла постійну рубрику під назвою «Кучмагеть», присвячену проблемам електронного спротиву. Опубліковані тут тексти мали переважно глибоко іронічну або й саркастичну тональність, на кшталт відкритих листів, написаних напівграмотною українською мовою нібито від звичайних громадян України, обурених цинічними діями опозиції, або конкурсів на загальну тему «Хто краще відмаже Данілича».
Особиста заангажованість окремих авторів та самвидаву як інституції у політичну боротьбу, а також певна типологічна схожість загальної суспільної ситуації уподібнювали samvydav.net до самвидаву пізньосовєтської доби. Проте було б перебільшенням тлумачити його як суто чи хоч значною мірою політичний проект. Samvydav є політичним лише настільки, наскільки homo sovieticus є нездатним на вільну естетичну діяльність. Не менш недостатньо, і навіть помилково, було б говорити про samvydav.net, аналізуючи зріз опублікованих там текстів. Для середовища, яке сповідує відкритість як один зі своїх базових принципів, репрезентативними будуть не так специфічні характеристики окремих текстів чи навіть якась спільна об’єднуюча естетична платформа, як сама ця відкритість, що є свідченням намагань уникнути властивих модерній культурі класифікаційних та інтерпретативних підходів до літератури, намагань обійти вічне модерне прагнення до домінування, яке завжди криється в претензіях часописів та інших культурних інституцій на легітимність вирішувати, що і чому є вартим опублікування. Однак таке постмодерне прагнення винести владу за дужки має і зворотну сторону. Протягом більш як двох сотень років, відколи з’явилися перші модерні літературні часописи, бути опублікованим, дебютувати хоча б маленьким оповіданням або коротеньким віршиком, означало отримати певне символічне визнання, і чим впливовішим був той або інший часопис у певній культурі, чим більшим символічним капіталом володіли його засновники, автори та критики, тим вагомішим було і саме визнання, часом обумовлюючи усю подальшу літературну кар’єру. Недаремне ще й сьогодні традиційне літературознавство подає інформацію про дебют певного письменника як безумовно значущу річ, що в парадигмі модерної культури і справді має неабиякий сенс. Але це саме та логіка владного символічного капіталу та авторитету (у значенні authority), якої творці сайту, здається, намагалися якнайретельніше уникнути. Друкуватися чи не друкуватися на samvydav.net стало цілковито особистим рішенням автора, не залежним ані від чиїхось суб’єктивних естетичних суджень, ані від політичних міркувань, ані, врешті, від такої звичної для української ситуації корпоративної кон’юнктури. Програмово заявляючи про своє бажання відмежуватися від мейнстримної української культури, більшість інституцій якої і справді вже давно дискредитували себе перш за все своєю невідповідністю вимогам часу (випадковим прикладом може слугувати дискредитована «Шевченківська премія»), автори проекту відмовилися відтворити властиві цій культурі владні механізми, або принаймні спробували звести їх до мінімуму. Єдиною підставою доступу до ресурсу є українськість мови текстів, втім трактована дуже широко: від загальноприйнятого літературного стандарту до суржику, сленгу чи навіть російської мови, транскрибованої українськими літерами. В такому трактуванні криється, щоправда, перше ідеологічне обмеження, властиве цьому інтернет-середовищу, відвертий прояв тієї влади, якої воно нібито обіцяло позбутися. Воно є результатом поширеного ліберально-націоналістичного світогляду, властивого сьогодні молодим українським інтелектуалам, лінгвістичним складником їхньої візії того, хто має право належати до сучасної української культури, а отже й нації, і хто цього права позбавлений. Давнє і підставове для онтологічно політичного статусу української літератури розмежування між імперською, російськомовною та національною, україномовною культурою, попри значне, а інколи навіть межове розширення рамок поняття україномовності, все ще залишається чинним як і століття чи півтора тому.
Перший проміжний висновок, котрий напрошується після цих коротких міркувань, полягатиме в тому, що samvydav.net, наділений цілим рядом специфічних рис, таких як відкритість, відмова від авторитету і претензій на право класифікувати та інтерпретувати, нездатність делегувати символічний капітал чи слугувати легітимуючою інституцією для культурно нормального та прийнятного, не є часописом у звичному, модерному значенні цього слова. Більшість присвячених українській літературі інтернет-сайтів, таких як www.krejda.org.ua або www.potyah76.org.ua, щодо своєї структури так і залишилися звичними друкованими часописами, що були просто перенесені в мережу з фінансових чи якихось інших міркувань. Натомість samvydav.net став чи не єдиним на сьогодні літературним інтернет-проектом, який поклав собі за мету послідовно дослідити і використати всі ті можливості, які цифрове середовище відкриває як новий простір існування літератури. Вражаючу різницю між ними можна чітко побачити, порівнявши паперову версію «Потягу 76» та «Антологію українського самвидаву», що стала друкованою реінкарнацією літпорталу. Тоді як перший, здається, нічого не втратив, знову повернувшись у Галактику Ґутенберга, і почувається там навіть більш впевнено, аніж в електронному форматі, «Антологія» постала як своєрідний пастіш, іронічно намагаючись відтворити на двовимірних аркушах паперу мультимедійність, інтерактивність та багатофункціональність інтернету, і водночас кепкуючи з недолугих результатів такого відтворення. «Антологія» спромоглася, і не останньою чергою саме завдяки цій іронічній дистанції, дещо наблизитися, наскільки це взагалі можливо, до вираження суті samvydav’у, але значно більше суттєвих для онлайн-версії характеристик так і залишилися поза межами сторінок.
В чому ж саме полягає особливість інтернет-літератури, що заважає адекватно відтворити її в друкованому вигляді? Зрозуміло, що йдеться не про самі тексти у звичному розумінні. Ведучи мову про samvydav.net, виникає спокуса вдатися до зужитого формалістичного формулювання Маршала Мак-Люена, котрий стверджував, що медія, засіб повідомлення, і є, в певному сенсі, самим повідомленням. Така формула, на мою думку, чи не найкраще дозволяє схопити головну відмінність між модерною літературою, що спирається на інфраструктуру та інституції книги, часопису, видавництва, мереж розповсюдження друкованої продукції, критики і т. д., та літературою, що існує головно в електронному середовищі. Як вже наголошувалося, на відміну від більшості літсайтів, samvydav.net, чия повна україномовна назва звучить як «Лабіринт українського самвидаву», задався честолюбною метою відтворити у зменшених масштабах основні формальні та функціональні особливості інтернету. Саме тому для нашого аналізу важлива в першу чергу політика його архітектури. Саме вона формує те, що можна приблизно означити в даному випадку як дискурс, тобто ту імперсональну структуру, на зразок способу виробництва у марксистській теорії або фундаментальної структури фантазії у психоаналізі, котра визначає принцип означення усіх інших конститутивних елементів. Спробую проілюструвати це на прикладі функції імені автора у середовищі samvydav.net.
Як відомо, в другій половині 20-го століття, теорія, знана під збірною назвою «постстуркуралізму», виступила із рішучою критикою поняття автора. Найвідомішим речником таких поглядів став Ролан Барт, який проголосив «смерть автора» у своїй впливові однойменній статті. Через кілька років Мішель Фуко, у притаманній йому манері думки, доповнив спостереження та побажання Барта своїми міркуваннями про функцію автора у модерному культурному дискурсі. Загально беручи, поняття автора та ім’я автора трактується ними як один із топосів влади, що територіалізує значення, надає символічний статус, формує канон та магістральний культурний наратив, тобто слугує одним із базових розподільників владного/культурного дискурсу взагалі. Як приклади такого скупчення влади навколо імені автора можна навести чоловічі псевдоніми письменниць в патріархальній культурі 19-го століття, засилля псевдонімів в часи МУРу, чи, навпаки, вперте вживання виключно власних імен українськими совєтськими письменниками, що прямо корелювало з претензіями соціалістичного реалізму на об’єктивне відображення дійсності, де автор як суб’єкт був не лише чітко локалізований, але й знаходився немов ззовні свого твору, споглядаючи все з гадано об’єктивної «соціалістичної» позиції. Samvydav.net не покінчив повністю з поняттям авторства, однак його функціонування на сайті позбавляє його властивих автору у модерній культурі владних функцій та авторитету. При реєстрації кожен учасник вибирає собі нік та пароль, який присвоюється усім його текстам та коментарям. Однак мати нік, це зовсім не те ж саме, що мати ім’я або використовувати псевдонім. Нік ніяк не пов’язаний з іншими аспектами соціальної ідентичності та, завдяки імперсональності спілкування через інтернет, не вказує на реальну людину. Один автор може використовувати кілька ніків або кілька авторів можуть використовувати спільний нік. Нік ніяк не співвідноситься з гендером, віком, соціальним статусом та іншими параметрами особистості, навіть такими професійними як письменник або поет. В модерній культурі дуже часто важливішим було не те, що саме сказано, як те, ким це сказано. З цього погляду нік наділений принциповою егалітарністю – судження власника одного ніку нічим не авторитетніші, аніж судження іншого. Він функціонує як чистий позначник, чиста видимість, що лише маркує тексти без жодних намагань їх класифікувати або оцінювати.
«Ніки, ніки, ніки, за якими може ховатися хто завгодно: дописувач у районну газету, літня шкільна бібліотекарка, спеціальна комп’ютерна програма, лауреат Нобелівської премії або вівчарка, не позбавлена літературних талантів. Можливо, за всім цим стоїть одна людина? Немає відповіді», – іронізує вступ до паперової версії сайту.
Ростислав Семків, рецензуючи «Антологію» для „Критики», здається сприйняв це «ховання» за чисту монету і зауважив, що більшість імен авторів заховано за мережевими ніками. В цьому твердженні виявляється певне нерозуміння відмінності інтернет-літератури від літератури доби друку. Загальна архітектура samvydav.net, те, що я назвав дискурсом, зумовлює в даному випадку цілком зворотну логіку: навіть наївно вказані справжні імена авторів все одно сприймаються лише як мережеві ніки.
Взагалі, між постструктуралістською/постмодерністською теорією та літературним інтернет-середовищем спостерігається надзвичайно цікаве відношення. Славой Жижек в одному зі своїх інтерв’ю звернув увагу на той факт, що опосередковане комп’ютером середовище або віртуальна реальність має здатність уречевлювати те, що раніше сприймалося лише на рівні абстрактного мислення. До прикладу, він пропонує повернути навспак стандартне нарікання на те, як віртуальне середовище відчужує суб’єкта від його найінтимнішого досвіду (скажімо, секс по інтернету, що, за відсутності прямого фізичного контакту, зводиться до звичайної мастурбації). Замість інфантильно побиватися за втраченою міфічною невинністю, Жижек стверджує, що досвід «сексу по інтернету» дозволяє нам побачити, що не лише мастурбація є статевим актом з уявним (віртуальним) партнером, але й те, що «справжній» статевий акт є фактично мастурбацією з реальним партнером. На його думку, найбільше у віртуальному просторі нас шокує не те, що колись існувала «справжня» реальність, а тепер вона стала віртуальною, а те, що через досвід ВР ми ретроактивно усвідомлюємо, що «справжньої» реальності ніколи не існувало (тобто, що будь-яка «реальність» є до певної міри всього лише конструктом нашого мозку). Реальність завжди була віртуальною. Ми цього просто не усвідомлювали. Схожим чином формальна/функціональна структура інтернету виносить на поверхню, об’єктивує, ту зазвичай імпліцитно присутню літературну ідеологію, яка опосередковує наше сприйняття будь-якого окремого літературного факту. Наприклад, текст, за Бартом, ніколи не даний у безпосередній матеріальності твору, він є не прямим результатом певних якостей останнього, а, навпаки, існує майже незалежно від нього, як особливість певного способу сприймання та читання, тобто рецепції. Формальна структура інтернету, у даному випадку, уречевлює ту проміжну ланку, яка відділяє безпосередню матеріальність твору від потенційної нескінченності семантичних значень та трансформацій тексту, експлікуючи літературну ідеологію, яка, з одного боку, управляє читацькою рецепцією, а з іншого, лежить в основі, хоч часто й неусвідомлено, самого процесу створення літературних артефактів. З огляду на це, дещо епатажне, здавалося б, твердження одного з кураторів проекту, Віталія Мужа «Ми віримо в текст», постає в зовсім іншому світлі. Текст на samvydav.net, навіть найбільш наївний та графоманський, завжди вже опосередкований його формальною структурою, тобто ця структура є водночас і навіть передусім означоючою структурою, тим, що надає значення і навіть, до певної міри, визначає його межі. Саме вона зумовлює засадничу незавершеність кожного окремого тексту, забезпечуючи його відкритість як до внутрішнього корпусу інших самвидавівських текстів (політика сторінки на сайті, їх безпосереднє графічне відображення, а також функція коментаря, унеможливлюють існування тексту як відрубного та автономного твору), так і до (гіпотетично) нескінченної множини інших текстів інтернету. Невимушено натискаючи мишкою, ви можете навіть не помітити, що вже покинули межі власне samvydav.net’у і перейшли на інший ресурс. Деякі тексти, таким чином, розпочинаються на samvydav.net, а закінчують, чи радше, продовжуються деінде. Особливо продуктивною в цьому конкретному випадку є взаємодія samvydav.net та безкоштовного блогового ресурсу livejournal.com, на основі якого в наш час формується молоде і надзвичайно своєрідне літературне середовище. Інше центральне для постструктуралістського літературознавства поняття інтертекстуальності набирає в інтернет-просторі уречевленої форми гіпертексту або гіперпосилань. Ця технологія дозволяє швидке і легке пов’язання шматків різних текстів в одну гіперактивну мережу, де один текст доповнює, прояснює, або навпаки заперечує чи модифікує значення інших. Кожен автор, публікуючись, отримує можливість зазначити до трьох гіперпосилань, які він вважає важливими для поліфонічного звучання його тексту. Крім цього, samvydav.net просто перевантажений гіперактивними елементами: усі рубрики, назви творів, ніки авторів, коментарі, авторські банери і просто уривки випадкових текстів, що хаотично виринають на екрані, є гіперактивованими. Це робить сайт неймовірно рухливим, навіть спочатку тривожно плитким, допоки відвідувач не навчиться сприймати таку несталість як власну перевагу. Натискаючи якийсь лінк в цьому ризоматичному середовищі, що втілює улюблений постмодерний топос лабіринту, можете бути певні, що воно навряд чи повернеться до стану «первісної рівноваги». Котрийсь з елементів все одно буде іншим. Samvydav також гібридизує жанри та види мистецтва. Давня мрія українських авангардистів про поезо-малярство, завдяки функціональним властивостям інтернету, стає цілком реальною. Комп’ютерна графіка, живопис, фотографія, навіть відео та музика співіснують з текстами, творячи своєрідне тло, або пояснення, або антитезу до останніх. Тут також виникають доволі оригінальні жанри, такі як, скажімо, жанр опитування, або коментаря, або моновірша – такого собі часто доволі безглуздого вислову, що з’являється зверху кожної сторінки лише за йому зрозумілою логікою. При чому текст і його коментар творять нероздільне ціле, де коментар жодною мірою не є спробою метамовного опанування тексту, а лише його цікавим продовженням. «Під вагою коментарів текст обростає новими прошарками сенсу, а сам автор мимоволі отримує десятки співавторів», – зазначають видавці «Антології українського самвидаву». Вони навіть зізналися, що певні тексти потрапили до її складу, оскільки їх було цікаво прокоментовано.
Особливо хочеться звернути увагу на опитування, які час від часу з’являються на ресурсі. Тільки на перший погляд вони видаються звичайними опитуваннями, доволі розповсюдженими в українській мережі від інформаційних чи політичних сайтів до сайтів культурної спрямованості. Насправді це своєрідні анти-опитування, які своїми безглуздими запитаннями просто глузують з сучасних методів зондування населення щодо його преференцій. Тим самим вони протестують проти зведення громадян до позиції пасивного електорату або споживачів, в яких нахабно вивідують їхні уподобання, аби потім сформувати під них свої політичні або економічні проекти. Ця тактика виявляється доволі співзвучною з теоріями Бодріяра щодо «мовчазної більшості» та фукіанським трактуванням влади як класифікуючої-унормовуючої сили. Такі опитування немов говорять: ви хочете нас класифікувати згідно з вигідними вам категоріями? Що ж, спробуйте запхати мене до категорії «Чук і Гек» або «Кат енд Пейст». Однак дуже часто опитування не позбавлені гумору, а не рідко містять і правильну відповідь, втім опосередковану культурними кодами (наприклад на запитання «Що сниться андроїдам?» правильно було б відповісти «Електричні вівці» від назви роману культового американського письменника Філіпа Діка «Чи сняться андроїдам електричні вівці?». Інші варіанти звучали як «андроїдихи», «добрий електрик Путін», «несплачені рахунки за світло», «вам цього ніколи не зрозуміти» та «нам нічого не сниться»). Аби продемонструвати безальтернативність вибору у президентських перегонах 2004-го року, де головний антагонізм пролягав не так між окремими кандидатами, як між демократією та авторитаризмом, питання було сформульовано як «Ющенко?» з єдиною відповіддю «Так!», що пізніше стало загальнопоширеним гаслом революції.
Звідси не дивно, що єдиним автором, якого samvydav.net як інституція визнає своїм попередником, присвятивши йому окремий розділ, є Лесь Подерв’янський. Найочевидніше вплив Подерв’янського виявляється у вже згадуваній мовній анархії, яка панує на сайті. Взагалі виглядає на те, що учасники проекту задалися амбітною метою зруйнувати саме поняття мовної норми, таке важливе як для традиційної української літератури, так і для її ідеологічної функції у політичному процесі націєтворення. Цю мовну анархію можливо також інтерпретувати у ширшому контексті модернізації української мови та її функцій у політичній, громадянській та культурній сферах останніх 15-ти років як спробу пошуку нових концепцій національної ідентичності, де б традиційно перенаголошений мовний фактор відігравав меншу, або принаймні іншу роль. Також наважуся припустити, що Подерв’янський важливий для samvydav.net і як напевне єдиний з популярних українських письменників покоління 70-80-их, який так і не був інкорпорований до культурного мейнстриму. Оскільки інтернет-література позиціонує себе як альтернативу офіційній культурі, творці літпорталу просто не могли пройти повз автора з таким зарядом політичної маргінальності, що просте залучення його творів як легітимної частини української літератури вимагало б радикального перевизначення меж цього поняття. Окрім цього не варто забувати, що Подерв’янський був чи не першим письменником в Україні, чиї твори доходили до споживача на високотехнологічному носії, розповсюджуючись переважно на касетах та компакт-дисках. Це був також своєрідний самвидав, який спирався, проте, на інші мережі та інші технології. І останнє, втім чи не найважливіше – це імпліцитна критика ідеології, зразок котрої подали тексти цього письменника. На відміну від ревізіоністів, які намагалися створити опозиційний дискурс в межах офіційно прийнятного (наприклад Дзюба як автор «Інтернаціоналізму чи русифікації?» або деякі члени СПУ в період гласності), та авторів, що критикували совєтський тоталітарний/колоніальний режим з антисовєтських ідеологічних позицій (скажімо, емігрантські середовища націоналістичного спрямування), Подерв’янський у своїй творчості здійснив спробу критики ідеології, яка б сама водночас не була ідеологічною. Його анти-естетика (у строгому розумінні «естетичного» як «піднесеного», sublime) докорінним чином де-сублімувала совєтський культурний дискурс, тим самим зриваючи з нього ту машкару піднесеного, в якій і коріниться, за Бурд’є, ідеологія як результат «помилкового впізнавання», а по суті політичного фетишизму. Створюючи на перший погляд огидний світ, в якому насильство не виправдовується «служінням на благо Вітчизни» чи «подвигом заради майбутнього», сексуальні стосунки не прикриваються сором’язливо інституцією шлюбу або романтичним почуттям кохання, а фізіологія не ховається у строго відведені для неї «темні місця» приватного простору, автор «Героя нашого часу» сформулював доволі переконливий аргумент проти консервативних критиків, які воліли б «залишити все краще» від совєтського минулого, вважаючи, що «вічні цінності» можна було зберегти і за тих скрутних для етики часів. Навпаки, з п’єс Подерв’янського проникливий читач мав зробити дещо моторошний висновок, що «вічні цінності» – це те, що повинно впасти першим, якщо ми бажаємо вирватися з-під влади накинутої нам системи мислення, адже саме вони є опорою, фетишистською приманкою офіційного дискурсу, що надає йому видимості легітимності, в тому самому сенсі, в якому російська література завжди була виправданням для російського імперіалізму. Як, наприклад, в межах совєтської тоталітарної/колоніальної системи відрізнити «виконання свого обов’язку перед Батьківщиною» від аморальної співучасті в імперіалістичній агресії в Афганістані, або яким чином відмежувати «світову велич генія Достоєвського» від русифікації? Відповідь Подерв’янського, яка поза сумнівом і прихилила до нього організаторів та учасників samvydav.net, як, врешті, і десятки тисяч інших його шанувальників, полягає в тому, що таке розрізнення неможливе, що «виконання обов’язку» і є імперіалістичною агресією, і поки облуда «вічних цінностей» не зійде з наших очей, ми будемо нездатні побачити речі такими, якими вони є насправді. Таким чином, ми можемо констатувати певну гомологію між samvydav’ом та творчістю Леся Подерв’янського: обоє експлікують та привертають увагу до внутрішніх умов можливості дискурсу, безсоромно оголюючи те, що ідеологія зазвичай «благопристойно» приховує, хоча й звертаються для цього до різних стратегій – де-сублімації у Подерв’янського та уречевлення формальної структури у випадку samvydav.net.
Вище вже наголошувалося на складності чи й неможливості окреслення єдиної платформи, яка була б спільною для всіх учасників samvydav.net. Однак кожна культурна ситуація породжує тексти з більшим, ніж зазвичай зарядом репрезентативності, які запрошують до ширших естетичних, світоглядних, політичних та навіть соціологічних узагальнень. Для електронного самвидаву одним із таких текстів може по праву вважатися есе giggs’а (Олександра Ворошила) «Покоління формату А4». Хоча автор свідомо обмежив рамки цього покоління досить чітким віковим діапазоном, а також вказав на абсолютну довільність своїх суджень («вигадане покоління»), сама назва пропонує доволі оригінальну метафору, здатну описати значно об’ємніші феномени у культурній та суспільній сферах. Перше, на що звернув увагу автор, це те, що «покоління формату А4» – це генерація, яка сформувалася за умов ідеологічного вакууму. На відміну від своїх попередників, що входили в доросле життя за ситуації кризи офіційної ідеології та наростання опозиційних настроїв, це покоління покидало шкільну парту тоді, коли більшість усталених моделей соціалізації зазнали краху. Коли попередники дозріли за умов кризи ідеології, їм, поколінню А4, довелося робити свої перші незалежні кроки в умовах повільного та болісного інституційного розкладу попередньої системи, в так званий пост-совєтський період, коли «теорія» була вже, здавалося, цілком не совєтською, тоді як «практика» не раз змушувала поставити під сумнів доречність цього префікса «пост». Саме тому представникам цього покоління властива «соціальна дезорієнтація» щодо суспільних ієрархій, домінантних цінностей та пріоритетів:
«Це вічно молоде покоління. Воно не розчаровується, але й не прагне. Воно не опинилося у мейнстримі, але й не занурилося в андеграунд. Воно ретельно перебирає все, що потрапляє до рук, але ні до чого не прикіпає серцем. Воно може робити все, але не може з’ясувати, що б воно хотіло робити.»
Це дуже меланхолічне покоління, для якого реальність позбавлена тієї привабливості, яка б запускала в рух їхнє бажання. Воно сформувалося в час, коли формально перед ним були відкриті усі можливості, тоді як на практиці більшість із цих можливостей виявилася звичайною фікцією, але тепер уже не існувало якогось «великого Іншого» у вигляді совєтського режиму, якого вони могли б звинуватити у своїх невдачах. Тому, як зазначає giggs, вони просто «закінчили випадкові вузи і влаштувалися на роботу».
Працюючи на нецікавих, а то й відверто нудних, переважно офісних роботах, люди формату А4 знаходять чи не єдину розраду в електронному просторі. Інтернет дає їм можливість залучення у творчі віртуальні спільноти та некапіталістичного застосування свого креативного потенціалу, що, проте, мирно співіснує з виконанням щоденних професійних обов’язків. Це перше покоління, для якого мережа стала невід’ємною частиною його життя. Оскільки воно постало в умовах інформаційного надлишку, то страждає на «дефіцит уваги» і, як зауважує автор есе, «формат А4 є одиницею його (покоління) уваги у читанні і спілкуванні. А3 вже втомлює».
Це також покоління хронічного самвидаву, недарма означення А4, таке важливе для його розуміння, є найпоширенішим форматом паперу для принтера. Своєю мистецькою практикою воно значною мірою перевизначило основні параметри традиційного літературного поля (за Бурд’є): виробництво, розповсюдження та споживання є тут не рідко одночасними, а звідси відсутність багатьох характерних структур та інституцій, що були властиві літературному полю в Україні як совєтської (Спілка Письменників, цензурні відділи, інститут ідеологізованої критики, держвидавництва, книгарні і т. д. ) так і досоветської доби (створені на зразок політичних партій літературні угруповання, цензура, часто загальноімперські часописи та галичанські видавництва і т. п.). Людині А4, натомість, для самодостатності потрібні лише творча уява, вихід в інтернет та власний принтер. Мережа, в даному випадку, забезпечує своєрідну віртуальну публічну сферу, не обмежену ані рамками офіційних, дуже часто консервативних та бюрократизованих культурних установ, ані жорсткими вимогами ринку.
Наостанок хотілося б сказати про обмеження, які виявилися в момент зустрічі такої «постмодерної» електронної літератури (тобто літератури безпосереднього споживання тексту, не обмеженого традиційними унормовуючими та класифікуючими культурними інституціями) з формою друкованої літератури попередньої, модерної доби. Коли ініціатори видання «Антології українського самвидаву» оголосили про свій намір, дехто з учасників висловив сумнів у доцільності такого «входження в мейнстрим», а один учасник, Юрій Шеляженко, навіть опублікував у коментарях свій протест проти цієї ідеї, перш за все з огляду на те, що його тексти не ввійшли до пропонованого видання. Його виступ містив також інші закиди кураторам samvydav.net, що, знову ж таки, переважно стосувалися особистих преференцій (політика розміщення іменних банерів і т. д.). Хоча такий «нездоровий егоцентризм» може на перший погляд видаватися дещо кумедним, він як ніщо інше увиразнив слабкі моменти концепції «електронної літератури»: така літературна утопія могла уникати чіпких лабет традиційних інституційних та культурних (ідеологічних) обмежень лише залишаючись альтернативним суб-культурним (приватним) проектом невеликої групи авторів в умовах майже не обмежених та дешевих ресурсів (цифрової пам’яті). Будь-яка спроба входження у «велику культуру», долучення до мейнстримних культурних структур, заздалегідь, здається, прирікає її на поразку, повертаючи до життя давніх привидів оцінкового судження, відбору, кваліфікації і так далі, для яких форма «антології» є чи не найемблематичнішим втіленням. Дискурсивні структурні межі офіційної культури, такі відмінні від моделей, напрацьованих на samvydav.net, на жаль, диктують свої власні вимоги, однак, попри часткову поразку, альтернативні експерименти не тільки не втрачають від цього своєї цінності, а радше зовсім навпаки.
Автор: Павло Швед
