«Культурний Купол» — проєкт, започаткований літературним критиком Євгенієм Стасіневичем із новим етапом російсько-української війни. Стасіневич перебуває в Києві у волонтерсько-оборонних активностях, а свій задум реалізовує дистанційно.
Суть проєкту — лаконічні письмові інтерв’ю із важливими та відомими фігурами з культурного й інтелектуального поля, українцями і не тільки. Адже є потреба послухати відповіді на максимально актуальне, звірити внутрішні годинники, масштабувати нинішні події. Перетворити на певний захисний купол саму культуру і наше в ній перебування.
Респонденти отримують базовий опитувальник на сім питань, а останнє, восьме запитання, у кожного буде індивідуальне: відповідно до компетенцій і особливостей роботи чи біографії.
Редактор «Проводу» Павло Швед запропонував співпрацю «Культурному Куполу»: ресурс буде оперативно передруковувати всі інтерв’ю.
Першим на пропозицію критика відгукнувся Мирослав Шкандрій — літературознавець і мистецтвознавець українського походження, професор Манітобського університету (Канада), автор книг «Модерністи, марксисти, нація», «В обіймах імперії», «Євреї в українській літературі». Йому слово.
Пане Мирославе, якими були ваші перші реакції на новий етап російсько-української війни: емоції, думки? Щось змінилось за ці тижні?
Перша реакція була шоком, звичайно, і переживання за долю людей під обстрілом. Друга — це намагання зрозуміти несподівано сильний спротив ЗСУ і розібратись у воєнній ситуації. А далі йшли пояснення причин війни в англомовній пресі, підтримка демонстрацій на захист українського населення, на допомогу біженцям. Світ змінився за кілька днів.
Уся симпатія західних країн перейшла на сторону України, розмови про націоналізм щезли, розпочалися вибачення за нерозуміння, недовіру. Потім з’явилися вимоги вивчати Україну та переосмислити Росію як націю і державу.
Ви думали, що почнеться й відбуватиметься саме це: повномасштабна війна, розв’язана РФ, із численними порушеннями норм, прав, воєнними злочинами?
Були такі побоювання, але також було сподівання, що російська влада виявиться розумнішою і не піде на повномасштабну війну хоч би тому, що це очевидно вестиме до самознищення. Щодо порушення норм, ілюзій не було після Криму, Донбасу, отруєнь в Англії, шахрування на олімпійських іграх, втручання в американські вибори, кібератак на сусідні держави. Та взагалі після всієї довгої брехливої пропаганди про неонацизм української влади, ґеноцид російськомовних громадян і т. д.
У вас уже виникає потреба осмислювати ці події концептуально?
Звичайно. Пишу статті для газет, вебсайтів і журналів, у яких намагаюся пояснити подані або мнимі, як і глибші причини війни.
Над чим працюєте зараз? Війна вносить у це зміни?
Англомовні видання тепер зацікавлені українською історією, визвольною боротьбою від 1917-го року, а також питанням, чому західні науковці виявили таку неспроможність розуміти Росію і як це тепер виправити. Моя праця продовжується в цьому напрямку, тому що у великій мірі завжди зосереджувалась на українсько-російських відносинах. До кінця року має вийти нова книжка про українську дивізію «Галичина», яка розглядає не тільки воєнний період, а й післявоєнний досвід «дивізійників» і довгу історію полемік навколо цієї військової формації.
На вашу думку, над чим українським гуманітаріям, людям із території культури слід працювати тепер першочергово? Які теми/проблеми/запити важать найбільше?
Існує велика потреба пояснювати українську історію та культуру, а також український погляд на російський імперіялізм і на те, що можна назвати «потворним» в російській культурі (the ugly in Russian culture). Без розуміння цього, мені здається, неможливо збагнути сучасну ситуацію, агресивність росіян, їхню ксенофобію та українофобію.
Інституції та спільноти, з якими ви пов’язані, надають конкретну допомогу Україні та українцям уже сьогодні?
Уже майже всі надають допомогу і канадський уряд створює сприятливі умови для біженців і тимчасових відвідувачів із України.
Що би ви хотіли сказати українцям у цей воєнний час? Що кажете собі в непрості хвилини?
Українці вразили світ своєю солідарністю і хоробрістю. На них дивляться з подивом та захопленням, а також із великим співчуттям за кривди, заподіяні агресором.
Росія на довгі покоління уважатиметься державою-ізгоєм (a rogue state). Думаю, всім ясно, що Україну треба було прийняти в ЄС і допомогти їй озброїтися проти антиєвропейської та, по суті, варварської, руйнуючої сили.
І останнє. Ви багато займалися українськими 1920-ми, тодішньою ідеологією, Хвильовим. А якою б мала бути сьогоднішня — максимально ефективна — політико-культурна ідеологія всередині країни?
Українці, на мою думку, за останні три десятиліття реагували правильно. Вони прямували до демократизації свого суспільства, до створення держави, в котрій всі мали б шанувати закони, визнавати рівноправність усіх громадян, незалежно від расового, етнічного походження чи релігійних переконань. Ця держава входила б у ЄС і спілкувалася зі світом, визнаючи міжнародні правила та норми.
Демократія, як українці нагадали світу, — це потужна і радикальна ідея, за яку варто боротися і гинути. Це не тільки внутрішній лад: це ідея, без якої не буде ні нації, ні держави.
Українці показали, що розуміють це, в 1917-20 рр., у боротьбі проти сталінської системи в 30-х рр., під час дисидентського руху 1960-х і 1970-х рр. І під час Помаранчевої революції та Євромайдану.
Мені здається, що демократія в найширшому розумінні включає й поняття соціальної справедливості, толерантності та допомоги слабшим. Розуміння цих цінностей додає всім силу боротися, бо всі можуть себе бачити в майбутньому правовому суспільстві.
Держави, де керують царі, вожді, фюрери, в котрих багачі та олігархи користуються привілеями і цинічно маніпулюють електоратом, приречені на розпад. Українці саме цей урок показують світу, і за це їх поважають інші народи.
Підтримайте Збройні сили України! Разом до перемоги!
